Наслідки останніх етапів розширення ЄС для України

Етапи розширення ЄС

З того часу вже відбулося шість етапів розширення ЄС: у 1973 році до «шістки» приєдналися Велика Британія, Данія й Ірландія; у 1981-му – Греція; у 1986-му – Іспанія та Португалія; у 1995 році – Австрія, Фінляндія, Швеція; у 2004 році – Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія; у 2007-му – Болгарія і Румунія.

Швейцарія, Ліхтенштейн і Норвегія у різний час теж подавали заявки на вступ до ЄС. Однак Норвегія двічі відмовлялася від приєднання після проведення референдумів у 1972 і 1994 роках. Заявки подані Швейцарією і Ліхтенштейном були відкладені після референдуму у Швейцарії 1992 року, за результатами якого було вирішено не приєднуватися до Європейської економічної зони.

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006-го представники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС до 2010 року.

Туреччина є офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005 року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини лише у 2015 році. Туреччина має здійснити значні якісні соціальні й економічні реформи. Інша сторона проблеми – лише 3% території Туреччини належить до Європейського континенту.

Причиною відмови ЄС протягом 12 років визнати Туреччину країною-кандидатом, а потім протягом 5 років розпочати переговори про членство, була невідповідність цієї країни політичному критерію членства, широка опозиція членству Туреччини в ЄС у середині Євросоюзу. Офіційна відповідь ЄС будувалася за формулою «Так, але…». ЄС не міг формально відмовити Туреччині у членстві, оскільки це було зафіксовано у базовій двосторонній угоді, однак обумовлював визнання її кандидатом, а потім започаткування переговорів досягнення Туреччиною стандартів ЄС у сфері демократії, прав людини, рівності тощо.

Лише проведення турецьким урядом значних реформ, серйозний тиск Туреччини на уряди країн-членів, підтримка цієї країни з боку Німеччини і нових країн-членів змусили ЄС погодитись на початок переговорів про членство.

Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.

Норвегія, Ісландія і Ліхтенштейн, як члени Європейської економічної зони, є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.

Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія і Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами.

Негативний досвід у вступі до ЄС має Марокко, що подала заявку на членство в ЄС також у 1987 році. Відповідь ЄС, на відміну від Туреччини, була негативною. Головним аргументом був той факт, що Марокко географічно не є європейською країною і не відповідає статті Договору про ЄС. Однак у відповіді ЄС значне місце зайняв також опис невідповідності Марокко цінностям Євросоюзу. Зокрема, ЄС відзначив брак демократії у цій країні, порушення прав людини, включаючи тортури, політичні ув’язнення, наявність смертної кари, окупація Західної Сахари тощо.

Марокканська заявка з плином часу почала вважатися історичним казусом чи навіть непорозумінням, однак, на думку багатьох експертів, така інтерпретація є не зовсім об’єктивною.

Таким чином, на сьогодні до Європейського Союзу входить 27 країн-членів, з територією 3,19 млн. км2, загальною чисельністю населення майже 0,5 млрд. чол. і ВВП у розмірі трлн. 820 млрд.

Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність населення і сукупний економічний потенціал Союзу, але, водночас, – зменшував економічні показники з розрахунку на душу населення. Здійснюючи стратегію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного і політичного простору, жертвуючи поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня членів Співтовариства. Ця стратегія виходить з того, що завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдасться отримати істотні геоекономічні та геополітичні переваги.

У той же час, з поглибленням інтеграційного процесу об’єктивно наростали проблеми із забезпеченням однорідності європейського простору. Ця особливість пов’язана з включенням в орбіту інтеграції нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготовленими до участі у вищих формах об’єднавчого процесу. Правомірність такого висновку ілюструє, зокрема, те, що лише 13 з 27 членів (Австрія, Бельгія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Словенія, Фінляндія, Франція) ЄС є учасниками зони євро. Ця неоднорідність може ще збільшитися після прийому до складу ЄС нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні економічного розвитку, порівняно з іншими членами ЄС.

Слід також зазначити, що минулі етапи розширення відбувалися на більш низьких етапах інтеграції.

І i ІІ – на стадії існування єдиного ринку за відсутності елементів політичного союзу.

ІІІ – на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, при лише поставлених цілях формування спільної зовнішньої політики.

ІV – вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, але за відсутності економічного і валютного союзу, остаточно сформованих єдиної зовнішньої політики і політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції i внутрішніх справ;

V і VІ – це розширення, що відбувалося безпосередньо на стадії завершення формування економічного і валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки.

Таким чином, до V і VІ етапів розширення ЄС підійшов, перебуваючи на завершальній стадії економічної інтеграції – створення економічного і валютного союзу, а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат був досягнутий протягом понад 50 років через складаний i поступовий процес інтеграції, формування правової бази і механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об’єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії й інституційної структури.

Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС.

3 розпуском Варшавського договору і Ради Економічної Взаємодопомоги, політичний центр у Європі пересунувся на Захід. Радянський Союз розпався на 15 окремих держав. Виник певний вакуум впливу, що мав бути заповнений. За цих умов Євросоюз інтенсифікував свої відносини з країнами Центральної Європи, що призвело до формування курсу на новий етап розширення ЄС. Це рішення, на відміну від тих, що приймалися на попередніх етапах розширення, мало більше політичне, ніж економічне підґрунтя.

Останніх два розширення є безпрецедентними з точку зору кількості країн, що приєдналися до ЄС. Вступ 12 нових країн-членів збільшив територію ЄС на третину (34%), а чисельність населення – на 28%. Це створило внутрішній ринок у майже 500 млн. споживачів, що більше, ніж у США й Японії разом. Водночас, сукупний ВВП об’єднання збільшився при цьому лише на 4,8%, оскільки більшість країн-членів за економічними показниками серйозно відстають від середніх рівнів ЄС.

Наслідки останніх етапів розширення ЄС для України

Розширення ЄС на Схід впритул наблизило його кордони до кордонів України – західні кордони України стали східними рубежами Євросоюзу, а зі вступом до Євросоюзу Румунії у 2007 році – також і південно-західна частина Україна стала межувати з ЄС. До того ж, зі ще однією країною – Болгарією – наша країна має кордон по Чорному морю. Це якісно нова політична ситуація, що вплинула як на характер контактів з нашим європейським партнером, так і на перспективи подальшого розвитку України.

В інтересах ЄС – забезпечити мир і стабільність поблизу своїх кордонів, мати своїми сусідами стабільні, демократичні й економічно розвинені держави з прогнозованою і дружньою зовнішньою політикою. Тому, при поступовому наближенні Євросоюзу до кордонів України, спостерігалося зростання політичного тиску ЄС на Київ насамперед у напрямі зміцнення демократичних інституцій, забезпечення прав людини, свободи ЗМІ, посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією у владних структурах.

З іншого боку, наближення ЄС до українських кордонів на тлі розвитку Спільної європейської політики безпеки і оборони надало змогу нашій державі взяти активну участь у зміцненні безпеки на континенті. Саме у сфері безпеки Україна вже сьогодні робить реальний внесок у забезпечення стабільності в зоні інтересів ЄС – по лініях миротворчості, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, стратегічних транспортних перевезень тощо.

Як наслідок, Україна відчула на собі і позитивні, і негативні чинники впливу.

Вступ до ЄС держав, з якими Україна має традиційно добрі відносини, отримання ними відповідних квот у керівних органах Союзу певною мірою сприяло просуванню українських інтересів у ЄС, дозволило використовувати напрацьовані механізми регіонального співробітництва для поглиблення контактів з Європейським Союзом. Так, наприклад, не безпідставно і вітчизняні, і зарубіжні експерти та політики називають Польщу «адвокатом України в Європі».

Деякі вітчизняні дослідники наголошують, що розширення ЄС супроводжується поглибленням співпраці Євросоюзу з Росією. Отже, рух України до Європи, крім іншого, зумовлюється рівнем і характером її відносин з РФ. Це означає, зокрема, необхідність поглиблення економічного співробітництва з Росією для зміцнення національної економіки як основи реалізації власних політичних цілей у Європі.

Наближення ЄС до українських кордонів об’єктивно зміцнює вплив європейської спільноти на Україну. В політичному плані цей процес можна розглядати як позитивний – такий, що сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів. Водночас трансформація ЄС може породити чимало проблем для України. Очевидно, що характер і рівень співробітництва України з розширеним ЄС, загалом перспектива української євроінтеграції насамперед буде залежати від внутрішніх трансформацій в Україні, від створення умов для стабільного демократичного розвитку, піднесення вітчизняної економіки.

Для того, щоб оцінити наслідки розширення ЄС для України, особливо останніх її етапів, необхідно проаналізувати вплив цього процесу на реалізацію нашою державою власних національних інтересів у політичній і економічній сферах. Головним політичним наслідком розширення ЄС для України стало те, що виникла необхідність перегляду сучасної зовнішньої політики та пристосування її до нових, менш сприятливих для України реалій. ЄС розширювався за рахунок країн «зони невизначеності», зменшуючи кількість наявних і потенційних партнерів України в регіоні – партнерів, що їх об’єднують спільні цілі й які мають приблизно рівні можливості.

Це означає зменшення горизонтальних зовнішньополітичних зв’язків України та, відповідно, збільшення вертикальних, що призвело до збільшення залежності України від сусідніх центрів сили. Проблема ускладнюється ще й тим, що змінюється не тільки сила цього тиску, але і його збалансованість. Зацікавленість Заходу і незацікавленість Росії в політичній незалежності України робить можливою тактику «балансування» між ними. Подібна політика могла б бути ефективною, якщо припустити, що Росія й Захід не ділитимуть Центрально-Східну Європу (ЦСЄ) на «сфери впливу», а разом відповідатимуть за безпеку в регіоні (можливо, матимуть різні «долі» впливу в різних державах). Така можливість теоретично зберігається, але фактично розширення НАТО і ЄС поділяє регіон на дві частини, одна з яких потрапляє до сфери впливу ЄС.

Таким чином, співвідношення сил змінюється, і тактика балансування зіткнулася зі значними труднощами, на чию б користь не змінювалася рівновага.

У тому, що стосується конкретних політичних наслідків, вирішальну роль матиме: по-перше, чи буде ЄС розширюватися далі. А по-друге, чи буде майбутній ЄС єдиним щодо питань зовнішньої політики.

Розширення ЄС змінює головні напрями зовнішньої політики України. Найбільшою мірою це стосується розвитку двосторонніх міждержавних відносин і участі в європейському регіональному співробітництві. Розвиток політичного партнерства з прикордонними державами, що стали новими членами ЄС, вірогідно, уповільниться, натомість акценти будуть зміщуватися на користь економічної співпраці. Здебільшого доведеться співпрацювати безпосередньо з інституціями ЄС. Якщо ж подальша стратегія ЄС не передбачатиме ще одного розширення, Україна опиниться у ситуації, коли її сусідів можна буде поділити на чотири групи: США; країни-члени ЄС; Росія і Білорусія; інші країни. У цьому випадку відносини з ЄС набуватимуть важливішого значення з точки зору національної безпеки, що також вплине і на відносини з Росією. Відносини з іншими державами втратять свою пріоритетність, що може призвести до стратифікації партнерів і формування нових принципів відносин з ЄС і Росією з метою врівноваження їхнього політичного впливу. Ця тенденція посилиться у випадку можливостей подальшого розширення ЄС і з посиленням внутрішньої консолідації Союзу.

Відносини з Росією, очевидно, зазнали значних змін. Розширення ЄС зменшило простір для дипломатичного маневру і політична залежність України від Росії поступово збільшується. Прямої загрози національному суверенітету вдасться уникнути в тому випадку, якщо ЄС чи окремі його члени (Німеччина, Франція) продовжуватимуть активну східну політику, необхідною умовою для чого є незалежність в тому числі й України.

У цьому випадку інтересам України відповідатиме членство в ЄС якнайбільшої кількості держав ЦСЄ. Річ у тім, що ЄС в якості наддержави, по-перше, основні інтереси матиме не у Східній Європі, а, по-друге, обмежуватиме зовнішньополітичну активність тих країн, що зацікавлені у співробітництві з незалежною Україною. У випадку, якщо ЄС абсорбує майже всі держави ЦСЄ, його інтерес до Східної Європи зменшиться, і спільна зовнішня політика буде заважати окремим державам, що продовжуватимуть будувати самостійні «східні» вектори.

Розширення ЄС на Схід відповідає національним інтересам України в тому сенсі, що воно збільшує зону стабільності в Європі, зменшуючи вірогідність виникнення нових конфліктів, що могли б мати негативні для України наслідки. Основним питанням при цьому залишається розподіл функцій між ЄС і НАТО. Від цього залежатиме наскільки ефективно забезпечуватиметься стабільність і яким чином членство в НАТО впливатиме на членство в ЄС і навпаки. Інтересам України відповідало б таке становище, за якого членство в ЄС не означало б автоматичного членства в НАТО. У випадку розширення НАТО на Україну посилюється політичний тиск Росії, від якого немає надійного захисту. Також зменшуються можливості політичного і військового співробітництва з країнами регіону, що може призвести до політичної ізоляції України. Таким чином, розширення ЄС, зменшуючи простір вакууму сили в центрі Європи, збільшує конфліктність в регіональній підсистемі. Це потребуватиме від української еліти більшої уваги щодо зовнішньополітичних питань і визначення нових пріоритетів.

У тому, що стосується економічного аспекту розширення ЄС, можна із самого початку зауважити, що регіон ЦСЄ не являє собою єдиного цілого, і тому диференційований підхід ЄС до держав-кандидатів цілком виправданий. На відміну від політичної сфери, де більшість держав регіону зустрічає схожі проблеми і застосовує схожі інструменти для їх вирішення, в економіці мають місце значні розбіжності щодо основних макроекономічних показників і перспектив розвитку. Саме ці розбіжності в економіці й обумовлюють реальність вступу тієї чи іншої країни до ЄС найближчим часом.

Проблема для України полягає в тому, що її показники – серед найгірших в регіоні. Це не тільки не дозволяє сподіватися на взаємовигідне співробітництво з ЄС, але й зменшує можливості для такого співробітництва з іншими країнами регіону. Економічна диверсифікація, що мала місце в регіоні з середини 90-х років, зумовила й поступову диверсифікацію політичних інтересів. Цей процес відбувається не на користь Україні. З набуттям політичної самостійності на початку 90-х років країни ЦСЄ опинилися перед стратегічним вибором, що складався з трьох альтернатив:

1. Інтеграція до європейських інституцій (ЄС і НАТО);

2. Інтеграція з Росією;

3. Буферне становище.

Розмежування серед держав ЦСЄ почалося відтоді, коли кожна з них знайшла власну відповідь на це ключове запитання.

Україна з самого початку обрала третій варіант – стратегію буферності або багатовекторності. Такий вибір зумовлювався особливостями господарського комплексу, економічними зв’язками з Росією, неоднозначністю суспільної думки, внутрішньополітичною боротьбою тощо. Після розширення ЄС виникла загроза втрати ринків у державах-сусідах (західних), збільшенням негативного сальдо зовнішньої торгівлі та невідворотною орієнтацією на економіку Росії.

Для всіх центрально- і східноєвропейських країн існує спільна економічна небезпека: ізольованість їхнього розвитку, відсутність доступу до головних світових ринків товарів, послуг, технологій, капіталу і робочої сили. З огляду на це, вступ або асоційоване співробітництво з ЄС створило умови частково або повністю вирішити цю проблему для деяких з них.

У довгостроковій перспективі багато чого залежатиме від українського виробника. За умови вчасного пристосування до нових умов світового і європейського ринків (під вчасним пристосуванням йдеться про зміни нормативної бази) українська економіка виграє від розширення європейського ринку.

У питанні економіки майбутній розвиток залежатиме від успіху процесів, що відбуваються всередині України. Розширення ЄС лише опосередковано здатне вплинути на економічний розвиток в Україні. Цей вплив здебільшого стосуватиметься експортноорієнтованих галузей і підприємств, а також ринків інвестицій і технологій. Ключового ж значення для забезпечення економічних потреб держави набувають внутрішні чинники. Основні проблеми зовнішньоекономічних зв’язків України із розширенням ЄС залишаються тими ж: диверсифікація ринків збуту, номен- клатури товарів, підвищення їх конкурентоспроможності, якнайповніша участь у міжнародному поділі праці та залучення інвестицій.

Найсуттєвіший вплив від розширення ЄС Україна відчула в результаті двох останніх хвиль розширення, коли до ЄС приєдналися наші західні сусіди – Польща, Словаччина, Угорщина і Румунія. Нині на Заході Україна має спільні кордони з ЄС.

Розширення ЄС на схід змінило співвідношення сил в Європі. Для України це, в першу чергу, означало зменшення кількості потенційних політичних партнерів з числа сусідніх малих держав. Європа поступово «поляризувалася» навколо двох центрів сили: ЄС і Росії.

Зміна у Європі геополітичної ситуації створила принципово нові умови для проведення зовнішньої політики. Для України виникла необхідність проведення 4-векторної зовнішньої політики – США, ЄС, Російська Федерація й інші країни.

Підписання між Україною й ЄС нової посиленої угоди про співробітництво, що передбачала б асоційоване членство нашої країни у європейському об’єднанні, створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС – найефективніший рецепт для нейтралізації негативних наслідків розширення ЄС на Схід.

Поиск по сайту: