Політична журналістика - дзеркало суспільних процесів

Ключові слова: політична журналістика

Політична журналістика існувала завжди. Але в різні часи розуміння цього поняття було різним. Так само, як було різним і ставлення до самої політичної журналістики як явища і до політичних журналістів зокрема. А вже "розуміння" і "ставлення" були наслідками (частиною) тих процесів, які відбувалися у нашому суспільстві.

У радянські часи політичний журналіст повинен був бути пропагандистом і розуміти, що єдино правильною позицією є позиція партії, інакше дуже легко було перетворитися з політичного журналіста в політичного в'язня. Зрештою, що можна хотіти від часів, коли політику часто вбачали навіть у віршах про кохання, стверджуючи, що вони підривають "моральний устрій радянської держави".

У часи національно-визвольного руху, наприкінці 80-х - на початку 90-х років, політична журналістика нарешті дістала свою оду слова, а із здобуттям незалежності опозиційні до КПУ видання вийшли з підпілля. Роль підпільної преси, яка з'явилася переважно в той час в Західній Україні (деякі газети друкувалися в Прибалтиці, а потім переправлялися у Львів та Тернопіль), ще варто дослідити. Здебільшого такого типу видання виконували просвітницьку функцію, відкриваючи для читача "білі" плями радянської історії. У той час це теж вважалося політикою, за яку можна було опинитися за гратами.

1991-1992 були роками народження нової - журналістики, у тому числі й політичної. Завоювання незалежності змусило тодішніх журналістів переглянути свої позиції, переконання, переосмислити роль засобів масової інформації у суспільстві. Це було нелегко. Найважче давалося розуміння, усвідомлення того, що може існувати свобода слова, що журналіст не повинен звітувати перед жодними партіями, чи сповідувати їхню ідеологію. Усі свободи були задекларовані в Україні. Але задекларувати - не означає усвідомити. Останнього якраз не відбулося. Без усвідомлення необхідності свободи ніколи не буде самої свободи, навіть якщо вона буде записана на папері й про неї багато говоритимуть.

Відомий німецько-американський філософ, психолог, соціолог Еріх Фромм акцентував увагу на дуалістичній природі свободи. Він писав, що "в боротьбі за свободу увага людини завжди була акцентована на безпосередній ліквідації старих форм панування і породженого ним примусу; у результаті такого процесу природним є виникнення відчуття, що, чим більше буде знищено традиційних форм примусу, тим вільнішою буде людина. При цьому ми не можемо або не хочемо побачити, що, позбувшись старих ворогів свободи, людина наживає собі інших; при цьому новими ворогами стають не якісь зовнішні пута чи зовнішній примус, а внутрішні чинники, які повністю блокують реалізацію особистості". І далі: "...ми, як зачаровані стежимо за шаленим зростанням свободи від усіляких зовнішніх сил, і, як сліпі, не бачимо всіх тих внутрішніх примусів і страхів, які ставлять під сумнів завоювання свободи, усі її перемоги над вічними ворогами. Як результат, ми схильні бачити суть самої проблеми свободи виключно в забезпеченні себе ще більшoю свободою, яку людство вже встигло досягти в період Нової історії; ми наївно вважаємо, що єдине, що нам необхідно зробити - це захищати свободу від тих сил, які важать на неї ззовні. Ми забуваємо одну просту істину - проблема свободи - проблема не тільки кількісна, але і якісна"[1].

Покоління радянських журналістів було захоплено зненацька тими змінами, які відбувалися в суспільстві. Воно так і не змогло, за винятком окремих особистостей, внутрішньо усвідомити необхідність свободи (що дуже добре можна простежити на прикладі регіональних ЗМІ).

Наступне покоління, яке формувалося на стику, на межі фактично двох епох в історії України (кінець 80-х - початок 90-х), страждало психологією борців. Воно вміло боротися "проти" і руйнувати старе. Зовсім молоде покоління журналістів, яке вчилося, формувалося в період незалежності, з одного боку, нібито відчуло смак свободи, а з іншого - через свій прагматизм навчилося до непристойності торгувати своїм інтелектом, що означає служити олігарху чи олігархам (усе залежить від того, хто скільки платить).

Яскравим прикладом тих процесiв, про якi йшлося вище, є трансформацiя газети "Киевские ведомости". Спочатку це був чудовий проект. Газета сприймалася як доволi незалежна (на скiльки можна бути незалежною у нашому суспiльствi). Пiсля чергового передiлу в мас-медiйному просторi газета стала виразником iнтересiв певної групи полiтикiв, що чiтко простежується в усiх її полiтичних публiкацiях.

Свобода полiтичної журналiстики можлива лише в громадянському суспiльствi. В Україні його теж розумiють по рiзному. Мирослав Попович стверджує, що треба розрiзняти спiльноту i суспiльство. На його думку, "суспiльство є сукупнiсть органiзацiй та iнституцiй, спiльнота є невловима цiлiснiсть, що характеризується такими туманними рисами, як "ментальнiсть", "культурно-полiтична традицiя" тощо. Громадянське супiльство є саме суспiльство, а не окреслена спiльнота" [2].

Свого громадянського суспiльства ми ще не маємо. Ми тiльки починаємо говорити про необхiднiсть його побудови. ЗМI у цьому мають брати найактивнiшу участь (особливо, якщо це стосується пiднесення рiвня правової та полiтичної культури населення). Але у дечому ЗМI повиннi обмежити себе в деяких свободах. Тобто має бути розуміння, що певне питання треба висвiтлювати так, але аж нiяк не iнакше. Це дуже болiсний процес для мас-медiа. Бо нема гарантiї того, чи витримають вони ту планку, падiння якої може призвести до перетворення засобiв масової iнформацiї у засоби масової пропаганди. Адже "полiтика-преса-влада" - це те, що повинно пiдтримувати державнiсть, а не тягнути її у безодню анархiї i розбрату" [3].

Те, що полiтична журналiстика завжди знаходиться пiд прицiлом у можновладцiв, ще раз тiльки пiдтверджує її особливу роль, бо "через неї в найбiльш узагальненiй i концентрованiй формi вiдо-бражається суть i перспективи розвитку даного суспiльного ладу" [4].

Окрiм того, полiтичний журналiст причетний безпосередньо до процесу забезпечення полiтичних прав i свобод громадян. Право на iнформацiю (у тому числi полiтичну) є одним iз головних i невiд'ємних прав наших громадян. А полiтичний журналiст дає можливiсть отримати (або ж не отримати) всю iнформацiю про полiтичнi процеси в суспiльствi, що особливо актуальним є під час виборiв, коли вiд отримання полiтичної iнформацiї залежить i право вибору кожного громадянина.

Лазером по джинсі

Ключові слова: роль журналіста в суспільстві

Чи потрібні моніторинги ЗМІ? Це одне із запитань, яке найчастіше виникає в ході гострих дискусій, що розгортаються під час круглих столів, на прес-конференціях та інших медіазаходах, на яких регіональні експерти групи Українського освітнього центру реформ оприлюднюють результати своєї діяльності. Чи впливають моніторинги на ситуацію в медіа?

Справді, а чи потрібні?

Рівно рік тому Український освітній центр реформ розпочав моніторинг ЗМІ щодо джинси та дотримання професійних стандартів у п'яти областях: Львівській, Харківській, Донецькій, Вінницькій, Сумській та у Криму.

Для оцінки контенту були відібрані по шість регіональних друкованих газет та два інтернет-видання. При відборі враховувалися суспільна важливість, наклад, авторитетність.

Із самого початку ставлення редакторів та журналістів до роботи незалежних експертів у регіонах було абсолютно різним.

Парадоксально, але найбільш врівноважено моніторинг сприйняли у Сумській області, де протягом року ми спостерігаємо найвищий відсоток матеріалів з ознаками замовності джинси.

Ще на початку оцінювання, Наталія Калініченко, редактор районної газети "Білопільщина" Білопільського району Сумської області зазначила: "Добре, що ви нас моніторите. Якби ще й усі інші "районки" оцінювали, теж було б корисно. Адже іноді дуже важливо побачити себе "зі сторони".

Роздратуванням – бо розтривожили тихе болото суцільної заангажованості – зустріли перші результати моніторингу окремі редактори та журналісти у Донецьку.

Повним ігноруванням відповіли на оприлюднення оцінки їхнього контенту всуціль залежні від влади та власників медіа Харкова.

Харківські журналісти та керівники "Вечернего Харькова", "Харьковских известий", "Времени", "Слобідського краю", "Трибуни трудящих" рідко приходять на засідання, принципово не друкують результатів моніторингу на своїх сторінках.

Мабуть, уважають, що 5(!) портретів Геннадія Кернеса в одному номері ("Харьковские известия" за 20 вересня 2012), немов якоїсь гламурної зірки, повинні бути для читачів цікавішими, ніж дані про те, як їм запудрюють мізки і як цього можна уникнути.

У Львові проект викликав значний інтерес. Майже кожен медіазахід переростає у дискусію про відповідальність журналіста, його роль у суспільстві. Часто обговорення в прес-клубі переноситься у Фейсбук.

"Львівські журналісти, як правило, не гніваються, коли їм зауважують на помилки – якщо є порушення і його можна довести, то це не стає предметом образ, а лише предметом дискусій", – каже Роман Шостак.

Так само сприймаються результати моніторингу в Криму і збирають багато зацікавлених серед журналістів та громадськості.

За рік діяльності незалежна експертна група УОЦР, неначе потужним лазером, висвітлила ситуацію в регіональних ЗМІ. Вважаю, ми маємо право узагальнювати, бо фактично обрані регіони представляють собою зріз: сходу, заходу, центру та Автономної республіки Крим.[5]

Що ми побачили?

Найгірша ситуація склалася у Харківській області. У місті-мільйоннику (!) фактично відсутні незаангажовані засоби масової інформації, виняток інтернет-ресурс МедіаПорт та кілька більш-менш збалансованих сайтів.

Медіа Харкова "або напряму належать, або знаходяться під переважаючим впливом Партії регіонів – відповідно, редакційна політика просто відображає політику влади", – вважає медіаексперт Зураб Аласанія.

Першість у антирейтингу серед шести регіонів протягом року займають Сумські ЗМІ.

Газети "Сумщина"та "Білопільщина" друкують до 60% джинси, а сайт "Сумиінфо" експерти визнали "рупором Партії регіонів".[6]

На жаль, не набагато краща ситуація й у інших регіонах, де кожен п'ятий матеріал у суцільному потоці інформації є замовним, а напередодні виборів таким був кожен третій.

Вдумаймося щодо значення цих, на перший погляд, малозначимих цифр. Адже насправді вони говорять про те, що наші засоби масової інформації використовуються як спосіб дезінформації!

Замість того, щоб об'єктивно висвітлювати події, що відбуваються у суспільстві, журналісти прислуговують владі, маніпулюють громадською думкою, насаджують провладне бачення суспільних процесів напряму порушуючи одне з основних положень Етичного кодексу українських журналістів: "Журналіст у практичній діяльності не піддається тискові владних структур, особливо в тих випадках, коли йому нав'язують чужу чи хибну думку, орієнтують на фальсифікацію фактів".

Засоби масової інформації сьогодні аж ніяк не сприяють розвитку демократії, посиленню громадянського суспільства, критичному сприйняттю дійсності, а про свободу слова годі й говорити. А отже, слідом за владою, заангажовані ЗМІ сприяють поверненню України, за Спілбергом, "назад у майбутнє".

Медіа не інформують та роз'яснюють, а навпаки, спотворюють, немов у кривому дзеркалі, процеси, що відбуваються у суспільстві. Журналісти порушують професійні стандарти, а часто, як переконалися наші експерти, просто не мають про них уявлення.

Медійники не знають і не дотримуються Кодексу журналістської етики – події в УНІАН тому яскраве підтвердження, а редактори не виконують закону про рекламу. Причому, роблять це здебільшого абсолютно усвідомлено.[7]

Підсумок

Таким чином, на сторінках газет майже повністю зникли критичні матеріали. Досить тривожний синдром, адже означати це може тільки одне: журналісти бояться виводити на чисту воду владу, посадовців, політиків; не хочуть ризикувати; роблять вибір: краще спокійно пливти за течією, ніж позбутися роботи, й, будемо відверті, ризикувати життям.

Отже, проблеми, що їх діагностовано завдяки моніторингу, свідчать: наші ЗМІ потребують негайної уваги та безвідкладного лікування! Не можна не погодитися з Ольгою Бурдою з Інституту масової інформації, яка пише: "Мусимо говорити про те... як реанімувати українську журналістику та довіру до неї...".

Література

1) Фромм Э. Бегство от свободы.- Минск, 1998.- С.130-131.

2) Попович М. Громадянське суспiльство України: пiдсумки ХХ столiття // День. - 1999.- 31 грудн.

3) Москаленко А.З. Вступ до журналiстики.- К., 1997.- С.265.
4) Там само. - С.49.

5) Світлана Єременко. Лазером по джинсі / Світлана Єременко // «Українська правда», Субота, 9 листопада 2013 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2013/02/26/6984333/

[1] Фромм Э. Бегство от свободы./ Фромм Э., 9 листопада 2013 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.refine.org.ua/pageid-1795-1.html

[2] Попович М. Громадянське суспiльство України: пiдсумки ХХ столiття // Попович М.//, 9 листопада 2013 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.refine.org.ua/pageid-1795-1.html

[3] Москаленко А.З. Вступ до журналiстики. / Москаленко А.З. //, 9 листопада 2013 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.refine.org.ua/pageid-1795-1.html

[4] Москаленко А.З. Вступ до журналiстики. / Москаленко А.З. //, 9 листопада 2013 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.refine.org.ua/pageid-1795-1.html

[5] Світлана Єременко. Лазером по джинсі / Світлана Єременко // «Українська правда», Субота, 9 листопада 2013 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2013/02/26/6984333/

[6] Світлана Єременко. Лазером по джинсі / Світлана Єременко // «Українська правда», Субота, 9 листопада 2013 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2013/02/26/6984333/

[7] Світлана Єременко. Лазером по джинсі / Світлана Єременко // «Українська правда», Субота, 9 листопада 2013 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2013/02/26/6984333/

Поиск по сайту: