Бути корисним людству — цей імператив здавна рухав Винниченко, визначаючи розмах його проектів. Конкордизм — це те, до чого він йшов усю жизнь, починаючи, можливо, з 1905 року, коли йому відкрилася картина страшної дисгармонії: недосконалі люди, недосконале суспільство, недосконале, суперечливе, готове до самознищення людство... Як перебороти дисгармонію і побудувати щастя? Це питання питань у художніх творах В.Винниченко, написаних як до революції, так вже й в останній період його життя. Що ж стосується трактату «Конкордизм», те писався він як універсальне навчання, яке варто проповідувати, а викладені в ньому правила — строго дотримувати. Винниченко сформулював 13 таких правил, вважаючи їхніми сходинками на щастя. 1. В усіх сферах життя твоєї звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи. 2. Будь у згоді з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на землі і по можливості знаходься в русі, на повітрі, у найближчому контакті із сонцем, рослиною. 3. Не харчуйся нічим, не властивій природі людини, тобто нічим, що не приготовлено на кухні матері-природи. 4. Будь цілісним, іншими словами: роби так, щоб кожну твою дію була проявом узгодження всіх, чи гнітючого більшості головних сил (інстинктів, підінстинктів, розуму, почуття, підсвідомості, волі). 5. Будь чесним із собою... 6. Погодь слова і справи, тобто: що визнаєш на словах, то виконуй на ділі. Що проповідуєш іншим, то роби сам у своєму особистому житті. 7. Будь послідовним до кінця. 8. Не намагайся любити ближніх без особистої оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи коштовним для них. 9. Завжди помни, що всі люди і ти сам хворі страшною хворобою діскордизму. Бори з нею не догмою, не ненавистю, не покаранням, а розумінням, жалістю, допомогою. 10. Живи тільки власною працею. 11. Люби того, хто милий тобі, але родину створюй тільки з тією людиною, який ти всією душею і всім тілом твоїм хотіла б (хотіла б) бачити матір'ю (чи батьком) дітей твоїх. 12. Не пануй і не підкоряйся пануванню. 13. Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною відданою кліткою його. І тоді навіть страждання за нього буде тобі вищою радістю.
А тим часом — образ і доля Володимира Винниченко відкриваються сучасним дослідникам за допомогою архівів, у тому числі й американських... Еміграційний архів В. Винниченко потрапив у США незабаром після смерті письменника. Професор Григорій Костюк зумів переконати удову Винниченко Розалію Яківну, що буде краще, якщо літературна спадщина покійного, його рукописи і бібліотека будуть зберігатися за океаном. Так і з'явився заповіт Розалії Яківни, відповідно до якого архів В. Винниченко передається Української Вільний Академії Наук у США — аж до того часу, поки Україна одержить державну незалежність. Коли ж таке відбудеться, те місце йому — в Академії наук України... Одна з найцінніших для науки частин архіву — кореспонденція Винниченко. На щастя, Володимир Кирилович залишав у себе копії особистих листів. Кореспондентів у нього було багато — від друзів часів молодості, з якими разом «робили революцію», від жінок, яким він іноді адресували таємні і нетаємні послання, до таких політиків, як Сталін, Рузвельт, Масарик, Даладье, Раковський, Скрыпник... Эпистолярий Винниченко, що зберігається в архіві Колумбійського університету, — це більш 30 років його життя (1920-1951 р.). Саме стільки часу В.Винниченко був відірваний від України — до самої смерті в містечку Мужен на півдні Франції... Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п’єси «Над». Ще раніше його п’єси ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві і Петрограді, у театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Проблеми сценічного втілення п’єс обговорювали з драматургом К.Станіславський і В.Немирович-Данченко, М.Садовський і Г.Юра. Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі» поставив «Чорну пантеру і Білого Медвідя» за участю режисера-постановника Гната Юри. Але звернімося до сучасних досліджень творчості Володимира Винниченка. «Коли уважно прочитали його твори, — пише в журналі «Сучасність» Данило Гусар Струк, — Винниченко не проповідував ні крайнього індивідуалізму, ні тотальної аморальності, ні проституції, ні брехні, ні вільної любові, ні звіриного відання хоті. Радше він старався перевірити, чи ідеї, які в теорії звучать так прекрасно, здійсненні, і які з них виринають наслідки. Якби він жив сьогодні, він напевне проаналізував би в своїй художній лябораторії такі сучасні явища, як родження дітей в пробірці чи штучне запліднення, як материнство за допомогою матері-сурогата. Та його сюжети — це лише приклади того ілюстрованого матеріялу, за який його ганили, а якого він уживав, щоб перевірити суттєве: а саме, до якої міри люди вірять в те, що проголошують, до якої міри сьогоднішні Ляерти хочуть і можуть жити в згоді з повчанням старого Полонія: бути вірним самому собі. Вислід сьогоднішніх його експериментів, мабуть, був би такий самий». Володимир Винниченко — письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Настав час для повномасштабного видання його творів, осмислення неперевершеного літературного надбання. Бережімо і його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…»