4. Джайнізм і сикхізм – як релігійні напрями індуїзму.
5. Махатма Ганді й кастова система.
6. Пантеон індуїстських богів.
7. Ріка Ганг в індуїстській міфології.
Дати визначення індуїзму нелегко, оскільки в ньому немає чітко визначеного віровчення, священницької ієрархії або керівної установи. Однак в індуїзмі є свамі (вчителі) й гуру (духовні наставники). Загальне визначення індуїзму подаєтьсяв одному підручнику з історії, згідно з яким він є “комплексом віровчень та установ, що упорядковувалися від часу складення Вед, стародавніх (і найсвятіших) писань, аж дотепер”. В іншому джерелі говориться: “Можна сказати, що індуїзм – це вірність або поклоніння богам Вішну, Шиві чи богині Шакті та їхнім втіленням, віразам, подружнім партнерам або нащадкам”. Він охоплює також культ Рами й Крішни (втілень Вішну), Дурги, Сканди й Ганеші (відповідно дружини й синів Шиви). Кажуть, що індуїзм налічує 330 мільйонів богів, проте це не політеїстична релігія.
Iндійський письменник А. Партасараті пояснює: “Індуїсти не є політеїстами. Індуїзм говорить про одного Бога... Різні боги й богині індуїстського пантеону є простим відображенням сили та функцій одного найвищого Бога в матеріальному світі”.
Індуїсти часто називають свою віру санатана-дгарма, що означає вічний закон або порядок. Індуїзм – це насправді дуже загальний термін, яким описується безліч релігійних течій і сект (сампрадай), які з’являлися й процвітали протягом тисячоліть у тіні складної давньої міфології індусів. Ця міфологія настільки заплутана, що в одній праці говориться: “Індійська міфологія – це густі й непрохідні джунглі. Коли ви заглиблюєтеся в неї, то вже не бачите денного світла й втрачаєте всіляку орієнтацію” (“New Larousse Encyclopedia of Mythology”).
1. Виникнення, походження і розвиток індуїзму.
Хоча індуїзм не такий поширений, як інші основні релігії, 2000 року він налічував близько 800 мільйонів вірних прихильників, тобто майже одну восьму (13%) світового населення. Більшість з них живуть в Індії.
Деякі історики кажуть, що індуїзм взяв свій початок 3500 років тому, коли світлошкірі арії прийшли з північного заходу в долину ріки Інд, на територію сучасного Пакистану та Індії. Звідти вони розійшлись по прилеглих до ріки Ганг рівнинах і по цілій Індії. Релігієзнавці твердять, що вірування переселенців базувались на старожитніх перських та вавилонських вченнях. Також в індуїзмі простежується спільний зв’зок для багатьох культур – легенда про потоп.
Індуїстська легенда про потоп
“Вранці вони принесли Ману [прабатькові людей і першому законодавцеві] воду, щоб умитися... Коли він умивався, до його рук потрапила риба [Вішну у втіленні Матс’я].
Вона промовила до нього:
– Подбай про мене і я врятую тебе!
– Від чого врятуєш ти мене?
– Потоп забере всі ці істоти, але я врятую тебе!
– Як же мені подбати про тебе?
Риба навчила Ману, як потрібно за нею доглядати. Після цього вона сказала:
“ У тому й тому році прийде потоп. Послухайся мене (моєї поради) й приготуй корабель. Коли почне шаленіти потоп, ти зайди в корабель, і я врятую тебе”.
Ману виконав вказівки риби, і під час потопу вона притягнула корабель до однієї “північної гори, а потім сказала: “Я врятувала тебе. Тепер прив’яжи човен до дерева, щоб води не змили тебе, хоча ти є на горі. Коли води будуть осідати, ти можеш мало-помалу сходити з неї!” (“Сатапата-брахмана”).
Але яку релігію сповідували люди в долині ріки Інд перед приходом аріїв? Археолог сер Джон Маршалл згадує про “величну Богиню-Матір”, яку деколи зображали статуетки вагітних жінок, здебільшого оголених, з кольє на шиї та в головних уборах... Слід теж згадати “Бога-чоловіка”, “в якому можна одразу розпізнати прототип історичного Шиви”, що сидить стуливши стопи ніг (поза йоги), із статевим органом в ерекції (нагадує культ лінгам [фалос]), оточений тваринами (символ Шиви – “Господа тварин”). Безліч витесаних з каменю фалосів і вульв... вказують на культ лінгам і йоні Шиви та його дружини” (“Релігії світу – від минулого до сучасності”, англ.). Донині Шиві поклоняються, як богові плодючості, богові фалоса, або лінгама. Їздовою твариною Шиви є бик Нандін.
Індуїстський вчений Свамі Санкарананда не погоджується з тлумаченням Маршалла, кажучи, що спочатку ці обожнювані камені, деякі відомі як Шивалінга, символізували “ вогонь з неба або сонце і його вогонь, тобто промені” (“The Rigvedic Culture of the Pre-Historic Indus”). Цей вчений твердить, що “ культ статі... спочатку не мав релігійного характеру. Він є пізнішим витвором і виродженням оригіналу. Це люди знизили занадто високий для них ідеал до свого рівня”. Як контраргумент західній критиці індуїзму, він наводить факт, що хрест, якого вшановують християни, – це язичницький фалічний символ, отже “християни... є прихильниками культу статі”.
З бігом часу вірування, міфи й легенди Індії було записано. Сьогодні вони складають святі писання індуїзму. Хоча ці священні праці об’ємні, в них немає якогось єдиного вчення.
2 Святі писання індуїзму
Найдавнішими писаннями є Веди – збірник молитов і гімнів, відомих як “Рігведа”, “Самаведа”, “Яджурведа” й “Атхарваведа”. Їхнє складання тривало декілька сторіч і було закінчене приблизно 900 року до н. е. Згодом Веди було доповнено іншими писаннями, такими як брахмани й упанішади.
У брахманах подається інструкція, як потрібно виконувати домашні й прилюдні ритуали та жертвоприношення, а також детально пояснюється їхнє глибоке значення. Вони були написані приблизно 300 року до н. е. або й пізніше. Упанішади (дослівно: “сидячи біля вчителя”) ще відомі за назвою “Веданта”, написані в період між 600 і 300 роками до н. е. Це трактати, що, за індуїстською філософією, виявляють причину будь-якого способу мислення і вчинків. Також у цих писанняхмістяться доктрини про сансару (переселення душі) й карму (віровчення, що вчинки у попередньому існуванні людини є причиною її сьогоднішньої долі).
Ще інші писання називаються “Пурани”; це довгі алегоричні історії, що містять багато індуїстських міфів про богів, богинь та народних героїв. Ця велика індуїстська бібліотека теж включає епоси “ Рамаяна” й “Магабгарата”.
Перший, за словами А. Партасараті, розповідає про “Господа Раму... найславетнішого з-поміж усіх персонажів у релігійних писаннях”. “ Рамаяна”– це одне з найпопулярніших серед індуїстів писань, датоване приблизно IV сторіччям до н. е. Це оповідь про героя Раму, або Рамачандру, в якому індуїсти вбачають взірець сина, брата й чоловіка. Він вважається сьомою аватарою (втіленням) Вішну, і його ім’я часто вживають як привітання.
За словами Бгактіведанта Свамі Прабгупада, засновника Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, “Бгагавад-гїта [частина “Магабгарати”] є найвищою настановою моральності. Настанови Бгагавад-гїти описують вищий шлях релігії й моральності... Остання настанова Гїти – вручити себе Кршні [Крішні] – є вище слово будь-якої моралі та релігії” (Бг.).
“Бхагават-гіта” (Пісня богів), яку дехто вважає за “суть ведичної мудрості Індії”, є бесідою, що відбулася на полі бою. Це розмова “між Господом Шрї Кршною [Крішною], Верховним Богом-Особою, та Арджуною, Його відданим і близьким другом, якого Господь навчає науці самоусвідомлення”. “Бхагават-гіта” є лише однією з багатьох святих книжок індуїзму. Деякі з них (Веди, брахмани та упанішади) вважаються шруті (почутими), безпосередньо виявленими священними текстами. Інші, наприклад епоси й “Пурани”, – це смрті (що їх пам’ятають), складені людьми, хоч одержані через відкриття. Одним з прикладів цього є “Ману-смрті”, в яких, крім пояснень підстав кастової системи, викладаються індуїстські релігійні й громадські закони.
Вчення й поведінка – ахімса й варна
В індуїзмі, як і в інших релігіях, є певні елементарні поняття, що впливають на мислення й щоденну поведінку людей. Одним з визначних понять є ахімса (в санскриті: ахінса), або ненасильство, чим уславився Мохандас Ганді (1869 – 1948 роки), відомий як Махатма. Віе був високошановним індуїстським керівником і вчителем ахімси.
Згідно з цією філософією, індуїсти не повинні вбивати жодного створіння або вдаватися до насильства. Ось чому вони вшановують декотрих тварин, таких як корова, змія та мавпа. Найсуворіше дотримуються вчення про ахімсу й з повагою ставляться до життя прихильники джайнізму (заснований у VI сторіччі до н. е.). Вони ходять босоніж і навіть одягають пов’язки, щоб випадково не проковтнути якоїсь комахи. Цю релігію, символом котрої є староіндійська свастика, заснував у VI сторіччі до н. е. заможний індійський князь Натапутта Вардхамана, більш відомий як Вардхамана Махавіра (цей титул означає “велика людина” або “великий герой”). Він обрав шлях самозречення та аскетизму. У пошуках знання він вирушив голий “через села й рівнини центральної Індії, щоб знайти звільнення від циклу народження, смерті та переродження” (Джон Б. Носс, “Релігії людини”). Махавіра вважав, що душу можна спасти лише завдяки крайнім формам самозречення й самодисципліни, а також суворому дотриманню ахімси (ненасильство щодо всіх живих істот). Він настільки додержувався ахімси, що носив із собою м’який віничок і обережно змітав усіляких комашок на своєму шляху. Виявляючи пошану до життя, він також дбав про чистоту й непорочність своєї душі. Сьогодні його послідовники. Намагаючись поліпшити свою карму, провадять подібне життя, яке відзначається самозреченням і шанобливим ставленням до всього живого. Це ще раз показує, який могутній вплив справляє на людей віра в безсмертну душу. У наш час ця релігія нараховує майже чотири мільйони прихильників. Більшість з них живе в Індії, в околицях Бомбея і в штаті Гуджарат.
На відміну від них, сикхи відомі своїми військовими традиціями, а поширене між ними прізвище Сінгх означає лев. Сикхізм, символом якого є три мечі й коло, сповідує 17 мільйонів людей. Більшість із них живе в Пенджабі. На середині штучного озера в сикхському святому місті Амритсарі височіє Золотий храм. Сикхських чоловіків легко розпізнати по блакитних (означає широкий, як небо, вільний від упередження розум), білих (означає святість особи, що провадить зразкове життя), і чорних (це згадка про гоніння сикхів британцями 1919 року) тюрбанах. Такі тюрбани є невід’ємною частиною їхніх релігійних звичаїв; сикхи також не стрижуть волосся.
Мовою гінді слово сикх означає “учень”. Сикхи є учнями засновника цієї релігії, гуру Нанака, і послідовниками вчення десятьох гуру (Нанака і дев’ятьох наступників), писання котрих увійшли у святу книгу сикхів “Гуру Грантх Сахіб”. Ця релігія з’явилася на початку XVI сторіччя, коли гуру Нанак вирішив взяти найліпше з індуїзму та ісламу й створити об’єднану релігію. Місію Нанака можна сформувати одним реченням: “Оскільки є лише один Бог і він наш Отець, всі ми повинні бути братами”. Сикхи, як і мусульмани, вірять в одного Бога й забороняють використання ідолів. Вони визнають індуїстське вчення про безсмертну душу, перевтілення та карму. Місце поклоніння сикхів називається гурдвара. Одна з найбільших заповідей гуру Нанака звучала: “Завжди пам’ятайте Бога, повторюйте Його ім’я”. Про Бога говориться, що він “Правдивий”, але не вживається його імені. Інша заповідь: “Діліться своєм маєтком з тими, кому менш пощастило”. Тому в кожному храмі сикхи мають лангар, або кухню, де кожна людина може отримати безплатно їжу. Там навіть є приміщення, де подорожні можуть безплатно переночувати.
Останній гуру, Говінд Сінгх (1666 – 1708 роки), заснував сикхське братство Хальса, члени якого дотримуються п’яти “к”, а саме: кеш – нестрижене волосся (символ духовності); кангха – гребінець у волоссі (символ порядку й напучення); кірпан – меч (ознака гідності, хоробрості й саможертовності); кара – сталевий браслет (символ єдності з Богом) і кач – короткі спідні штани (ознака скромності й символ моральної стриманості).
Загальновідомий чинник індуїзму – варна, або кастова система, яка жорстко розділює суспільство на класи. “Ненасильство – це перший та останній пункт моєї віри” (Махатма Ганді, 23 березня 1922 року).
Махатма Ганді прославився політикою незастосування насильства в боротьбі за незалежність Індії від Великобританії (здобуто 1947 року), а також кампанією поліпшення життя мільйонів індусів. Індійський професор М. П. Реге пояснює: “Він прголошував ахімсу (ненасильство) фундаментальною моральною цінністю, котру вважав турботою про гідність та добробут кожної людини. Якщо вчення певних священних писань індуїстів суперечили ахімсі, він не визнавав їхнього авторитету; він безстрашно намагався викорінити недоторканість та ієрархічну кастову систему й відстоював рівноправність жінок у всіх сферах життя”.
Що Ганді думав про долю недоторканих? У листі до Джавахарлала Неру (2 травня 1933 року) він написав: “Рух харіджанів занадто потужний, щоб охопити його розумом. У світі немає нічого гіршого. І все ж таки я не можу покинути релігію – не можу залишити індуїзм. Якби я розчарувався в індуїзмі, життя стало б для мене тягарем. Завдяки індуїзму я люблю християнство, іслам і багато інших релігій... Але я не можу миритися з його поняттям недоторканості” ( “Ганді. Вибране”, англ.). Не важко побачити, що індуське суспільство все ще поділене за цією системою, хоч її відкинули буддисти й джайністи. Кастова система глибоко вкоренилася в психології індусів, так само як расова дискримінація в розумах мешканців США та інших країн. Сьогодні аналогічне (щоправда менш виражене) відчуття класової належності все ще можна бачити в суспільстві Великобританії та в інших країнах. Отже, в Індії людина з народження перебуває в суворо визначеній кастовій системі, з котрої практично не може визволитись. До того ж пересічний індус і не прагне цього. Він вважає своє місце в ній як наперед визначену неминучу долю, результат власних вчинків у попередньому існуванні, тобто кармі.
За індуїстською міфологією, спочатку існували чотири головні касти. Вони базувалися на частинах тіла прабатька людства, якого звали Пуруша. У гімнах “Рігведи” говориться:
“Коли вони розчленували Пурушу, то на скільки частин розділили його?
Як вони називають уста й руки його? Яке ім’я дають стегнам і ногам його?
Брахман [найвища каста] устами був його, а з рук його був зроблений раджан’я.
Його стегна стали вайш’я, з його стіп було створено шудра” (“Світова Біблія”, англ.).
Отже, найвища священицька каста – брахмани – походила нібито з уст Пуруши, його найвищої частини. Клас володарів, або воїнів (кшатрія або раджан’я), був створений з його рук. Клас купців та рільників, названих вайш’я, або ваішйа, утворився із стегон. А нижча каста чорноробів (шудра) виникла з найнижчої частини тіла, зі стіп. З бігом сторіч утворилися ще нижчі касти: вигнані з касти й недоторкані, яких Махатма Ганді доброзичливо назвав харіджанами, або “особами, що належать богові Вішну”. Хоча з 1948 року недоторканість в Індії вважається незаконною, недоторканим усе ще живеться дуже важко. З часом в індійському суспільстві кожній професії та ремеслу відповідала окрема каста. Цей давній поділ на касти, що визначає кожному своє місце в суспільстві, насправді є расовим поділом та “стосується чіткого расового розрізнення, починаючи від [світлошкірих] аріїв і закінчуючи [темношкірими] додравідськими племенами”. Слово варна (каста) означає “колір”. “У перші три касти входили світлошкірі арії. У четверту – темношкірі тубільці неарійського походження” (Дональд А. Маккензі, “Серії міфів та легенд – Індія”, англ..). Кастова система, яка підтримується релігійним вченням про карму, прирікає мільйони індійців до життя в крайній бідності й несправедливості.
4 Бентежний цикл існування
Вчення про карму належить до основних і найважливіших вірувань, яке позначається на нормах моралі й поведінці індуїстів. Це принцип, за яким кожна дія, позитивна чи негативна, викликає певні наслідки; карма визначає кожне існування переселеної або реінкарнованої душі. “Гаруда Пурана” пояснює:
“Людина є творцем своєї долі, і навіть в ембріональному житті підлягає динаміці вчинків з попереднього існування. Без різниці, чи вона сховається у гірській твердині, чи заколишеться в надрах моря, чи безпечно сидітиме на колінах матері чи високо над її головою, людині не втекти від наслідків своїх попередніх учинків... Усе, що має трапитись людині в певному віці або часі, неодмінно спостигне її саме тоді”.
“Гаруда Пурана” веде далі:
“Знання, здобуті людиною в попередньому переродженні, багатство, яке вона роздала в милосерді, і вчинки в попередньому втіленні, випереджують її душу в мандрівці”.
Віра в безсмертну душу нерозривно пов’язана з вченням про карму, а карма обумовлює те, що в індуїзмі концепція душі відрізняється від її концепції в загальновизнаному християнстві. Індуїсти вірять, що кожна окрема душа, джїва чи прана, проходить багато перевтілень і, можливо, навіть “пекло”. Вона мусить прагнути об’єднання з “Верховною Сутністю”, що теж називається Брахманом, або Брахм. Через віру в карму індуїсти схильні до фаталізму. Вони вірять, що суспільне становище та обставини (чи то добрі, чи погані) є наслідком учинків людини в попередньому існуванні й тому заслужені. Індуїст може намагатися бути ліпшою людиною, аби наступне існування було більш стерпним. Отже, йому легше змиритися зі своєю долею, ніж жителеві Заходу. Індуїст бачить в усьому дію закону причини й наслідку, зумовленого його поперднім життям. У цьому простежеється принцип: що посіяв в уявному колишньому існуванні, те пожнеш тепер. Звичайно, все це грунтується на умові, що людина має безсмертну душу, котра переходить в інше життя – як людина, тварина чи рослина.
Остаточна мета в індуїзмі – досягти мокші (визволення), або вивільнення з коловороту повторних народжень та існування. “Оскільки мокша, або звільнення від довгої низки втілень, – це мета кожного індуїста, то найбільшою подією в його житті є смерть”. Мокші можна досягти, якщо дотримуватися різних марг (шляхів) або йогів.
1)Карма-йога. “Шлях діяльності, або “карма-йога”, – це дисципліна діяльності. У своїй основі, карма марга означає здійснення особистої дхарми, згідно з місцем людини в житті. Від усіх вимагається виконання певних обов’язків, як, скажімо, ахімси й невживання алкоголю та м’яса. Але особиста дхарма кожної людини залежить від її касти й фази життя” (“Великі азіатські релігії”, англ.). Ця карма виконується винятково в межах певної касти. Чистістькасти підтримується тим, що особа не одружується й не їсть з представниками іншої касти, належність до якої визначена кармою з попереднього існування. Отже, кастова належність не вважається несправедливістю, а спадщиною попереднього втілення. В індуїстській філософії люди далеко не рівноправні. Вони поділені через касти, стать, а також колір шкіри. Зазвичай чим світліший колір, тим вища каста.
2)Джнана-йога. “Шлях знання, або “джнана-йога”, – це дисципліна знання. На відміну від шляху діяльності (карма марга), що визначає обов’язки на кожен випадок життя, джнана марга вказує на філософський і психологічний щлях пізнання себе та всесвіту. Не діяти, а бути – це ключ до джнана марги. Найважливіше, що цей шлях уможливлює людині, котра його обрала, мокшу ще в цьому житті” (“Великі азіатські релігії”, англ.). Цей шлях охоплює інтроспективну йогу, відчуження від світу й аскетизм. Це вияв самовладання й самозречення.
3)Бгакті-йога. “Найпопулярніша форма нинішньої індуїстської традиції. Це шлях відданості (бгакті марга). На відміну від карма марги... цей шлях легший, більш спонтанний; він доступний людям будь-якої касти, статі або віку... [Він] дозволяє віддаватися людським почуттям та прагненням, а не заглушати їх йогівським аскетизмом... [Цей шлях] полягає винятково у відданості божественним істотам”, котрих, за традицією, налічується 330 мільйонів. Ця ж традиція ототожнює знання з любов’ю. Отже, бгакті – це “емоційна прив’язаність до вибраного бога” (“Великі азіатські релігії”, англ.).
4)Раджа-йога. Обирання “спеціальних поз, дихальні вправи й ритмічне повторювання відповідних формул” (“Людські релігії”). Це восьмиступенева йога.
5 Пантеон індуїстських богів
Хоча в індуїзмі є мільйони богів, у різних його сектах, по суті, вшановують декількох уподобаних богів. Три найвидатніші боги складають так звану тримурті, трійцю, або тріаду богів. Ця тріада складається з Брахми – Творця, Вішну – Охоронця та Шиви – Руйнівника; кожен з них має принаймні одну дружину чи супутницю. Брахма одружений з Сарасваті, богинею знання. Дружина ж Вішну називається Лакшмі, а першою дружиною Шиви, яка пізніше заподіяла собі смерть, була Саті. Вона стала першою жінкою, що кинулась у жертовний вогонь, – першою саті. Протягом сторіч тисячі індуїстських вдів згоріло на похоронному вогнищі своїх чоловіків, наслідуючи цей міфологічний приклад. У наш час цей ритуал заборонено. Шива має ще одну дружину, відому під різними іменами та титулами. Коли вона милостива, її називають Парваті та Ума, а також Гаурі (Золотиста). Як Дурга або Калі, ця богиня вселяє жах. Хоч Брахма й головна постать в індуїстській міфології, він не займає важливого місця в поклонінні пересічного індуїста. Йому присвячено дуже мало храмів, хоча його називають Брахмою Творцем. Індуїстська міфологія приписує створення матеріального всесвіту верховному буттю, джерелу або першопричині – Брахману (Брахм), що ототожнюється зі священним складом ОМ або АУМ. Усі три члени тріади вважаються частиною “Буття”, а всі інші боги – її різні виявлення. Отже, усяке божество, котрого в індуїзмі вшановують як верховне, вважається всеосяжним. Хоча індуїсти вшановують мільйони богів, більшість із них визнає лише єдиного правдивого Бога, який може набирати різних форм – чоловіка, жінки й навіть тварини. Тому знавці індуїзму схиляються до думки, що він є не політеїстичною, а монотеїстичною релігією. Проте концепцію верховного буття було відкинено в пізнішому світогляді й замінено безособовою божественною першопричиною чи дійсністю. Вішну, доброзичливе сонячне й космічне божество, вшановують прихильники вішнуїзму. Він з’являється в десятьох аватарах, або втіленнях, у тому числі як Рама, Крішна й Будда. Іншою аватарою Вішну є Нарайана; “зображається у формі чоловіка, котрий спочиває на завитках тіла змії Шеші або Антанти, пливучи по космічних водах. При ногах сидить його дружина, богиня Лакшмі, а з пупа Вішну виростає лотос, з якого виринає бог Брахма” (“Енциклопедія релігій світу”). Шиву ще називають Магешою (Верховним Господом) та Махадевою (Великим Богом). Він другий за величністю бог, а поклоніння йому називається шиваїзмом. Його представлено як “великого аскета (наставник-йогин), який сидить на схилах Гімалаїв, заглиблений у медитації, замазаний попелом та зі скуйовдженим волоссям”. Цей бог відомий “своїм еротизмом, бо є дарівником плодючості, а також Махадевою, верховним господом творіння” (Енциклопедія релігій світу”). У поклонінні Шиві використовують лінгам, або фалічне зображення.
Як і багато інших релігій світу, індуїзм має верховну богиню, котра може бути і привабливою, і грізною. У приємнішому виявленні її звати Парваті й Ума. Але її грізний характер розкривається тоді, коли вона є Дургою або Калі, кровожерливою богинею, якій до вподоби криваві жертви. У постаті Богині-Матері, Калі Ма (Чорна Матір-Земля), вона є головним божеством шактізму. ЇЇ зображають оголеною до стегон, оздобленою трупами, зміями й черепами. Колись поклонники цієї богині, тагі (слово, від якого походить англійське “thug” – убивця), приносили їй у жертву людей через задушення.
6 Індуїзм і ріка Ганг
Розглядаючи пантеонбогів в індуїзмі, неможливо не згадати про найсвятішу ріку Ганг. Багато сюжетів в індуїстській міфології безпосередньо пов’язані з рікою Ганг, або Ганга Ма (Ганга-Матір), як її називають побожні індуїсти. В одній молитві згадується 108 назв цієї ріки. Віддані індуїсти так вшановують Ганг, тому що від неї залежить їхнє виживання, і вона пов’язана з давньою міфологією. Вони вірять, що Ганг колись був у небесах Чумацьким шляхом. Але як він став рікою? Індуїсти більш-менш пояснили б це так: Махараджа Сагара мав 60 000 синів, які загинули у вогні Капіли (одне з виявлень Вішну). Їхні душі були б приречені до пекла, якби богиня Ганга не зійшла з небес, не очистила їх і не зняла з них прокляття. Бхагіратха, правнук Сагари, вблагав Брахму дозволити священній Ганзі зійти на землю. В одному переказі говориться: “ Ганга відповіла: “Я така могутня, що знищила б підвалини землі”. Отже, відбувши тисячолітню покуту, [Бхагіратха] подався до бога Шиви, найбільшого з усіх аскетів, та вмовив його стати високо над землею – серед скель і криги Гімалаїв. Шива дозволив Ганзі ринути з неба на його скуйовджене волосся, що пом’якшило загрозливий для землі удар. Потім Ганга лагідно сплила на землю й поструменіла з гір донизу через долини, даючи сухій землі воду й життя” (сер Едмунд Гілларі, “З океану до неба”, англ.).
Поклонники Вішну мають дещо іншу версію походження ріки Ганг. Згідно з давнім текстом “Вішну Пурана”, це було так:
“З цього місця [святої оселі Вішну] бере свій початок ріка Ганг, що усуває всі гріхи... Вона витікає з нігтя великого пальця лівої ноги Вішну”.
Поклонники Вішну кажуть про це мовою санскрит: “Вішну падабджа самбгута”, що означає “народжена з лотосоподібної стопи Вішну”.
Індуїсти вірять, що Ганг має силу визволяти, обмивати, очищати й зціляти віруючих. У “Вішну Пурані” говориться:
“Святі, що очищаються купіллю у водах цієї ріки, розум котрих відданий Кешаві [Вішну], зазнають остаточного визволення. День у день священна ріка очищає всіх, хто чує про неї, прагне, бачить і торкається її, хто купається в ній чи оспівує її. І навіть ті, що живуть далеко... вигукуючи “Ганга й Ганга”, звільняються від гріхів, скоєних під час трьох попередніх існувань”.
“Брахмандапурана” говорить:
“Ганга захистить від сотень тисяч небезпек племена тих, хто раз здійснить благочестиву купіль в Її чистих потоках. Зло, нагромаджене протягом поколінь, буде знищене. Щоб людина відразу очистилась, достатньо скупатись у Ганзі”.
Індійці сходяться до ріки, щоб виконати обряд пуджі, або поклоніння. Під час обряду вони складають жертви з квітів, наспівують молитви і священник ставить їм тарілку, червону чи жовту плямку на чолі. Багато осіб також п’є воду, хоча вона сильно забруднена: туди скидають стічні води, хімікалії та трупи. Проте духовна привабливість Гангу настільки велика, що мільйони індійців мріють принаймні раз скупатися у своїй “святій річці” – забруднена вона чи ні.
Інші приносять тіла близьких, спалюють їх у похоронному вогнищі на березі, а попіл розсипають над рікою. Вони вірять, що це гарантуватиме душі померлого вічне блаженство. Бідні, які не можуть заплатити за кремацію, просто кидають до ріки загорнуте в саван тіло, де його пожирають стервоїдні птахи або воно розкладається.
Отже, індуїзм – це політеїстична релігія, яка базується на монотеїзмі, тобто на вірі в Брахмана, Верховне Буття, джерело чи першопричину, що символізується складами ОМ або АУМ і має багато граней або виявлень. Індуїзм також навчає терпимості й доброго ставлення до тварин.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Колодний А.М. “Академічне релігієзнавство”: Підручник для студентів філософського факультету. – К.: Видавництво “Світ Знань”, 2000. – 862с.