Тема: Німецька класична філософія

1. І.Кант — засновник німецької класичної філософії.

2. Діалектичний ідеалізм Гегеля,

3. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.

Література:

Введение в философию. — М., 1989, 4.1. — Гл.2,

Гулнга А.В. Немецкая классическая философия. — М., 1986-

Гульїга А. Кант. — М._? 1981.

История диалектики. Немецкая классическая философия.

— М.Л978.

История философил в кратком изложения. — М.,1991.

Мотрошилова Н.В.Путь Гегеля к „Науке логаки”. — М., 1984,

Філософія: Підручник. -- К., 1995. — С45-51.

Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 7.

1. І.Кант (1724-1804 рр.) — родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи, класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.

«Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені» — цими словаки І.Кант виражає два» основні напрямки і два основні джерела своєї філософії. Вік прагнув дати філософське обгрунтування, з одного боку, законів природного процесу, а з іншого — людської гідності та соціальної рівності. У процесі розв'язання цих питань він піддав критиці стару матафізичну філософію.

Творчість Канте можна умовно поділити на два періоди:

1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.,), коли І.Кант виступає як
стихійний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи.
Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.

2) критичний ( з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається «критикою розуму» — змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою «критичну філософію» І.Кант виклав у трактатах:
«Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (розкрито етичні погляди філософа), «Критика можливості судження» (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).

Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності і законів людського розуму і його меж.

Кант розумів, що прямолінійно відповісти на питання, зв'язані з проблемою пізнання світу, надзвичайно складно. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він все ж прийшов до висновку про існування межі пізнання. Крім того, Кант мав на увазі і принципову обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже часто говорять сьогодні.

Теоретична філософія, відповідаючи на питання: «що я можу знати?», ділить світ на дві частини:

а) «світ явищ», або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;

б) «світ сутностей», або «світ речей в собі», світ свободи.

Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед нами являється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени (тобто прояви сутності), а сама сутність — непізнавана («річ в собі»). Кант заперечував безмежні можливості людського розуму. Там, в «світі речей в собі», знаходяться Бог, Душа, Воля. І тому людина не в змозі розкрити всі таємниці людського буття — довести існування Бога, безсмертя душі та інше, їй це недоступно. Людський розум може пізнати тільки «світ явищ», а «світ речей в собі», тобто, світ сутностей, закритий для людського розуму.

Кант вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються, але сутність речей залишається недосяжним горизонтом. Тому Кант виступає агностиком (від грец. а-заперечення, gnosis — знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності. Насправді, пізнаючи явище, ми пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.

Практична філософія, вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у «світі явищ» (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законам природи, так і в світі «речей в собі», де людина повинна підкорятись категоричному імперативу — моральному закону, обов'язку, совісті.

І.Кант широко відомий як творець надісторичної, позакласової, незалежної від умов життя, спільної для всіх людей моралі.

У праці «Критика практичного розуму» І.Кант стверджує: категоричний імператив — необхідний та загальнозначуший моральний закон практичного розуму — зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою та керівним началом загального законодавства. Розуміння необхідності додержуватися морального закону І.Кант називає моральним вмінням або обов'язком, а повагу до цього — моральним почуттям. Він намагається строго відділити усвідомлення морального обов'зяку від чуттєвого нахилу до виконання морального закону: вчинок буде моральним тільки в тому випадку, якщо він здійснюється з поваги до морального закону.

Покора перед обов'язком і повага до закону возвеличує людину над собою як частиною чуттєвого світу та перетворює її у вільну від природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.

Уся моральна теорія І.Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі. Про це свідчать постулати, які він наводить. Передбачається, стверджує він, що воля вільна, вона розуміється незалежною від емпіричних умов, тобто, як чиста воля.

Водночас «чиста» воля обмежується категоричним імперативом, який вимагає, щоб правило волі могло бути також принципом визначального законодавства.

Таким чином, найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов'язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв'язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зробила себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою.

2. Г. Гегель (1770-1831 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики.

Основні праці Г.Гегеля: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Основи філософії права», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія історії». Філософська система Г.Гегеля уособлює вчення про природу та суспільство як форми існування «абсолютної ідеї»,

В основі світу лежить ідеальне начало — «абсолютна ідея», основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення «абсолютна ідея» породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї». Мета існування «абсолютного духу» — пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль «абсолютний дух» реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії.

В роботі «Феноменологія духу»- викладена геелівська теорія пізнання, тобто вивчається знання, як феномен духу. Гегель пропонує абсолютно нове розуміння суб'єкта пізнавального процесу. Суб'єкт — це не окремий індивід, і не свідомість окремого індивіда, а всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля — свідомість відірвана від людства — це і є всезагальний дух.

Індивідуальна свідомість в ході свого розвитку проходить весь той шлях, всі ті етапи, акі пройшло людство на протязі своєї історії. Філософ пропонує розглядати процес освоєння світу ніби «драбину», піднімаючись по східцях якої, окремий індивід прилучається до духовної культури, накопиченої людством, і піднімається з точки зору буденної свідомості до точки зору філософської. На вершині цих сходинок індивід в змозі подивитись на світ і себе з точки зору світової історії, «світового духу», для якого більше нема протилежності суб'єкта і об'єкта, «свідомості» і «предмета», а є тотожність мислення і буття.

Створюючи свою систему і показуючи, як абсолютна ідея породжує свій зміст, а потім і матеріальний світ — природу і суспільство, Гегель. по-перше, показав світ в розвитку. По-друге, він розгорнув зміст основних законів діалектики. Показав, що розвиток здійснюється через наявність суперечностей, через боротьбу протилежностей; що в ході розвитку здійснюється заперечення одних понять іншими і повторення пройденого на вищій основі, що розвиток відбувається не по замкненому колу, а поступово, від нижчих форм до вищих, і в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін в якісні. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан. В діалектиці понять, в їхньому взаємозв'язку, взаємопереходах Гегель виразив дійсну діалектику, діалектику речей.

В роботі «Наука логіки» Гегель ставить завдання показати саморух поняття. Весь процес саморуху поняття здійснюється діалектичним шляхом. Заключена в кожному понятті «заперечність», яка і складає його обмеженність, однобічність, виявляється поштовхом до саморозвитку цього поняття. Поки поняття не досягне свого вищого пункту — абсолютної ідеї, до тих пір кожен із ступенів його розвитку дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину.

Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи, яка обов'язково мусить бути завершена, а це означає, що абсолютна істина повинна бути в кінці кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається абсолютно істинний стан — якраз цього вимагає гегелівська система. Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає виправдання дійсності.

Твір Г.Гегеля «Філософія історії» аналізує світову історію як розвиток духу в часі. За Гегелем, історія має свою мету. Ця мета — розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей; сучасні «германські» народи повністю усвідомили, шо всі люди вільні.

Г.Гегель вважає, що розвиток «Світового духу» відбувається не без участі людини, не без людської активності. Важливе місце в історії належить „всесвітньо діючим індивідам”, історичним героям, інтереси, потреби та пристрасті яких ведуть до подій епохального значення.

З. Л.Фейєрбах (1804-1872 рр.) — філософ, який здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії після Канта І Гєгеля. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: «До критики філософії Гєгеля», «Сутність християнства» і «Основні положення філософії майбутнього».

Цікава еволюція філософських ідей Л.Фейєрбаха, який починав з вивчення теології, потім став учнем Гєгеля, викладав гегелівську філософію в університеті і, нарешті, прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейсрбах про це так писав: «Моєю найпершою думкою був Бог, другою — розум, третьою і останньою — людина».

Критикуючи Гєгеля, Фейєрбах довів, шо його абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений в щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доказував Гегель, а вторинне, похідне від матерії.

Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, в ній Бог і теологія повністю розчиняються у вченні про людину.

Вважає, що філософія і релігія — протилежні за своєю суттю. В основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії — знання, прагнення розкрити суть речей. Тому своє завдання Фейєрбах вбачас в критиці релігії, пропонує аргументоване розуміння причин виникнення релігії. Зокрема, він вважає що незадоволення людини суперечностями, злом і несправедливістю, які існують в реальному світі, приводить до того, що в неї виникає думка про існування ідеального світу — Неба, де людська доброчесність завжди винагороджується і приносить шастя.

Крім того, говорить Фейєрбах, ні в чому з такою силою не відчуває людина свою обмеженість, безсилля, як в усвідомленні неминучості смерті, кінечності людського життя, їй дуже важко змиритись з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє втілення в проблемі потойбічного світу.

Фейєрбах стверджує, що релігія виникає тому, що людина починає приписувати свої кращі риси Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини.

Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв'язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її у нову релігію.

Слід звернути увагу на те, як Фейсрбах розуміє людську сутність. Людина розглядається ним, як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку: якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Виходячи з такого розуміння людини, Фейєрбах відкидає її ідеалістичне трактування, коли людина розглядається перш за все як духовна істота з сутністю «Я думаю».. Згідно Фейєрбаху духовне начало в людині не може бути відділене від тілесного, дух і тіло — це дві стррони тієї реальності, яка називається організмом. Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як щось незмінне, абсолютне, а не про конкретну історичну людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє,ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина, в тлумаченні Фейєрбаха, виступає як позаісторична і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.

Просвітництво – культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво не було однорідним явищем. Його діячі мали різні філософські, політичні, релігійні погляди. Проте існували концепції, спільні для багатьох представників Просвітництва, ці концепції і становили його сутність.

Погляди просвітників базувались на уявленні про людський розум як наймогутніший засіб перетворення світу. Свою назву Просвітництво отримало у зв’язку з тим, що просвіта оголошувалась найважливішим методом усунення невідповідності між вимогами розуму та існуючим станом речей. Вважалось, що просвіта може сприяти перевихованню людини та перебудові суспільства. Просвіта розумілась широко – не лише як розповсюдження знань, а й як формування світогляду, громадянське та моральне виховання.

Поиск по сайту: