Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню



За загальним правилом наслідком порушення договірного зобов'язання, забезпеченого завдатком, стає наступне: 1) якщо договір порушений за провиною особи, яка дала завдаток, то вона втрачає завдаток; 2) якщо ж договір порушений за провиною особи, яка отримала завдаток, то остання повинна повернути завдаток в подвійному розмірі (якщо це грошовий завдаток) або повернути рухоме майно, отримане від боржника у якості завдатку, та додатково сплатити суму у розмірі вартості цього завдатку (якщо мав місце майновий завдаток).

Слід відмітити, що названі в частині першій статті, що коментується, правила застосовуються при будь-якому порушенні договірного зобов'язання. Така норма є новелою для цивільного законодавства України, адже раніше за ЦК 1963 р. згадані правила були обов'язковими лише у ситуації, коли відповідне зобов'язання не виконувалось сторонами у повному обсязі, і не розповсюджувались на випадки неналежного виконання зобов'язань. Оскільки статтею 610 ЦК порушенням зобов'язання визнається його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), сфера застосування норми про наслідки невиконання зобов'язання, забезпеченого завдатком, значно розширилась.

Значення завдатку як способу забезпечення виконання зобов'язань полягає в тому, що він перш за все має на меті запобігти невиконанню договору, який забезпечує. Разом з тим у випадку невиконання зобов'язання перед кредитором та боржником постає питання про відшкодування завданих цим збитків. Щодо цього ЦК містить положення, яке встановлює співвідношення збитків та грошової суми, внесеної в якості завдатку: якщо в договорі не передбачене інше, збитки підлягають відшкодуванню із зарахуванням суми завдатку. Це означає, якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вона повинна відшкодувати збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У випадках, коли за невиконання або неналежне виконання договору відповідає кредитор, боржник може вимагати сплати подвійної суми завдатку (або повернення майна, отриманого у якості завдатку, та додаткової сплати суми у розмірі вартості цього завдатку) та, зверх того, відшкодування збитків в частині, що перевищує однократну суму завдатку.

З практичної точки зору інтересним уявляється питання, чи може особа, яка отримала завдаток, звільнитися від зобов'язання, повернувши боржникові подвійний завдаток? Відповідь на це питання є негативною. Якщо без завдатку кредитор не може за своїм розсудом звільнитися від зобов'язання (а це — загальне правило, передбачене ст. 525 ЦК), то він не може ухилятися від нього і при зміцненні відношення через завдаток.

З іншого боку, чи можна вважати особу, яка видала завдаток, звільненою від основного зобов'язання в силу втрати завдатку? Уявляється, що розв'язання цієї проблеми цілком залежне від волі особи, яка отримала завдаток. Саме ця особа, тобто кредитор, обирає задовольнитися залишеним в його розпорядженні завдатком (і тоді основне зобов'язання припиняється або за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК), або прощенням боргу (ст. 605 ЦК)), чи наполягати на виконанні зобов'язання.

Ще одним аспектом забезпечувальних завдаткових правовідносин є можливість використання завдатку у якості відступного (див. ст. 600 ЦК та коментар до неї). Для цього необхідно, аби сторони своєю угодою, у тому числі і у тексті договору, який забезпечується завдатком, встановили, що їх зобов'язання може бути припиненим шляхом надання замість його виконання відступного і що відступним буде сума або майно, внесені в якості завдатку (якщо правом відступитися скористується особа, яка внесла завдаток), чи передача контрагенту подвійного завдатку (якщо відступає від договору сторона, яка отримала завдаток). У цьому випадку контрагент сторони, яка використала право відступитися від договору, також буде не вправі вимагати відшкодування збитків.

Третьою частиною ст. 571 ЦК передбачено, що у випадку припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком, до початку його виконання або у разі неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню. Слід звернути увагу, що неможливість виконання основного зобов'язання, про яку йдеться мова, слід розуміти не тільки як таку, яка виникла не за провиною сторін (наприклад, як форс-мажорні обставини чи випадок). Відповідно до ст. 607 ЦК така неможливість є однією з підстав припинення зобов'язання, тобто вона відноситься до першого випадку повернення завдатку. Таким чином, виходячи із буквального тлумачення статті, що коментується, навіть при неможливості виконання основного зобов'язання, за яку відвідає будь-яка з сторін, внесений боржником завдаток підлягає поверненню.

Завдаток - це грошова сума, що одна сторона передає іншій стороні в рахунок виконання договору на доказ виконання договору і у забезпечення зобов'язання. Якщо зобов'язання не виповнюється з вини боржника задаток не повертається, якщо зобов'язання не виконане з вини особи, що взяла задаток, то задаток повертається в 2-кратному розмірі (ст.

195 ЦК). Функції задатку: 1) Розрахункова, він йде в рахунок оплати майбутнього зобов'язання; 2) є доказом; 3) Забезпечувальна. Відмінність задатку від авансу. На практиці розрізняти задок від авансу складно, тому що повинно бути зазначене в договорі, якщо договір не вказує, що внесена сума є задатком, те це аванс.

Аванс (передоплата) - це грошова сума, що видається в рахунок виконання належних платежів, тобто виконує двох функцій: платіжну і доказательственну. Задаток і аванс тільки між фізичними чи особами з їхньою участю.
13. Характеристика застави як виду забезпечення виконання зобов¢язань.

х видів застави (тобто застави рухомого і нерухомого майна) він передбачає заставу товарів в обороті або переробці, заставу майнових прав і цінних паперів. 7

Сутність застави як способу забезпечення виконання зобов'язання полягає в тому, що кредитор - заставодержатель - має право в разі невиконання боржником основного зобов'язання одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами особи, якій це майно належить (заставодавця). Запорукою, крім того, може бути забезпечено вимога, яка виникне в майбутньому.

Предметом застави може бути будь-яке майно, в тому числі речі, цінні папери, майнові права, яке може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення. Предметом застави може бути також майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, якщо це передбачено договором застави. Предметом застави не може бути: майно, вилучене з обігу; вимоги, що мають особистий характер: про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю, вимоги про аліменти; інші вимоги, заставу яких заборонено законом.

Сторонами за договором застави є заставодавець і заставодержатель. Заставодавцем може бути як сам боржник за основним зобов'язанням, так і третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій власник речі (або особа, якій належить майнове право) передав річ або майнове право з можливістю застави.

Договір про заставу оформляється в письмовому вигляді. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, передбачених законом, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений. Застава нерухомого майна підлягає обов'язковій державній реєстрації. У договорі застави повинні бути зазначені суть зобов'язання, забезпеченого заставою, опис закладеного майна і будь-які інші умови, погоджені сторонами договору.

У залежності від предмета застави та особливостей правового регулювання, виділяються окремі види застави: іпотека, застава товарів в обороті або переробці, заклад, заставу цінних паперів, заставу майнових прав.

Іпотека - застава землі або нерухомого майна, при якому земля і (або) майно, що становлять предмет застави, залишаються у заставодавця. Предметом іпотеки можуть бути земля, нерухоме майно, підприємство (його структурні підрозділи), як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законом до нерухомого.

Сенс застави товарів в обороті або переробці полягає в тому, що заставодавець зберігає за собою право володіти, користуватися та розпоряджатися предметом застави. У разі відчуження заставлених товарів, заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими товарами такої ж або більшої вартості. Предметом цього виду застави можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо У договорі застави товарів в обороті або переробці повинен бути обов'язково визначений вид товару, інші його родові ознаки, а також види товарів, якими може бути замінений предмет застави.

Заклад - це застава рухомого майна, при якій майно, що становить предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. За угодою між заставодавцем і заставодержателем, предмет застави може бути залишено у заставодавця під замком і печаткою заставодержателя (тверда застава). Індивідуально-визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які свідчать про заставу. Заставодержатель має право користуватися предметом закладу, якщо це передбачено договором. Придбані ним доходи спрямовуються на покриття витрат, на утримання предмета закладу, а також зараховуються в рахунок погашення основного боргу або відсотків по ньому. При виникненні загрози загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета застави не з вини заставодержателя, він має право вимагати заміни предмета закладу, а при відмові заставодавця виконати цю вимогу - достроково звернути стягнення на предмет закладу. Після виконання забезпеченого закладом зобов'язання, заставодержатель зобов'язаний негайно повернути предмет застави заставодавцю, якщо інше не передбачено договором.

Застава цінних паперів може здійснюватися різними способами, в залежності від виду цінного паперу. Так, якщо законом або договором не передбачено інше, застава векселя чи іншого цінного паперу, яка може бути передана шляхом вчинення передавального напису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. Застава цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодержателя та особи, на ім'я якого було видано цінний папір. За угодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на зберігання в депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса або банку.

Предметом договору застави майнових прав можуть бути як існуючі на момент укладення договору застави, належать заставодавцю права вимоги за зобов'язаннями, в яких він є кредитором, так і ті права вимоги, які можуть виникнути в майбутньому. У договорі застави прав повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідомити свого боржника про здійснене заставі прав. У договорі застави прав, які не мають грошової оцінки, вартість предмета застави визначається угодою сторін.


14. Особливості іпотеки як окремого виду застави.

Цей вид застави розрізняють з-поміж інших застав за видом майна, яке передається в таке забезпечення. Так, відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку", іпотекою визнається забезпечення виконання зобов'язань нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". Поняття нерухомості визначено у ст. 1 вказаного законодавчого акта, яке є ідентичним визначенню такого майна, наведеного у ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України. До нерухомості закон відносить також єдиний майновий комплекс (власне підприємство) відповідно до ч. 3 ст. 191 Цивільного кодексу України. Хоча вказаний кодифікований акт і поширює режим нерухомої речі на повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, які підлягають державній реєстрації (ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України), однак Закон України "Про іпотеку" не вважає перелічене майно нерухомістю з огляду на ст. І зазначеного Закону. Проте застава такого майна разом із заставою майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершене, має регулюватись вимогами Закону України "Про іпотеку", тобто оформлятись іпотечним договором, а також дотримуватись всіх інших вимог зазначеного законодавчого акта.

Варто звернути увагу, що законом статус нерухомого майна поширено і на майнові права, якими є право користування та оренди нерухомим майном, яке надає орендарю або користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна (ч. 7 ст. 5 Закону України "Про іпотеку"). При цьому слід враховувати, що предметом іпотеки не може бути право оренди земельної ділянки державної або комунальної форми власності, про що зазначалося раніше (див. ч. 3 ст. 102і, ст. 133 Земельного кодексу України, ст. 8і Закону України "Про оренду землі"). Аналізуючи вищевказані чотири види майнових прав на нерухомість, які складають предмет іпотеки, можна дійти висновку про те, що у сукупності вони означають заставу об'єкта незавершеного будівництва1, що підтверджується наступним: 1) під нерухомістю, на яку в заставодавця право користування або оренди, розуміють власне земельні ділянки, а не інше нерухоме майно, оскільки будівництво будь-якої нерухомості здійснюється саме на земельних ділянках; 2) право користування або оренди має грунтуватися на відповідних правових підставах, якими є договір оренди (гл. 58 Цивільного кодексу України) або договір суперфіцію (гл. 34 Цивільного кодексу України), інший документ відповідно до закону (заповіт щодо суперфіцію), які дозволяють заставодавцю користуватися чужою земельною ділянкою для здійснення на ній будівництва певного об'єкта нерухомого майна; 3) право володіти означає володіння безпосередньо іпотекодавцем чужою земельною ділянкою, на якій ним або іншою особою за його дорученням здійснюється будівництво нерухомості, тобто фактичне займання її площі для проведення вказаних заходів (див. гл. 31 Цивільного кодексу України); 4) право будувати означає наявність у заставодавця відповідних прав на його здійснення, які ґрунтуються на: а) задокументованому праві користування земельною ділянкою для будівництва, про що зазначалося раніше. Причому в договорі оренди або суперфіцію має обумовлюватися, що земля надається для здійснення будівництва певної нерухомості. З огляду на положення гл. 34 Цивільного кодексу України чинність суперфіцію залежатиме саме від такої умови, оскільки в цьому полягає правова суть даного інституту користування чужим майном і право користування може припинитися внаслідок невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років (ст. 416 Цивільного кодексу України); б) дозволі на виконання будівельних робіт; в) договорі підряду, якщо будівництво здійснюватиметься із залученням третіх осіб (підрядників); г) ліцензії на право здійснення будівництва тощо; 5) право відчужувати об'єкт нерухомого майна означає наявність у іпотекодавця необхідного обсягу прав на такий об'єкт, що грунтуються, по-перше, на вищевказаній документації, якою підтверджується, що таке будівництво не є самочинним (ст. 376 Цивільного кодексу України), та, по-друге, на вимогах закону, які свідчать, що іпотекодавець стає власником даного об'єкта (ч. 2 ст. 415 та ст. 775 Цивільного кодексу України). Наявність зазначеного стає правовою підставою для здійснення відчуження цього об'єкта іншій особі (див. ст. 658 Цивільного кодексу України). Хоча незавершений будівництвом об'єкт нерухомості ще не є нерухомістю, однак він також може бути відчужений з урахуванням вимог ст. 331 Цивільного кодексу України. При цьому відповідно до закону земельна ділянка, яка надавалась у користування, переходить до нового власника нерухомості на такому самому праві, яке існувало для іпотекодавця (ст. 377 Цивільного кодексу України), або може бути придбана заставодавцем чи новим власником будівлі у власність з урахуванням норм Цивільного і Земельного кодексів України.

Закон встановлює, що в іпотеку можуть бути оформлені й інші права користування чужою земельною ділянкою (ст. 133 Земельного кодексу України), окрім передбаченого вище права на землю. Якщо у вищевказаному випадку йшлося про суперфіцій (гл. 34 Цивільного кодексу України), то іншим правом на земельну ділянку, яке може бути передане в іпотеку, є емфітевзис, тобто право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Оформляючи в іпотеку емфітевзис, необхідно враховувати особливості такого інституту права на землю, встановлені гл. 33 Цивільного кодексу України. Хоча Закон України "Про іпотеку" не містить жодних положень щодо застосування такого виду предмета іпотеки і, відповідно, не відносить його до нерухомого майна, однак зазначене право користування аналогічно суперфіцію також можна вважати нерухомим майном.

Виходячи із вимог Закону України "Про іпотеку" (статті 5, 6, 16) та деяких інших законодавчих актів предметом іпотеки може бути:

1) нерухоме майно, яке є у власності іпотекодавця або належить йому на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація. Якщо в іпотеку пропонується будівля, розміщена на земельній ділянці, які (будівля і земля) належать на праві власності іпотекодавцю, то в іпотеку має передаватися разом з такою будівлею і зазначена земельна ділянка, і навпаки, якщо в іпотеку пропонується земля, то і розміщений на ній будинок також повинен складати предмет іпотеки, якщо заставодавець є власником обох вказаних об'єктів (див. частини 4-5 ст. 6 Закону України "Про іпотеку");

2) нерухомість, яка стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому (наприклад, такою нерухомістю є нерухомість, яка придбавалась за рахунок кредиту під час одночасного укладення договору купівлі-продажу такої нерухомості та іпотечного договору (див. ч. 5 ст. 18 Закону України "Про іпотеку"). При цьому на момент укладення іпотечного договору нерухомість юридично вже буде придбаною іпотекодавцем, що підтверджуватиметься укладеним договором купівлі-продажу, однак право власності на вказану нерухомість виникне у іпотекодавця після державної реєстрації права власності на неї відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" і наказу Мін'юсту "Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно") від 7 лютого 2002 р. № 7/5. Таким чином, у даному разі має відбуватись одночасне укладення трьох договорів - кредитного, купівлі-продажу, іпотечного, хоча на практиці кредитний договір може бути укладено раніше, однак фактичне надання кредиту відбудеться в день укладення договору купівлі-продажу, після укладення якого в нотаріальному порядку одразу укладається іпотечний договір;

3) частина нерухомості за умови виділення її в натурі та державної реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. При цьому іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості;

4) об'єкт незавершеного будівництва, оформлення якого має здійснюватися за правилами ст. 16 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до вказаної правової норми об'єкт незавершеного будівництва має передаватися в іпотеку у вигляді: а) прав на землю (суперфіцію), на якій розташований цей об'єкт; б) об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на них. У разі якщо у власності іпотекодавця перебуває земельна ділянка, на якій здійснюється будівництво нерухомого майна, то в іпотеку передається безпосередньо земельна ділянка з поширенням іпотеки на розміщений на ній об'єкт будівництва (див. ч. 6 ст. 6 Закону України "Про іпотеку"). У разі здійснення будівництва багатоквартирного будинку через створені фонди фінансування будівництва житла відповідно до Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", в іпотеку може передаватись об'єкт незавершеного будівництва, яким є багатоквартирний будинок (ст. 10 закону);

5) транспортні засоби - повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку";

6) майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено (ст. 1, ч. 3 ст. З Закону України "Про іпотеку", ст. 5 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати", ч. 1 ст. 10 та ч. 1 ст. 50 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю"). Квартира, яка будується за схемою створення фондів фінансування будівництва житла, в іпотеку може бути передана також як об'єкт інвестування, який стане власністю іпотекодавця в майбутньому (ч. 1 ст. 50 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю"). Причому, зазначена іпотека такої квартири може мати місце лише у відносинах з банком, який надає кредит на інвестування її будівництва.

віком від 10 до 14 років може домовитися з батьками або одним із них, з ким вона проживає, про інше місце проживання, аніж житло, в якому проживають її батьки та яке пропонується в іпотеку; а дитина віком від 14 до 18 років вже має право самостійно обирати своє місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (тобто самостійність дитини залежатиме від певних обставин, обумовлених законом, наприклад, якщо дитина в межах даного віку має психічний розлад здоров'я (ст. 39 Цивільного кодексу України). Отже, оскільки ч. 1 ст. 405 передбачає наявність у члена сім'ї власника житла, зокрема дитини, права (а не обов'язку) на користування вказаною нерухомістю, дитина у віці від 14 років має право у встановленому законом порядку обрати собі відповідне місце проживання, тобто користуватися житлом своїх батьків або іншим, яке не пропонується в іпотеку. Враховуючи вищевказані випадки застосування сервітуту в договірному порядку, варто зауважити, що закон обмежує право дитини віком до 10 років обирати місце проживання, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 29 Цивільного кодексу України її місцем проживання вважається місце проживання її батьків або усиновлювачів, або одного із них, з ким вона проживає.


15. Визначення поняття застава майнових прав.

При оформленні в заставу майнових прав за договором банківського вкладу та складанні змісту договору застави слід враховувати також вимоги § 3 гл. 71 Цивільного кодексу України та постанови Правління НБУ "Про затвердження Положення про порядок здійснення банками вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами" від 3 грудня 2003 р. № 516. При заставі майнових прав за різновидом цивільно-правового договору, на підставі якого виникають ці майнові права, що пропонуються в заставу, слід керуватися відповідними главами Цивільного кодексу України, зокрема главами 54, 58, 61, 69 тощо. Такий поглиблений правовий аналіз законодавства необхідний для проведення правової оцінки такого договору та виявлення відповідних ризиків, які вказуватимуть кредитору, чи потрібно йому саме таке забезпечення.

Закон вимагає зазначення в договорі застави майнових прав особи, яка є боржником щодо заставодавця (ч. 2 ст. 49 Закону України "Про заставу"), наприклад, банк за договором банківського вкладу, орендар за договором оренди, замовник за договором про надання послуг тощо. Після укладення договору застави заставодавець зобов'язаний повідомити свого боржника про здійснену заставу прав.

Оскільки строкове право вимоги, яке належить заставодавцю-кредитору, може бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії (ч. 3 ст. 49 Закону України "Про заставу"), під час укладення договору застави таких майнових прав слід звертати увагу на строк дії договору, з якого випливають майнові права заставодавця. Безумовно, такий строк повинен перевищувати строк зобов'язання, яке забезпечуватиметься вказаними майновими правами. У разі якщо основне зобов'язання є довгостроковим (наприклад кредит, що надається на 20 років), то заставодержатель з метою збереження чинності застави майнових прав за відповідним договором має зобов'язати заставодавця в умовах договору застави забезпечувати пролонгацію дії договору, з якого випливають його майнові права (наприклад договір банківського вкладу укладати на новий строк в межах всього строку кредитування), а у разі неможливості - здійснити заміну такого предмета застави на інший.

У договорі застави прав, які не мають грошової оцінки, вартість предмета застави визначається угодою сторін. При цьому для здійснення такої оцінки може бути залучений суб'єкт оціночної діяльності відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні". Якщо в заставу пропонуються майнові права за договором про банківський вклад, то вартість застави складатиме розмір вкладу та/або процентів за ним, які має отримати заставодавець. Крім того, в заставу може бути оформлено частину майнових прав, що випливають з договору банківського вкладу, обтяження на яку (частину) реєструються в установленому законом порядку. При цьому, заставодавець матиме право вільно розпорядитися лише тією частиною вкладу, яка є необтяженою заставою.

Закон визначив певні обов'язки заставодавця та права заставодержателя (статті 50-51 Закону України "Про заставу"), які можуть покладатися на них, якщо інше не буде передбачено договором. Так, на підставі закону заставодавець зобов'язаний: а) виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права (тобто не створювати підстав для визнання недійсним договору застави та/або договору, з якого випливають майнові права, що становлять предмет застави, а саме - дотримуватися під час укладення таких договорів вимог закону щодо їх змісту, форми, наявності цивільної правосуб'єктності у сторін договорів та необхідних дозволів (погоджень) їх умов уповноваженими на те особами або органами, іншого); б) не здійснювати уступки заставленого права (відповідно до гл. 47 Цивільного кодексу України); в) не виконувати дій, що тягнуть за собою припинення заставленого права чи зменшення його вартості (наприклад, дострокове припинення договору, на підставі якого виникли ці майнові права, або висунення вимоги щодо отримання частини коштів з банківського вкладу, майнові права відносно якого передані в заставу); г) вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб; г) надавати заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб та про домагання третіх осіб на це право (зазначене може суттєво вплинути на стан застави, оскільки, наприклад, у разі відсутності у заставодержателя відомостей від заставодавця щодо тривалого невиконання перед останнім зобов'язань особою-боржником (зокрема внаслідок ліквідації такого боржника тощо), заставодержатель може втратити предмет застави або бути позбавлений можливості звернути стягнення на нього).

Закон наділяє заставодержателя правом: а) незалежно від настання терміну виконання забезпеченого заставою зобов'язання вимагати в судовому порядку переводу на себе заставленого права, якщо заставодавець порушив обов'язки, передбачені ст. 50 Закону України "Про заставу" (нагадаємо, що якщо договором застави буде передбачено інше, ніж у даній нормі, то переведення заставодержателем на себе заставленого права здійснюватиметься без необхідності звернення до суду. До речі, на практиці в більшості випадків таке правило встановлюється саме договором застави); б) вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про заставлене право; в) у разі порушення заставодавцем обов'язків, передбачених ст. 50 вказаного Закону, самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Якщо боржник заставодавця до виконання заставодавцем зобов'язання, забезпеченого заставою, виконає своє зобов'язання, все, одержане при цьому заставодавцем, стає предметом застави, про що заставодавець зобов'язаний негайно повідомити заставодержателя (ст. 52 Закону України "Про заставу").

Договір застави майнових прав, що укладається відповідно до р. V Закону України "Про заставу", має бути оформлений у письмовій формі без здійснення його нотаріального посвідчення, оскільки закон цього не вимагає (ст. 13 Закону України "Про заставу").

Звернення стягнення на заставлені майнові права здійснюватиметься шляхом відступлення заставодавцем заставодержателю права вимоги, що випливає із заставленого права (ст. 23 Закону України "Про заставу"), з урахуванням вимог ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".


16. Притримання як вид забезпечення виконання зобов¢язань.

Згідно зі ст. 594 ЦК притримання –це право кредитора, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків, тримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Тобто сутність цього способу забезпечення полягає в можливості кредитора на законних підставах, не передавати річ боржнику, що належить останньому, до тих пір, доки боржник не виконає свої зобов'язання, а в разі остаточного невиконання цих зобов’язань реалізувати предмет притримання і задовольнити через нього свій інтерес.

Ознаки притримання:

· сторонами відносин щодо притримання є:

· боржник – особа, що не виконала основне зобов’язання;

· кредитор – особа, яка має право на законних підставах притримувати в себе річ (предмет договору), що належить боржникові, за невиконання останнім основного зобов’язання;

· право притримання речі, що є предметом основного договору, у разі невиконання боржником свого зобов’язання виникає у кредитора автоматично на підставі приписів закону. Загальною підставою для виникнення права притримання є ч. 1 ст. 594 ЦК, також правову можливість застосування цього способу забезпечення виконання зобов’язань підтверджують ряд нормативно-правових актів (ст. 163 КТМ України, п. 32 Постанови Кабінету міністрів України «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві»[8] тощо);

· має додатковий (акцесорний) характер, тобто ставить за мету забезпечення виконання основного зобов’язання;

· може забезпечувати виконання як основного зобов’язання (оплата відповідної речі, що є предметом договору), так і виконання обов’язку боржника, щодо відшкодування витрат та інших збитків, які поніс кредитор внаслідок несвоєчасного внесення плати за цю річ боржником.

Отже, притримання забезпечує не тільки основні зобов'язання в їх традиційному розумінні, тобто не тільки, наприклад, договір перевезення, поставки тощо, але й похідні зобов'язання з відшкодування витрат та інших збитків, пов'язаних із річчю. Останні можуть забезпечуватися окремо чи в сукупності з основним зобов'язанням;

· предметом притримання можуть бути лише речі. Згідно зі ст. 179 ЦК річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Речі можуть бути рухомі та нерухомі (ст. 181 ЦК), споживані та неспоживані (185 ЦК), індивідуально визначені та визначені родовими ознаками (ст. 184 ЦК), подільні та неподільні (ст. 183 ЦК). До складу речей належать грошові кошти, цінні папери (ст. 177 ЦК). Правовий режим речі розповсюджується на тварин (ст. 180 ЦК);

· майнові права, роботи, послуги предметом притримання бути не можуть;

· момент виникнення притримувального забезпечувального зобов’язання, тобто момент, з якого кредитор має право на законних підставах притримувати в себе річ, залежить від того виконання якого зобов’язання – основного (сплату грошей) чи деліктного (пов’язаного із відшкодуванням збитків завданих властивостями речі) забезпечує це притримання:

· у разі забезпечення основного зобов’язання право притримання у кредитора виникає з моменту прострочення виконання основного зобов’язання хоча б на день (ч. 1 ст. 530 ЦК);

· у разі забезпечення обов’язку щодо відшкодування збитків моментом настання права притримання вважається закінчення пільгового семиденного строку на виконання зобов’язання з дати подачі відповідної вимоги кредитором боржникові (ч. 2 ст. 530 ЦК);

· кредитор має право притримати річу себе також у разі, якщо прав на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа (ч. 3 ст. 594 ЦК);

· ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 594 ЦК);

· до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї (ч. 1 ст. 596 ЦК). У цьому разі право притримання виступає у ролі речового права – різновидом права на чужі речі.

· після передачі речі боржнику у рамках виконання основного зобов'язання кредитор не вправі ані вимагати її повернення для здійснення притримання, ані забирати її назад, навіть якщо матиме для цього реальну можливість

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.