Історія походження військової присяги, бойового прапора та військових відзнак України

Міністерство освіти і науки України

Медичний коледж «Монада»

РЕФЕРАТ

на тему:

Історія розвитку Українського війська

Виконав: ст. гр. 0ФМ-1А

Мулярська І.І.

Прийняв: Палій В.П

ЛЬВІВ

Р.

Міністерство освіти і науки України

Медичний коледж «Монада»

РЕФЕРАТ

на тему:

Історія розвитку Українського війська

Виконав: ст. гр. 0ФМ-1А

Мулярська І.І.

Прийняв: Палій В.П

ЛЬВІВ

Р.

Міністерство освіти і науки України

Медичний коледж «Монада»

РЕФЕРАТ

на тему:

Історія розвитку Українського війська

Виконав: ст. гр. 0ФМ-1А

Мулярська І.І.

Прийняв: Палій В.П

ЛЬВІВ

Р.

Тема. Історія розвитку Українського війська

Вступ

1. Основні історичні етапи розвитку Збройних Сил Київської Русі.

2. Українське військо періоду козаччини.

3. Збройна боротьба Українського Народу за свою незалежність (XVІІ–XVІІІ ст.).

4.Збройні сили України

5.Історія походження військової присяги, бойового прапора та військових відзнак України.

6. Література.

Епіграф: “Слід поставитись до армії не як до якоїсь свалки, куди скидають найменш цінні, на ніщо краще непридатні елементи, а як до окраси держави і нації”.

М.С.Грушевський

Становлення сучасних Збройних Сил має свою передісторію, свої традиції, які передаються із покоління в покоління. З давніх-давен аж до новітніх часів, через свої багатства й незахищеність, Україна, більше ніж будь-яка країна Європи, зазнавала спустошливих нападів і завоювань. Тому тема чужоземного поневолення й боротьби з ним стала досліджуючою в її історії.

На початковому етапі східнослов'янської цивілізації воєнна організація була родоплемінною. Саме рід дбав про зброю та воєнне спорядження, забезпечував охорону осель і городищ від ворогів. Керував воями в бою воєвода або князь. Давньослов'янське військо мало примітивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам (4 ст.). Разом з тим слов'янські вої дивували світ своєю сміливістю, силою, кмітливістю. Значний вплив на становлення і розвиток слов'янського війська мали нормани (варяги). Згідно з "Повістю минулих літ" норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об'єднав Київ і Новгород. Варяги складали незначну частину слов'янського війська і служили в ньому до середини 11 століття. За цей час вони впровадили в українське військо досконалішу зброю та облаштунок (панцирі, металеві лаштунки на тіло, шолом на голову, довгий щит, меч, спис) і військове мистецтво (висока дисципліна, упорядкування війська, взаємовиручка в бою).

1. Основні історичні етапи розвитку Збройних Сил Київської Русі.

У часи Київської держави (10-13століття) військо складалося з дружини князя та народного ополчення. Дружина будувалась за зразком варягів, але до неї входили вищі верства громадянства та бояри, які усвідомлювали потребу в захисті своєї батьківщини. Князі утримували дружинників, платили грішми, дозволяли привласнювати частину завойованого майна, давали землі. Дружини князя складалися з полків (по 100-200 чоловік), їх називали за іменем князя і, рідше, - земель. Полк міг підрозділятися на менші частини. Народне ополчення (або вої) спочатку не мало постійної військової організації, а збиралося лише для самооборони, коли нападав ворог. Пізніше князі Олег та Ігор почали брати воїв у походи. До них залучали міський люд, селян-хліборобів. Народне ополчення організовувалось і поділялося за територіальною ознакою на тисячі, їх називали за назвами міст.

Зброя княжої доби була двох видів: охоронна й зачіпна. До першої належали панцир, кольчуга, шолом, щит, що служили для захисту тіла в бою. Зачіпна зброя це - спис, шаблю, сокира, лук зі стрілами.

За княжої доби були два основні роди війська: оружники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці були тільки озброєні луком із стрілами. До кінця 11 століття українське військо було пішим. Кіннота, яку вперше використав Олег і Ігор в 10 столітті у походах на Візантію і греків, за своїм озброєнням поділялася на важку (воїни в панцирах, шоломах, зі списами і щитами) та легку (стрільці злуками).

У княжу добу починає розвиватися й український військовий флот. Воєнні човни називалися лодіями. Були річкові і морські лодії, вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїв. Збиралося військо за наказом князя. Спеціальні військові тренування, маневри у війську не проводилися. Дорослі вдосконалювали свою майстерність в бою. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи.

2. Українське військо періоду козаччини.

Військо підтримувало силу і могутність держави, обороняло її кордони. Але татарська навала у 13-14 століттях привела до занепаду української держави і її війська. Землі України потрапляли під литовські, польські, угорські, молдавські прапори. 15-18 століття в історії України - це період козаччини. Головна історична умова виникнення козацтва як суспільного стану і збройної сили - підневільне становище України під владою сусідніх держав Литви і Польщі, позбавлення її власної етнічної державності, соціальне гноблення, а також небезпека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває національна свідомість народу, міцнішає його бажання здобути свободу і незалежність.

Перші письмові згадки про українських козаків містять джерела кінця 15-початку 16 століття. У 1989 році виповнилось 500 років від першої згадки у "Хроніці" польського історика Мартина Бельського про козаків на поділлі. Спочатку козаки не мали ніякої військової організації, а збиралися у ватаги по кілька десятків чоловік. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці, їхньою тактикою була локальна війна, а метою - здобич. Лише у першій половині 16 ст. козаки освоїли простори нижче дніпрових порогів - так званий Низ і почали будувати козацькі укріплення - січі (від слова "сікти"). На рубежі 40-50-х років 16 століття козаки заснували могутню фортецю на Дніпровському острові Тамаківка (поблизу сучасного м.Марганця Дніпропетровської обл.). Вважають, що це й була перша в історії України козацька твердиня - Запорізька Січ.

Уряд Речі Посполитої намагався поширити свою владу на Запорозьку Січ і приборкати непокірне козацтво. У 1572 р. король Сізігмунд 2 Август видав універсал про прийняття на державну військову службу 300 козаків, яких записували в спеціальний список - реєстр. Реєстрове козацьке військо отримувало одяг, зброю, платню, вправлялось у військовій майстерності. За реєстровими козаками залишалися права на свободу та волю. На зразок реєстрового козацтва почала перетворюватися решта козацького війська.

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі політичні й організаційні питання вирішувалися на раді. Залежно від її учасників рада поділялась на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну. Командування військом здійснювали військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв гетьман. Він був головою козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основних питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.

До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500=1000 чол.) поділявся на сотні (100-200 чол.) і курені (10-20 чол.). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман або десятник (міський, сільський). Усім військом керував кошовий отаман з суддями, осавулами, писарями. Козаки офіційно титулували один одного “товаришем”, а гурт козаків “товариством”.

У перший половині 18 ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня кращих європейських армій. Особливо відзначалися військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська й вважалося найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувались в три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала ). Піхота козаків вміла гарно штурмувати ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі. Козацькі човни мали довжину 20 м, ширину 3-4м, глибину 2,5 м. На одному човні було 20-30 веслярів, 50-70 воїнів, 4-5 легких гармати. Швидкість - 15 км/год. Є відомості про те, що і підводний човен запорожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у західній Європі.

Кіннота козацького війська в 1 половині 17 ст. було менш чисельною, ніж піхота, і відзначалася високою військовою майстерністю. Вона вела наступ так званою лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чином противника з флангів.

На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служби. Створювалася ціла система вимог із відповідною сигналізацією - прообраз світлового телеграфу. Сигнали про небезпеку від самого кордону послідовно передавався до козацького війська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога. Чисельність козацького війська значно змінювався протягом століть. Вони були озброєні шаблями, короткими списами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами. У козаків також були бойові молотки, якірці, рогульки, що застосовувалися у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Козаки першими використали метод окопування в землі.

У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Суворо каралися такі злочини, як вбивство, бійки, не виконання обов'язків. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва і батьківщини вважалося найтяжчим злочином. Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. Саме Січ дала Україні видатних полководців, мудрих державних діячів: Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький.

У 18 ст. настав період занепаду козацької держави. Україна потрапила у залежність від Росії (1654 р.). А на початку літа 1775 р. була ліквідована Запорізька Січ. В 1783 р козацькі полки, що залишилися, були приєднані до регулярного війська Росії.

3. Збройна боротьба Українського народу.

Кінець 19 -поч. 20 ст. ознаменовано новим піднесенням національно-визвольної боротьби українського народу. Центром її стала Зх. Україна. Там зародився січовий стрілецький рух (“Січ”, “Сокіл”). А в 1914 р. було створено Легіон Січових Стрільців. Австрійський штаб прийняв лише 2,5 тис. добровольців. Першим командиром легіону був Галущипський, а згодом Козак. Січове стрілецтво виростило славних синів України: К. Левицького, М. Волошина, і т. д. Збройні сили України протягом 1917-1922 рр. мали складний розвиток. Так, 16 січня 1918р. Центральна Рада ухвалила Закон про утворення народної армії на міліційній основі для оборони держави, але 29 квітня відбувся державний переворот, який проголосив гетьманщину. За часів Скоропадського було сформовано дивізію сердюків і дивізію сірожупанників, а загальне число армії становило більше 60 тис. чол. Відбулася українізація Чорноморського флоту. Перший корабель - міноносець "Завидний" підняв український прапор у липні 1917 р, а через 4 місяці його підняла половина кораблів флоту.

Усі військові формування, які залишилися на Україні та в Криму після громадянської війни поділилися на два округи: Київський і Харківський. У 1922р. вони були об'єднані в Український військовий округ. Була також проведена військова реформа, яка передбачала підвищення технічної оснащеності Збройних Сил.

У 1929 р. патріотичні групи Зх. України об'єдналися в організацію Українських Націоналістів з метою відновлення незалежності України.

15 березня 1939 р. на території Чехословаччини було проголошено незалежну Карпатську Україну І сформовано її національну армію - Карпатську Січ. Тоді ж Угорська армія задушила молоду державу. Загинуло більше 5 тис. українців.

З початком радянсько-німецької війни основна частина українського народу була у складі збройних сил СРСР (більше 4,5 млн. людей), а також в підпільному та партизанському русі. За даними різних джерел, кількість партизан в Україні становила від 50 до 500 тис. чол. в різні роки війни. Найбільш відомі сильні партизанські з'єднання під керівництвом Ковпака, Федорова, і ін.

Третю групу українського населення становили загони українських націоналістів під командуванням Гуревича, яка була створена в листопаді 1942 р. Через збройні формування УПА-ОУН за роки війни пройшло понад 400 тис. чол. Після звільнення України від фашистських окупантів УПА повертає зброю проти сталінізму, за незалежність України.

До середини 50-х р. ними було ліквідовано більше 13 тис. радянських чиновників. На жаль втрати українців були ще більші і трагічними. Лише в 1993р. Верховна Рада України віднесла УПА та інші військові формування, що не вчинили злочинів, до учасників бойових дій.

З розпадом СРСР постало питання, як бути з армією. Україна ще 16 липня 1990 заявила в “Декларації про державний суверенітет”, що має право на створення власних збройних сил. 11 жовтня 1991 р. Верховна рада затвердила Концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України. Тому 19 жовтня 1991р. Верховна Рада постановила вважати 6 грудня святом - Днем Збройних Сил України.

4.Збройні сили України

Процес відродження власних Збройних Сил України - заслуга і результат діяльності різного роду демократичних організацій і громадян республіки. Під їхнім впливом в цю справу включились державні органи.

Започаткував створення власної армії, або швидше, ще тільки висловив задум-Народний Рух України .Саме поява цієї організації у вересні 1989 р., опозиційної по суті до існуючих в республіці структур влади – створила грунт і умови до постановки проблеми встановлення Української Армії. У програмі руху, прийнятій на Установчому з'їзді, ще нічого не говорилося про військові питання. Та й військовослужбовців дійсної служби на з'їзді було дуже мало. Лише полковник В. Мартиросян, командир полку зв'язку і народний депутат СРСР, запевнив присутніх, що доки у Збройних Силах будуть такі командири як він, армія ніколи не піде проти народу.

Своє ставлення до армії Установчий з'їзд Руху висловив у ”Звернені до військовослужбовців УРСР, працівників військової міліції та КДБ”. Рух закликав чесні перебудовчі сили в армії та в органах правопорядку і КДБ до консолідації, взаємної толерантності, пошуку компромісів і шанобливого ставлення до прав людини, до процесу демократизації суспільства.

Першою партією, яка по суті визначила найважливіші принципи підходу до армії у вільній Україні, була Українська республіканська партія, в програмі якої говорилось: "УРП за відновлення Збройних Сил України як однієї з головних гарантій незалежності України, побудовані на засадах розумної достатності і професійності. Збройні Сили України мають бути упорядковані українській владі, УРП домагатиметься ухвалення законодавчих актів, які б гарантували неможливість застосування урядом Збройних Сил проти власного народу.

Ідея власних Збройних Сил, таким чином, із задуму перейшла в стан обговорення у демократичних колах. Як показав час —демократи не обмежилися лише гаслами.

7 лютого 1990 року створено Український військовий комітет у Львові під керівництвом С. Рудюка, 7 квітня 1990 року ( фактично з осені 1989 р.) у Харкові виник УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІТЕТ, що складався з групи ініціаторів – кадрових офіцерів та військовозобов'язаних запасу. Очолив його майор Петро Недзельський. Комітет ставив собі за мету утворення національних Збройних Сил незалежної України на конституційних засадах.

Напрямки комітету мали бути:

1. Пропаганда ідеї створення національних Збройних Сил та її обґрунтування.

2.Студіювання української історії, відновлення військових традицій та їх пропаганда.

3.Співдіяльність із народними депутатами УРСР та СРСР від України.

4. 3ахист прав військовослужбовців та військовозобов'язаних громадян УРСР.

Приблизну таку саму програму мали інші групи та комітети, які напівлегально виникли в Києві, Львові, Житомирі.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР приймає Декларацію “Про державний суверенітет України”. В ній було заявлено, що Українська РСР має право на власні Збройні Сили. УРСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді УРСР.

25 липня 1990 року видається Указ Президента СРСР М. Горбачова, який забороняє створення збройних формувань, не передбаченнях законодавством Союзу, оскільки повноваження на створення таких формувань за Конституцією СРСР мали лише союзні органи. Увага громадськості республіки загострилася у зв'язку з початком військового осіннього призову до лав Радянської Армії. У попередні роки значна частина призовників з України використовувалася в зонах міжнаціональних конфліктів (особливо в Закавказзі). Під тиском громадської думки, демаршів солдатських матерів Верховна Рада УРСР 30 липня 1990 р. приймає заяву, де говориться про неприпустимість використання в зонах міжнаціональних конфліктів військовослужбовців та працівників органів правопорядку – громадян України. Верховна Рада УРСР направила вимогу Міністерству оборони СРСР про повернення в республіку громадян України, які проходять строкову військову службу у будівельних загонах. Міністерство згодилося, аби весняний призов 1991 року до цих загонів залишався в республіці.

11 листопада 1991 року в Раді Міністрів УРСР була проведена нарада з Головами облвиконкомів, начальниками штабів військових округів та обласних військових комісаріатів за участю заступника Начальника Генерального штабу Збройних Сил Союзу генерал-лейтенанта Т. Кривошеєва.

Проте на цій нараді ні до чого реально так і не домовились. Розуміючи це, демократичні сили вирішують шукати свої підходи до проблеми власних Збройних Сил. У жовтні 1990 року у М.Львові збирається група демократично настроєних офіцерів, членів комітетів, при які вже згадувалося.-полковник В. Лазоркін, п/пол-к В. Пшипчук, майор П.Недзельський, капітан В.Чечило, лейтенант запасу С. Рудюк, відомі члени УРП – Б.Матіяшек та О.Миколишин, народний депутат УРСР І. Деркач та ін. На цій зустрічі обмінялися думками з приводу теоретичних і практичних проблем Української національної армії. Військові проблеми знайшли своє відображення і на (І-му з’їзді руху, що відбувся в кінці жовтня 1991р.) (серед делегатів було 11 військовослужбовців). На ньому прозвучав заклик провести з'їзд українських офіцерів. Делегати з'їзду вимагали від Верховної Ради створити військовий комітет України, який займався б створенням Української Національної армії (УНА). Пропонувалося військовим створити ініціативні групи УНА в військових частинах. На з'їзді була розглянута концепція створення УНА полковника Лазоркіна. Автор проекту бачив три реальних шляхи вирішення проблеми в цілому.

1-й шлях - створення власних Збройних Сил паралельно до існуючого угруповання ЗС СРСР на території України з вимогою розпуску і розформування.

2-й шлях - створення Збройних Сил України шляхом послідовних радикальних рішень, що приймаються Верховною Радою України.

3-й шлях - шлях розумних компромісів між різними політичними силами на основі Декларації "Про державний суверенітет" з урахуванням реальних умов.

Що до останнього шляху автор концепції передбачав два стратегічні напрями. Перший з них передбачав:

1. Створення за вимогою Верховної Ради України Головного командування угруповання ЗС СРСР на території України, яке в питаннях життєдіяльності військ узгоджує всі проблеми з Верховною Радою республіки.

2. При Верховній Раді України створюється депутатська комісія з питань оборони та безпеки.

3. При Кабінеті Міністрів України утворюється військове відомство, що формує військовий комісаріат, займається призовом, комплектуванням територіальних частин і з’єднань на базі існуючого угруповання союзних військ з передпорядкуванням їх Україні, взаємодії з МО СРСР, виробляє воєнну доктрину України.

4. Верховна Рада бере під свою юрисдикцію всі війська, які розташовані на території України.

Другий стратегічний напрям 3-го варіанту відрізняється від 1-го лише тим, що справа починається створенням Верховною Радою України депутатської комісії з питань оборони і безпеки. По ініціативі військової колегії НРУ і Комітету за відродження Збройних Сил України, 23.02.91р. в актовому залі Спілки письменників України проходила науково-практична конференція "Зовнішня та внутрішня безпека України. концепція української армії та пошуки шляхів й створення". В ній брали участь 123 делегати і більше половини з них-кадрові військові. Були представлені Головне управління Генерального штабу, Київська військова академія ППО Сухопутних військ, училища. В залі були присутні народні депутати: заступник Голови Президії Верховної Ради В. Гриньов, О. Мороз, М. Горинь, Л. Лук'яненко, Л. Скорик та ін. Делегати виступали з своїми концепціями

Створення Української Армії. Учасники конференції прийняли рішення пропонувати Верховній Раді України:

1. Прийняти рішення про відновлення МО УРСР , розпочати створення Збройних Сил України.

2. Прийняти рішення про статус військ Союзу РСР на території України

3. Розробити пакет законів УРСР про оборону республіки.

4. Розробити закон про конверсію підприємств військово-промислового комплексу Союзу РСР в Україні.

9 жовтня 1991 року Міністр оборони України К. Морозов виступив в газеті “Народна Армія” зі статтею Проект Закону “Про збройні Сили України”.

11 жовтня 1991 року Верховна Рада ухвалила “Концепцію оборони будівництва Збройних Сил України”.

20 жовтня 1991 року Верховна Рада в 1-му читанні розглянула Закони “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”.

4 листопада 1991 року Верховна Рада прийняла Закони “Про Національну Гвардію” та “Про Прикордонні війська”.

6 грудня 1991 року Верховна Рада ухвалює Закони “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”.

5 квітня 1992 року під керівництвом Президента України відбулося засідання Ради Національної безпеки України. Його підсумком стало підписання Л. Кравчуком Указу Президента “Про невідкладні заходи щодо будівництва Збройних Сил України”. Цей документ став офіційною підставою для відродження і будівництва Військово-Морських Сил України. В ньому говорилось:

2. Сформувати Військово-Морські Сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України. Міністерству оборони України приступити до формування органів управління Військово-Морськими Силами України. В даному випадку Україна знову відбулася як Військово-Морська держава. Першим на Чорноморському флоті склали присягу на вірність українському народові капітани 3-го рангу Олександр Клюєв та Валерій Кравченко - командир і заступник командира 3-ї роти школи водолазів. Приклад Клюєва і його підлеглих підігрів патріотичні почуття моряків-чорноморців і ніякої погрози і розправи уже не могли зупинити патріотичний процес.

Історія походження військової присяги, бойового прапора та військових відзнак України

Політичний, економічний, духовний розквіт України можливий за умови гарантування її державного суверенітету, політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів. Гарантом національної безпеки України виступають боєздатні Збройні Сили, побудовані за принципом оборонної достатності. Збройні Сили є необхідним атрибутом держави і виконують її найголовнішу — захисну — функцію.

Бойова готовність армії та флоту значною мірою обумовлюється рівнем підготовленості юнаків до строкової військової служби, до захисту Батьківщини. Строкова військова служба відповідно до Конституції та закону України “Про загальний військовий обов'язок і військову службу” с почесним обов'язком кожного громадянина (чоловічої статі).

Ритуал прийняття військової присяги як клятви воїна на вірність своєму народові, Вітчизні існує з давніх-давен. На території сучасної України його започатковано у IX ст. з приходом на наші землі скандинавів. Саме від них було запозичено цей обряд. Вступаючи до дружини воїни клялися князеві у своїй вірності, і після цього дружинники вважалися побратимами. За княжої доби кожний полк і кожний його підрозділ мав прапор, труби, бубон — обов'язкові військові атрибути. Трубами та бубнами подавали сигнал до бою, до походу; прапор (стяг. хоругва) був символом і знаком, що об'єднував воїнів навколо князя.

Усі прапори були однакової форми — довге трикутне полотно на держаку. Відрізнялися вони забарвленням, зображеннями на них (зорі, місяць, знаки). а також тим, що прикріплялося на вершині держака (півмісяць, спис, волосся та ін.). За прапорами пізнавали, чиє то військо. Коли прапор піднімали над військом – це був урочистий знак до початку бою. Оберігав його стяговик. Навколо прапора в бою йшла завзята боротьба, всі воїни були зобов’язані боронити свій прапор. Вважалося за доблесть здобути в бою ворожий прапор: це була перемога, тріумф. Піднятий догори прапор означав, що військо добре б’ється, що його не переможено. Герб як символ держави виник за часів князювання Володимира Великого (? – 1125).

Тоді на монетах було вперше викарбовано тризуб, що став пізніше знаком могутності і сили Київської держави. У козацькому війську відзнаки звалися клейнодами. Козацькі клейноди – булава, бунчук, печатка, прапори, бубни і труби (мал. 1, 2, 3). Булава та бунчук – відзнаки гетьманської влади. Бунчук – довга палиця (до 3 м) з металевим яблуком на кінці, з-під якого звисало кінське волосся. Печатка була округлою, з гербом посередині, різних розмірів.

Свої печатки мали військова канцелярія, кожний полк, інколи навіть сотня. У війську був один спільний прапор і були полкові та сотенні прапори. Мали свої військові символи і січові стрільці: прапори, відзнаки роду, військ, номери частин, військових посад та ін.

У березні 1918 р. Мала Рада УНР затвердила герб Української Народної Республіки – знак Київської держави часів Володимира тризуб, оточений вінком із листя), великий та малий герби, відповідні печатки; було затверджено також військово-морський прапор УНР із зображенням тризуба.

Ритуал прийняття військової присяги на вірність Україні вперше був проведений Легіоном січових стрільців 3 вересня 1915 р.

Текст Військової присяги:

Я (прізвище, ім’я, по батькові) вступаю на військову службу і урочисто клянусь народу України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок, накази командирів, неухильно дотримуватися Конституції, законів України, зберігати державну і військову таємницю.
Я клянусь захищати Українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності. Я присягаю не зрадити народу України.
Література

1) Конотопенко ЯЛ. Нариси з історії розвитку Збройних Сил України. Миколаїв, 1995.

2) История воєнного искусства. Под. ред. Жилина П.А.

3) Лобов В.Н. Военная хитрость.

4) Сторінки історії України. Під ред. Кульшицького С.В.

5) Організація і методика допризовної підготовки. (За ред. Конотопенко ЯЛ., Томчука М.І.)

6) Нагаєвський І. Історія Української Держави. 20 ст.

7) Нестеров Ф. Связь времён.

8) Тиктор Історія України.

9) Газета Молодь України від 1.03.1991р.

10) Док.-публіцистичний нарис присвячений 10-річчю створення Спілки офіцерів України (1991-2001) “Шануймося панове офіцери”: Військове видавництво Варта.

Поиск по сайту: