Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Освіта і книгодрукування в XIV—XVII ст

Реферат

З курсу

Історія української культури»

На тему:

«Полемічна література та книгодрукування»

 

Підготувала :

Прилипко М.М

Перевірив

Чирко Б.В.

 

Київ-2015

Зміст

Полемічна література. 3

Освіта і книгодрукування в XIV—XVII ст. 6

Список використаної літератури. 10

 

.

Полемічна література

Перші писемні пам’ятки, що репрезентують полемічну боротьбу між православ’ям, з одного боку, і поганством, іудаїзмом, магометанством та католицизмом, з другого, досить давні за походженням. Проти поганства спрямовані «Слово нўкоєго христолюбца, ревнителя по правой вўрў» (11—12 ст.), що дійшло до нас у списках 14 ст., апокрифічне «Хожденіє Богородиці по мукам» та ін. Одне з перших застережень щодо зхисту ортодоксального християнства на Русі датують 986 (за Лаврентіївським літописом). Це звинувачення «латинників» у застосуванні опрісноків у таїнстві євхаристії. На становлення антикатолицької писемності вплинула і візантія, про що свідчить популярність на наших теренах антикатолицького полемічного памфлету «Исторія о єдном Папў Римском», в якому йдеться про міфічного Папу Римського Петра Гугнивого. Антиіудейські та антимагометанські мотиви звучать у житії Костянтина, Корсунській легенді про охрещення князя Володимира, Палеї толковій та в Патерику Києво-Печерському. Загострення полеміки між Західною і Східною Церквами стало відчутним у 2-й пол. ХІ ст. Так, антикатолицьку спрямованість мають виступи київських митрополитів Георгія (1062—79), Іоанна II (1080—89), Никифора I (1104— 21), проповіді Феодосія Печерського та деякі статті «Повісті временних літ». Хоча особлива поміркованість послань митрополита Іоанна II до Папи Римського Климента III свідчить про схильність деяких ієрархів до співпраці між Східною і Західною Церквами. Пізніше ця ідея знайшла своє відображення у двох промовах митрополита Київського і всієї Русі Григорія Цамблака, які були укладені ним для виголошення на Констанцькому соборі 1414—1418. Новою хвилею русійської полемічної літератури супроводжувалося рішення Ферраро-Флорентійського церк. собору (1439) про об’єднання Східної ортодоксальної Церкви із Західною. Серед пам’яток полемічної літератури постфлорентійського періоду привертає увагу типовий зразок стилю «плетіння словес» — «Посольство до Папи Римского Сикста IV. От духовенства и от княжат и панов руских...» (1476), укладене отцем Іоанном. До кращих текстів антипапського спрямування літератури Відродження належить памфлет С.Оріховського «Repudium Romae» (1551). Та особливою інтенсивністю відзначається розвиток П.л. в Україні із серед. 16 ст., коли визрівала ідея унії правосл. церкви з католицькою в Речі Посполитій. Першим осередком антикатолицької полеміки став Острог. Найголовніші «артикули», навколо яких точилася полеміка між православними та католиками, це filioque — походження Святого Духа (від Бога-Отця — у православних та від Бога-Отця і від Бога-Сина — у католиків), про пураторгіум (чистилище), першество римської церкви і примат Папи Римського, про календар (заміну юліанського календаря на григоріанський), про прихід Антихриста, опрісноки, одруження священиків чи целібат, відправу літургії у Великий піст тощо. Поряд із цим у полемічних творах знайшли своє відображення проблеми розвитку освіти, культ. орієнтації, історичного минулого та ін. Програма унії була викладена у творах польських єзуїтів Б.Гербеста, автора заміток «Wypisanie drogi» (1566), та Петра Скарги, автора трактату «O іеdnoСcі KoСcio»a Boуego pod іеdnum Pasterzem» (1577, 2-ге перероблене видання вийшло 1590). Унійна концепція цих двох діячів передбачала об’єднання Церков на регіональному рівні. Православні відповіли «Посланієм до латын из их же книг» (1582), автором якого міг бути аріанин Мотовило, та трактатом Герасима Смотрицько- го «Ключ царства небесного» (1587), що складається з передмови до народів руських, присвяти сину кн. В.-К.Острозького Олександру та 2-х полемічно-публіцистичних статей — «Ключ царства небесного» і «Каленъдар римский новый». Реформа календаря трактується не в суто догматико-обрядовому сенсі, а у зв’язку з політичними змаганнями та історичними умовами кінця ХVІ ст. і є «гарячим покликом до духовної діяльності» (І.Франко). У Г.Смотрицького догматичні інвективи відходять на задній план, поступаючись історичному та художньому матеріалу. В іншого представника острозького осередку, Василя Суразького, автора трактату «О єдиной истинной православной вўрў» (1588), превалює теологічний розгляд догматичних «артикулів». Автор використовує методи ведення полеміки єзуїтської школи. Серед полемістів того часу знаковим постає Іван Вишенський. Його улюблений жанр — епістолярна форма соборного послання. Письменники-полемісти, зокрема Стефан Зизаній (Тустановський), використовували також надбання протестантської полеміки. Скликання Берестейського церковного собору 1596 і книжка головного адепта цієї акції П.Скарги «Synod brzecki i jego obrona» (польс. мовою — Краків, 1596; укр. книжною мовою — Вільно, 1597) дали новий поштовх полеміці. Із боку православних відповіддю став «Апокрисис», підписаний псевдонімом «Христофор Філалет». Більшість дослідників вважає його автором протестанта М.Броневського. Від унійців виступив Іпатій Потій — один із головних організаторів Берестейської церковної унії 1596, автор чималої низки полемічних творів, які доречно розглядати в контексті раннього бароко. Отписи 1598 і 1599 на листи Іпатія Потія до кн. В.-К.Острозького, в яких унійський єпископ агітує князя перейти до унії, укладені під псевдонімом «Клирик Острозький» (див. «Клірик Острозький»), належать до жанру відкритих листів і відзначаються оригінальністю. Серед антиунійної полемічної літератури поч. ХVІІ ст. особливою виявляється «Пересторога» невідомого автора, в якій знайшли відображення ідеї гуманізму. Один із найвідоміших письменників-полемістів Мелетій Смотрицький залишив близько 20-ти творів, причому перша половина творчості — це антикатолицькі виступи, а друга (коли автор перейшов до унії) — антиправославні. Перший етап полемічної боротьби в Україні завершився фундаментальним богословськоісторичним трактатом «Палінодія» Захарії Копистенського (1620—22). На початку 1640-х рр. Касіян Сакович, спочатку унієць, а потім католик, видав кілька брошур, що спричинило загострення полеміки. З боку православних відповіддю Касіяну Саковичу став польськомовний твір «Лйцпт, abo Kamien» (1644), написаний під псевдонімом «Євсевій Памфіл». Авторство твору, очевидно, належить чималому гурту київських полемістів під егідою митрополита Київського Петра Могили. «Літос» — це останній помітний твір полемічної літератури; пізніше поступово мілішає проблематика, дещо іншим стає рівень художньої наповненості тексту взагалі. В українській полеміці 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. досить самостійне місце займала антимагометанська тематика.

Освіта і книгодрукування в XIV—XVII ст.

Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості грунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існували язичницькі та християнські школи. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною загальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя — це прототип державного навчального закладу; школа "книжного вчення", основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковнослов'янською мовою. Їх основним завданням було не лише здобуття початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви. Вказані типи шкіл проіснували аж до XVI ст. Пастор Павло Одерборн, який побував в Україні у 70 роках XVI ст., у своїх спогадах писав, що "русини завжди мали школи при церквах і монастирях, де діти навчалися основам письма і лічби, молитвам і апостольським символам".

У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Посполитої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення українського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п'ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов'я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу — активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосереднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.

В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 p.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 p.), Луцьку (1614 p.), Києві (1647 p.), Кам'янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі та ін. Викладання велось латинською мовою. На українських землях тоді паралельно з православними існували католицькі школи, а подекуди й протестантські.

В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). 1468-го року його ім'я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет — один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.

Юрій Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця територія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй та інші зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, в числі перших у європейській філософській думці вони заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Діяльність українських гуманістів означеного періоду залишила помітний слід в історії української культури, сприяла розвитку й поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національної свідомості, поширенню просвітництва й наукових знань в Україні.

На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які грунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577—1582 pp. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам'яткою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрованої Біблії слов'янською мовою в 1581 році, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові — 1572 p., Володимирі-Волинському — 1577 p., Слуцьку — 1580 p., Львові — 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей "всякого стану", убогих і багатих. Їх основним завданням було релігійне і моральне виховання молоді. У Львівській братській школі, наприклад, вчили дітей читати, писати й рахувати, а потім вивчали граматику й риторику, діалектику і музику. Особлива увага приділялася вивченню Євангелія й Апостольських Книг, у пообідні години учні вивчали пасхалію та церковний спів. Програма передбачала вивчення старослов'янської і грецької мови. Учні мали розмовляти і писати цими мовами. З огляду на конкретно-історичну ситуацію вивчалися також латинська і польська мови. Все це свідчить про те, що освіта на українських землях у ті часи була піднята на європейський рівень.

Мистецтво книгодрукування цілком залежало від майстерності робітників словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окрема одиниця з'являються значно пізніше. У другій половині XVI ст. вони існували як частина друкарень.

На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привозним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.

Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.