У потоці мовлення звуки зазнають різноманітних впливів і як наслідок змін в артикуляції і звучанні. Такі зміни поділяються на позиційні і комбінаторні. Позиційні модифікації звуків залежать від наголосу, від позиції звука на початку чи в кінці слова або складу. Наприклад, вимова [е] у ненаголошених складах: [веисна], [сеило]. Внаслідок таких фонетичних змін виявляються позиційні варіанти певної фонеми. Отже, позиційним варіантом фонеми є звук, що вимовляється замість головного вияву фонеми у певній слабкій позиції.
Комбінаторні зміни виникають внаслідок взаємодії звуків у мовному потоці. Кінцева фаза артикуляції попереднього звука своєрідно накладається на початкову фазу артикуляції наступного. Таке явище називається коартикуляцією. Унаслідок таких змін виникають комбінаторні варіанти певної фонеми.
Комбінаторні варіанти голосних і приголосних фонем можуть виникати внаслідок таких фонетичних явищ, як акомодація й асиміляція. Акомодація (лат. accomodatio – пристосування) – це фонетичні зміни, що відбуваються внаслідок взаємодії голосних і приголосних звуків. Різновидами акомодації є:
лабіалізація (артикуляція звуків, за якої губи витягуються вперед і заокруглюються, від чого змінюються об’єм і форма ротової порожнини як резонатора. Лабіалізації можуть зазнавати приголосні в позиції перед о та у й голосні в позиції після губних приголосних: [сᵒум], [мᵒіст], [бᵒайка]);
назалізація (фр. лат. nasus - ніс – зміна звука, що полягає в набутті звуком носового тембру і викликана підняттям м’якого піднебіння й проходженням частини видихуваного повітря в носову порожнину. Назалізації в мові можуть піддаватися звуки (приголосні і голосні) у положенні перед носовими. Найбільшою мірою назалізація простежується між двома носовими – [манка], [німий], дещо менше після носових – [нас];
палаталізація (пом’якшення; це наслідок додаткового підняття спинки язика до твердого піднебіння. Пом’якшуються тверді фонеми в позиції перед і: [ш’іс'т'], [ч’іл'ний]);
веляризація (від лат. velaris – задньопіднебінний; ствердіння приголосного звука внаслідок додаткового підняття задньої частини спинки язика до м’якого піднебіння. Веляризуватися можуть усі приголосні, крім задньоязикових, для яких ця артикуляція є основною. Сюди належить:
- тверда вимова приголосних перед і, що не походить з (ять): [стіл];
- ствердіння /н'/, /д'/ перед шиплячим: промінь, але промінчик, порадь, але Радченко).
Акомодація є регресивною, коли наступний звук впливає на попередній. Якщо попередній звук впливає на наступний, то відбувається прогресивна акомодація.
Асиміляція(лат. assimilatio – уподібнення) – це фонетичне явище взаємодії звуків однієї якості, наприклад, тільки приголосних, що виявляється у пристосуванні їх вимови. Асиміляція, що виявляється в системі голосних, називається гармонійною, або вокалічною: гаразд (утв. з горазд); багатий (утв. з богатий); хазяїн (утв. з хозяїн),
а в системі приголосних – консонантною.
За напрямком асиміляція буває:
- прогресивною (попередній звук впливає на наступний):
[в’ і с' тц' ]
[б ъ ч е л а] – бджола
[сел'ск] (ий) – сільський
- регресивною (наступний звук впливає на попередній) [л' о ч: и к] – льо[тч]ик
- взаємною (обопільною) (обоє звуків, що взаємодіють, зазнаються змін)
[т'с'] → [ц':]
[т'с'] → [ц'с'] → [ц':] (сміється)
[тш] → [чш] → [ч:] (коротший)
Сучасній українській мові властива регресивна асиміляція приголосних.
За розташуванням звуків асиміляція буває:
- дистанційною (звуки, що асимілюються, стоять на відстані, а не поруч):
Протилежним за наслідком до асиміляції є фонетичне явище дисиміляції. Дисиміляція (лат. dissimilatio – розподібнення, відмінність) – розподібнення звуків однієї якості. Воно виявляється в системі приголосних. У разі контактування однакових або подібних звуків один з них утрачає, змінює фонетичні ознаки, що були спільними для цих звуків.
Розрізняють дисиміляцію
за розташуванням звуків
- КОНТАКТНУ (къто → хто): взаємодіяти й розподібнюватись можуть суміжні звуки
- ДИСТАНТНУ (мурар → муляр, рибар → рибалка): взаємодіяти й розподібнюватись можуть віддалені один від одного звуки.
за напрямком
- ПРОГРЕСИВНУ (рідко)
- РЕГРЕСИВНУ (частіше).
за характером змін – звуки розподібнюються ЗА СПОСОБОМ ТВОРЕННЯ.
за графічною фіксацією
- ЗАКРІПЛЕНУ на письмі
- НЕ ЗАКРІПЛЕНУ на письмі.
На відміну від акомодації й асиміляції, в українській мові дисиміляція не виявляється активно в живому мовленні. Її наслідки вже зафіксовані орфографічно: ручник ® рушник, сонячник ® соняшник, срібро (рос. серебро) ® срібло. У живому мовленні результатом дисиміляції може бути порушення літературної вимови. Таким є вимова бонба замість бомба, транвай замість трамвай, трахтор замість трактор. Губний [м] у наведених словах перед губним [б] замінюється на передньоязиковий [н], внаслідок чого втрачається спільна ознака – губна артикуляція, а зімкнений [к] – на щілинний [х] (Утрачається спільна ознака - зімкненість).
ТРАНСКРИПЦІЯ
На письмі вимова окремих звуків передається не повністю, без урахування різноманітних призвуків, змін у звучанні, зумовлених впливом сусідніх звуків, позицією в слові тощо. Не кожен звук мови позначається відповідною буквою. Для запису реального звукового складу відрізків мовлення використовується транскрипція – спосіб запису мовлення, за якого кожному звукові відповідає один графічний знак. Залежно від того, які саме характеристики звукових одиниць відбиває транскрипція, розрізняють фонетичну і фонематичну транскрипцію. В обох випадках користуються літерами українського або латинського алфавіту, додатковими літерами, а також спеціальними надрядковими і підрядковими діактричними (від грец. diakritikoV – розрізнювальний) знаками. Фонематична транскрипція спрямована на фіксування фонемного складу слів і записується звичайно у скісних дужках. Отже в такому записі відбиваються чергування фонем, зумовлені різними фонетичними чинниками, однак не вказуються алофони, відтінки у звучанні.
У фонетичній транскрипції використовується більша кількість додаткових позначок, оскільки вона покликана передати мовлення з урахуванням усіх змін у вимові звуків. Звичайно така транскрипція записується у квадратних дужках і має такі діактиричні знаки, що вказують на певні особливості звуків:
[ ] над голосним – головний наголос: [килим], [в’іраж]; з одним наголосом може вимовлятись кілька слів, які розглядаються як одне фонетичне слово – це, як правило, поєднання прийменника, сполучника чи частки з повнозначною частиною мови: [зал'ісом];
[`] над голосним – побічний наголос: [ кисломолочний];
[|] звичайна пауза;
[||] тривала пауза.
Фонетична транскрипція використовується в експериментальних фонетичних дослідженнях, записах фольклору тощо. На відміну від фонематичної транскрипції, у фонетичній фіксуються всі модифікації звуків: акомодація, асиміляція, редукція, а також чергування звуків.