Доби раннього і розвинутого середньовіччя

Держава і державність

У слов’янського населення України

доби раннього і розвинутого середньовіччя

Витоки державотворчих процесів у населення України уходять у глибоку давнину. Дослідження науковців дають підстави стверджувати, що державна система управління суспільством однозначно існувала у чисельних об’єднань іракомовних племен скіфів, які мешкали на українських землях ще у середині І тис. н.е.[1]. Мова йшла про своєрідне ранньополітичне державне утворення на чолі з царями. Влада скіфських царів була спадковою і сакральною. У самому скіфському суспільстві у політичному плані йшов процес виділення військової аристократії, дружинників та жрецького стану, тобто формування політичної еліти. Державно-політичній консолідації скіфів у значній мірі сприяв зовнішній фактор, перш за все війна скіфів з персидським царем Дарієм у 512 р. до н.е., яку вели скіфські царі Іданфіс, Скопас і Таксакіс. Пізніше на початку ІV ст. до н.е. цар Атей усунув інших царів і його влада поширилася на всіх скіфів від Дону до Дунаю. Певним показником існування станового розшарування та державності у скіфів є поява у Придніпров’ї того часу величезних поховань скіфських володарів – так званих царських курганів. Про високий рівень суспільної організації лісостепового населення України у скіфську добу свідчить будівництво величезного міста Гелон. Сучасні історки повязують його із знайденим археологами Більським городищем на березі р.Ворскла у Полтавській області. Загальна площа його більше 4 тис.га.[2]

У першій половині ІІІ ст. держава скіфів значно зменшилася за територією під тиском сарматів, які прийшли зі сходу з-за Дону. Столицею тодішньої скіфської держави став Неаполь-Скіфський (неподалік сучасного м. Сімферополь), який мав потужні фортифікаційні укріплення. Найвищого розквіту Скіфська держава у Криму досягла на початку ІІ ст. до н.е., проте згодом зазнала ряд невдач у війнах з Понтійським царством. Остаточно ця держава була знищена у другій половині ІІІ ст. н.е германськими племенами готів, які мігрували у Північне Причорномор’я з Центральної Європи. З цього часу скіфи не тільки втратили свою самостійність, а і фактично етнічну своєрідність. З цього часу у працях грецьких (пізніше візантійських) авторів найменування «скіфи» використовувалось до різних народів Північного Причорномор’я, у тому числі і до населення Русі, а також тюркомовних кочівників печенігів, торків і половців.

До перших сторінок державного розвитку України також необхідно віднести історію античних міст Північного Причорномор’я. Перше грецьке поселення на берегах Чорного моря появилось у VII ст. до н. е. Згодом грецькі емігранти заснували тут величезну кількість міст: Ольвія, Херсонес, Пантікапей та ін. За соціальною структурою ці міста були містами-державами, тобто містами, де існував державний устрій. За устроєм ці держави були аристократичними або демократичними республіками. В V ст. в. до н.е. за царя Митридата Євпатора виникає Боспорське царство із столицею у Пантикапеї, територія якого поширювалась на Керченський та частину Таманського півострова і північний берег Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширив свою владу на інші грецькі колонії. В середині І ст. н.е. Ольвія, Херсонес та деякі інші грецькі міста були підкорені римлянами, увійшли до територіального складу Римської імперії і попали під вплив провінційно-римської культури[3]. В добу середньовіччя історія грецьких міст-держав мала продовження. Зокрема, для історії русі велику роль відіграв Херсон (Корсунь, в античну добу Херсонес), з яким Русь підтримувала тісні економічні та культурні зв’язки.

Розгляд історії ранніх державностей на території України в контексті майбутнього становлення держави у населення України доби середньовіччя і раннього нового часу не є випадковим. В ІV – V ст. н.е. на Заході Європи відбувається криза римської цивілізації, з якою пов’язана і фактична загибель суб’єктної римської державності. Германські племена остготів, вестготів, франків, вандалів, свевів та інших розселилися на території колишньої Західної Римської імперії і у них виникли власні ранньополітичні, у значній мірі примітивні державні утворення.

Науковці назвали ці протодержавні формування варварськими королівствами. В VІІІ – Х ст. фактично відбувається трансформація варварських королівств в ранньосередньовічні держави. Ці держави в більшості регіонів Європи дають початок формуванню нової карти материка, вони мають прямий генетичний зв'язок з сучасними державами – Франція, Німеччина, Італія тощо. Тут важливо відзначити, що державницька трансформація в цих країнах у германського населення була не можлива без впливу політичних традицій античності, яке йшло від підкореного германськими племенами автохтонного населення Апеннінського, Піренейського півостровів, Галлії (територія сучасної Франції), північної Африки тощо.

Українські землі були ареною, де відбувалось чимало важливих подій доби «Великого переселення народів». І тут однозначно, але зрозуміло не так, як у Західній Європі, на політичну еволюцію народів, які заселяли у першій половині та у середині І тис. н.е. територію України, вплинули державницькі традиції скіфів, греків, римлян. Відомо, що в ІІІ ст. з території України на захід здійснюється потужна міграція іраномовних сарматів, які в цей час носили ім’я язигів, а на заході відомі як алани. Саме алани разом з германськими племенами вандалів пізніше в V ст. створили в Північній Африці вандало-аланську державу, а в 455 р. взяли активну участь разом з тими ж вандалами у розоренні «Вічного міста» – Риму. Враховуючи повільність процесів політичного та державного структурування, є підстави думати, що паростки протодержавного розвитку у сарматів (язигів, аланів), безумовно, появилися ще за часів їх перебування на території України. Вочевидь, на формування протодержавних організмів у сарматів вплинули державницькі традиції близьких їм за культурою скіфів.

В історичній науці початок «Великого переселення народів» – епохи масштабної міграції германських, слов’янських, кельтських та інших народів на території Європи часто небезпідставно пов’язують із переселенням у Північне Причорномор’я германських племен готів, які створили тут в ІІІ ст. н.е. першу свою протодержаву та прагнули підкорити тут місцеві іраномовні племена та племена слов’ян (антів). Вторгнення сюди кочовиків гуннів в останній чверті ІV ст. призвела до того, що готи були вимушені шукати притулку на Балканах, а їх напад на володіння римлян фактично призвів наприкінці IV ст. до розпаду єдиної Римської імперії на Східну та Західну. В науці довго тривали дискусії щодо рівня розвитку гунських племен, проте зараз багато вчених вважають, що вони також вже мали свою державність, хоча і у примітивному вигляді[4].

Візантійський автор Прокопій Кесарійський розповідає відносно цієї доби і регіону про численні слов’янські племена антів[5]. Готський письменник Йордан під 385 р. повідомляє про похід остготського короля Вінітарія проти антів, під час якого перший захопив та розіп’яв антського «короля» Божа з синами та 70 старійшинами[6]. Виходячи з характеристики базових ознак держави і одночасно враховуючи історичність інституту держави в житті людської цивілізації, ми вважаємо, що наявність певних важливих ознак державності у антів Північного Причорномор’я, дає підставу говорити, що у них вже йшов процес творення початкової форми державного механізму. Проте цей процес тоді ж був надовго загальмований гунською, а згодом аварською (в VI ст.) навалами[7].

Істотний вплив на розвиток слов’янства Східної Європи у добу раннього середньовіччя мали протобулгари і хозари. До початку VII ст. ці племена входили до складу Західнотюркського каганату, а в VII cт. протобулгари створили на півдні Східної Європи державу – Велику Булгарію[8]. До складу цієї держави входили анти. Наприкінці VII ст. слов’яни лісостепу та степу Дніпровського Лівобережжя після розпаду Великої Булгарії та поразки протобулгар від хозар попадають під владу останніх[9].

Наведені факти дають підставу зробити висновок, що територія України у добу раннього середньовіччя булла зоною, де формувалося чимало ранньополітичних формувань, деякі з яких пізніше знайшли свій розвиток на інших територіях. Водночас ці, інколи не дуже живучі за часом існування, рапнньодержавні організми зрозуміло в різній мірі, але без усякого сумніву вплинули на подальшу історію державотворення у слов’ян Східної Європи.

У зв’язку з цим варто відзначити про вплив зовнішнього фактору на розвиток державно-політичного життя суспільства. Доки в суспільстві не почалися під впливом іноземного втручання незворотні негативні процеси, воно не тільки чинить опір такому тиску, а й у певній мірі консолідується і підсилюється. Коли ж зовнішні інвазії починають деформувати внутрішні чинники поступу суспільства, спостерігається зворотні аспекти, саме регрес і занепад державно-політичного життя. Зазначене однозначно проявилося в житті словян, що мешкали на території сучасної України в V – VII cт. Навала гунів, потім аварів призвели не тільки до негативних явищ у їх суспільно-політичній еволюції, навіть примусив їх у значній мірі мігрувати із степової до лісостепової та лісової зони, проте пізніше хазарський тиск, вторгнення скандинавів зіграли у значній мірі позитивну роль, стали імпульсом в активізації суспільних процесів слов’янства Східної Європи.

Наприкінці Х – на початку ХІ ст. на карті Східної Європи появляється величезна країна Русь або Руська земля, до складу якої входили всі без винятку об’єднання слов’ян Східної Європи. В радянській історичній науці, яка найбільш уваги приділяла питанням розвитку держави Русь, провідною вважалася теза, що на той час у східнослов’янського населення вже виникла держава. Водночас історики-марксисти однозначно вважали, що виникнення цієї держави було наслідком процесу формування у слов’ян феодальних відносин. На етапі, коли цей процес не був завершений (відносно цього етапу ці історики використовували дефініцію – «ранньофеодальна доба»), виникає ранньофеодальна, відносно єдина, держава у вигляді монархії. Згодом, коли феодальні відносини досягли значного поступу в суспільстві, ця держава розпалась на окремі князівства, чим розпочинається епоха феодальної роздробленості. Остання, в свою чергу, завершилася в момент утворення централізованої станово-представницької монархії.

Зазначимо, що за такою ж схемою історики-марксисти – фахівці в галузі медієвістики – розглядали не тільки історію Русі, а й історію інших країн. Проте в процесі вивчення конкретних історичних реалій, незалежно від того, досліджувалася власна, вітчизняна історія, чи історія інших країн, з’ясовувалося, що означена соціологічна схема не тільки не сприяла з’ясуванню якихось закономірностей історичного буття, а й, навпаки, часом шкодила такому науковому аналізові. Вченим замість того, щоб робити на підставі історичної інформації якісь узагальнення, приходилось витрачати багато часу на пояснення з позиції соціологічних схем тих чи інших історичних процесів та явищ.

Ця обставина була викликана тим, що у процесі вивчення соціально-політичного розвитку країн у добу середньовіччя історики прийшли до висновку про відсутність ознак «класичного» (виявленого на підставі ретельного вивчення творів класиків марксизму-ленінізму) розвитку феодальних відносин[10] у східних слов’ян як у період, коли, за думкою вчених, існувала ранньофеодальна, відносно єдина, держава, так і в епоху панування роздробленості, коли ознаки феодалізму у житті слов’янського суспільств мусили вже чітко виявлятися. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що історики-марксисти таким «класичним» феодалізмом вважали модель соціально-економічного розвитку північної Франції і розглядали виникнення феодальних відносин як процес формування в суспільстві двох класів – феодалів та феодально-залежних селян. Необхідно зазначити, що немарксистська історична наука трактує феодалізм інакше, а саме як систему взаємин в середині феодального класу, часто як систему організації суспільства, спрямовану на забезпечення процесу формування феодального війська.

Як виявилося, на Русі у марксистському розумінні процес становлення феодальних відносин в добу, коли не тільки існувала відносно єдина держава Русь, але у добу так званого феодальної роздробленості ХІІ – ХІІІ ст. не отримав повноцінного поширення. Отже, фактично науковці зіштовхнулися з проблемою певної невідповідності теорії і конкретної історичної практики, що призвело до проблем у вивченні державно-політичного розвитку слов’ян.

Проте ще в 30-х – 40-х роках ХХ ст. у радянській історіографії утвердилась думка про існування в Х – ХІ ст. у східних слов’ян великого державного утворення, яке виникло внаслідок становлення феодальних відносин[11]. Такий підхід з цього часу вважався «канонічним» і отримав схвалення радянських ідеологічних установ, які пильно контролювали діяльність науковців. Наявність жорсткого детермінізму між процесом становлення феодальних відносин та формуванням державності в радянській науці, а також проблеми у доведенні наявності таких відносин у словян Східної Європи призвело до оформлення на початку 70-х років ХХ ст. так званої школи І.Я.Фроянова, представники якої у зв’язку з недоведеністю процесу становлення феодальних відносин на Русі становлення державності у східних слов’ян відносять на дуже пізній термін[12]. Ігнорування залежності між становленням феодалізму і виникненням держави призводив деяких істориків до протилежних висновків, а саме про виникнення держави у слов’ян Північного Причорномор’я (антів) у середині першого тисячоліття н.е. Б.Д.Греков, О.П.П’янков та інші вчені на підставі цієї інформації вважають, що у антів тоді вже існувала держава або, по крайній мірі, йшов процес її зародження[13]. Слід зазначити, що подібні категоричні підходи не знайшли підтримки в ідеологічно-номенклатурних органах, що в умовах тоталітарного суспільства негативно впливало на розвиток науки. Особливо гострої критики зазнала школа І.Я.Фроянова, оскільки її підходи були «непатріотичними», бо виставляли Русь у порівнянні з країнами Західної Європи відсталою[14]. Зараз подібні до представників школи І.Я.Фроянова позиції щодо пізнього виникнення держави у словян Східної європи поділяє московський історик І.М.Данилевський [15].

Сучасна наука до питання про сутність держави, у тому числі і середньовічної, підходить інакше, не пов’язує її виникнення із змінами в економічному житті суспільства, становленням феодальних відносин. До того ж і у питанні розвитку феодалізму підходи науковців змінилися. Частина вчених взагалі наголошує на необхідності відмови від використання цього поняття при розгляді соціально-економічної і політичної історії середньовічного суспільства, інші з такою позицією не погоджуються. Проте вважають, що феодалізм слід розглядати як систему взаємин у середовищі правлячої еліти, спрямованої перш за все на формування взаємин між володарем держави і його безпосередніми підданими, що формують військово-мілітарну структуру держави[16].

Система державного життя слов’ян Східної Європи складалася не одне десятиліття. Початок її формування бере свої корені, вірогідно, ще у середині І тис. н.е., проте безпосередній процес державотворення, що призвів до постання держави Русь, розпочався пізніше – наприкінці VIII – першій половині ІХ ст. Саме в цей час в арабських джерелах вперше проходить інформація про збір данини (полюддя) у слов’ян Східної Європи[17]. Тоді ж джерела фіксують перші широкомасштабні акції слов’янських союзів племен та «племінних княжінь», про що розповідають пам’ятки візантійської агіографічної літератури – житія Стефана Сурозького та Георгія Амастридського[18]. Наприкінці VIII – на початку ІХ ст. слов’янські дружини здійснили великий похід на південне узбережжя Криму, захопили значну територію від Сурожу до Корчева. У другій чверті ІХ ст. джерела повідомляють про напад слов’ян на велике малоазіатське місто Візантійської імперії – Амастриду[19].

Московський дослідник А.М.Сахаров, який докладно дослідив історію зовнішньополітичних акцій Русі в ІХ – Х ст., зазначає, що сучасним дослідникам відомі далеко не всі тогочасні військові експедиції східнослов’янських дружин[20]. Погоджуючись з цим, проте зазначимо, що навряд чи такі масштабні походи здійснювалися часто. Вони були віхами у міжнародному житті слов’ян Східної Європи: після кожного подібного походу укладалися угоди, що було свідченням значного розширення обріїв зовнішньої політики Русі. Кожна з цих акцій відкривала перспективу для чергового кроку на міжнародній арені, була спрямована на вирішення більш глобальних завдань. Такі акції потребували великої та тривалої організаційної діяльності ранньополітичних формувань слов’ян, концентрації мілітарних зусиль багатьох союзів племен та «племінних княжінь» словян Східної Європи.

У травні 839 р. до столиці Східнофранкської імперії (східної частини колишньої держави Карла Великого) – Інгільгейму прибуло посольство від візантійського василевсу Феофіла. Розповідаючи про прийом, який було влаштовано на честь прибуття посланців з Константинополя при дворі імператора Людовика Благочестивого, західноєвропейський хроніст Пруденцій записав, що разом з грецькими дипломатами туди прибули посланці невідомої на той час в тих землях країни «Рос»[21]. Ряд дослідників на підставі вивчення тогочасних пам’яток прийшли до висновку, що країна «Рос» – це ранньодержавне формування слов’ян у Середньому Придніпров’ї (поляни та західна частина сіверян), що отримало у науковців назву «Руська земля»[22], хоча існує і інша позиція науковців, згідно якої цей фраґмент західних анналів до східних слов’ян не має стосунку[23].

Наприкінці VIII ст. значна частина слов’ян Південно-Східної Європи (в’ятичі, радимичі, сіверяни, поляни) потрапили під контроль могутньої держави – Хозарського каганату, центр якого знаходився в нижньому Поволжі. Таке датування ми робимо на підставі висновку О.В.Гадла про те, що до 70-х років цього століття хозари воювали з арабами, і лише з 70-х років після завершення війни, вони почали експансію на північ. Враховуючи, що вже на початку ІХ ст. «Руська земля» виступає як активна і велика сила, можна зробити висновок про нетривалість періоду залежності Придніпров’я від Каганату. Вочевидь, що і сама ця залежність мала вельми умовний характер[24].

Питання про роль Хозарської держави в історії Східної Європи тривалий час було предметом гострих суперечок, однак після виходу монографій М.І.Артамонова, С.О.Плетньової, А.П.Новосельцева, Д.Людвіга, О.В.Гадла, В.К.Міхєєва та інших дослідників є підстави стверджувати, що Хозарія значно впливала на розвиток процесів у південній частині Східної Європи[25]. Зокрема, Хазарський каганат перешкоджав просуванню в Причорномор’я кочових орд зі сходу, зупинив арабську експансію на Дербентському перевалі на Кавказі, підкорив аланські, протобулгарські та угорські кочові та напівкочові племена. Створення системи відносної політичної стабільності в причорноморських степах одразу позначилося на суспільно-господарському житті аланів, протобулгарів та угрів, які поступово переходили до осілого ведення господарства.

Безумовно, експансія тюркомовних хозар негативно позначилася на розвитку слов’янських союзів племен, хоча водночас цей чинник мав сприяти консолідації останніх, прискорити формування у них ранньодержавних інституцій. Вірогідно, у другій половині VІІІ ст. у Середньому Придніпров’ї відбувається посилення племен полян, до них приєднується частина сіверян, що мешкала по берегах Десни. Внаслідок цього виникає суперсоюз «Руська земля», якому не тільки вдалося позбавитися від залежності від хозар, а й здійснити разом з деякими іншими слов’янськими угрупованнями походи проти грецьких володінь у Криму та Малій Азії. М.Ф.Котляр вважає, що ранньофеодальна держава виникла у східних слов’ян саме в цей час – в середині ІХ ст. [26].

Джерела не зберегли відомостей про розвиток відносин «Руської землі» з Хозарією у другій чверті ІХ ст., проте є підстави гадати, що до 60-х років цього ж століття, тобто до моменту здійснення величезного походу слов’янського війська на Константинополь, князям-вождям з «Руської землі» та їх союзникам з інших східнослов’янських земель вдалося подолати опір хозар та їх сателітів – угрів. А.П.Новосельцев підкреслює, що поява та зміцнення Русі поклала край хозарській гегемонії в південній частині Східної Європи, сприяла відносно швидкому перетворенню Хозарської держави на другорядну політичну силу[27]. Вірогідно, що ця ж обставина вплинула на початок міграції угрів на захід, у Центральну Європу, що закінчилося опануванням ними Паннонської низини наприкінці ІХ ст.

Відзначаючи певну гіпотетичність та схематичність наших побудов історії політичного розвитку ранньодержавного формування – «Руська земля», її взаємин з країнами Півдня, необхідно зазначити, що цю тему дуже складно конкретно представити стосовно інших східнослов’янських утворень. Важливо звернути увагу, що в ІХ ст. в основному завершився процес розселення слов’ян по території Східної Європи, і вже склалася етнополітична карта цього ареалу, хрестоматійно відома з перших сторінок «Повісті временних літ». Саме в цей час продовжувалася еволюція в житті племінних союзів у напрямку їх перетворення на «племінні княжіння», ранньодержавні утворення.

Необхідно ще раз звернути на те, що у всіх без винятку слов’янських союзів племен йшли політичні процеси формування ранньодержавних утворень, а, по-друге, що не менш важливо, ці процеси відбувалися нерівномірно. У деяких союзів племен на момент їх включення до державно-адміністративної системи Русі з столицею у Києві формування власних політичних та територіальних структур не було завершено. Щодо цього важливою є значно більш пізня згадка про збереження якоїсь перехідної до формування ранньополітичних структур системи у в’ятичів на початку ХІІ ст.(!), з князем яких воював з метою підкорення київський володар Володимир Мономах[28].

На півночі Східної Європи державотворчі процеси найбільш чітко в ІХ ст. проявляються у слов’ян з центром у Новгороді. Стимулятором їх значною мірою стало проникнення до краю варязьких находників. Останні не тільки сприяли консолідації словенського політичного утворення, входженню до них неслов’янських етнічних об’єднань, а і, будучи мобільними у політико-адміністративному плані, прагнули просунутися на південь і схід, взяти під свій контроль Дніпровський та Волзький річні шляхи, зайняти провідні позиції в інших регіонах слов’янського світу. Найдавніший літопис не тільки відобразив ці процеси, але, зокрема, розповів про суперництво між двома політичними центрами східних слов’ян: полянським («Руська земля») та словенським. В цьому конфлікті, безумовно, лідерство належало місту на Дніпрі, що стало в цей час провідним центром державно-політичного життя слов’ян Східної Європи. З літопису нам відомо про змагання різних варязьких кланів за володіння Києвом: в середині ІХ ст. його зайняли варязькі дружини на чолі з Аскольдом та Діром, пізніше в 80-х роках місто захопили прибічники Олега та Ігоря[29].

Найважливішою подією зовнішньої політики Русі ІХ ст. був похід давньоруських дружин на столицю Візантії Константинополь 860 р.[30]. Його здійснення було не тільки наслідком зміцнення об’єднання «Руська земля», а й створення коаліції дружин майже усіх східнослов’янських союзів племен. Константинопольський патріарх Фотій писав, що на його місто напав народ до тих часів «невідомий, але який одержав значення, незначний та бідний, але який досяг осяйної висоти і незліченого багатства»[31]. Переговори, що відбулися після завершення бойових дій, призвели, що довів А.М.Сахаров, до укладення договору «миру та любові», що в дипломатичній практиці середньовіччя означало офіційне визнання Візантійською імперію Русі як суб’єкта міждержавних відносин[32]. М.Ф.Котляр вважає, що ранньофеодальна держава виникла у східних слов’ян саме в цей час – в середині ІХ ст. [33].

У другій половині ІХ ст. процеси державотворення у слов’ян Східної Європи стають ще більш явними. На жаль, про них ми можемо говорити лише на підставі того, що ми знаємо з джерел про рівень розвитку політичних структур в Х ст., тобто на підставі застосування ретроспективного методу. Але однозначно, що саме тоді зародки владних інститутів нового змісту появилися і почали розвиватися на півдні Русі не тільки у полян, а і у їх сусідів древлян та уличів. Матеріали статей «Повісті временних літ» Х в. свідчать, що у древлян виникає сильна князівська влада та влада наближених до князів бояр[34].

Аналогічний рівень розвитку вірогідно був притаманний і уличам. У «Повісті временних літ» читаємо: «…а уличи и тиверьци сидяху по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множьство их, седяху бо по Днестру оли до моря суть грады их и до сегодне, да то зваху от Грек Великая Скуфь»[35]. Про численні улицькі гради (укріплені міста-фортеці) згадує у своїй праці «Опис міст та земель на південь від Дунаю» так званий Географ Баварський (ІХ ст.)[36].

Політичний розвиток слов’ян Східної Європи в третій чверті І тисячоліття н.е. досліджується на базі обмеженого кола складних для розгляду джерел із застосуванням порівняльного методу з близькими за розвитком у державно-політичному плані етносами Європи. Написання давніх східнослов’янських літописів у Києві та Новгороді сприяє виникненню уявлення про те, буцімто саме Київ та Новгород були ледь не єдиними центрами державотворення у східноєвропейського слов’янства. Проте процеси формування державних організмів відбувалися, хоча і не однаковою мірою в плані темпів здійснення, в кожному регіоні розселення слов’янських союзів племен. Їх розвиток у синхро-стадіальному плані був відносно близьким. Швидше, безумовно, розвивалися більш південні племінні об’єднання слов’ян, оскільки вони знаходилися у більш сприятливій для проживання зон розселення, проте цим об’єднанням більше, ніж їх північним сусідам, приходилося потерпати від різних зовнішньополітичних колізій.

Сам процес становлення державності тривав досить довго, і в ході державної еволюції на базі союзів племен виникали і існували протягом багатьох десятиліть перехідні до держави ранньополітичні утворення, якими слід вважати так звані «племінні княжіння»[37]. Є і інша думка, що «племінні княжіння» були ще додержавними формуваннями[38].

На нашу думку, визначення «племінне княжіння», яке постало під впливом літописної термінології, не є в політологічному плані вдалим, оскільки слово «княжіння» означає управління, а не державнополітичне утворення, але враховуючи поширеність використання цієї дефініції і щоб не робити плутанини у визначеннях, ми його також використовуємо у подальшому тексті як дефініцію ранньодержавного формування.

В суспільній структурі цих «племінних княжінь» виключну роль відігравала племінна верхівка, яка надалі стала основою формування політичної еліти як панівного стану увже державного за суттю суспільства. Консолідація племінної знаті призводила в цей перехідний період до узурпації нею влади у племінних структурах, яка набула рис публічної влади в класичному розумінні цього поняття[39].

Надзвичайну роль у формуванні нових суспільних відносин відігравала дружина – мобільний інститут соціального примусу, що у військовій сфері поступово замінював племінне ополчення. Плата (данина, трибут тощо), яка стягувалася верхівкою (князем, його наближеними, дружиною) на своє утримання, може розглядатися не тільки як фактор створення ранньодержавницьких відносин (система стягнення податків), а і як перша форма експлуатації. Зростання експлуатації єдиноплемінників йшло дуже повільно.

Перш за все це було пов’язано із загальним низьким рівнем виробництва у ранньосередньовічних мешканців Східної Європи. Ця обставина, а також повільний характер змін у тодішньому суспільному поступі, консерватизм життя родинно-племінних структур призводили до того, що зростання збільшення прибутків верхівки, а звідси збільшення зисків для утримання державного апарату (ясна річ, перш за все військової його частини) досягалася не за рахунок зростання обсягів поборів в рамках «племінних княжінь», а «екстенсивним шляхом» – через отримання військових трофеїв, розширення кола підданих цієї знаті за рахунок сусідів, ведення торгівлі. Саме це було причиною підвищеної зовнішньополітичної активності ранньодержавних утворень, призводило до створення з них великих, але структурно нерозвинутих формувань[40].

Відомий дослідник історії слов’янства В.В. Мавродін пише, що розвиток дружинної системи вів до завойовницьких походів, які в свою чергу впливали на виникнення у східних слов’ян політичних формувань типу «варварських» королівств[41]. Підтримуючи цю думку, слід додати, що в той час географічний фактор, місце розташування тих чи інших етнічних формувань серйозно впливали на характер розвитку державнополітичних утворень. Зокрема, великі простори Східної Європи вплинули на те, що для становлення та розвитку тут державних формувань важливим був фактор контролю над річковими шляхами, просування якими відкривало для східнослов’янських дружин можливість відносно швидко добиратися до районів більш передових цивілізацій – Північного Причорномор’я, Візантійської імперії, Кавказу, Близького та Середнього Сходу.

Процес об’єднання слов’ян Східної Європи в VIII – IX ст. проходив дуже і дуже повільно, майже непомітно. На такий стан справ впливали не тільки майже однаковий рівень мілітарної сили сусідніх племінних союзів (або «племінних княжінь»), що було серйозною перепоною на шляху швидкого підкорення їх одне одному, а й те, що головним об’єктом зусиль племінної верхівки слов’ян на певному етапі її розвитку стали військові експедиції на південь. Напади на значно більш розвинуті у господарському та культурному відношенні країни Причорномор’я та Сходу приносили значно більшу здобич, ніж конфлікти з сусідами. Крім цього, необхідність періодичної концентрації великих військових сил для походів на Візантію та Кавказ змушували вождів-князів близьких за етнічним походженням утворень укладати між собою союзницькі угоди, об’єднувати мілітарні сили. Академік Б.О.Рибаков називає ці утворення «союзами дружин», а також зазначає, що велика залежність існування їх від результатів віддалених військових експедицій призводила до тривалого відриву таких «союзів дружин» від свої власних володінь, життя одноплемінників[42].

Таким чином, у цьому відношенні «союзи дружин» відрізнялися від військових сил слов’ян доби «Великого переселення народів», коли значну роль у походах відігравали прості общинники-ополченці, а наслідком самих військових акцій було переселення тих чи інших племен на інше місце проживання. Зовнішньополітичні акції князів та їх дружин мали і суто ідеологічну мотивацію, оскільки захоплення трофеїв, отримання данини та купівля предметів розкоші сприяли зміцненню престижу панівного прошарку населення серед інших членів суспільства, впливали на соціальну стратифікацію[43].

В більш пізній час в середині Х ст. у добре відомому трактаті «Про управління імперією (De administrando imperii)», хоча більш точною назвою є «Про народи (Περί έυνών)»), візантійський імператор Константин Багрянородний дає опис політичного життя давньоруської знаті. Згідно цього опису, давньоруська знать на чолі з князем майже всю зиму перебувала поза межами столиці, збираючи данину, весною готується до експедиції на південь, яка завершується влітку прибуттям слов’янської експедиції до Константинополя. Восени руси повертаються додому, а взимку знову починається той же процес[44]. Знаменно, що Константин Багрянородний, розповідаючи про цей процес збирання данини, називає його слов’янським словом «полюддя»[45].

У другій половині ІХ ст. процеси державотворення у слов’ян Східної Європи стають ще більш явними. На жаль, про них ми можемо говорити лише на підставі того, що ми знаємо з джерел про рівень розвитку політичних структур в Х ст., тобто на підставі застосування ретроспективного методу. Але однозначно, що саме тоді зародки владних інститутів нового змісту появилися і почали розвиватися на півдні Русі не тільки у полян, а і у древлян та уличів. Матеріали статей «Повісті временних літ» Х в. свідчать, що у древлян виникає сильна князівська влада та влада наближених до князів бояр[46]. В.А.Кучкін вважає, що в ІХ ст. на півночі та півдні Русі виникають три державні утворення. Перше утворення виникло на території розселення словен, кривичів, мері та чуді, два інших державних утворення виникли на півдні (одне на землі древлян, а інше довкола Києва). Згодом створилося об’єднання «Руська земля»[47]. Ряд істориків (С.В.Юшков, Б.Д.Греков та ін.) наголошували на наявності власного державного життя у слов’ян Волині та Прикарпаття у ІХ – Х с.[48].

Розглядаючи питання про походження державності у слов’ян Східної Європи, сучасні дослідники науковці запропонували використати певні визначення відносно ранніх етапів становлення держави. Перехідний етап від додержавного періоду до етапу, коли у суспільстві появляються, перші ознаки нової якості суспільного життя, історики пропонують називати епохою вождівства, тобто головною ознакою життя суспільства стає інститут вождів ( у слов’ян ними були князі). Дещо пізніше, коли у суспільстві все більшу роль починає відгравати військова верхівка – дружина, на думку істориків, слід вже говорити про існування дружинної держави. Доба вождiвства, на думку деяких дослідників, це останній період існування додержавної організації суспільства, а першою фазою існування державного суспільства була епоха, в житті якої провідну роль відігравали дружини[49].

Тривалість державно-політичного поступу у словян Східної Європи не дає підстави чітко визначити момент появи держави, тим більше перехідний етап до державності, коли ознаки існування державницьких ознак в житті слов’янського суспільства стають домінуючими, продовжувався декілька століть. Розглядаючи питання про ранній етап політичного розвитку слов’янства, Є.О.Шинаков, який розробив власну методологію державотворчих процесів у східних слов`ян, відзначає, що процеси державотворення розпочалися на межі VIII – IX ст., проте про появу якоїсь попередньої державності («дворівневої», за визначенням автора) можна лише з середини ІХ ст. Такий стан речей продовжувався до середини Х ст. З часів Ольги виникла рання державність, але у повній мірі остання склалася в часи Володимира[50].

Зараз в працях науковців по відношенню до державного періоду розвитку слов’ян Східної Європи у період відносної єдності Русі досить часто використовується дефініція «імперія»[51]. Нагадаємо, що в радянській історіографії стосовно історії Русі, до моменту, коли, на думку дослідників, відбувся її розпад на окремі князівства, застосовувалася здебільшого дефініція «ранньофеодальна монархія». В тій же літературі інколи можна зустріти характеристику К.Маркса держави Русь, яку той порівнював з державою франкського володаря Карла Великого[52]. У зв’язку з розглядом цієї характеристики В.Т.Пашуто в середині 60-х років відзначав близькість Русі в державно-політичному відношенні до синхронної за часом існування Германії, підкреслював важливість порівняльно-історичного вивчення Давньоруської держави та Германської імперії в ІХ – ХІІІ ст.[53], а О.І.Мостяєв підкреслює близькість етапів розвитку Франкської імперії і Київської Русі[54]. Проте в цілому радянські вчені докладно цю характеристику К.Маркса не розбирали, що, вірогідно, пов’язано з тим, що таке порівняння було не на користь Русі: держава Карла проіснувала недовго і не мала сталої етнічної підоснови. Останньою ж для Русі, на думку багатьох радянських дослідників, була давньоруська народність.

Академік Б.О.Рибаков на початку 60-х років ХХ ст. писав, що у східних слов’ян півтора століття існувала ранньофеодальна імперія, «що об’єднувала всіх східних слов’ян і десятки іншомовних племен». В другій половині ХІ ст., на думку історика, вже існувало феодальна полуфедеративна держава. Пізніше наступив період феодальної роздробленості Русі[55]. Через двадцять років ї історик у значній мірі скорегував свої уявлення про розвиток державності у слов’ян доби існування Русі. На його думку, не можна перебільшувати ні єдність Русі в Х – першій половині ХІ ст., ні рівень розчленування східнослов’янського світу в ХІІ – ХІІІ ст. Б.О.Рибаков підкреслює, що Русь не розпалася на півтора десятка князівств, а з її надр викристалізувалися означені князівства («князівства-королівства»). Саме до першої (Русі) історик використовує визначення «ранньофеодальна імперія», але не дає йому визначення[56]. З тексту праці видно, що ця дефініція використовується паралельно і вочевидь як синонім поняттю «ранньофеодальна монархія». П.П.Толочко, який свою книгу «Давня Русь. Нариси соціально-політичної історії (Древняя Русь. Очерки социально-политической истории)» присвятив саме питанням державнополітичного розвитку Русі, поняття «імперія» не використовує[57]. В сучасній російській історіографії питання про можливість використання дефінії «імперія» дискутується. А.А.Горський в основному на підставі розгляду титулатури та інших факторів, що стосуються ідеологічної сфери життя давньоруського суспільства, а не особливостей суспільно-політичного розвитку державності у слов’ян Східної Європи робить висновок, що нема серйозних підстав вбачати в Русі «державу імперського типу» [58]. З ним не згоден О.Г.Горін, який вважає, що система взаємин між полянським центром і іншими східнословянськими складовими Русі, наявність великої кількості несловянських етносів, залежних від Києва, розробка фактично імперських доктрин ідеологами Русі ( перш за все митрополітом Іларіоном ) є свідченням того, що Русь в Х – ХІ ст. була імперією[59].

Набагато частіше по відношенню до Русі поняття «імперія» використовується в зарубіжній історіографії. Зокрема, Г.Вернадський в свій час писав, що в Х ст. скандинавські володарі Києва зробили спробу створити величезну імперію. Ця спроба, багато в чому, була пов’язана з їх намаганнями взяти під контроль торговельні шляхи Східної Європи[60]. Я.Пеленський вважає, що Русь була мультицівілізаційною імперією, у зв’язку з чим згодом окремі частини її розвивалися різними цивілізаційними шляхами. Це особливо проявилося вже в ХІІІ ст. на прикладі різних цивілізаційних орієнтирів у поступі північного Владимира та південно-західного Галича[61]. На жаль, сучасні автори, які широко використовують поняття «імперія» в своїх працях, не наводять достатньо аргументів щодо правомірності залучення цього терміну для характеристики державного розвитку Русі.

Природно, виникає питання про коректність використання поняття «імперія» стосовно державності слов’ян Східної Європи, а також, якщо такий підхід прийнятний, в якій мірі це поняття можливе при аналізі історичних явищ. В науці термін «імперія» використовується як у широкому, так і у більш вузькому сенсі. У вузькому сенсі він застосовується по відношенню до Римської імперії та державних формувань, що склалися в добу середньовіччя, і використовували поняття «імперія» перш за все як втілення в практику державного життя певної римської, а згодом візантійської ідеологічної традиції. Серед цих держав у першу чергу треба назвати Візантійську імперію, Франкську імперію, Германську імперію. Назва останньої трансформувалася наприкінці середньовіччя в «Священну Римську імперію германського народу»[62]. Претензії на подібну імперську спадщину епізодично спостерігаються в історії Болгарії, Англії і, навіть, Кіпру. Поза всяким сумнівом, що давньоруські ідеологи ніколи не вважали Русь імперією рівнозначною Германській чи Візантійській, проте прагнули вселенські ідеологеми використати для піднесення престижу власної держави.

Природно, що західноєвропейські хроністи вкладали своє ідеологічне сприйняття, характеризуючи країни, що не входять до складу християнської співтовариства. Зокрема, «королями» вони називають володарів тих країн, які, на їх погляд, є суверенними монархами. Так, місіонер Бруно Кверфуртський (початок ХІ ст.) називав київського князя Володимира Святославича «володарем, могутнім своїм королівством та багатством»[63]. Королем Русі називає Володимира і германський хроніст Тітмар Мерзебурзький[64]. Водночас слід зазначити, що дефініції «імперія», «імператор» до нехристиянських країн застосовується в середньовічній хронографії вкрай рідко. Латинські книжники вважали «імперіями» великі за розміром держави, у підданстві володарів яких перебуває чимало інших країн. Зокрема, Плано де Карпіні «імператорами» називає монгольських ханів, які на справді носили титул «каан», що походив від загальнотюркського титулу «каган» або «хакан»[65].

Водночас в науковій літературі дефініція «імперія» в широкому (не ідеологічному) розумінні слова використовується значно частіше, причому по відношенню до самих різних держав. Зокрема, цим терміном часто характеризуються давня Персидська держава, де правила династія Ахеменідів, держава Олександра Македонського, держави давнього та середньовічного Китаю, держава Чингизідів, держава Тимура, держава турків-османів тощо. Однозначно, що так розуміються держави, що охоплюють дуже велику територію, до яких входить чисельне населення та велика кількість народів.

Політолог С.Г. Рябов дає наступне визначення поняття «імперія»: «Імперія – (від. лат. Imperium – влада, панування) – позначення великої держави, яка складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусовим чином інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних зв’язків»[66].

І в такому сенсі, враховуючи специфіку епохи, яку ми розглядаємо, вірогідно, можна розглядати питання про можливість застосовування такого поняття стосовно Русі. Конкретно, в історії Русі таку характеристику перш за все можна використовувати, на нашу думку, до держави князя Святослава Ігоревича (962 – 972 рр.), в діях якого спостерігається прагнення до створення великої наддержави і на рівні тогочасних ідеологічних уявлень обґрунтовувалися свої великодержавницькі (імперські) претензії[67].

Але, щоб не викликати плутанину саме по відношенню до країн, які були часткою християнського світу і реально вважали себе нащадками римської імперської державності, вірогідно більш правильним було б говорити про інші великі наддержави як державні утворення імперського типу (держави-імперію). Як нам здається, саме про такі державні формування – держави-імперії – відносно раннього середньовіччя писав (правда, не застосовуючи дефініцію «імперія») В.Д.Королюк. «Вочевидь, – відзначає дослідник з цього приводу, – найбільшу зацікавленість в створенні таких великих утворень проявляла центральна князівська влада, що спиралася при цьому на сильну і добре організовану дружину. Саме ці елементи ранньофеодального суспільства були особливо пов’язані з міжнародною торгівлю, саме їм належала левова доля воєнної здобичі, вони збагачувались за рахунок данини з підлеглого населення». В.Д.Королюк вважає, що ця форма держави змінилася відносно єдиною ранньофеодальною державою з «типовим суспільно-економічним базисом, апаратом влади, адміністративним і військовим устроєм і владою»[68].

Але тут є підстави зробити певні застереження. Елементи державності попереднього етапу в східнослов’янському світі існували і в ХІ, і в першій половині ХІІ ст. Були регіони, де не простежується чітке підкорення населення князівській владі, а сама система політичного адміністрування чи експлуатації носила досить нестабільний характер. Невипадково, що В.Т.Пашуто саме відносно цього часу виділяє в системі політичного життя східнослов’янської держави не тільки внутрішню і зовнішню, а і імперську політику. Під останньою він розумів політику князівської влади по відношенню до підлеглих народів, які не входили до структури давньоруських князівств[69]. Можливо, що такою була політика галицьких князів ХІІ – ХІІІ ст. по відношенню до населення Прутсько-Дністровського межиріччя (до так званого берладницького населення), а переяславських князів до слов’янського населення, що мешкало в басейні Сіверського Дінця.

Визнаючи факт існування держави у формі політичного формування імперського типу – держави-імперії – у слов’ян в Східної Європи, необхідно зазначити, що на певному етапі в рамках цього формування поступово на реґіональному рівні починають виникати більш структуровані консолідовані державнополітичні системи у вигляді земель-князівств. Спочатку вони в тій чи іншій формі знаходяться в залежності від Києва як загальноруського центру, але згодом фактично перетворюються на самостійні держави. Такий період фактично наступає в середині ХІІ ст., коли великий київський князь стає номінальним носієм загальноруської влади, а земельні князі перетворюються в достатній мірі суверенних володарів[70]. Тут немає нічого дивного, якщо згадати, як в період пізнього середньовіччя і нового часу в рамках «Священної Римської імперії» виникали, а згодом досягали необхідного розвитку численні держави. Сама ж імперія поступово перетворюється скоріше в ідеологічні уявлення, ніж конкретну практику.

Виникнення доби феодальної роздробленості радянські науковці пов’язували спочатку з часом після смерті Ярослава, а пізніше – з періодом, який настав після смерті київських володарів Володимира Мономаха та його сина Мстислава (30-ті роки ХІІ ст.). Необхідно зазначити, що феодальна роздробленість ґрунтовно почала досліджуватися значно пізніше, ніж попередня доба. Проте, як і при розгляді історії Русі Х – ХІ ст., питання розвитку державності, як правило, знаходилися в наукових працях як би на другому плані, були своєрідним фоном при розгляді головних тем – розвитку феодальних відносин, соціального розшарування, становища народних мас, класової боротьби.

В радянській і пострадянській історіографії фактично існує дві точки зору на оцінку періоду удільної доби у слов’ян Східної Європи. Представники одного наукового напрямку вважають, що в цей період держава Русь розпалася на низку князівств, які фактично були державними утвореннями. По великому рахунку в цих працях розвивається погляд на цю проблему, образно висловлений ще класиком марксизму К.Марксом: «Нескладна, громіздка і скоростигла імперія, збита Рюриковичами, подібно іншим імперіям аналогічного походження, розпадалася на уділи, ділилася і дробилася між нащадками завойовників, мучилася феодальними війнами, роздиралась на частини чужоземцями, які вторгались у її межі. Верховна влада великого князя зникає, оскільки на неї претендували сімдесят ворогуючих між собою князів тієї ж династії»[71].

Інші дослідники вважають, що Русь в удільну добу не розпалася на окремі держави, а її державність трансформувалася в федерацію (конфедерацію) князівств. Держава Русь з центром у Києві як державний організм продовжувала існувати, але ця держава не була вже такою потужною, як це було в Х – ХІ ст. По великому рахунку, головна суперечність представників двох течій зводиться до одного питання. Існувала чи не існувала в регіонах власна державність на рівні земель-князівств?

А.М.Насонов вважав, що з надр Давньоруської держави з часом виникло декілька феодальних «напівдержав»[72]. Б.О.Рибаков підкреслював, що внаслідок становлення зрілих феодальних відносин у східних слов’ян відбувся процес кристалізації самостійних князівств-королівств[73]. Близьку точку зору висловлював і Я.Д.Ісаєвич, який відзначає, що на місцях відбувалося «стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком об’єднання територіально споріднених племен, входження яких до очоленої Києвом конфедерації раніше ще не мало тривкої основи»[74]. Вчений наголошував, що з другої третини ХІІ ст. Київська Русь перестає бути об’єднаною державою, а державами стають удільні князівства, які вели самостійну політику як внутрішню, так і зовнішню, укладали міжнародні угоди[75].

Л.В.Войтович звертає увагу, що тоді «не тільки землі, але й удільні князівства мали… ознаки феодальних держав, як сталі території, правлячі династії (незмінні до вигаснення в межах земель), свою адміністрацію і судочинство, систему зборів податків, мит і данин, систему шляхів і реґіональні ринки, військо і ополчення. Ці держави проводили власну політику, а їх володарі вступали в союзи і коаліції, скріплюючи дипломатичні угоди династичними шлюбами»[76]. Хоча водночас автор визнає існування «держави-імперії – Київська Русь» в ХІІ – ХІІІ ст.[77]. Але щодо другої половини ХІІ – першій половині ХІІІ ст. про імперію у словян Східної Європи, вірогідно, можна говорити лише як про певну традицію, що проявлялася в ідеологічному житті, аніж про якусь реальність політичного розвитку Русі. Наявність самостійного державного розвитку в окремих земельних князівствах Русі доби удільної роздробленості визнають також М.Ю.Брайчевський[78], А.А.Горський[79], Я.П.Дашкевич[80], В.В.Кізілов[81], O.Н.Кірпічніков[82], В.П.Коваленко[83], О.М.Кучкін[84], О.М. Рапов[85] та ін.[86].

Протилежну точку зору займають дослідники, які доводять, що в ХІІ – ХІІІ ст. у слов’ян Східної Європи не відбулося різкої трансформації давньоруської державності, остання лише видозмінила свою форму. Вперше таку думку в радянській історіографії висловили Л.В.Черепнін та В.Т.Пашуто[87]. Зокрема, перший автор писав, що тоді у східних слов’ян існувала середньовічна федерація, яка з себе представляла «феодально-ієрархічну структуру, яка оформлялася сіткою договірних відносин між князями на базі сюзеренітету-васалітету»[88]. Такі ж погляди поділяє зараз О.В.Назаренко[89].

П.П.Толочко також категорично виступає проти перебільшення рівня роздробленості давньоруських земель і особливо критикує висновок про ослаблення значення Києва в удільну добу в житті східнослов’янського світу[90]. На думку М.Ф.Котляра, в добу феодальної роздробленості не відбулося розпаду давньоруської державності, вона лише видозмінила свою форму[91]. З аналогічних позицій розглядає тему розвитку державності у східних слов’ян О.П.Толочко, який вважає, що київська державність проіснувала до монгольської доби[92].

Необхідно зазначити, що прихильники ідеї збереження відносної політичної єдності Русі в ХІІ – першій третині ХІІІ ст. часто наводять як важливий аргумент факти колективного володарювання Києвом та Київською землею князями – представниками могутніх князівських родин династії Рюриковичів. Проте цей аргумент не є переконливим, оскільки не заперечує можливості суверенного чи майже суверенного розвитку інших князівств-земель. Цікаво, що подібне колективне володарювання визнають і прихильники саме такого суверенного розвитку багатьох князівств Русі в удільну добу. Так, зокрема, Б.О.Рибаков також пише про систему колективного володарювання князів у Києві, проте, як вище зазначалось, водночас констатує факт існування численних незалежних князівств-королівств в ХІІ – ХІІІ ст.

Цікаво, що в зарубіжній російській історіографії взагалі існує думка про те, що в Східній Європі не існувало великої східнослов’янської держави Русь. Наприклад, згаданий вище П.Б.Струве наголошує, що на Русі існувало багато князівств, проте сама вона не була державою, а система управління носила у значній мірі анархічний характер[93]. Німецький історик Х.Рюс пише, що в період політичного розквіту Києва за часів Володимира та Ярослава державна система Русі мала ознаки федерації[94]. Іншу точку зору займає американський історик Г.Вернадський, який вважає, що в ХІІ ст. держава Русь розпалася на низку невеликих держав, проте одночасно цей історик визнає існування неміцної федерації цих держав[95].

Отже, треба визнати, що у питанні розвитку Русі доби удільної роздробленості в історіографії не існує єдиної думки щодо характеру державного розвитку східного слов’янства в удільну добу. Однозначно, що цей великий період не можна розглядати без врахування динаміки та суперечливості історичного процесу того часу, коли відбувався складний процес взаємодії доцентрових та відцентрових тенденцій.

В літературі з питань політичного розвитку Русі, усього східнослов’янського світу в період середньовіччя довго панувало уявлення, що на ранньому етапі становлення слов’янства Східної Європи в добу формування феодальних (інколи вчені застосовують більш м’яку формулу – ранньофеодальних) відносин виникає ранньофеодальна відносно єдина держава у вигляді монархії. Згодом, коли феодальні відносини досягли якогось більш-менш чіткого оформлення, ця держава розпалась на окремі князівстваі розапочалася епоха феодальної роздробленості, яка в свою чергу через певний час завершилася періодом утворенням централізованої станово-представницької монархії.

Зазначимо, що за такою ж схемою історики-марксисти – фахівці в галузі медієвістики – прагнули розглядати і історію інших країн. Проте в процесі опрацьовування конкретних історичних реалій, незалежно від того, вивчалася власна, вітчизняна історія, чи історія інших країн, науковці з’ясовували, що означена соціологічна схема не тільки не сприяла визначенню якихось закономірностей історичного поступу, а й, навпаки, заважала здійсненню такого наукового аналізу.

Паралельно дослідники опинилися перед проблемою визначення ознак розвитку державності як в час її формування, коли вона мала мати форми відносно єдиної ранньофеодальної держави, так і в період, коли вона повинна була трансформуватися в окремі взяті феодальні князівства, герцогства, графства та інші державні структури. Вчені, зокрема, з’ясували, що в період феодальної роздробленості на Русі тенденції до єднання різних реґіонів та ареалів Русі, не тільки не зникли повністю, а в деяких напрямках, навіть, посилились у порівнянні з попереднім часом[96]. Водночас аналіз останнього показав, що вкрай складно виявити відносно тривалий етап існування ранньофеодальної монархії (у складі однієї держави всі східнослов’янські обєднання перебували півтора десятка літ наприкінці правліення князя Володимира Святославича!), хоча за означеною схемою таке об'єднання обов’язково мусило бути[97]. Ще складнішою виявилася ситуація з визначенням суб’єкта, який був носієм і становлення феодальних відносин, і формування державності.

За класичною схемою марксизму, розвиток феодальних відносин і державності призводив до кардинальних змін в етнічному (чи етнополітичному) житті суспільства, у тому числі слов’ян Східної Європи. Племінні союзи поступово інтегрувалися, внаслідок чого замість і на базі їх через певний час виникла давньоруська народність. Лише пізніше під впливом панування феодальної роздробленості, а також складного шляху розвитку східнослов’янського суспільства, що було наслідком негативних зовнішньополітичних впливів, на зміну єдиній давньоруській народності приходять три більш розвинені в етнічному плані російська, українська та білоруська народності[98].

Але вивчення етнічних процесів вимусила науковців (істориків, лінгвістів, етнологів) зробити цікавий висновок, що ознаки формування більш пізніх народностей проявилися набагато раніше, ніж завершилася феодальна роздробленість і почали працювати негативні зовнішньополітичні фактори, а саме в ХІІ – першій половині ХІІІ ст.[99]. Це порушувало певну логіку аналізу проблеми, оскільки виникло питання, а коли ж оформилась давньоруська народність? [100]За логікою, це мала б бути епоха ХІІ – першої половини ХІІІ ст., тобто час, що йшов вже після періоду існування ранньофеодальної державності (більшість дослідників завершення цього періоду відносить до першої половини ХІІ ст.), тобто виникнення якоїсь етнічної єдності мало б бути наслідком соціально-політичних змін, які відбулися в добу існування єдиної держави.

Але більшість прихильників існування давньоруської народності вирішили, що ця народність виникла раніше. За думкою деяких науковців, вона почала формуватися в ІХ – Х ст.! Парадоксальність ситуації полягала в тому, що народність при дотриманні саме таких позицій за цим висновком виникла до моменту якогось оформлення базових факторів – феодальних (тобто нових по відношенню до доби існування первіснообщинний ладу) відносин та об’єднання і консолідації усього східного слов’янства в єдину державу. Не дивлячись на прагнення показати аксіоматичність існування народності, дослідникам прийшлося не тільки докладати чималих зусиль для пошуку її ознак, але і фактично постійно доводити сам факт її існування. І тут не допомогло вченим, за логікою вірне, роз’яснення, що в різні епохи етнічні формування мають істотно за характеристиками відрізнятися[101].

Сучасний стан розвитку історичних досліджень, відмова від попереднього догматизму відкриває, нарешті, можливості не підганяти історичні реалії під усталені штампи цієї схеми, ставить питання про вироблення якісно нових підходів у розгляді закономірностей етнічного і державнополітичного розвитку слов’янства Східної Європи. В цьому науковому пошуку дуже важливо не відкидати цікаві спостереження, зроблені у минулому, а творчо враховувати як досягнення, так і помилки та недоробки попередників[102].

Однозначно, при розгляді етнополітичного розвитку слов’янства Східної Європи необхідно враховувати те, що основна маса населення, яке в Х – ХІ ст. поступово об’єдналася в державу Русь, була слов’янською. З одного боку, це населення відрізнялося в різних частинах та реґіонах країни, бо складалося з різних великих етнічних масивів – слов’янських союзів племен, що в цю державу об’єдналось. До них можна віднести антів, дулібів, хорватів та кривичів. До того ж майже на всьому обширі Східної Європи відбувалися складні інтеграційні процеси слов’янських та неслов’янських етнічних груп (до останніх на північному заході належить віднести балтів, на південному сході – угро-фіннів, на півдні – іраномовне та тюркомовне населення). З іншого боку, спільне походження з єдиного кореня[103], а звідси близький культурно-господарський тип були важливим фактором, що сприяв певним інтеграційним процесам, на етапі, коли вони були об’єднані в єдиний державнополітичний організм.

Необхідно підкреслити, що ці інтеграційні процеси відносно чітко проявилися в житті мешканців міст, а не сіл. Саме населення міст різних частин країни з часом все більше і більше консолідувалося, оскільки поширювався процес його взаємодії. Пануюча верхівка (політична еліта), що в процесі державнополітичного становлення все більше і більше відривалося від своїх племен, отримувала загальноруські риси. Велику роль для культурно-духовної консолідації мало прийняття та поширення інтернаціональної за духом християнської релігії. Християнське духівництво відіграло велику роль у виробленні ідеології державності та суспільства. В сільській місцевості, де нова релігія поширювалася слабко, інтеграційні процеси розвивалися вкрай повільно, а племінний консерватизм зберігався протягом століть.

Отже, говорячи про суб’єкт державнополітичних процесів, є підстави говорити про існування східнослов’янської етнополітичної спільності, в якій найбільш консолідованою частиною була пануюча князівська, боярська і дружинна верхівка, а також духовенство. В розвитку цієї спільності, корені якої йдуть від часів праслов’янської єдності, спостерігаються фактори інтеграційного та дезінтеграційного характеру[104]. Більш інтегрованими були менші за розміром об’єднання, що виникли з вказаних слов’янських великих угруповань (масивів).

В період класичного середньовіччя поступово на етнічному ґрунті південноруських регіональних народностей почала формуватися українська середньовічна народність. На її становлення впливали також неслов’янські етнічні формування іранського та тюркського походження. На базі частини колишніх кривичів та дреговичів виникала протобілоруська народність, на становлення якої впливав у значній мірі балтський субстрат. На базі кривицьких та словенського об’єднань під значним впливом угро-фінських етнічних груп відбувалося становлення російської (великоруської) народності[105].

В Х – ХІ ст. єднання слов’янських союзів племен в етнічному плані, племінних княжінь в єдину державнополітичну систему не було повним, але саме в цей час можна говорити про існування більш широкого, ніж держава, явища. Тоді поступово сформувалася східнослов’янська політична конфедерація. Під ній слід розуміти усю сукупність слов’янських формувань, які перебували в досить суперечливому процесі державного поступу, але далеко не всі його складові постійно входили до складу політичного організму, під яким ми розуміємо державу Русь. Інший погляд щодо конфедерації східних слов’ян має В.Т.Пашуто. Вчений вважає, що саме держава Русь була своєрідною конфедерацією чотирнадцяти земель (колишніх «племен»), тобто ця конфедерація і була формою існування державного організму[106].

На існування східнослов’янської політичної конфедерації впливав як фактор існування єдності слов’ян Східної Європи, наявності східнослов’янської етнополітичної спільності, так і явища надбудовного характеру, а саме наявність надплемінної за походженням і політичної за суттю еліти суспільства, яка вважала себе верхівкою усього східнослов’янського суспільства, а не тієї чи іншої її частини (наприклад, якогось конкретного племінного княжіння). Важливим моментом, що стимулював існування цієї політичної конфедерації було постійне прагнення князів з родини Рюриковичів ідеологічно та практично довести свої леґітимні права на володарювання в усій Русі, в усьому східнослов’янському світі, постійні переселення конкретних представників князівської верстви та їх наближених з боярського оточення з одного реґіону Русі в інший.

З формуванням на Русі з князівств-намісництв, що були адміністративними одиницями у складі держави-імперії, відносно незалежних земельних князівств, з початком епохи удільної роздробленості, що спостерігається вже в середині ХІІ ст., можна говорити про існування в складі колишньої Русі великої кількості державних організмів, які мали чіткі ознаки суверенності. Проте східнослов’янська політична конфедерація не зникла, а лише видозмінилася, перетворившись в конфедерацію земель-князівств, які і були цими державними організмами.

В літературі, на що спеціально увагу привертає М.Ф.Котляр, тривалий час точиться дискусія про те, що було основою для складання князівств в добу середньовіччя[107]. Л.В.Черепнін відзначав, що процес формування цих князівств не йшов на базі колишнього племінного розділу східного слов’янства, а тому кордони їх не співпадали з межами розселення племінних формувань[108]. Протилежну думку висловлював Б.О.Рибаков, який наголошує, що племінний поділ слов’янства Східної Європи став прообразом для становлення системи князівств[109]. Польський дослідник Г.Ловмянський вважав, що виникнення князівств в удільну добу йшов або на базі племінних формувань, або за рахунок об’єднань останніх[110].

На нашу думку, великих протиріч в цих поглядах не існує, а у дослідників присутня певна нечіткість розуміння проблеми. Формування певної політичної форми – племінних княжінь, згодом князівств-намісництв доби існування держави Русь з центром в Києві і, нарешті, земель-князівств відбувалося на підставі певної етнічної, а точніше етнополітичної основи. І ця основа не була сталою, а за тривалий час (з ІХ до межі ХІ-ХІІ ст.) істотно змінилася. А тому, однозначно, що зв’язок між конкретною етнополітичною спільністю і політичною надбудовою існував, але на початку ХІІ ст. всі ці реґіональні етнополітичні спільності (за визначенням В.Г.Балушка, земельні етнічні спільноти[111]) пройшли значний етап розвитку в системі давньоруської політичної конфедерації та у складі держави Русь[112].

На Волині ХІІ ст. реґіональна етнополітична спільність сформувалася на базі дулібів, волинян, бужан, частково інших етнічних груп, але не була ідентична перерахованим племінним формуванням періоду, коли почалася формуватися держава Русь. Аналогічно в Галичині ХІІ ст. реґіональна етнополітична спільність сформувалася на базі хорватів, частково уличів та тиверців, але не була ідентична перерахованим племінним формуванням періоду, коли почалася формуватися та ж сама держава.

Вже не одне століття серед істориків точиться дискусія з приводу головного напрямку державнополітичного розвитку слов’янства Східної Європи. В російській домарксистській історіографії, починаючи від М.М.Карамзіна, була поширена думка про виключну роль в державно-політичному поступі східного слов’янства Києва, яка з настанням удільної доби передається спочатку Суздалю і Владимиру (на Клязьмі), а потім Москві. Проти такої концепції рішуче виступив класик української історіографії М.С.Грушевський, який створив власну схему політичного розвитку Східної Європи доби середньовіччя, згідно якої спадкоємцем Київської держави виступила створена наприкінці ХІІ ст. Галицько-Волинська держава[113].

Нагадаємо, що в працях, що належать до так званої радянської історіографії, ігнорувались тісні генетичні зв’язки південноруських князівств Русі з майбутньою Україною, вбачались в об’єднаному князівстві Романа скоріше історичну випадковість, ніж закономірність. В працях радянських істориків, в певній мірі під впливом обставин політичного життя вже ХХ ст., не виникло єдиного підходу щодо характеристики державно-політичного комплексу, який утворився в значній мірі внаслідок активних дій князя Романа Мстиславича на межі ХІІ – ХІІІ ст., а потім була відновлена його синами Данилом та Васильком у середині ХІІІ ст.

Інші погляди були притаманні українським дослідника

Поиск по сайту: