Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Соціально-історичні причини виникнення ісламу



За кількістю послідовників іслам є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, загальна кількість мусульман на земній кулі складає близько одного мільярда прихильників, які мешкають у більш ніж 120 країнах. У 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Мароко, Саудівська Аравія, Пакистан та ін.). Переважна більшість мусульман (понад дві третини загальної кількості) живуть в Азії - це майже 20% населення цієї частини планети. Близько 30% послідовників ісламу живуть в Африці, що складає 49% населення цього континенту. Відтак, основна маса віруючих мусульман зосереджена на цих двох континентах.

Іслам - відносно молода релігія. Він виник на початку VII ст. н.е. Формально часом появи ісламу вважається 622 рік, коли засновник нової релігії Мухаммед був змушений тікати зі свого рідного міста Мекки в сусідню Медіну. Пануюча аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла його вчення. Це сталося 26 липня 622 року. Від цієї дати і починається мусульманське літочислення.

Час виникнення ісламу - період гострої соціальної та політичної боротьби, швидкого руйнування первісного ладу та формування раннього класового суспільства на Аравійському півострові. Водночас загострилася збройна боротьба двох світових імперій - Візантії та Ірану. Соціальні та ідейні хвилювання доходили й до Західної Аравії. Як соціальне та духовне явище, іслам був, з одного боку, підсумком особливого розвитку суспільства Аравійського півострова, з іншого - одним із породжень загальних процесів, які тривали на Близькому Сході. Виникнення ісламу пов'язане як із впливом та розвитком монотеїстичних релігій - іудаїзму та християнства, так і з еволюцією релігійної свідомості населення Аравії, зі специфічними аравійськими формами синкретичного монотеїзму. З'явилися люди, які вірили у єдиного Бога, але вони не відносили себе до якоїсь офіційної релігії. Активно відбувався процес етнічної та культурної консолідації арабів, формувалась єдина арабська мова. Потреба в ідеологічному обґрунтуванні цих політичних, економічних та соціальних змін, у стимулюванні їх розвитку породила в Аравії різні ідейно-політичні рухи. Іслам був виявом цих загальних процесів. Він став важливим фактором у становленні середньовічної арабської народності, нового політичного утворення - Халіфату, нової етноконфесійної спільності - громади мусульман (умма).

На відміну від християнства, іслам народжувався в умовах боротьби багатьох економічних укладів. В арабських племенах велась жорстока боротьба між могутньою родовою аристократією племені корейшитів та простими ремісниками, землеробами, ко-чівниками-пастухами. Ця боротьба, що розгорнулась в умовах первісного ладу, розхитувала його і наближала перехід до класового суспільства. Роздробленість арабських племен, їх економічна відсталість, перехід до класового суспільства з сильною централізованою державною владою - все це викликало потребу у силі, яка спроможна була б здійснити це історичне завдання. Такою силою був новий феодальний устрій. Йому необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від ворожих сусідів - Візантії та Ірану. Однією з перешкод на шляху до здійснення цього завдання були старі племінні культи, які підтримували віджилі традиції первісного ладу. Тому, починаючи з кінця VI ст., серед арабів починається реформаційний рух, відомий під назвою Хафінського (від араб. "хафін" - пророк), який охоплює всю територію Аравії. Складається ряд центрів релігійної реформації, найбільшим з яких був Йємен на півдні Аравії. На чолі цього руху стає Мусалім. Другий центр розмістився на північному заході півострова. Вождем його стає виходець з роду корейншитів Мухаммед, котрий після тривалої боротьби одержав перемогу як над старою родовою аристократією, так і над Мусалімом.

Виникнення ісламу підпорядковується загальним закономірностям формування світових релігій. Він виник на базі родоплемінних культів одного із найвпливовіших племен Західної Аравії - курейшитів. Їхнім богом був Аллах (араб. Аль-Ілах), який з часом витіснив богів слабкіших племен. У цілому соціокультурна ситуація того часу сприяла формуванню у арабів монотеїзму. Звичайно, процес формування монотеїстичної релігії не проходив сам собою. Сильний імпульс йому надала реальна історична особа - пророк Мухаммед (570-632 рр.). Залишивши торгові справи, він у 610 році виступив з проповіддю монотеїстичної релігії, яку назвав "іслам" (в перекл. з араб. - "покірність", "віддання себе Богу"). Мухаммед проголосив, що існує лише Аллах і що всі повинні бути покірні його настановам.

У проповідях Мухаммеда звучали також вимоги соціальної справедливості, братства віруючих, здійснення благодійницької допомоги бідним, засуджувалося лихварство, проголошувалася необхідність дотримуватися простих норм моралі.

Загальна характеристика мусульманського права

Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язаний з ісламом, його навчанням. Відповідно до юридичної енциклопедії "Шаріат - збірник релігійних і правових норм, складений на основі Корана і Сунны (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкового, карного і подружньо-сімейного права".

Іншими словами, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові встановлення як частку єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, що складають норми шаріату, також приписується божественне значення.

Шаріат розвивався як строго конфесійне право. Особливо спочатку шаріат у цілому і його власна доктринальна-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. У результаті норми шаріату (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні ("людські") відношення, а з іншого боку - визначали відношення мусульман з Аллахом (ібадат). Введення в шаріат божественного провидіння і релігійно-моральних норм знайшло свій відбиток у своірідністі праворозуміння, а також оцінці правомірного і неправомірного поводження. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті п'ятьох видів дій мусульманина, яким надавався рівною мірою правовий і морально-релігійний зміст:

- обов'язкові,

- що рекомендуються,

- дозволені,

- попереджувальні, які не тягнули за собою покарання ;

- заборонені і підлягаючі покаранню.

Визнання божественного приречення в шаріаті породило і значимість питання про свободу волі мусульманина і її меж. Релігійно-філософські школи, що зіткнулися з цього приводу, зайняли різні позиції. Так, одна з цих шкіл (джабарити) узагалі заперечила свободу волі людини.

Норми, що містять також обов'язки, визначили все життя правовірного мусульманина (щоденні молитви, дотримання посту і правил поховання і т.д.). Не випадково особливістю норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відношеннях між мусульманами.

Коран і кораністика

Віровчення ісламу викладене у головній "священній книзі" мусульман - Корані. Зміст його нібито був переданий Мухаммеду самим Аллахом через ангела Джебраїла окремими одкровеннями, головним чином в Мецці і Медині в 610 та 632 роках. Основу Корану складають перші проповіді Мухаммеда. Повний текст (сухуф) був зібраний після його смерті, при халіфі Османі. Він складається із 114 глав (сур), які мають 6236 аятів (за різними варіантами підрахунку). Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і сімейних торжеств. Багато слів і виразів із нього увійшли в літературу та побутову мову мусульман незалежно від їхньої національності.

Вплив Корану на духовний і суспільний розвиток народів Сходу дає право на те, щоб віднести його до найцінніших здобутків культурного поступу людства.

Коран разюче відрізняється від старозаповітних та євангельських текстів. Це не цілісний літературний твір з єдиною композиційною схемою, а тим більше не теологічний трактат з послідовним викладом системи віровчення. Він народжувався стихійно, віддзеркалюючи вир життя суспільства на зламі епох, а тому не мав будь-якого плану. У ньому зібрані виступи, проповіді, "пророчі одкровення", повчальні історико-релігійні оповіді про долю стародавніх народів і посланих до них пророків, містить притчі й заклинання, етико-правові та обрядові приписи, які регулюють сімейні, майнові, правові та інші суспільні відносини. Усе це було проголошено в різний час, перед різними аудиторіями, з приводу конкретних обставин, мало зв'язок з різними подіями або ж народжувалося через якісь суто внутрішні причини.

Крім релігійно-філософського, законодавчого та історико-культурного, цікавим є і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам'ятка прози арабською мовою, яка завдяки художнім засобам відобразила етапи еволюції особистості Мухаммеда, його утвердження як віровчителя і людини нової епохи. Сприйнятий як слово Аллаха, Коран став джерелом формування єдиної літературної мови арабських народів.

Як святе письмо мусульман, Коран відіграє важливу роль у житті сучасних мусульманських держав. Якщо Коран - це святе письмо, то святим переказом ісламу є Суна - збірка переказів (хадисів). Вона вміщує епізоди із життя Мухаммеда як зразок для наслідування всьому мусульманському світові. В ісламі принцип монотеїзму проведений більш послідовно, ніж в інших релігіях. Тому першим догматом віровчення ісламу є віра в єдиного бога Алла (Аллах, утворивши все існуюче, є вищим і всемогутнім, мудрим, милостивим верховним суддею, поруч з ним немає інших богів, Аллаху покірні всі явища природи, люди, ангели і демони). Другий догмат ісламу - віра в ангелів, які виконують веління Аллаха - оберігають рай та пекло. Третій догмат - віра в те, що Коран є священною книгою мусульман. Четвертий догмат - віра у пророків та посланництво Мухаммеда. П' ятий догмат - віра в кінець світу та загробне життя. Шостий догмат - визнання зумовленості долі людини Богом. Сьомий догмат ісламу - це віра у воскресіння після смерті.

В ісламі є дві основні течії - суннізм і шиїзм. Шиїтська система віровчення, розроблена в ХП-ХШ ст., визнає тільки п'ять догматів: 1) Таухід - єдинобожжя; 2) Адль - справедливість; 3) Нубуваат - пророцтво; 4) Імамот - влада імамів; 5) Кія-мат - воскресіння мертвих.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.