Бібліографічні посилання та примітки

УДК 338. 45

Н. Е. Вітка1

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

СТРУКТУРНА ПОЛІТИКА В СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ

ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Сучасний стан економіки України характеризується деформованою структурою виробництва. Для ефективного розвитку виробничого потенціалу потрібна його структурна перебудова. У статті розглядається структура економіки держави. Пропонується її структурна перебудова, яку можна здійснювати за допомогою політики реструктуризації та фінансового оздоровлення підприємства або через ліквідацію тих, що є збитковими й неперспективними.

Сучасне народне господарство України є складною системою, яка

складається з багатьох макроекономічних елементів, тісно пов'язаних між собою.

Співвідношення цих елементів і утворює економічну структуру, яка повинна

сприяти збалансованості економіки народного господарства, її ефективності та

стійкому зростанню. Однак успіх в економічному зростанні, стабільності й

збалансованості економіки здебільшого залежить від глибоких структурних змін,

що забезпечують загальний динамізм виробництва та інших позитивних змін.

У періоді переходу економіки до ринкової була здійснена структурна

перебудова, у результаті якої вдалося збільшити обсяг промислового виробництва й

вийти на міжнародний ринок. Однак сучасна структура господарства втратила свою

прогресивну соціальну спрямованість, що призвело до занепаду економіки України.

У зв'язку з цим виникла проблема структурної перебудови як виходу з кризового

стану країни.

Ця проблема постала перед урядом дуже жорстко, та її необхідно було

вирішувати негайно. У зв'язку з цим цьому питанню приділялась дуже велика увага

й в економічній політиці, і особливо в науці. Зокрема, велику увагу цим проблемам

приділяли такі вчені, як Артур Льюїс, Холліс Ченері, В. Леонтьєв, С. Коваль,

Дж. Гелбрейт та багато інших. Теорія структури й зараз займає досить почесне

місце у вивченні економіки України.

Одним з перших теорію структурних перетворень розглядав Артур Льюїс,

який говорив про те, що необхідно акцентувати увагу на механізмі перетворення

аграрної економіки країн з перехідною економікою в господарство з більш

розвинутою галузевою структурою й більш високим рівнем урбанізації. У своїй

теорії для аналізу він використовує неокласичні поняття ціни й розподілу ресурсів,

а також сучасні економетричні методи.

Теорія розвитку Льюїса є однією з найвідоміших теоретичних моделей

розвитку, у центрі уваги якої перебуває структурна трансформація натуральної

споживчої економіки. [5]. Створена в середині 1950-х рр. модель пізніше була

розширена й формалізована Джоном Фаєм і Густавом Рейнисом у 60-ті й напочатку

70-х рр. Двосекторна модель Льюїса була пануючою теорією розвитку для

працеперевущувальної економіки країн третього світу. І сьогодні ця модель має

багато прихильників, особливо серед американських теоретиків розвитку.

Модель Льюїса, аналіз форм розвитку акцентують увагу на послідовних

змінах в економічній, індустріальній та інституціональній структурах, які

призводять до заміни традиційного сільського господарства новими галузями

промисловості, що, ймовірно, є суттю процесу розвитку.

Одна з найбільш відомих моделей структурних змін була розроблена

економістом з Гарварда X. Ченері [6] на основі емпіричного аналізу розвитку

багатьох країн з перехідною економікою у післявоєнний періоді. Проаналізувавши

й порівнявши поточні і багаторічні дані країн з різними рівнями доходу на душу

населення, Х. Ченері виявив ряд характерних рис у їхньому розвитку. Серед них:

перенесення економічної активності з аграрного сектора у промисловий; постійне

нагромадження фізичного й людського капіталу; зрушення споживчого попиту від

вузького набору товарів першої необхідності до різноманітних промислових

виробів і послуг; розвиток міст і міської промисловості; зниження середньої

чисельності родини й темпів зростання населення у зв’язку з тим, як кількість

дітей втрачає економічну значущість і на перший план виходять якісні

характеристики (рівень утворення).

Провідна гіпотеза теорії структурних зрушень полягає в тому, що розвиток є

одночасним процесом зростання й інших супровідних змін, більш-менш однакових

для всіх країн. Однак, як ми вже зазначали, модель передбачає розбіжності між

країнами в темпах і формах розвитку у зв'язку із цілим рядом специфічних

факторів. До них належать природні ресурси й розмір країни, мета й кошти

державної політики, доступ до іноземних інвестицій і технологій,

зовнішньоторговельний стан країни.

Таким чином, емпіричні дослідження структурних зрушень Х. Ченері

свідчать, що темпи й форми розвитку можуть сильно розрізнятися залежно від

внутрішніх і від зовнішніх факторів, більшість з яких непідконтрольні окремій

країні, що розвивається. Але, незважаючи на ці розбіжності, прихильники моделі

структурних зрушень стверджують, що можна виділити ряд напрямків і форм

розвитку, спільних майже для всіх країн. Аналіз показує, що на них можна

впливати через державну політику, раціональну організацію зовнішньої торгівлі й

програми зовнішньої допомоги розвитку. Прихильники структуралістської школи

[6] роблять досить оптимістичний висновок, що «правильний» вибір економічної

політики здатний призвести до підтримуваного зростання.

Економічна теорія сформулювала критерій позитивних змін структури, так

званий структурний ефект. Він відображає зв'язок між індексом змін структури

(головним чином галузевої) і найважливіших показників динаміки господарства.

Природно, що динаміка народного господарства не може цілком визначатися

глибиною структурних змін. Разом з тим логічне виокремлення із загальної маси

факторів впливу структурних змін на розвиток народного господарства цілком

можливо. А отже, можна хоча б приблизно визначити структурний ефект. Він

позитивний, коли значне зростання індексу змін структури супроводжується

високими темпами зростання економіки. Він негативний, якщо індекс зміни

структури невисокий (народногосподарські пропорції консервативні, отже,

відбувається застій або навіть падіння рівня виробництва).

Структура економіки — багатопланове поняття, яке можна розглядати з

різних точок зору, що показують співвідношення різних елементів господарської

системи. Звичайно виділяють соціальну, галузеву, відтворювальну, регіональну й

зовнішньоторговельну структуру.

Соціальна структура — це співвідношення між різними організаційно- право-

вими формами підприємництва.

Соціальна структура України піддавалася істотним змінам в ході створення

сучасної ринкової системи. До переходу до ринкової економіки соціальна

структура держави відрізнялася високою концентрацією виробництва й майже

безроздільним пануванням державної власності в галузях промисловості. Однак за

період структурної перебудови ситуація значно змінилася. Істотно скоротилася

питома вага виробничої сфери при одночасному зростанні сфери послуг. Значно

збільшилася кількість малих підприємств, у тому числі у сфері виробництва, яких

раніше практично не було. Поступово змінюється соціальна структура економіки,

зростає частка недержавних форм, у тому числі приватного сектора. Обмежується

монополізація економіки, створюється конкурентне середовище.

За час перехідної економіки відбулися прогресивні зміни в структурі

зайнятості населення з погляду його розподілу за формами власності. Ринкові

реформи призвели до істотного збільшення населення, зайнятого в приватному

секторі економіки, і зменшилася кількість працюючих у державному секторі.

Здійснення реформ на Україні з достатньою радикальністю змінює соціальну

структуру. Тому державі необхідно реформування економіки та зміна соціальної

структури, що призвело б не тільки до стабільності економіки, але й до її розвитку.

Зміна галузевої структури має також велике значення для України. В інду-

стріально розвинутих країнах загальна закономірність галузевих зрушень полягає в

помітному зниженні питомої ваги сільського господарства, у технічній модернізації

промисловості й швидкому зростанні галузей сфери послуг. Найбільш радикальні

зміни відбуваються на рівні підгалузей, у межах яких найвищу динаміку мають

наукомісткі виробництва.

Багато років галузева структура народного господарства України була досить

стабільна, хоча й не оптимальна. За роки економічних реформ в Україні в

економіці відбулися певні структурні зрушення, як позитивні, так і негативні.

Найбільш значні позитивні зрушення відбулися в галузевій структурі національної

економіки, полягали в помітному зниженні питомої ваги сировинних галузей і

сільського господарства, технічній модернізації промисловості й розвитку сфери

послуг.

До негативних тенденцій належить зміна співвідношення між добувними й

переробними галузями на користь перших, причому особливо збільшилася питома

вага паливно-енергетичного комплексу.

У структурі народного господарства значно знизилася частка

машинобудівних галузей і галузей, що просувають споживчі товари. Крім того, помітно

погіршилася технологічна структура економіки.

Найбільш високотехнологічні виробництва (приладобудування, електротехніка, верстатобудування, енергомашинобудування тощо), як і раніше, мають низьку питому вагу в складі машинобудування.

Відбувається згортання сучасного (п'ятого) технологічного укладу при підвищенні частки реліктових (що переважали до XX) і третього (що домінувало в першій третині XX) укладів. Технологічне відставання може призвести до втрати конкурентоспроможності вітчизняної продукції не тільки на зовнішніх, але й на внутрішньому ринку.

На структурні зрушення в економіці у перехідний період найбільше вплинула

інфляція, що призвела до перерозподілу доходів. У результаті галузі, не спроможні

лідирувати у зростанні цін (сільське господарство й обробна промисловість), іноді

не одержують ресурсів навіть для простого відтворення. Нерегульована гонитва цін

у монополізованій економіці призвела до порушення умов відтворення й збільшила

деформацію структури народного господарства.

Можливості зростання економіки та її ефективності відображаються в зміні

структури, що має важливе значення в економічній структурі держави. Найбільш

важливі три співвідношення: між підрозділами суспільного відтворення, між

споживанням і нагромадженням, між елементами основних фондів.

Співвідношення між споживанням і нагромадженням – важлива умова

розширеного відтворення. Чим вище частка нагромадження, тим вище темпи

зростання економіки. Для Радянського Союзу була характерна норма

нагромадження приблизно 25% національного доходу. За останні роки ця норма

знизилася й у 1990 р. складала 20,7%. В Україні у 90-х рр. відбувалось подальше

зниження нагромадження (і відносного, і абсолютного) [4]. Структурна перебудова

економіки України відбувалася в умовах обмеженості інвестиційних ресурсів.

Розмір капітальних вкладень продовжував знижуватися. Питома вага нагромаджень

у ВВП скоротилася. При цьому найбільший спад інвестицій відбувся в галузях, що

визначають динаміку й напрямок структурної політики.

За рахунок скорочення інвестицій можна тимчасово розширити обсяг

споживання, особливо якщо вдасться підвищити ефективність капіталовкладень.

Однак у перспективі згортання інвестиційних програм може негативно позначитися

на загальній динаміці господарства.

В інших розвинутих країнах склалися досить різноманітні й нестабільні

пропорції між нагромадженням і споживанням. Багато залежить від циклічної

кон'юнктури. Найчастіше нагромадження коливається в межах 15-20%

національного доходу. Однак, наприклад, у Японії в окремі роки норма

нагромадження піднімалася вище 30% [3].

У відтворювальній структурі важливу роль відіграє пропорція між галузями,

що випускають матеріальну продукцію, і тими елементами економічної системи,

які забезпечують функціонування цих галузей, так звана інфраструктура. Вона

поділяється на дві групи: виробничу й невиробничу. До першої групи належать

галузі, що безпосередньо обслуговують матеріальне виробництво: залізничні та

шосейні дороги, енерго-, водо- і газопостачання, природоохоронні споруди й тощо.

До другої групи належать галузі, опосередковано пов'язані з процесом

виробництва: загальна й професійна освіта, охорона здоров'я та ін..

Галузі інфраструктури мають двоїстий характер. З одного боку, без розвитку

різко знижується ефективність усього суспільного виробництва. У сучасних умовах

чітко простежується пряма залежність кількісного й якісного розвитку економіки

від стану інфраструктури. Елементи інфраструктури, як правило, не приносять

швидкого прибутку тому, хто здійснює капіталовкладення в них.

Без розвитку галузі інфраструктури різко знижується ефективність усього

суспільного виробництва. Елементи інфраструктури не приносять швидкого

прибутку в результаті капіталовкладень. Нерозумна економія на інфраструктурі

призводить до різкого відставання технічного рівня виробництва.

Аналіз регіональної структури визначає розміщення виробничих

потужностей на території країни. Раціональне розміщення передбачає оптимальний

зв'язок місця розташування підприємств із джерелами сировини, енергопостачання,

районів споживання, наявністю трудових ресурсів [1].

В умовах глибокого суспільного поділу праці виникають постійно діючі

зв'язки з випуску певних видів продукції, тобто виробнича кооперація. Бажано, щоб

зв'язки з кооперування були максимально пов’язані з географічним розміщенням

продуктивних потужностей і забезпечували мінімальні витрати на вантажні

перевезення.

Структура зовнішньої торгівлі є своєрідним віддзеркаленням структури

народного господарства. Для промислово розвинутих країн характерна висока

питома вага експорту промислової продукції, особливо кінцевої, технологічної і

наукомісткої. В експорті більшості країн, що розвиваються, переважають сировина

й матеріали.

В імпорті розвинутих країн переважають сировинні товари, енергоносії,

продукти екологічно шкідливих виробництв. У той же час ці країни активно

закуповують устаткування, машини, транспортні засоби, широко використовуючи

міжнародний поділ праці. Так, наприкінці 80-х рр. частка цієї продукції в імпорті

США становила близько 40, Великобританії – 32%.

Структура зовнішньої торгівлі є своєрідним елементом у народному

господарстві.

Для промислово розвинутих країн характерна висока питома вага експорту

промислової продукції. Відомо, що в сьогодні експортоорієнтовані галузі тримають

усю економіку України: на експорт товарів припадає близько 60% українського

ВВП. Для порівняння: економіка Німеччини залежить від поставок за кордон на

24%, Франції й Великобританії — на 20, США — на 10%. Частка українського

експорту в створенні національного доходу становить близько 35%, у Чехії – 47, у

Польщі – 20, Німеччині – 40, Словенії – 55, Ірландії –76%. Для України цього

недостатньо [2].

Нарощувати експорт надзвичайно вигідно для держави. Експорт, будучи

потужним стимулюючим фактором економічного зростання, відіграє роль

локомотива в розвитку промислового виробництва, технологій, ринку вироблених

товарів і послуг, підвищенні у ВВП частки продукції високого ступеня переробки й

доданої вартості, що відповідає міжнародному рівню й попиту. Експорт дозволяє

перебороти кризові явища в діяльності підприємств, сприяє підтримці виробництва

й зайнятості. В українській економіці від експорту залежить зростання

промислового виробництва, зайнятість, заробітна плата, розвиток внутрішнього

ринку й сфери послуг. Для України збільшення експорту товарів народного

споживання є однією з основних умов економічного зростання й стабільності.

Однак, незважаючи на ці факти, структура українського експорту не доскональна.

Україна давно й міцно зайняла нішу експорту продукції з низьким ступенем

переробки. На початку 90-х років, відчуваючи гостру нестачу валюти, українська

влада почала всіляко стимулювати виробництва, що мають хоч якийсь експортний

потенціал. Природно з усіх українських експортерів найбільш конкуренто-

спроможними на зовнішніх ринках виявилися металурги й хіміки, що пропонували

закордонним споживачам порівняно якісну й дешеву продукцію. У результаті, з

1996 по 2007 рр. частка сировинного експорту в загальній структурі зовнішніх

поставок зросла до 80%.

В обсязі валового внутрішнього продукту України експорт становить більше

60% , що свідчить про високу експортну орієнтацію держави. Головними статтями

експорту є експорт металу, вугілля, електроенергії, соди, цементу, скла, зерна, олії,

цукру.

Динаміка експорту товарів з України в країни СНД і ЄС у 1996 – 2007 рр.

свідчить про те, що потік експорту в країни СНД скоротився на 1356,9 млн дол., а в

країни ЄС зріс на 2964,8 млн дол. Це свідчить про те, що Україна всіма

можливостями намагається вийти на світовий рівень.

Однак за період становлення ринкової економіки у результаті розпаду СРСР і

СЄВ помітно погіршилася структура зовнішньоекономічних зв'язків. На цей процес

вплинули посилення паливно-сировинного характеру експорту, зростання

негативного сальдо зовнішньої торгівлі в ряді країн СНД, збільшення зовнішнього

боргу. У результаті структура зовнішньоекономічних зв'язків держав СНД зараз

наблизилася до аналогічної структури країн, що розвиваються. Про це, зокрема,

свідчать структура експорту й імпорту, обсяг зовнішнього боргу, характер

платіжного балансу.

Таким чином, можна зробити висновок, що тривала глибока структурна криза

набула загального характеру, а в ряді галузей, особливо важливих для життя людей

(сільське господарство, виробництво товарів народного споживання, енергетика,

транспорт), виникли надзвичайні ситуації, для усунення яких буде необхідно багато

років, якщо найближчим часом не здійснити ряд конкретних заходів щодо

поліпшення системи управління й організації виробництва, зміцнення

міжгосподарських зв'язків, прогресивних структурних зрушень в економіці.

Підбиваючи підсумок, можна відзначити, що економічна структура не буває

постійною. Вона залежить від змін, які чим швидше відбуваються, чим еластичніші

до вимог часу, тим успішніше розвивається економіка України.

Структурні зміни, викликані часом, можуть здійснюватися деякими шляхами

зміни структур.

Перший шлях, обраний при цих змінах, може, насамперед, превалювати у

розвитку ринкових відносин. У цьому випадку змінюється економічна структура в

результаті змін норми прибутку. Капітал, робоча сила, підприємницька енергія

спрямовуються туди, де в даних ринкових умовах це вигідно. Опорою цього шляху

є переважно стихія ринку при пасивному втручанні держави. Це шлях, що

супроводжується повільним темпом зростання ефективності виробництва.

Другий шлях – широке використання державних важелів для прискорення

прогресивних структурних змін. При цьому застосовуються необхідні прогнозні

оцінки, які допомагають заздалегідь визначити, які елементи структури мають бути

скорочені, а яким елементам доцільно посприяти. На наш погляд, це шлях з опорою

на централізовані важелі регулювання, державне планування й прискорений

міжгалузевий перелив ресурсів. Це шлях найбільш швидкий, з меншими

соціальними витратами й значними темпами зростання продуктивності.

Отже, економіка України потребує радикальних змін, які б підвищили рівень

економічної стабільності держави. У зв’язку з вищесказаним надзвичайно

важливим і відповідальним є вирішення завдань у сфері структурної перебудови

України, яка повинна здійснюватися в зміні структури за усіма зрізама.

Соціальна структура потребує змін у системі власності (приватизації,

демонополізації, розвитку малих підприємств).

Галузева структура повинна змінюватися у бік розвитку виробництва

предметів споживання. Розвиток галузі має відбутися відповідно до

сьогоднішнього рівня технічного розвитку.

Питання, що стосуються структурної перебудови, повинні мати місце в

програмі економічного зростання держави, а також галузей народного

господарства. Також, на нашу думку, одним з напрямків структурних перетворень у

країнах з перехідною економікою має бути комплексне реформування основної

маси підприємств, що передбачає їх технічну модернізацію й радикальну зміну

систем управління, тобто реструктуризацію підприємств, яку можна розглядати як

зміну організаційної й виробничої структури підприємства стосовно техніки,

технології, форм організації виробництва, системи управління, нового юридичного

статусу. Реструктуризація – це й перетворення у сфері розмірів і пропорції

продукції, методів виробництва, відносин власності й управління. Звичайно вона

включає такий широкий комплекс заходів, таких як розробка нової стратегії

діяльності, приватизацію, модернізацію, пошук інвесторів, дослідження ринку,

налагоджування відносин із кредиторами, освоєння нової продукції, зміну

внутрішньої організації підприємства тощо.

Основні напрямки структурних змін економіки в Україні повинні щоб

забезпечувати подолання існуючих в економіці диспропорцій: скорочення розриву

між сферою виробництва й сферою послуг; зменшення частки військового

виробництва; подолання значної нерівномірності в технічній і технологічній

оснащеності підприємств різних галузей і секторів економіки. Критеріями

оптимальної структури економікиє загальна ефективність, конкурентоспроможність, стабільність до циклічних коливань.

Можна виділити такі основні напрямки структурних перетворень в економіці України за групами галузей :

─ експортоорієнтовані галузі добувної й сировинної промисловості,

насамперед газова, нафтова, лісова, металургійна. Структурна політика щодо цих

галузей орієнтована на залучення іноземних і вітчизняних інвесторів, а також на їх

самостійний розвиток на засадах самофінансування, збільшення питомої ваги

виробництв більш глибокої переробки сировини;

─ галузі, що мають більший науково-технічний потенціал, здатні у відносно

короткий термін створити конкурентоспроможну продукцію для світового й

внутрішнього ринків, але потребують державної підтримки (енергетичне

машинобудування й електротехніка, виробництво космічної техніки й космічна: діяльність, атомна

промисловість, виробництво видів озброєння, верстатобудування, квантова електроніка тощо);

─ галузі, що характеризуються значним технічним відставанням, не здатні за

короткий термін вийти на зовнішні ринки, але такі, що забезпечують соціально

значущі потреби (автомобільна промисловість, сільське господарство, шляхи,

транспортне машинобудування, легка й харчова промисловість тощо). Оскільки для

цих галузей необхідно зберегти значну частку внутрішнього ринку, основні методи

структурної політики для них – захисні імпортні тарифи від іноземних аналогів

продукції, створення сприятливих умов для іноземних інвестицій, особливо

пов'язаних з новими технологіями й досвідом управління, стимулювання

виробництва імпортозамісної продукції.

Метою структурної політики є забезпечення економічного зростання. Це не

тільки кількісне збільшення обсягів виробництва, а й структурне поліпшення

складу ВВП, тобто підвищення частки товарів тривалого користування,

високоякісної продукції, сучасних послуг, у тому числі фінансових та

інформаційних. При реалізації структурної політики необхідно добиватися

забезпечення економічної незалежності країни, технологічної перебудови

промисловості, розвитку імпортозаміщення, випуску нової машинобудівної

продукції. На початковому етапі зусилля повинні бути спрямовані на заміщення

імпорту машинобудівних виробів імпортом технології й устаткування для їхнього

виробництва. У результаті інвестиційні галузі і, в першу чергу, машинобудування

зможуть задовольняти зростання внутрішнього попиту на машини, верстати й

устаткування.

Одним з найважливіших завдань структурної політики є підвищення віддачі

інвестицій, мінімізація незавершених капіталовкладень, тобто підвищення

ефективності виробничого й невиробничого нагромадження. Важливо не тільки

нарощувати виробничі потужності, але й замінювати застаріле обладнання новим,

реалізуючи прогрес техніки й технології.

Особливе місце в структурній політиці займають супутні цілі: згортання

структурно-депресивних виробництв і звільнення підприємств від техніки, строк

експлуатації якої давно минув; скорочення, а надалі й припинення випуску

застарілої машинобудівної продукції; перегрупування основних фондів

підприємств. Останній напрямок доцільно здійснювати в рамках злиття і

поглинання виробництв. Для стимулювання цих процесів важливо спростити

процедуру банкрутства проблемних підприємств і зміни їхнього власника.

Бібліографічні посилання та примітки

1. Арцишевський Л. Проблемы и перспективы народнохозяйственной структурной

перестройки: Становление новой системы хозяйствования / Л. Арцишевский // Российский

экономический журнал. – 1996. – N11–12. – C.28–38.

2. Близнюк А. Структурна перебудова в економіці, або Спроба моделі економічних

процесів у народному господарстві України за умови введення в обіг безготівкової гривні /

А. Близнюк // Нар. газета. – 1993. – №30 (серп.). – С. 2.

3. Геєць В. Деякі пояснення щодо зауважень професора Й. С. Коропецького /

В. Геєць // Економіка України. – 1996. – №3. – С. 71–73.

4. Горбанів Є. Інвестиційні ресурси структурної перебудови в 1995–1997 рр. /

Є. Горбанів // Економіст. – 1995. – №3. – С. 3–14.

5. Жваво Є. І., Долішня Б.О. Інвестиційна політика структурної перебудови

регіональної економіки (Проблеми регіональної політики) / Є. І. Жваво, Б. О. Долішня. –

Львів, 1995. – С. 25–33. А 570865.

6. Пухінов І. Макроструктурні пріоритети / І. Пухінов // Економіка України. – 1996. –

№6. – С. 14 – 30.

7. Седлак М. Структурные изменения в экономике и структурная политика /

М. Седлак // Пробл. теории и практики управления. –1996. – №1. – С. 13–17.

8. Семенов Г. А. Механизм структурной перестройки экономики экокризисного

региона / Г. А. Семенов, Е. А. Березик, М. И. Беретная // Развитие хозяйственной

самостоятельности предприятий региона: Сб. науч. тр. – Донецк, 1994. – С. 184–192.

9. Слободчук М. С. Закономірності формування нової інституціональної структури

економіки України / Слободчук М. С., Стадник Г. В., Яременко О. Л. // Актуальні питання

ринкової трансформації економіки України: Зб. наук. пр. – Х., 1996. – С. 12–21.

Надійшла 28.04.2008.

Поиск по сайту: