Дія договору у просторі і часі

Принцип pacta sunt servanda

Дія та дотримання міжнародного договору базуються на принципі pacta sunt servanda (договорів потрібно дотримуватися). Це означає, що з моменту набуття чинності договір починає породжувати міжнародно-правові норми, які є обов’язковими для сторін договору, що висловили згоду на обов’язковість для них прав і обов’язків, котрі випливають з умов договору. Цей принцип є загальновизнаним принципом міжнародного права, який було вперше сформульовано в 1871 р. в Лондонському протоколі європейських держав, пізніше він був закріплений у таких базових міжнародно-правових актах, як Статут ООН, Декларація 1970 р. про принципи міжнародного права, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. У ст. 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. цим принципом обгруновано основні засади забезпечення дії договірних норм міжнародного права – кожен чинний є обов’язковим для його учасників і має добросовісно виконуватися.

Дія договору у просторі і часі

Як і будь-яка об’єктивна реальність, договір діє у часі та просторі. Договір не має зворотної сили, якщо інший намір не виявляється з договору або не встановлений іншим способом (ст. 28 Конвенції 1969 р.). Договір обов'язковий для кожного учасника відносно всієї його території, якщо інший намір не виявляється з договору або не встановлений іншим способом (ст. 29 Конвенції 1969 р.).

Строк дії договору визначається в самому договорі. За строком дії договори поділяються на строкові і безстрокові.

Безстрокові договори укладаються на «вічні часи» і не містять ніяких вказівок на визначений термін дії та можливість денонсації. Більшість таких договорів закріплює загальні норми міжнародного права, а також мирні угоди.

Строкові договори поділяються на такі, що укладаються на визначений строк та невизначений час. Визначеним строком договору слід вважати заздалегідь чітко обумовлений календарними датами термін, який також може бути пролонговано. Визначений строк, у свою чергу, може бути безумовно визначеним і умовно визначеним.

Договори з невизначеним строком діють до настання відповідних подій або умов, під виконання яких вони були укладені.

Пролонгація – це продовження дії договору, здійснюване до закінчення його строку. Пролонгація відбувається на умовах, передбачених договором, або за домовленістю сторін. Розрізняють пролонгацію ініціативну (коли необхідне позитивне волевиявлення сторін) і автоматичну (коли продовження для договору досить того, щоб сторони утримались від його припинення). За Законом України «Про міжнародні договори України» 2004 р. Міжнародний договір України може бути пролонгований відповідно до умов, визначених самим міжнародним договором. (ст.20)

Кожна сторона договору має добросовісно його дотримуватися, якщо вона висловила згоду на таке, і не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання договору.

Дотримання договору покладається на учасників договору та регулюється нормами національного права. Заходи щодо нагляду за дотриманням міжнародних договорів поділяються на: організаційні та законодавчі. Відповідно до ст.15Закону України «Про міжнародні договори України» 1. Чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. 2. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів України виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов’язання за цими договорами.

Загальний нагляд за виконання міжнародних договорів України, в тому числі й іншими їх сторонами, здійснює Міністерство закордонних справ України. (п. 1ст..17 ЗУ) У разі невиконання або неналежного виконання зобов’язань України за міжнародними договорами МЗСУ інформує про це відповідно Президента України або Кабінет Міністрів України і вносить пропозиції щодо вжиття необхідних заходів.

Статті 34-38 Конвенції 1969 р. закріплюють наступні положення, що стосуються дії договорів відносно третіх держав:

· договір не створює зобов'язань або прав для третьої держави без її на те згоди (ст. 34);

· зобов'язання для третьої держави виникає з положення договору, якщо учасники цього договору мають намір зробити це положення засобом створення зобов'язання і якщо третя держава безумовно приймає на себе в письмовій формі це зобов'язання (ст. 35);

· право для третьої держави виникає з положення договору, якщо учасники цього договору мають намір за допомогою цього положення надати таке право або третій державі, або групі держав, до якої вона належить, або всім державам і якщо третя держава погоджується із цим, її згода буде передбачатися доти, поки не буде існувати доказів противного, якщо договором не передбачається інше (п. 1 ст. 36);

· якщо для третьої держави виникає зобов'язання у відповідності зі ст. 35, то це зобов'язання може бути скасоване або змінене тільки за згодою учасників договору й третьої держави, якщо тільки не встановлено, що вони домовилися про інше (п. 1 ст. 37);

· якщо для третьої держави виникає право у відповідності зі ст. 36, то це право не може бути скасоване або змінене учасниками, якщо встановлено, що, згідно з існуючим наміром, це право не підлягало скасуванню або зміні без згоди цієї третьої держави (п. 2 ст. 37).

Положення про зміну міжнародних договорів містяться в ст. 39-41 Конвенції 1969 р. Договір може бути змінений за згодою між учасниками (ст. 39). Усі держави, що домовляються, повинні сповіщатися про будь-яку пропозицію, яка стосується поправок до багатостороннього договору; кожна держава, що домовляється, має право брати участь в ухваленні рішення з приводу поправок і в укладанні угоди про їхнє внесення (ст. 40). За певних умов два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про зміну договору тільки у взаєминах між собою (ст. 41). Процедура зміни може встановлюватися самим договором.

Договір може змінюватися й без внесення поправок до його тексту. Оскільки багато положень договорів носять виражений або прихований відсильний характер, зі зміною правових або інших соціальних норм, до яких відбувається відсилання, одночасно відбувається зміна сфери дії договірних положень, з ним пов'язаних. Крім цього, еволюція суспільних відносин, на регулювання яких спрямований договір, також може опосередковувати його дію.

Недійсність договорів

Підстави недійсності міжнародних договорів закріплені в ст. 46-53 Конвенції 1969 р. До них належать наступні обставини:

w Порушення положень внутрішнього права, що стосуються компетенції укладати договори. Стаття 46 говорить: «1. Держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов'язковість для неї договору була виражена в порушення того або іншого положення її внутрішнього права, що стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки дане порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення. 2. Порушення є явним, якщо воно буде об'єктивно очевидним для будь-якої держави, що діє в цьому питанні сумлінно й відповідно до звичайної практики».

w Недотримання представником спеціального обмеження правочинності на вираження згоди держави. Стаття 47 говорить: «Якщо правочинність представника на вираження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного договору обумовлена спеціальним обмеженням, то на недотримання представником такого обмеження не можна посилатися як на підставу недійсності вираженої їм згоди, якщо тільки інші держави, що брали участь в переговорах не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».

w Помилка. Стаття 48 говорить: «1. Держава має право посилатися на помилку в договорі як на підставу недійсності її згоди на обов'язковість для неї цього договору, якщо помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували при укладанні договору і являли собою істотну основу для її згоди на обов'язковість для неї даного договору. 2. Пункт 1 не застосовується, якщо названа держава своєю поведінкою сприяла виникненню цієї помилки або обставини були такі, що ця держава повинна була звернути увагу на можливу помилку...»

w Обман. Стаття 49 говорить: «Якщо держава уклала договір під впливом облудних дій іншої держави, що брала участь в переговорах, то вона має право посилатися на обман як на підставу недійсності своєї згоди на обов'язковість для неї договору».

За свідченням А.М. Талалаєва, шляхом обману з боку Італії був укладений нерівноправний італо-ефіопський Договір про дружбу 2 травня 1889 р., відомий під назвою Уччиальський договір. Цей Договір був укладений італійською й амхарською мовами, державною мовою Ефіопії, причому італійський текст різко розходився з амхарським, що не було відомо ефіопській стороні й було виявлено нею пізніше. Стаття 17 Договору в екземплярі, складеному амхарською мовою, говорила, що імператор Ефіопії «може вдатися до послуг уряду його величності італійського короля у всіх справах з іншими державами й урядами». Однак в італійському тексті замість слова «може» було вжите слово «повинен». Скориставшись цією фальсифікацією, Італія слідом за підписанням Договору оголосила свій протекторат над Ефіопією, що зовсім не входило в намір ефіопської сторони при укладанні нею Договору. І коли негус Менелик II, відкинувши італійське тлумачення ст. 17 Уччиальського договору, розірвав його як недійсний внаслідок обману, він діяв цілком правомірно .

w Підкуп представника держави. Стаття 50 говорить: «Якщо згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в наслідок прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, що бере участь у переговорах, то перша держава має право посилатися на такий підкуп як на підставу недійсності її згоди на обов'язковість для неї такого договору». У сучасній практиці немає прикладів посилань на цю підставу.

w Примус представника держави. Стаття 51 говорить: «Згода держави на обов'язковість для неї договору, яка була виражена в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього, не має ніякого юридичного значення».

А.М. Талалаєв приводить такі приклади. Договір між Англією і Йорданією від 25 липня 1958 р. про військові бази був «затверджений» депутатами йорданського парламенту в умовах, коли парламент був оточений батальйоном англійських солдатів, а на його вікна були спрямовані жерла англійських знарядь. У серпні 1968 р. у Москві проходили «переговори» з низці питань із Чехословаччиною, коли її керівники А. Дубчек і О. Черник були арештовані в Празі й насильно доставлені в Москву .

Примус держави за допомогою погрози силою або її застосування. Стаття 52 говорить: «Договір є нікчемним, якщо його укладання стало результатом погрози силою або її застосування в порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті Організації Об'єднаних Націй».

w Протиріччя імперативній нормі загального міжнародного права (jus cogens). Стаття 53 говорить: «Договір є нікчемним, якщо в момент укладання він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права...» Ще Е. де Ваттель відзначав: «Договір, укладений для несправедливої або безчесної справи, також зовсім недійсний внаслідок неправомочності [того, що укладає], тому що ніхто не може брати на себе зобов'язання, що суперечать природньому праву. Таким чином, наступальний союз, укладений для того, щоб розорити націю, яка не нанесла договірним сторонам ніякої образи, може або, скоріше, повинен бути розірваний».

П. Дайє й А. Пеле пропонують цікавий огляд доктринальних позицій з питання про недійсність договорів. За їхнім свідченням, багато авторів виступають за використання випробуваних рішень внутрішнього права (V.H. Lauterpacht, A. Verdross, L. Le Fur). Інші автори рекомендують проявляти обережність у зв'язку з тим, що міжнародний договір не може бути прирівняний до контракту, що укладається в рамках внутрішньодержавного правопорядку, а також у зв'язку з тим, що в міжнародному суспільстві відчувається нестача діяльності, що впорядковує, справжньої судової влади. Погоджуючись із загальною нормою, відповідно до якої договір може бути визнаний недійсним через існування пороку згоди, автори, що дотримуються даної позиції, намагаються погодити її з особливими умовами міжнародного життя й принципом pacta sunt servanda (P. Renter, L. Cavare). Відповідно до третьої позиції будь-яке перенесення відкидається як небезпечний і даремний: небезпечний, оскільки під час відсутності вищих органів він викличе зловживання й нерозв'язні спори, що наносять шкоду стабільності договорів, і даремний, оскільки складність процедури укладання договорів фактично виключає можливості згоди з пороком. Можливим є тільки примус, у той час як ситуації помилки або обману є «шкільними гіпотезами». Однак у міжнародних відносинах застосування сили виключає будь-яке рішення приватноправового або контрактного характеру (F. Despagnet, Сh. Rousseau, J.-P. Jacque .

Недійсність договору може бути абсолютною, тобто існуючою при будь-яких обставинах, і відносною, тобто існуючою тільки при наявності заяви держави-учасника.

Дана класифікація взята із цивільного права; у зв'язку із цим для уточнення використовуваних понять цілком можуть бути використані його конструкції. Вітчизняний цивіліст B.C. Єм відзначає: «...Якщо нікчемна угода недійсна із самого факту її здійснення незалежно від бажання її учасників, то заперечна угода, не будучи оскарженою з волі її учасника або іншої особи, що правомочна на це за законом, дійсна й породжує правові наслідки, до яких прагнули її учасники... Характерними ознаками заперечних угод є дві обставини. По-перше, законодавчо закріплена можливість визнання їх недійсними, а не первісна недійсність. По-друге, як було показано вище, можливість їх заперечування тільки особами, зазначеними в законі»[1] .

Абсолютна недійсність договору (нікчемність) має місце, якщо договір укладений у результаті примусу або суперечить нормі jus cogens. У всіх інших випадках має місце відносна недійсність договору (оспорюваність). При цьому, оскільки примус держави або його представника є окремим випадком порушення норм jus cogens, наслідки абсолютної недійсності договору багато в чому обумовлені природою й призначенням даних норм і визначаються не тільки Конвенцією 1969 р., але й міжнародним звичаєвим правом.

Про абсолютну недійсність договору може заявити будь-яка держава; наступне схвалення такого договору не усуває його недійсність; договір визнається недійсним у цілому (визнання недійсними окремих його положень не допускається). Про відносну недійсність договору може заявити тільки та його сторона, у згоді якої був недолік; певна або мовчазна згода, що випливає з поведінки, з таким договором усуває його недійсність; договір може бути визнаний недійсним у частині.

Наслідки недійсності договору визначені в ст. 69 і 71 Конвенції 1969 р. Стаття 69 говорить: «1. Договір, недійсність якого встановлена відповідно до справжньої Конвенції, є недійсним. Положення недійсного договору не мають ніякої юридичної сили. 2. Якщо проте були зроблені дії на основі такого договору: а) кожний учасник має право зажадати від будь-якого іншого учасника виробити, наскільки це можливо, у їхніх взаєминах положення, яке існувало б, якби не були зроблені зазначені дії; b) дії, виконані сумлінно до посилання на недійсність, не вважаються незаконними лише через недійсність договору. 3. У випадках статей, що підпадають під дію, 49, 50, 51 або 52, пункт 2 не застосовується до учасника, який відповідальний за здійснення обману, підкупу або примусу. 4. У випадку недійсності згоди якої-небудь держави на обов'язковість для неї багатостороннього договору вищевказані правила застосовуються у відносинах між цією державою й учасниками договору». Пункт 1 ст. 71 говорить: «1. Коли договір є недійсним у відповідності зі статтею 53, учасники: а) усувають, наскільки це можливо, наслідки будь-якої дії, зробленої на підставі положення, що суперечить імперативній нормі загального міжнародного права; і b) приводять свої взаємини у відповідність із імперативною нормою загального міжнародного права».

Припинення договорів

Підстави припинення міжнародних договорів закріплені в ст. 54-56, 59-64 Конвенції 1969 р. До них належать наступні обставини:

w Підстави, закріплені в договорі, і згода учасників. Стаття 54 говорить: «Припинення договору або вихід з нього учасника можуть мати місце: а) відповідно до положень договору; або b) у будь-який час за згодою всіх учасників по консультації з іншими Договірними державами». У якості підстав, закріплених у договорі, можуть виступати закінчення строку, на який договір був укладений; настання обставин, зазначених в скасовній умові; денонсація, передбачена договором.

w Скорочення числа учасників багатостороннього договору, у результаті якого воно стає менше числа, необхідного для набрання договором чинності. Стаття 55 говорить: «Якщо договором не передбачається інше, багатосторонній договір не припиняється тільки через те, що число його учасників стало менше числа, необхідного для набрання чинності договором». Таким чином, дана підстава діє, тільки якщо вона передбачена договором.

w Денонсація договору або вихід з договору, що не містить положень про його припинення, денонсацію або вихід з нього. Стаття 56 говорить: «1. Договір, який не містить положень про його припинення і який не передбачає денонсації або виходу з нього, не підлягає денонсації й вихід з нього не допускається, якщо тільки: а) не встановлено, що учасники мали намір допустити можливість денонсації або виходу; або b) характер договору не має на увазі права денонсації або виходу. 2. Учасник повідомляє не менш ніж за дванадцять місяців про свій намір денонсувати договір або вийти з нього відповідно до пункту 1».

w Укладання наступного договору. Пункт 1 ст. 59 говорить: «Договір уважається припиненим, якщо всі його учасники укладуть наступний договір з того ж питання й: а) з наступного договору випливає або іншим способом установлений намір учасників, щоб дане питання регулювалося цим договором; або b) положення наступного договору настільки несумісні з положеннями попереднього договору, що обидва договори неможливо застосовувати одночасно». Конвенція 1969 р. не регулює ситуацію появи наступного звичаю з того ж питання. Як видно, такий звичай, що несумісний з попереднім договором, також може розглядатися як такий, що припиняє його дію.

w Істотне порушення договору. Стаття 60 говорить: «1. Істотне порушення обопільної умови одним з його учасників надає право іншому учасникові посилатися на це порушення як на підставу для припинення договору або призупинення його дії в цілому або в частині. 2. Істотне порушення багатостороннього договору одним з його учасників надає право: а) іншим учасникам — за згодою, досягнутій одноголосно, — призупинити дію договору в цілому або в частині або припинити його або: i) у відносинах між собою й державою, що порушила договір, або ii) у відносинах між усіма учасниками; b) учасникові, особливо потерпілому в результаті порушення, посилатися на це порушення як на підставу призупинення дії договору в цілому або у частині у відносинах між ним і державою, що порушила договір; с) будь-якому іншому учасникові, крім держави, що порушила договір, посилатися на це порушення як на підставу для призупинення дії договору в цілому або в частині у відношенні самого себе, якщо договір носить такий характер, що істотне порушення його положень одним учасником докорінно міняє положення кожного учасника відносно подальшого виконання їм своїх зобов'язань, що випливають із договору. 3. Істотне порушення договору — для цілей даної статті — полягає: а) у такій відмові від договору, яка не допускається даною Конвенцією; або b) у порушенні положення, що має істотне значення для здійснення об'єкта й цілей договору. 4. Попередні пункти не торкаються положень договору, застосовних у випадку його порушення. 5. Пункти 1, 2 і 3 не застосовуються до положень, що стосуються захисту людської особистості, які містяться в договорах, що носять гуманітарний характер, і особливо до положень, що виключають будь-яку форму репресалій стосовно осіб, що користуються захистом за такими договорами».

Порушення договору являє собою міжнародно-протиправне діяння, наслідком якого може бути не тільки припинення або призупинення договору, але й здійснення дій, спрямованих на забезпечення виконання договірних зобов'язань. Ще Е. де Ваттель указував: «...Держава, якій нанесена образа або збиток шляхом невиконання іншою державою вимог договору, може або змусити невірну сторону виконати свої зобов'язання, або оголосити про розірвання договору через його порушення».

w Постійна неможливість виконання. Стаття 61 говорить: «1. Учасник має право посилатися на неможливість виконання договору як на підставу для припинення договору або виходу з нього, якщо ця неможливість є наслідком безповоротного зникнення або знищення об'єкта, необхідного для виконання договору. Якщо така неможливість є тимчасовою, на неї можна посилатися як на підставу лише для призупинення дії договору. 2. Учасник не має права посилатися на неможливість виконання як на підставу для припинення договору, виходу з нього або призупинення його дії, якщо ця неможливість є результатом порушення цим учасником або зобов'язання за договором, або іншого міжнародного зобов'язання, узятого ним на себе стосовно будь-якого іншого учасника договору».

w Корінна зміна обставин. Стаття 62 говорить: «1. На корінну зміну, яка відбулася відносно обставин, що існували при укладанні договору, і яка не передбачалася учасниками, не можна посилатися як на підставу для припинення договору або виходу з нього, за винятком тих випадків, коли: а) наявність таких обставин становила істотну підставу згоди учасників на обов'язковість для них договору; і b) наслідок зміни обставин докорінно змінює сферу дії зобов'язань, що усе ще підлягають виконанню за договором. 2. На корінну зміну обставин не можна посилатися як на підставу для припинення договору або виходу з нього: а) якщо договір установлює кордон; або b) якщо така корінна зміна, на яку посилається учасник договору, є результатом порушення цим учасником або зобов'язання за договором, або іншого міжнародного зобов'язання, узятого їм на себе стосовно будь-якого іншого учасника договору [...]».

Д. Анцилотті наводить наступний приклад. Стаття 59 Берлінського трактату 13 липня 1878 р. викладена таким чином: «Його Величність імператор всеросійський повідомляє, що його намір — зробити Батум порто-франко переважно комерційним» (порт на Чорному морі, яким Туреччина поступилася Росії згідно з попередньою статтею цього трактату). Указ 23 червня 1886 р. скасував порто-франко й був повідомлений державам, що підписали

Берлінський трактат, нотою 3 липня того ж року. Для виправдання своїх дій уряд Росії навів два аргументи: по-перше, формулювання ст. 59, яка не містить якої-небудь угоди, але обмежується записом вільної й добровільної декларації імператора, і, по-друге, зміни, які відбулися в торгівлі Кавказу, в наслідок чого Батум став переважно портом для ввозу товарів. Це в значній мірі послабило б цінність поступки, зробленої на користь іноземних держав, і разом з тим зробило б цю поступку більш обтяжливою для Росії. Тільки Великобританія протестувала проти цього заходу, але і її протест був спрямований проти твердження, що ст. 59 є простим записом заяви імператора, і в той же час у ньому не робилося ніяких заперечень проти посилання на застереження rebus sic stantibus.[2]

Дана підстава була розглянута в Рішеннях МС ООН по справах про юрисдикцію над рибними промислами від 2 лютого 1973 р. (компетенція). Германія й Великобританія звернулися до Суду з приводу розширення Ісландією зони виняткової компетенції в області рибного лову до 50 морських миль. Германія й Великобританія ґрунтувалися на обмінах нотами, здійснених у 1961 р., у яких вони визнавали за Ісландією зону рибного лову шириною 12 морських миль і в яких містилася умова про передачу можливих спорів до Суду. В обґрунтування припинення дії обмінів нотами Ісландія заявила про зміну обставин, що випливає зі зростаючої експлуатації рибних ресурсів у морях, що оточують Ісландію. Суд відзначив, що ст. 62 Конвенції 1969 р. може розглядатися як кодифікація звичаєвого права, і вказав, що зміна техніки рибного лову не може впливати на дію зобов'язання визнавати компетенцію Суду. Суд відзначив: «...Для того щоб можна було посилатися на зміну обставин з метою припинення договору, ця зміна повинна спричинити радикальну трансформацію сфери дії зобов'язань, що підлягають виконанню. Вона повинне зробити більш обтяжними ці зобов'язання таким чином, щоб їх виконання стало б суттєво відмінним від того, яке передбачалося первісно. У тому, що стосується зобов'язання, яким Суд зайнятий у цей час, ця умова зовсім не була виконана; не можна сказати, що зміна обставин, на яку посилається Ісландія, радикально змінила сферу дії юрисдикційного зобов'язання, встановленого в обміні нотами 1961 р.» (пар. 43).

w Розрив дипломатичних або консульських відносин, якщо їх наявність необхідна для виконання договору. Стаття 63 говорить: «Розрив дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору не впливає на правові відносини, що встановлені між ними договором, за винятком випадків, коли наявність дипломатичних або консульських відносин необхідна для виконання договору».

А.М. Талалаєв дає досить спірне тлумачення даної норми: «... У коментованій статті говориться не про долю міжнародних договорів і не про їхнє припинення внаслідок розриву дипломатичних і консульських відносин, а тільки про правові відносини, установлені договором між його учасниками, на які може вплинути такий розрив. Що стосується питань припинення або призупинення міжнародного договору, що можуть виникнути у зв'язку з розривом дипломатичних або консульських відносин, то вони повинні вирішуватися за іншими статтями Конвенції, що спеціально передбачають підстави припинення або призупинення договорів (ст. ст. 54—62)»[3] . Представляється, що в деяких випадках розрив дипломатичних або консульських відносин може торкатися долі самого договору. Зокрема, це стосується ситуацій, коли він може бути прирівняний до корінної зміни обставин або до обставини, що обумовлює неможливість виконання.

w Виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права (jus cogens).Стаття 64 говорить: «Якщо виникає нова імперативна норма загального міжнародного права, то будь-який існуючий договір, який опиняється в суперечності із цією нормою, стає недійсним і припиняється».

w Зникнення держави-учасника. Вплив цієї обставини на дію міжнародних договорів регулюється Віденською конвенцією про правонаступництво держав відносно договорів 1978 р., договорами, що укладаються для регулювання ситуацій правонаступництва, а також нормами звичаєвого права. Зникнення держави-учасника без переходу її зобов'язань до держави-спадкоємиці, як правило, торкається дії обопільних умов, що стосується багатосторонніх договорів, то вони залишаються чинними.

w Виконання договірних зобов'язань. Сфера дії даної підстави обмежена договорами-угодами. Так само як і попередня підстава, вона не передбачена Конвенцією 1969 р. (хоча, можливо, тут слід говорити про припинення договору відповідно до його положень — п. «а» ст. 54). У доктрині відсутня єдина позиція щодо існування даної підстави. Ряд авторів вважають, що виконання договірних зобов'язань не припиняє дію самих договорів. Так, Л. Оппенгейм — Г. Лаутерпахт пишуть: « На відміну від закінчення строку, розірвання, недійсності й анулювання виконання договорів не припиняє їхню зобов'язуючу чинність. Договір, зобов'язання якого виконані, дійсний так само, як і колись, хоча він уже представляє тільки історичний інтерес»[4]. На думку А.М. Талалаєва, виконання конкретних дій, передбачених договорами, вичерпує зобов'язання, що випливають із договорів, і вони припиняються; що ж стосується самих міжнародних договорів, то вони «зберігають своє значення як джерела міжнародного права і юридичної основи вже здійсненого»[5] . Інша точка зору полягає в тому, що виконання договірних зобов'язань є підставою припинення дії самих договорів.

Д. Анцилотті вказує: «Оскільки правова чинність договору полягає в зобов'язанні виконати обіцяне, то після того, як обіцяне буде виконано, зобов'язання погашається. Тоді вже не можна більше говорити про існування договору як правового акту, він залишається, безсумнівно, у якості історичного факту, але це вже інше питання»[6] . Ця точка зору представляється більш переконливою: навряд чи договір може діяти, якщо зобов'язання, що в ньому закріплені, припинилися.

Багато питань, що пов'язані із правом міжнародних договорів і, зокрема, з підставами припинення договорів, були розглянуті в Ухвалі МС ООН по справі про проект Габчиково-Надьмарош (Gabcikovo — Nagymaros) від 25 вересня 1997 р.

У 1977 р. Угорщина й Чехословаччина уклали договір про спільне будівництво системи шлюзів і інших споруджень на Дунаї з метою проведення гідроелектроенергії, поліпшення судноплавства й захисту прибережних районів від повеней. Роботи були розпочаті, однак у 1989 р. Угорщина призупинила роботи на своїй ділянці, а потім відмовилася від їхнього продовження. У 1991 р. Чехословаччина приступила до реалізації альтернативного рішення (Варіант С), а в 1992 р. Угорщина заявила про припинення Договору 1977 р. 1 січня 1993 р. внаслідок поділу Чехословаччини Словаччина стала незалежною державою. У тому ж році Угорщина й Словаччина звернулися до Суду.

Розглянувши питання про право Угорщини припиняти роботи, а потім відмовлятися від їхнього продовження, Суд визнав, що вона не може посилатися на стан необхідності, оскільки небезпеки, що загрожують навколишньому середовищу, про які вона заявила, в 1989 р. не були ні достатньою мірою доведеними, ні неминучими, а для їхнього подолання в Угорщини були інші засоби, крім призупинення робіт і відмови від їхнього продовження. Суд припустив, що, приймаючи зобов'язання за договором 1977 р., Угорщина була інформована про стан речей, і відзначив, що необхідність забезпечити захист навколишнього середовища не вислизнула від сторін.

Розглянувши питання про здійснення Чехословаччиною Варіанта С, Суд визнав, що воно являє собою порушення деяких положень Договору 1977 р. Разом з тим Суд відзначив, що роботи, які Чехословаччина виконала між листопадом 1991 р. і жовтнем 1992 р., могли бути згорнуті й у зв'язку із цим не визначали остаточного рішення. Суд також визнав, що здійснення Варіанта С не може розглядатися в якості законних контрзаходів через непропорційність. Суд дійшов висновку, що Чехословаччина мала право в листопаді 1991 р. приступати до реалізації Варіанта С тією мірою, якою вона обмежувалася роботами, що не визначають остаточне рішення, але не мала права з жовтня 1992 р. вводити Варіант С у дію.

Розглянувши питання про юридичні наслідки повідомлення Угорщини про припинення Договору 1977 р., Суд дав оцінку підставам припинення цього договору, на які посилалася Угорщина. Із приводу стану необхідності Суд відзначив, що навіть будучи доведеним, він не може тягти припинення договору — на нього можна посилатися тільки для звільнення держави від відповідальності за невиконання договору. Із приводу неможливості виконання Суд не визнав за потрібне встановлювати, чи охоплює термін «об'єкт», використовуваний у ст. 61 Конвенції 1969 р., правовий режим, оскільки, навіть якщо це так, то відповідний режим у цьому випадку не перестав існувати. Договір 1977 р. надавав сторонам необхідні засоби для того, щоб у будь-який момент шляхом переговорів здійснити взаємне коректування економічних і екологічних вимог. Із приводу корінної зміни обставин Суд визнав, що політичні умови, що існували на момент укладання Договору 1977 р., не були пов'язані з його об'єктом і метою настільки, щоб становити істотну підставу згоди сторін і при зміні радикально міняти сферу дії зобов'язань, що підлягають виконанню. Те ж саме стосується й економічної системи, що існувала на момент укладання Договору 1977 р. Із приводу істотного порушення договору Суд відзначив, що оскільки на момент повідомлення про припинення Договору 1977 р. Чехословаччина його ще не порушила, дане повідомлення було передчасним. Із приводу виникнення нових норм екологічного права Суд визнав, що оскільки жодна зі сторін не заявила про виникнення після укладання Договору 1977 р. нових імперативних норм, він не повинен розглядати дію ст. 64 Конвенції 1969 р. Що стосується інших нових норм, то, на думку Суду, сторони могли їх ураховувати при застосуванні Договору 1977 р. Таким чином, Суд дійшов висновку, що повідомлення про припинення Договору 1977 р., зроблене Угорщиною не спричинило його припинення.

Наслідки припинення договору визначені в ст. 70 і 71 Конвенції 1969 р. Стаття 70 говорить: «1. Якщо договором не передбачається інше або якщо учасники не погодилися про інше, припинення договору відповідно до його положень або відповідно до даної Конвенції: а) звільняє учасників договору від усякого зобов'язання виконувати договір надалі; b) не впливає на права, зобов'язання або юридичне положення учасників договору, що виникли в результаті виконання, до його припинення. 2. Якщо держава денонсує багатосторонній договір або виходить із нього, пункт 1 застосовується у відносинах між цією державою й кожним з інших учасників договору від дня набрання чинності такої денонсації або виходу з договору». Пункт 2 ст. 71 говорить: «Коли договір стає недійсним і припиняється у відповідності зі статтею 64, припинення договору: а) звільняє учасників від усякого зобов'язання виконувати договір надалі; b) не впливає на права, зобов'язання або юридичне положення учасників договору, що виникли в результаті виконання, до його припинення, за умови, що такі права й зобов'язання або таке положення можуть надалі зберігатися тільки тією мірою, в якій їх збереження саме по собі не суперечить новій імперативній нормі загального міжнародного права».

Поиск по сайту: