Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Митці та твори мистецтва доби Реформації(заповнити таблицю.)



Відбиток Реформації та Контрреформації на формування світогляду

1.1 .визначення понять «Реформація» та «Контрреформація»;

1.2 Нові ідеї періоду між Ренесансом та Новим часом, представники.

Основні соціально-політичні та релігійні ідеї реформаційного руху.

2.1 основні риси Північної Реформації;

2.2 Реформації в Італії

Контрреформація та виникнення ордену Ієзуїтів.

Митці та твори мистецтва доби Реформації(заповнити таблицю.).

Мета: ознайомитись визначенням і значенням процесів Реформації та Контрреформації, для формування нових ідей розуміння світу та місця людини в цьому світі; ознайомитись із виразом цих нових ідей у працях митців зазначеного періоду.

Завдання: студент має коротко законспектувати основний зміст означених питань, вміти усно або письмово дати відповідь на означені питання.

Матеріали.

І.

У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни, країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Його представники заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви, культ святих, ікони, тощо. На противагу цьому висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, богослужіння проводити рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати "священне писання" (Біблію) і відкидати "священну спадщину" (рішення церковних соборів, вердикти римських пап). Але цей рух в його бюргерсько-буржуазному напрямі (ідеологи М. Лютер, Ж. Кальвін, У. Цвінглі) мав і антифеодальний характер, тому вже саме через це відповідав новим прогресивним тенденціям розвитку.

Католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній опір. Головним її знаряддям стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства — у 1559 р. було вперше опубліковано "Індекс заборонених книг".

Світогляд Ренесансу був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, в силу і волю людини-героя, в те, що людина — міра всіх речей. Відродження дало взірці об'єднання науки і мистецтва в одній творчій індивідуальності. Світогляд XVII ст. пройнятий відчуттям трагічної суперечності людини і світу, в якому людина посідає зовсім не головне місце, розчинена в його багатоманітності, підпорядкована середовищу, суспільству, державі. Наука і мистецтво, поглибившись, вже ніколи не йдуть пліч-о-пліч, ніколи не об'єднуються в одній особі.

Великі географічні відкриття, розвиток нових форм виробництва, прогрес наукового знання підривають традиціоналістські устої. Розширення виробництва, все нові й нові можливості для прикладення сил, відкриття нових земель, пограбування і поневолення Ост-Індії та Африки, торгова війна європейських націй — усе це робить XVII ст. епохою підприємливості, успіху та ініціативи.

Такий комплекс соціальних умов сприяє формуванню нового типу особистостісамостійнішої, діяльнішої, промітної, не зв'язаної становими і корпоративними путами, яка вміє приймати рішення на свій страх і ризик. Новий емоційний і духовний склад цієї доби гостро реагує на соціальні й політичні проблеми часу, на напружену, сповнену глибоких конфліктів духовну ситуацію. Формується інший, відмінний від попередніх, погляд на світ, інший "образ" реальності, нове бачення стану справ.

У цю епоху парадигмою свідомості стає "годинник" як образ ідеального механізму, котрий забезпечує "регулярність поведінки", точність передбачення. Цей образ зустрічаємо у Рене Декарта: кожна людина — спарений годинник, внутрішній і зовнішній; у Ісаака Ньютона: Бог — світовий годинникар; у лорда Шефтсбері (Антоні Ешлі Купера), який зв'язав ідею світової гармонії з найбільш досконалим технічно приладом, відомим цьому освіченому віку, — годинником: годинник, на думку англійського просвітителя, з його ідеальним ходом, — це велика машина, одушевлена божественним духом. Божество, за Шефтсбері, — це також "найвищий смисл", відповідність ідеальній єдності краси, добра, істини.

Фрідріху Шіллеру, навпаки, саме годинниковий механізм допоміг визначити головну, на його думку, ваду сучасного суспільства: в ньому "поєднання нескінченної множини неживих частин викликає в цілому механічне життя...". Вже на початку XIX ст. у відомій книзі теоретика виховання Жана Поля "Левана, або Вчення про виховання" читаємо: "Діти — це форрерівський кишеньковий годинник, котрий сам себе заводить, якщо його носити з собою".

Людина стала активним, діяльним, заповзятливим, але водночас морально і соціально відповідальним суб'єктом діяльності.

Ніколо Макіавеллі турбувався про "якість" людини такого масштабу, як "государ", правитель, тобто видатної особи, політика, який впливає на долю країн і народів. Навіть саме поняття "індивідуальність" спочатку розглядалося лише стосовно генія. Нова епоха вимагала вже індивідуальної значущості від багатьох, бо вони діячі, "ділові люди", вони повинні відповідати своєму призначенню і для цього мати певні риси. Створена Відродженням гармонійна картина світу, ренесансний ідеал людини руйнувались або переглядались у напрямі утилітаризму.

Виведення на перший план таких мотивів, як практичний успіх, життєва користь, бачимо у Джона Локка (1632—1704 pp.). Філософ-просвітитель, основоположник матеріалістичної теорії чуттєвого знання, він, як і багато інших видатних мислителів цієї епохи, не був байдужим до педагогічних ідей. Локк повністю відмовився від ренесансних уявлень про різнобічно розвинуту людину як мету виховання (які ще хоч трохи проглядались у Г. Пічема); його ідеал — "ділова людина, "джентльмен", котрий уміє досягти успіху в своїх справах і поєднати особистий інтерес з інтересами інших людей (вперше відкрито проявляється дилема "особистого" і "громадського" інтересів, яка згодом стоятиме у центрі всіх просвітительських теорій). Локк піддає сумніву корисність живопису, музики і поезії як засобів виховання. Корисні, на його думку, верхова їзда, фехтування і в крайньому разі танці. Це концепція вільного і природного виховання, за якого виконання суспільних вимог і правил етикету не сковують природу людини.

Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.

Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 p., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.

Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.

ІІ.

У реформаційному русі переплелися соціальні й політичні елементи, які змінили вигляд Європи. Лютер наголошував на необхідності релігійного оновлення й відродження до нового життя. Усе висловлювалося у дусі Відродження: з цієї точки зору протестантську Реформу можна розглядати як результат великого й різноманітного ренесансного руху. Лютер звернувся до принципу «повернення до витоків». Усе, що традиційне християнство створювало віками, йому здавалося накипом, штучною конструкцією, важким тягарем.

Учення Лютера містить три основні положення:

1) вчення про виправдання людини за допомогою віри;

2) вчення про непогрішимість Святого Письма як єдиного джерела істини;

3) вчення про свободу самостійного тлумачення Святого Письма.

Традиційне вчення церкви полягає у тому, що людина спасається за допомогою віри й добрих діянь. Лютер відкинув цінність діянь. Віра, на його думку, «виправдовує без всяких діянь». Людина після гріхопадіння Адама настільки збідніла, що сама по собі вже не здатна ні на що. Усе, що людина виробляє для себе, — це жадання — термін, яким Лютер позначив усе, що пов´язано з егоїзмом та себелюбством. Тому спасіння людини залежить тільки від божественної любові, яка дається безкорисливо. Віра полягає у тому, щоб це розуміти й довіритися Господові.

Лютер вважав, що всі знання про Бога та взаємозв´язки «людина — Бог» подані Господом у Святому Письмі. Писання треба розуміти у відповідності до написаного, воно не потребує ані доводів розуму, ані богословських коментарів. Тільки Писання має непогрішимий авторитет, а папи, єпископи, собор і вся традиція перешкоджають розумінню священного тексту. Звідси й заклик Лютера до відмови від церковних таїнств та церковної ієрархії. Будь-яка людина, за твердженням Лютера, може проповідувати слово Боже.

Ядром лютерівського вчення є рішуча відмова від будь-яких цінностей, гуманістичної літератури й філософії. Людський розум — ніщо перед Богом, тому тайна спасіння цілком належить вірі. Ніяке зусилля не спасе людину, крім Божої благодаті й Божого співчуття. Переконання у цьому, на думку Лютера, дарує мир. У цьому аспекті лютерівська позиція є антигуманістичною, оскільки гуманізм як спосіб мислення спирається у першу чергу на свободу волі й людський розум.

Послідовники й прихильники лютерівського вчення. Переконаним прихильником лютерівських ідей був Ульрих Цвінглі (1484—1531). На його думку, Писання є єдиним джерелом істини. Римський папа й собори не мають влади, яка б ішла далі того, що означено у Писанні. Спасіння досягається лише вірою, а не діяннями. Людська доля є визначеною наперед.

Інший послідовник Лютера — Жан Кальвін — був по суті теократичним правителем Женеви з 1541 до 1564 р. Його правління було надто суворим відносно релігійного життя і до моральності громадян, і особливо — до інакомислячих.

Так само, як Лютер, Кальвін був переконаний, що спасіння можливе лише за допомогою Слова Божого. Будь-яке уявлення про Господа, що походить не від Біблії, а від людського розуму, є порожній продукт фантазії, просто ідол. Розум і людське бажання були невиправною і ризикованою помилкою, гріхом Адама, оскільки розум спотворює істину й волю, схиляє їх до зла. Саме первородний гріх, на думку Кальвіна, зменшив і послабив природні дари людини й повністю виключив у ній надприродне. У питанні щодо визначеного наперед Кальвін навіть перевершив Лютера. Він вважав, що Божій волі необхідно цілком підпорядковувати людську волю й наміри.

Ще один із послідовників Лютера — Філіп Меланхтон (1497—1560) — спромігся майстерно обійти різкість свого вчителя. Він намагався узгодити лютеранську позицію і традиційну католицьку теологію. Меланхтон прагнув виправити Лютера у трьох ключових пунктах:

1) підтримуючи тезу, що у справі спасіння головна роль належить вірі, він уточнював, що людина своїми діяннями «співпрацює» з нею, і це стає причиною її спасіння;

2) з метою покласти край теологічним суперечкам, які викликало лютерівське вчення про свободу вибору, Меланхтон прагнув відродити значення традиції, яку відкидав Лютер;

3) він звинувачував Лютера у деспотичній суворості й войовничості.

Однак майстерний план замирення християн розладнався у 1541 р. у Ратисбоні. Лютерани, кальвіністи й католики, що зібралися у цьому місті, не прийняли запропоновану Меланхтоном основу угоди. По Західній Європі прокотилася хвиля повстань і кривавих війн між протестантами й католиками.

Поширення реформаційних ідей в Італії. Минуло 20 років з моменту відкритого виступу Лютера, і цей приклад спричинив появу сотні релігійних реформаторів. Престол римського первосвященика заколивався. Від папського престолу відпали Англія, Голландія, Північна Німеччина, Швеція, Швейцарія, Данія й Норвегія. Ідея перетворення католицизму почала знаходити послідовників у П´ємонті, Савойї, у долинах Альпійських гір, на берегах Рейну, у Франції і навіть у Польщі. Ідеї реформації поширилися і в самій Італії: Феррарська герцогиня Рене вчилася богослов´ю в самого Кальвіна. Становище папи стало вкрай загрозливим.

Римський престол у цей час обіймав папа Павло III. З метою визначити стан, у якому перебувала католицька церква, папа призначив особливу верховну комісію. Комісія мала виявити причини занепаду віри, а також накреслити заходи для покращання ситуації. Після ретельного розслідування комісією була подана обширна доповідна записка. У цьому документі були перераховані 28 найголовніших лих, що перетворюють Рим на табір нероб, розпусників і злочинців. Були перераховані й заходи, необхідні, на думку комісії, для виправлення становища: установити сувору цензуру над ганебною поведінкою ченців, ретельно викорінити забобони, що підтримувалися й підсилювалися монастирями; обов´язково припинити торгівлю церковними посадами; звільнити духівництво від обітниці безшлюбності, оскільки позашлюбні статеві стосунки зробилися у церкві повсякденним явищем; докорінно виправити зміст і спрямування університетської освіти, що підривала авторитет церкви; заборонити свавілля при продажу індульгенцій; з метою викорінення хабарництва призначати священикам і капеланам певне утримання.

ІІІ.

З´ясувавши у загальних рисах стан, у якому перебувала католицька церква, папська влада зуміла організувати могутній опір. Католицька реакція на реформаційний рух отримала назву контрреформації. Головним знаряддям контрреформації стали орден єзуїтів та реорганізованаінквізиція.

У цей самий час на історичній арені з´являється така постать, як Ігнатій Лойола. Лойола висловив побажання створити духовний орден, покликаний повернути католицькій церкві її блиск та велич. Так утворився орден єзуїтів, або Товариство Ісусаорганізація, яка мала виступити на захист католицького вчення. Єзуїти завзято проповідували проти єресей та хибних поглядів. Крім звичних чернечих обітниць, в устав нового Ордену була вміщена і четверта — присвятити своє життя постійному служінню Христу й папі, виконувати військову службу під знаменом хреста, служити тільки Ісусу та римському первосвященику, як Його земному наміснику; таким чином, тільки чинний папа та його наступники будуть керувати орденом у справах спасіння душі й поширення віри….

Лойола створив зразкову організацію внутрішнього устрою ордену. Головним завданням Товариства Ісуса було виховання молоді, викладання у нижчих, середніх і вищих навчальних закладах.

Товариство Ісуса розвивалося й багатіло, накопичувало скарби в усіх частинах світу. Контрреформація перемогла в кількох європейських країнах: Південній Німеччині, Австрії, Польщі. ЇЇ перемога була ознаменована суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства. Так, наприклад, у 1559 р. було вперше опубліковано «Індекс заборонених книг», що підлягали знищенню.

Якщо на початку XVI ст. католицький Рим намагався виступити у розтерзаній Італії від імені усієї нації, і папська курія у цей час робила все можливе, щоб пов´язати зі своєю світською, державною політикою найвищі досягнення гуманістичної культури й класичного національного стилю, то у добу реформації, а згодом і контрреформації церковний і світський абсолютизм розпочинає послідовну боротьбу проти гуманістичної культури Відродження і класичного художнього стилю цієї доби.

Орден єзуїтів намагався засвоїти абстрактну форму studia humanitatis, пристосувати її до потреб своєї «культурної політики». Справжні продовжувачі традицій Відродження відмовилися від цієї форми тому, що вона зробилася абстрактною, тобто перестала відповідати новому змістові гуманістичного світорозуміння. Джордано Бруно висловлювався про єзуїтський, формалізований «гуманізм» у більш, ніж рішуче: називав гуманізм попросту лайном. Страта Джордано Бруно ніби зменшувала кінець італійського Відродження. Бруно пішов на вогнище тому, що для нього істина все ще не знаходилася поза людиною і не могла бути відокремленою від конкретної особистості.

ІV.

На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострення віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви. На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608—1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724— 1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого. Альбрехт Дюрер (1471 —1528) працював головним чином у гравюрі і живописі; крім того, розробляв теоретичні питання образотворчого мистецтва про перспективу та пропорції. Творчість цього художника пройнята духом свободи, інтересом до різноманітностей життя, що прийшли на зміну середньовічній скутості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конфліктів, нестійкості всього земного. Це виразно проглядається в його відомих гравюрах "Лицар, смерть і диявол", "Меланхолія", а також у живописній картині "Чотири апостоли". Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М. Лютера. У ранніх живописних творах "Розп'яття", "Відпочинок на шляху до Єгипту" та інших намагається подолати пізньоготичні традиції умовностей та орнаментальності і створити реалістичні образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються у зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л.Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетичного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гостроти характеристик у портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона. Специфіка культури доби Реформації полягає у поєднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуальних колізій. Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Ньютона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.). Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. — розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз — чисто прак-тичний) — чуттєвий досвід. Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке в свою чергу надає людському існуванню справжнього сенсу. В контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктивний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716). Основи емпіризму закладені Ф. Беконом (1561 — 1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціоналістичного світогляду в контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу. У художній культурі періоду

Митці Їх роботи (твори)
І. Південне Відрродження  
ІІ. Північне Відродження.  

ВІДРОДЖЕННЯ

Італійський Ренесанс

Гуманісти як фундатори нової культури Першим провісником нового інтелектуального руху був великий італійський поет Данте Аліг'єрі, родом з Флоренції, — автор "Божественної комедії". В його творчості багато середньовічного (передусім жанр "Ходіння в загробне царство"), однак помітний і початок нової доби. Данте глибоко й уважно вглядається у власну душу, що показує його високий особистий розвиток. Бажання поета заслужити славу в нащадків не узгоджується з ідеалом середньовічного аскета, а відправлення пап у пекло і негативна оцінка папської політики свідчать про сміливість і самостійність його думки. До того ж Данте написав поему народною італійською мовою, піднявши її до мови художньої творчості і відмовившись від латинської.

Класичним гуманістом був Ф. Петрарка, який добре знав творчість Вергілія та Цицерона, мав уявлення про вчення Платона і значною мірою пройнявся античною ідеологією. Він раніше, ніж інші, позбавився схоластичних понять і виробив нове світобачення, в якому з небувалою на той час хоробрістю відстоював думку про можливість примирення давньоязичницької філософії з християнським вченням, а отже, зробив першу спробу звільнити європейську думку від богословської опіки. Його сонети сеньйорі Лаурі свідчать про його глибокий інтерес до власної душі та почуттів. Він відверто прагнув визнання сучасників і одержав його: Петрарку назвали найвидатнішим поетом, а римський сенат вінчав його на Капітолії лавровим вінком.

Молодий сучасник Петрарки Дж. Боккаччо ще ретельніше вивчав класичну давнину (він був першим, хто для цього вивчив грецьку мову), написав кілька досліджень. Однак властива йому свобода думки найповніше виразилась у "Декамероні" — зібранні невеликих оповідань, якими тішать товариство сім флорентійських панн і троє кавалерів, котрих епідемія чуми відірвала від життя міста. У "Декамероні" осміяні всі вади і недоліки тогочасного суспільства, особливо католицького духовенства та ченців. Дж. Боккаччо висміює лицемірство, обстоює права людини на земні радощі і навіть виправдовує певною мірою дошкульні вади людської природи.

Інші гуманісти із захопленням здійснювали пошуки античних творів: збирали старі рукописи, викопували з-під землі статуї, старовинні медалі і монети, влаштовували музеї, читали публічні лекції, організовували людей для вивчення стародавніх мов. Саме їх зусиллями Флоренція зобов'язана багатим зібранням античних рукописів, передруком античних авторів, заснуванням кафедр стародавніх мов при університетах, створенням експериментальних коледжів і шкіл, які і започатковували модель гуманістичного виховання, вільного від утилітарних знань, — "розвивальної" освіти, яка. тільки згодом дає щедрі плоди. Вони писали трактати, в яких людину називали земним Богом. Так уславляли людину Дж. Піко делла Мірандола, Л.Б. Альберті, Т. Мор, Т. Кампапелла, Ф. Бекон та ін. Із середовища вчених гуманістів відомими були письменник - філософ Л. Валла, глибокий знавець Платона М. Фічино, політичний мислитель та письменник Н. Макіавеллі, найвідомішим твором якого став політичний трактат під назвою "Государ". Стурбований становищем Італії, роздробленої на багато володінь, Макіавеллі пропонує наміченому ним об'єднувачу — герцогу Урбінському — програму дій: зокрема, вважаючи справу надзвичайно важливою, він радить йому вдаватися до всіх можливих засобів, адже "мета виправдовує засоби". Численні переклади творів Платона і неоплатоніків зумовили значне поширення неоплатонізму і зробило його хоча й не єдиною, але потужною ідейною течією XV—XVI ст. Саме звідси у гуманістів культ розуму і знань, героїзація особистості, недогматичний підхід ренесансних титанів — Мікеланджело Буонаротті, наприклад, до тлумачення окремих епізодів Біблії.

Гуманісти були дуже популярними у суспільстві, не лише їм охоче сприяли та опікувалися ними владні особи (як Лоренцо Пишний — представник родини Медичі у Флоренції), меценатствували й папи, тим більше, що троє з них — Микола, Пій П і Лев X — самі були гуманістами.

Гуманістичний рух у XV ст. захопив уже все освічене італійське суспільство, а далі й міста Європи, що плідно відобразилося на розвитку науки і мистецтва.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.