Наслідки «Помаранчевої революції»

Позитивні:

- набуття Україною іміджу демократичної держави;
- формування привабливого інвестиційного клімату;
- укрупнення політичних партій;
- створення передумов для прозорих ринкових реформ;
- розширення свободи слова;
- зростання національної самосвідомості.

Негативні:

- не відбулося розмежування бізнесу і влади;
- відсутність прозорої кадрової політики, «кумівство»;
- відсутність реальної боротьби з корупцією;
- неефективність дій уряду;
- популізм та відсутність чіткого плану дій керівництва;
- неврахування інтересів регіонів України.

Перед новим складом Верховної Ради стояли важливі завдання. Проте її ефективній роботі Роди заважало політичне протистояння прокомуністичних та національно-демократичних вил, прагнення парламенту вирішувати всі питання життя держави, аж до поточних економічних проблем, недостатній рівень правової підготовки багатьох народних депутатів.

Стосовно вирішення кардинальних економічних питань, що Повинні були забезпечити просування України до ринку, рішення Верховної Ради мали консервативно-стримуючий характер. Так, без достатніх на те підстав, було призупинено здійснення в державі приватизації. Проведене під гаслами перевірки, подолання тенденції до капіталізації суспільства та соціального розшарування, зазначене рішення істотно загальмувало важливу складову переходу до ринку.

Одночасно ліві фракції Верховної Ради спробували провести рішення про скасування заборони діяльності Компартії Укриши. Багатьма це було оцінено як спроба реваншу за поразку ІН91 р. Більшість Верховної Ради рішення не підтримала, хоча Його ініціатори не зупинялись навіть перед порушенням процедури голосування, що викликало невдоволення в парламенті.

Ряд ухвал Верховної Ради стосувалося збільшення грошових доходів різних верств населення. Ці рішення ініціювались здебільшого лівими депутатами, які прагнули таким чином виконати свої передвиборні обіцянки. Але для реалізації цих популістських рішень грошей у державі не було.

Дещо конструктивнішим був початок діяльності Президента. Широкий резонанс мали укази, що стосувались боротьби з корупцією, організованою злочинністю та тонізацією економіки. Вони засвідчили прагнення новообраного керівника держави подолати ці негативні явища.

Зубожіння більшості населення вимагало від виконавчої влади невідкладних дій і в даному напрямі. В листопаді 1994 р. Президент України видав Указ про індексацію вкладів населення в установах Ощадбанку. Вони збільшувалися в цілому в 2200 разів. Проте здійснювалася індексація диференційовано, великі суми вкладів таким акціям не підлягали. До того ж здійснювалася вона не шляхом видачі готівкових грошей, а через отримання на ці суми приватизаційних сертифікатів.

Перші дні роботи Верховної Ради і Президента висвітлили недосконалість політичної системи України, неврегульованість відносин між окремими гілками державної влади. Державний устрій України поєднував риси парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. У такому поєднанні було закладено основи протистояння і навіть глибокого конфлікту з непередбачуваними наслідками. Виважена політика Президента, Голови Верховної Ради, прем'єр-міністра, більшості обласних керівників до певного часу стримувала розлад у керівництві, але запобігти йому була не в змозі. Необхідно було усунути причини розладів.

У жовтні 1994 р. Президент України Л. Кучма ініціював підписання загальнонаціональної угоди про суспільну злагоду в Україні. Вона мала стати базою для реальної консолідації законодавчої і виконавчої влади, політичних партій і рухів, громадськості задля ефективного здійснення економічних реформ.

Проте через значну поляризацію політичних сил їхнє прагнення до самоутвердження, вказана ініціатива не зустріла широкої підтримки з боку громадськості та окремих політичних сил.

Зросла напруженість у взаєминах усіх гілок державної влади. Як зазначав у виступі на сесії Верховної Ради України 24 грудня 1994 р. Л. Кучма, «відсутність детального, конституційне визначеного розмежування повноважень Президента і Верховної Ради, а також занадто самостійний статус прем'єр-міністра постійно провокували виникнення між ними протиріч». Одним з наслідків цього стала відставка 1 березня 1995 р. В. Масола. Обов'язки голови Кабінету Міністрів покладено на його першого заступника Є. Марчука.

Серйозні суперечності виникали між місцевими радами різних рівнів та їхніми головами. У результаті склалася ситуація, коли, за виразом Л. Кучми, «Україною не править ніхто».

Запропонований Президентом Закон про владу та місцеве самоврядування передбачав вирішення цілого ряду проблем.

Це стосувалось чіткого розмежування повноважень законодавчої та судової влади, створення дієвої, контрольованої Президентом виконавчої влади в центрі і на місцях, ліквідацію двовладдя — рад і голів рад — на місцях, встановлення суворої звітності керівників місцевої влади.

Цей законопроект без особливого ентузіазму був зустрінутий лівими фракціями Верховної Ради. Вони фактично блокували його прийняття. Закон було прийнято лише у травні 1995 р. простою, а не конституційною (як того вимагає процедура) більшістю голосів, що фактично зводило нанівець можливості його реалізації і зберігало чинними положення Конституції 1978 р.

Вибори до Верховної Ради України 1998 р. і президентські вибори 1999 р.

Вибори нового складу Верховної Ради України, що відбулися в березні 1998 р., вперше проводились за змішаною виборчою системою. Половина депутатів до Верховної Ради обиралась у 225 територіальних виборчих округах, а решта — за партійними списками у загальнодержавному окрузі. Кількість місць у Верховній Раді для кожної з партій і блоків визначалась пропорційно набраних ними голосах по всій державі.

Така процедура дещо ускладнювала виборчий процес, тим більше, що водночас відбувались і вибори до місцевих рад. Всього у виборах взяло участь 26,5 млн чол., або 70,8% від загальної кількості виборців. Це свідчило про високу політичну активність громадян України.

За списками політичних партій на 225 відведених у Верховній Раді місць 4% бар'єр подолали 8 із ЗО партій та партійних блоків. Серед них 84 мандати отримали комуністи, 32 - Народний рух України, 29 - блок СПУ-СелПУ, Партія зелених України - 19, Народно-демократична партія - 17, об'єднання «Громада» — 16, по 14 - Прогресивна соціалістична партія та Соціал-демократична партія (об'єднана).

Ліві партії одержали 127 місць у парламенті, центристські — 98. У 225 територіальних округах виборці віддали перевагу переважно безпартійним, тим, з ким пов'язували надії на сприяння у розвитку певного регіону.

Обраний за змішаною мажоритарно-пропорційною системою український парламент XIV скликання відзначався більшою, ніж попередній, політичною структурованістю. З перших днів роботи у ньому було зареєстровано 8 депутатських фракцій, які групувались навколо політичних партій.

Після тривалого марафону було обрано Голову Верховної Ради України — Олександра Миколайовича Ткаченка. Він народився на Черкащині, тривалий час працював на різних посадах - аж до міністра в системі агропромислового комплексу, був першим заступником Голови Верховної Ради України попереднього скликання. Новий Голова Верховної Ради був представником лівих сил, що накладало відбиток на всю її роботу. Відповідно до закону про вибори Президента України претендентами на цю найвищу посаду в державі могли стати ті, хто у визначені терміни подав мільйон підписів громадян України на їхню підтримку. Це повинно було обмежити кількість пошукачів даної посади. Але всупереч очікуванням, Центральна виборча комісія зареєструвала 15 кандидатів, а до виборчих бюлетенів було включено 13.

Виборча кампанія проходила в умовах надзвичайного політичного, ідеологічного та емоційного протистояння. В першому турі виборів, який проходив 31 жовтня 1999 р., 9,5 млн. виборців підтримали кандидатуру діючого Президента Л. Кучми, 5,9 млн. - лідера комуністів П. Симоненка, 2,9 млн. - лідера СПУ О. Мороза, 2,98 млн. - лідера Прогресивної соціалістичної партії України - Н. Вітренко. Є. Марчук отримав 2,1 млн голосів виборців, Ю. Костенко - 571 тис., Г. Удовенко - 320 тис. Всі інші кандидати отримали менше 100 тис. голосів. Оскільки жоден з кандидатів у першому турі не набрав простої більшості голосів, до другого туру виборів вийшли Л. Кучма та П. Симоненко. Він відбувся 14 листопада 1999 р. За Л. Кучму віддали голоси близько 16 млн. виборців, а за лідера комуністів П. Симоненка - 10 млн.

Вибір українського народу засвідчив його прагнення будувати нове, демократичне суспільство, ринкову економіку, а не повертатися до тоталітарного комуністичного минулого.

Водночас вибори показали наявність численних проблем в українському суспільстві, незадоволення значної частини громадян темпами реформ, соціальну незахищеність багатьох верств населення.

Формування більшості у Верховній Раді. Всеукраїнський референдум.

Після виборів розстановка політичних сил в Україні не зазнала суттєвих змін. У Верховній Раді керівні посади продовжували обіймати представники лівих сил.

Ще до виборів Президент України Л. Кучма заявив, що після свого обрання на другий термін він звернеться до народу з пропозиціями щодо внесення поправок до Конституції України, які б дозволили налагодити більш ефективну роботу законодавчої та виконавчої гілок влади, націлити Верховну Раду на розв'язання конкретних соціальних та економічних проблем життя держави. В цих умовах виникла ідея Всеукраїнського референдуму, в ході якого народ повинен був висловити свою думку щодо надання Президенту права розпускати Верховну Раду, якщо в ній не буде сформовано депутатську більшість чи вона своєчасно не зможе прийняти Державний бюджет, скасування депутатської недоторканності та скорочення числа депутатів парламенту з 450 до 300 чоловік.

Більшість населення в цей час підтримувала такі вимоги, а це загрожувало розпуском парламенту. Саме тоді у складі Верховної Ради формується так звана депутатська більшість у кількості 237 чоловік. Реально оцінюючи ситуацію в державі й суспільстві, вона бере курс на консолідацію різних політичних сил у Верховній Раді та об'єднання зусиль законодавчої і виконавчої влади.

Протягом 1995—1999 рр. в Україні змінилось три уряди, які очолювали Є. Марчук (з червня 1995 р.), П. Лазаренко (з травня 1996 р.) та В. Пустовойтенко (з червня 1997 р.). Саме кандидатуру останнього Л. Кучма запропонував Верховній Раді для затвердження і наприкінці 1999 р. Однак необхідної кількості голосів вона не набрала. Після тривалих консультацій і схвалення Верховною Радою у грудні 1999 р. український уряд очолив Голова Національного банку України В. Ющенко. Формування уряду стало додатковим стимулом консолідації суспільства.

Депутатська більшість остаточно сформувалась на початку 2000 р., а 1 лютого 2000 р. п'ята сесія Верховної Ради України, яка зібралась в Українському Домі у кількості 255 чоловік розпочала свою роботу з переобрання керівництва Верховної Ради України. Одночасно депутати обрали Головою Верховної Ради І. Плюща, першим заступником - В. Медведчука і заступником - С. Гавриша.

«Оксамитова революція», як назвали процес формування депутатської більшості журналісти, створила передумови для ефективної співпраці всіх гілок влади в Україні. 16 квітня 2000 р. оголошений ще перед «оксамитовою революцією» референдум все-таки відбувся. Переважна більшість населення України підтримала винесені пропозиції. Однак конкретного механізму їх імплементації вироблено не було.

Таким чином, на кінець 2000 р. вдалось у цілому подолати суперечності між гілками влади та досягти суттєвих зрушень на шляху розбудови правової держави та громадянського суспільства в Україні.

На початку 2001 року, у зв'язку зі зникненням журналіста Г. Гонгадзе й так званим касетним скандалом політична ситуація в Україні знову загострилась. На початку березня 2001 р. країною прокотилась хвиля виступів опозиційних сил у рамках акції «Україна без Кучми». Політична конфронтація знову стала в епіцентрі життя держави, затьмаривши вирішення численних гострих економічних і соціальних проблем. На цьому фоні пройшов процес розпаду депутатської більшості. Частина фракцій Верховної Ради («Трудова Україна», Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), НДП, Компартії України) ініціювали відставку уряду В. Ющенка, висловивши йому недовіру.

У відповідь на це частина представників національно-демократичних сил заявили про свій перехід в опозицію.

ЕКОНОМІКА

Влітку 1994 р. Президентом України було обрано Л. Кучму. Він спирався на підтримку промислового директорату, частини

номенклатури та лівих політичних сил. Про бажаність його приходу до влади дала зрозуміти Москва. Кучма проводив передвиборну боротьбу під гаслами радикальних економічних реформ, відновлення зв'язків із Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

Одним із перших кроків новообраного Президента стало ініціювання ним конституційного процесу, який завершився 28 червня 1996 р. ухваленням Конституції України. Вона проголосила Україну суверенною і незалежною, унітарною, демократичною, соціальною, правовою державою з єдиним громадянством та державною українською мовою. Найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який реалізує її через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. її громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожен має право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання, об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Право приватної власності є непорушним. Конституція декларує також права на працю, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров'я, освіту, правову допомогу та ін. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Усі громадяни України зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України.

Головною проблемою новообраного Президента була економічна криза. Вже у жовтні 1994 р. він проголосив стратегію економічних перетворень, яка передбачала вивільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної торгівлі, сувору монетарну політику, масову приватизацію підприємств, земельну реформу.

Протягом перших 2—3 років після проголошення економічного курсу Л. Кучми в економіці окреслилися зрушення на краще. Почалась реальна приватизація, в результаті якої частка державної власності скоротилася з 96 до 62 %. Важливим підсумком стала фінансова стабілізація.

У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа, її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який перебував тоді в обігу, і заміні його гривнею. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, роздержавлення земель тощо.

Однак, незважаючи на певну стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у низці галузей, економічну кризу подолати не вдалося. І без того непросте фінансове становище України значно погіршилося внаслідок кризи в Південно-Східній Азії (1997) та Росії (1998). Загострення економічної ситуації передусім відобразилося на становищі населення; До 1999 р. середньомісячна зарплата, що виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася майже вдвічі і становила менше 50 дол. США. Зростали ціни на продукти та споживчі товари. Збільшилась чисельність безробітних. За межею бідності опинилася більшість українських громадян.

Причини - такого становища крилися в низькій якості економічної політики, відсутності політичної волі щодо оптимізації податкової системи" (прямі й непрямі податки сягали 60—80 %), зниженні бюджетних витрат тощо. Зокрема, жорсткі податкові вимоги за високих цін на кредитні ресурси паралізували виробничо-споживчий обіг. Втрата виробниками обігових засобів призводила до зниження конкурентоспроможності продукції.

Значною мірою чинна податкова система сприяла формуванню "тіньової" економіки, обсяги якої на 1999 р. сягнули не менше 60 % ВВП. По суті, "тіньовий" сектор економіки став економічною та фінансовою базою для утворення паралельної державі інфраструктури влади, деформував свідомість людей, призводив до правового нігілізму.

Негативним фактором для розвитку економіки став величезний зовнішній борг. Упродовж 1994— 1999 рр. він зріс більше ніж утричі й становив 12,5 млрд. дол. США за ліквідних валютних резервів у 768 млн. дол. Сюди додавалося зростання внутрішньої заборгованості з виплати заробітної плати, стипендій, пенсій, інших соціальних виплат, загальна сума яких збільшилася з 36 млн. до 12 млрд. грн.

Не вдалося Л. Кучмі розгорнути й широко рекламовану боротьбу з таким лихом, як корупція та хабарництво. У грудні 1999 р. він змушений був визнати, що "криміналізовані буквально всі сфери економіки" і "доводиться говорити про фактичну втрату керованості" економічними процесами. Україна перетворилася в одну з найкорумпованіших держав світу.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації в країні стало родючим ґрунтом для зростання впливу лівих сил. Свідченням цього був їхній успіх на виборах до Верховної Ради в березні 1998 р., які відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Відповідно до поданих голосів КПУ отримала в парламенті 124 депутатських місця, Рух — 45, СПУ-СелПУ — 35, НДПУ — 23, "Громада" — 20, ПЗУ — 19, ПСПУ — 16, СДПУ(о) — 16. Решта місць дісталася безпартійним депутатам. Головою парламенту було обрано консервативно налаштованого представника селянської партії О. Ткаченка.

Кампанія з виборів Президента України розпочалася у травні 1999 р. Претендентами на президентську посаду було зареєстровано 15 осіб. За результатами голосування до другого туру виборів вийшли чинний Президент Л. Кучма та лідер комуністів П. Симоненко. Завдяки принципу "меншого зла" переміг Л. Кучма, набравши 56,25 % голосів.

Після президентських виборів унаслідок т.зв. парламентського оксамитового перевороту 2000 р. було створено правоцентристську парламентську більшість, - спрямовану на співпрацю з президентом і урядом, та реформування економіки. Новим головою парламенту став центрист І. Плющ. Реалізацію курсу реформ було покладено на новий Кабінет Міністрів, який з 22 грудня 1999 р. очолив колишній голова Правління Національного банку

України В. Ющенко. Урядова програма виходу з економічної кризи отримала назву "Реформи заради добробуту".

Після невпинного економічного занепаду впродовж 10 останніх років уряду В. Ющенка вдалося уникнути дефолту, реструктуризувати й скоротити на 17 % обсяг зовнішнього державного боргу; зберегти життєстійкість енергетичної системи; перейти до політики збалансованого державного бюджету; зміцнити фінансову дисципліну в країні; замінити бартер грошовими розрахунками; утримати стабільність грошової одиниці й поліпшити збирання податків настільки, що це дало змогу майже на третину скоротити заборгованість за заробітними платами, а пенсії навіть підвищити на 10 %; закріпити тенденції до економічного зростання. Якщо впродовж 1992—1999 рр. розмір валового продукту країни скоротився на 60 %, то протягом 2000 р. він уперше за десятиріччя зріс на 6 %.

Серед недоліків діяльності уряду В. Ющенка у 2000 р. — повільне вирішення соціальних завдань розвитку. Зокрема, внаслідок інфляції зростання реальних доходів населення, по суті, не сталося. Не вдалося йому створити безпечних і стабільних умов для національного капіталу, домогтися значного зниження податків, установити необхідний порядок у державному секторі економіки тощо. Однак названі проблеми нагромаджувалися роками і їх вирішення потребувало тривалого часу.

Свідченням правильності обраного кабінетом В. Ющенка курсу стало нарощування темпів економічного зростання в січні — квітні 2001 р. порівняно з аналогічним періодом попереднього.

На тлі ефективної діяльності уряду В. Ющенка повною несподіванкою стало рішення Верховної Ради України від 26 квітня 2001 р. про його відставку. Причини відставки, санкціонованої Президентом, крилися в тому, що політика В. Ющенка викликала незадоволення комуністів та олігархів, які, по суті, об'єднались у нову парламентську більшість. Щойно розбагатілі побоювалися втратити прибутки, їх непокоїла боротьба уряду проти корупції та тіньової економіки. Комуністів так само не влаштовувало оздоровлення країни, оскільки з поліпшенням умов життя народу їхні шанси перемогти на виборах істотно знижувалися.

Незважаючи на відставку уряду В. Ющенка, здійснені ним економічні реформи дали можливість новому Кабінету Міністрів, який з 29 травня 2001 р. очолив народний депутат України А. Кінах, продовжити курс на зростання економіки. Зокрема, у 2001 р. зростання ВВП в Україні становило понад 9 %. Проте надалі уряд А. Кінаха не зберіг динаміку позитивних економічних змін. Як наслідок, уже наприкінці того ж року сповільнилися темпи зростання реальних доходів населення, виробництва товарів народного споживання, промислової продукції та продукції ЛПК.

Новим прем'єр-міністром 21 листопада 2002 р. став голова Донецької облдержадміністрації В. Янукович. За його прем'єрства зростання економіки впродовж 2003—2004 рр. істотно прискорилося. Зокрема, приріст ВВП у 2003 (9,4 % ) та 2004 р. (12,7 %) перевищив середню величину за всі попередні роки незалежності. Заборгованість із зарплат скоротилася у 2,5 раза, а в бюджетній сфері була повністю погашена. Середня заробітна плата протягом 2 років підвищилася на 42 %, а мінімальна — на 44 %. Правда, це зростання населення не відчуло, оскільки ціни на товари, які становлять основу споживчого кошика, зростали втричі швидше, ніж реальні заробітки; державний борг України збільшився на 20 млрд. грн. Бездумне підвищення зарплат і пенсій, пов'язане з участю В. Януковича в президентських виборах, не лише призвело до дестабілізації фінансово-грошової сфери, знецінення гривні та стрімкого зростання цін, а й поставило на межу краху пенсійну систему держави.

На відміну від нехай повільних і непослідовних, але загалом позитивних змін, які, починаючи з 2000 р., відбувалися в українській економіці, події на політичній арені України мали протилежний знак. Другий президентський термін Л. Кучма розпочав з активних дій, спрямованих на реформування політичної системи. 16 квітня 2000 р. відбувся всеукраїнський референдум, учасники якого підтримали посилення президентської гілки влади за рахунок повноважень парламенту.

На заваді реалізації результатів референдуму стала політична криза наприкін. 2000 р. — у першій пол. 2001 р. Вона розпочалася з оприлюднення народним депутатом О. Морозом 28 листопада сенсаційних аудіо записів колишнього охоронця Президента М. Мельниченка начебто розмов Президента України та інших посадових осіб, які засвідчували причетність керівництва держави до викрадення, а можливо, й убивства, опозиційного журналіста Г. Ґонґадзе, повальну корупцію у найвищих ешелонах влади, порушення виборчого законодавства, прав людини, залякування суддів, обмеження свободи слова тощо.

У грудні — січні 2000—2001 рр. у багатьох містах виросли наметові містечка, які доносили інформацію про опір. Опозиційними до чинної влади силами було створено низку структур: комітет "Україна без Кучми", Форум національного порятунку, Громадський комітет опору "За правду", до яких увійшли такі відомі політики, як Ю. Тимошенко, Л. Лук'яненко, О. Мороз, С. Головатий, Т. Чорновіл та ін. їх основною вимогою була відставка Президента України та його найближчого оточення.

Апогею протистояння у державі досягло 9 березня 2001 р., коли під час святкування річниці народження Т. Шевченка в сутичці демонстрантів з міліцією постраждали десятки людей з обох сторін і сотні опозиціонерів було затримано.

Навесні напруженість у суспільстві почала спадати. Негативну реакцію Заходу на події в нашій державі істотною мірою пом'якшили дві визначні події: перший в історії візит в Україну Папи Римського Івана Павла II у червні 2001 р. та святкування 10-ї річниці проголошення державної незалежності України. Згодом політичні пристрасті вихлюпнулися на парламентські вибори 2002 р., що, як і попередні, відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. За результатами виборів перемогу святкував правоцентристський блок В. Ющенка "Наша Україна". До парламенту також пройшли КПУ, пропрезидентський блок "За єдину Україну", опозиційні блок Ю. Тимошенко й СПУ, а також СДПУ (о).

Тріумф опозиційно налаштованих до влади "Нашої України", КПУ, блоку Ю. Тимошенко та СПУ на парламентських виборах 2002 р. не приніс їм значних дивідендів. Натомість пропрезидентські сили завдяки потужній владній підтримці зуміли на лише перемогти у більшості мажоритарних округів, а й обрати головою Верховної Ради свого ставленика — В. Литвина, колишнього керівника Адміністрації президента. Це призвело до нечуваного протистояння між пропрезидентськими та опозиційними силами.

Восени Україною знову прокотилася хвиля протесту. Зокрема, 16 вересня, в день річниці загибелі Г. Ґонґадзе, опозиція провела в столиці Всеукраїнські народні збори "Повстань Україно!" за участю десятків тисяч громадян. Багатотисячні маніфестації відбулися в усіх обласних центрах, багатьох містах і селах. їх учасники висунули вимогу Президенту Кучмі про негайну відставку, ухвалили звернення до глав іноземних держав та організацій про міжнародну ізоляцію режиму Кучми. Як з'ясувалося згодом, ці протестні заходи, докорінно вплинувши на свідомість суспільства, були генеральною репетицією революційних подій 2004 р.

Отже, нав'язана Україні владою кланово-олігархічна модель розвитку довела її до глибокої кризи, ! тотальної бідності, безробіття, фактично стану національної катастрофи. Проте суспільство терпіло з останніх сил, чекаючи дня президентських виборів, щоб скористатися правом на вільне волевиявлення і легітимно змінити осоружну владу.

Поиск по сайту: