Філософія стародавнього світу

1. Особливості східного світосприйняття в давніх індійських даршанах.

2. Сприймання світу давньокитайською філософією.

3. Давня Греція. Початки західного світосприймання: досократики.

І. Кожна культура є неповторною, ця неповторність виражена особливостями світосприйняття, яке містять міфи, легенди, фольклор, мораль і в узагальненій формі вони прибирають вигляд філософських ідей. Філософські ідеї Індії, як і кожної культури, своїми витоками сягають міфологічного та релігійного світосприйняття. Джерелом інформації про духовно-культурне життя, що виражало ідеї давньоіндійської філософії є ведична література. Вона формувалась близько 900 років (1500 – 600 рр. до н. е.). Власне філософські ідеї формуються в так званому епічному періоді (600 – 200 рр. до н. е.). Вони вкорінені у ведичну збірку «Упанішади»(VІІІ – VІ ст. д. н. е.), а на їх основі формуються філософські системи – даршани. До основних філософських шкіл належать: санкх'я, йога, міманса, веданта та релігійно-філософські вчення буддизму й джайнізму. Згідно з упанішадами, основу буття становить безособовий світовий дух – брахма, що лежить в основі всього існуючого і все утримує. Брахма виявляється в людині як її індивідуальна духовна сутність – атман. Основна світоглядна ідеяУпанішад виражена концепцією колообігу життя. У цьому вченні життя людини інтерпретується як нескінчений ланцюг перероджень – сансара, що підпорядкований закону відплати (карма). Закон карми диктує включення в колообіг і визначає характер майбутнього народження. Цикл перероджень тлумачиться у відповідності з циклічністю природних процесів. Згідно з законом карми, той, хто жив відповідно до усталених у його варні (станові) правил життя, той у майбутньому народиться як брахман (служитель культу, чернець), кшатрія (воїн), вайш’я (ремісник, торговець, землевласник). Хто жив неправильно у майбутньому буде шудра (виробник), а можливо навіть його атман втрапить у тіло тварини. Атман, що покидає тіло людини на поховальному вогнищі, спрямовується кармою в нове втілення і йде шляхом батьків. Той, хто усвідомить єдність атману і брахми звільняється від подальших перероджень й підноситься над життям та смертю, увільняється від карми. Це шлях богів.

Кожна із філософських систем (даршан) філософії пропонує свій шлях вивільнення з під карми і сансари. Прагнення до такого вивільнення пов’язане з переконанням, що життя невіддільне від страждання. Це переконання є вихідним у релігійній філософії буддизму (засновник – історична постать Ґаутама-Будда, VI ст. до н. е.). Основу його вчення становлять чотири шляхетні істини: 1. Істина страждання: у світі все минуще, не має сталої субстанції, а тому сповнене скорботою; 2.Істина причини: причиною страждань є згага буття, бажання, пристрасті, потяги; 3.Істина звільнення: Звільнитися від страждань можна, лише відмовившись від бажань, притлумивши в собі пристрасті. 4. Істина шляху: для досягнення спасіння слід вийти з кругу перевтілень, досягнути стану нірвани, тобто згасання або зникнення. Отже, причина страждань – природа людських бажань. Вихід з цього один – слідувати в житті такому способові, який зрештою приведе до нірвани – це складний шлях, який вимагає спрямування волі, мислення, чуттів на власний атман. Проте такі зусилля зрештою приведуть до злиття свого атману з брахмою. Це стан повного знечулення і позбавлення власного Я, злиття з усім, неіснування, яке і є нірвана.

Отже, згідно з «Упанішадами», порядок як основа виживання суспільства зумовлюється нескінченим ланцюгом перероджень, що підпорядкований закону відплати (кармі), який зобов’язує кожного жити у відповідності правил і норм , що існують у його варні. Основна особливість індійського світосприйняття полягає у прагненні людини втекти від світу і зосередитись на внутрішньому «я», нескінчений ланцюг перероджень – сансара, що підпорядкований закону відплати (карма) лише ізоляція від світу, стверджує буддизм, дозволить їй усунути причину страждань.

ІІ. Давньокитайська культура є одною з найсамобутніших у світі. Її джерела, включаючи й специфіку філософського мислення, так само як і в Індії, сягають міфологічного світогляду. У ньому природа сприймається одуховленою, всі речі навіть будь-яке місце, мають своїх духів-демонів. Душі померлих продовжують існувати в інших формах. Їхнє вшанування породило стійкий культ предків, що стало традицією й існує в Китаї понині. У плані походження всього сутнього, згідно з китайським світосприйняттям, існують дві протилежно спрямовані сили: небесна (активна) (ян) і земна (пасивна) (інь). Основним джерелом духовної культури є «Книги китайської освіченості», вони написані в І тис. д. н. е. Це “Книга змін”, “Книга пісень”, “Книга порядку”, “Книга гір і морів”, “Книга весни і осені”. До чільних філософських шкіл, насамперед, належать: конфуціанство, даосизм, легізм.

Конфуціанство (VI – V ст. до н. е.), засновник Кун Фу-цзи (Конфуцій). Конфуцій у своєму вченні виражав традиційний китайський світогляд, стверджував: “Я передаю, а не створюю”. Йому властивий культ неба, він вважав його безособовим буттєвим принципом і чинником справедливості. Основна проблема – суспільне життя, моральні засади людських взаємин, виховання. Центральне питання його вчення – це порядок(“лі”) у суспільному житті, який базується на обов’язку. Якщо люди живуть згідно зі своїм обов’язком, тоді порядок наповнюється доброчинством (“де”).Проте ідеал порядку знаходиться в минулому. Культ минулого знайшов вираз у беззастережному підпорядкуванню старшим. Шанування батька, повага до старших братів – необхідна норма добра і порядку. Кожна людина має жити на основі добрих звичаїв (“лі”). Взаємини підданого і правителя, підлеглого і начальника такі самі як взаємини сина та батька, молодшого й старшого братів. Моральна філософія Конфуція розуміє людину як виконавця соціальних функцій, а для їх належного виконання слугує система виховання як наслідування традиційних предківських правил і норм. Такий порядок відповідає природі “дао” – світовому закону неба. Важливим принципом взаємин є принцип людяності (гуманізму) –“жень” він виражає настанову “не робити іншим того, чого не бажаєш для себе”.

Даосизм. Його засновником вважають Лао-цзи. Центральне поняття – “дао”, це «мати всіх речей», з нього походить все сутнє. Дао є всюди, проте не є самостійною субстанцією, хоча є «матір’ю усього сутнього», існує скрізь і у всьому. Дао – це шлях, у якому все напередвизначено. Основою змін єінь і ян. Вихідним принципом Лао-цзи є принцип недіяння, невтручання в природний процес існування світу. Тому даосизм орієнтує людину на повернення до минулого “природного” стану життя людей. Звідси і моральний принцип поведінки, який полягає в “переможному недіянні”, невтручанні, аби не порушити природного ходу “дао”. Даосизм критично налаштований проти конфуціанства, й відкидає принцип неба.

Легізм (VII – VI ст. до н. е.). Його ідеї сконцентровані навколо проблеми політичного управління державою. Метою держави є сильна влада, яка спрямована на перемогу над іншими народами задля створення імперії. Представник легізму Шан Ян вважав причиною недобрих учинків поширення в державі “доброти й людинолюбства”. Основа доброчинства – порядок, який утверджується законами й правилами, що диктує і впроваджує правитель. Він застосовує принцип «трьох інструментів і двох важелів». Дієвими інструментами управління в державі є закон, влада і вміння керувати, для ефективного управління державець використовує покарання і заохочення. Добро запроваджується через систему покарань особливо через смертну кару. Згідно з легізмом, жорстоке покарання слід запровадити навіть за незначні провини. Держава має постійно втручатися в життя підданих, вистежувати і карати, тоді народ знатиме правила і закони поведінки. Нормою взаємин у державі мають стати доноси. Це вірний спосіб створити сильну державу в якій народ шануватиме закони й буде готовий піти на смерть за імператора.

Таким чином, згідно з давньокитайською філософією, в основі добробуту і щастя є порядок у соціальному житті, який конфуціанство, даосизм і легізм трактують по різному. Світоглядною особливістю китайця є його спрямованість на пристосування до світу.

ІІІ. Давньогрецька філософія, що сформувалася так само як індійська і китайська в VII–VI ст. до н. е., світоглядною спрямованістю і методом відрізняється від східної прагненням раціонально оволодіти світом. Її розвиток можна поділити на такі етапи: VII–V ст. до н. е. – це досократівській період. Другий половина V і частина ІV – класичний етап розвитку, третій – це кінець ІV–ІІ ст. до н. е.

У досократівському періоді вихідними філософськими поняттями, що вказують на певне єднання і воднораз розрив з міфологічним світосприйняттям стали Космос – Хаос, архе, Логос. (Під Космосом розуміли впорядкованість світу). Центральною проблемою в цей період стала проблема основи впорядкованості світу чи то першопричини, першопочатку (arche) усього існуючого Цю проблему започаткувала іонійська філософія (Мілетська школа). Засновник мілетської філософії Фалес(640–562 рр. до н. е.) був великим знавцем геометрії. Особливої уваги надавав прямокутним трикутникам. Виміряв висоту піраміди в Єгипті. Міряв у ту пору дня, коли тінь від людини дорівнювала її зросту. Увів календар, розділивши 365 днів на 12 місяців. Основою всього сутнього брав воду. Проте воду розумів не як чуттєво дану, а як аморфну силу, що впорядковує світ. Ця сила дає початок вологи і є першопочатком усього існуючого. Вода як аморфна сила має здатність виявлятися кригою, парою, також може перетворюватися в інші тіла, як, наприклад, камінь, землю, рослини. Згідно з Фалесом, вода – це рухома стихія і нескінченна основа постійної зміни і різних перетворень.

Анаксимандр (610 – приблизно 547 рр. до н. е.) вводить у філософію поняття arche і називає його “апейрон”, що означає “нескінченне”, яке є тим, що “все охоплює і всім править” і необмежений ні часом, ні простором.На відміну від Фалеса не цікавиться геометрією, предметом його наукового інтересу стає природа. Учив, що Земля утримується сама собою, вона нічим не зв’язана і від усього однаково віддалена, їй притаманний рух, який є джерелом холоду і тепла.

Анаксимен (585–524 до н. е.) вивчав астрономічні явища. За першооснову бере повітря, яке, як і апейрон, на його погляд, становить нескінченну стихію і активний, творчий першопочаток. Сили розрідження і згущення повітря лежать в основі всіх перетворень речей: з повітря все виникає і в повітря все повертається.

Геракліт (544–484 до н. е.) з Ефеса вважає, що першооснова буття, має бути чимось мінливим, динамічним, рухливим, бо те, що не змінюється, не може бути причиною змін у іншому. За таку стихію Геракліт бере вогонь. Вогонь переходить у будь-що – воду, землю, будь-яку річ. «Все обмінюється на вогонь і вогонь – на все, як золото на товари , товар на золото». Зміни в світі він передає через образ ріки, стверджуючи, що в неї двічі не ввійдеш. Це знайшло вираз у його принципі: “усе плинне” (pantа rei). Космос не просто впорядкованість світу, а всезагальна гармонія і лад. Де виникають і зникають речі. Тому «одне й те саме живе і мертве, молоде й старе, те, що спить і пробуджується, бо перше щезає в другому, а друге в першому». У Геракліта вогонь це зовнішній вияв Логосу як бога: «прийдешній вогонь все обіймає і всіх розсудить». Логос як закон, знання, бог. Логос «править усім через усе», а людям виявляє себе як знання. Тому найвища мудрість, за Гераклітом, в осягненні знання. Людина підпорядкована, пройнята Логосом і ця пройнятість є Логос людської душі. Він нескінченний і безмежний: «Межі душі не знайдеш, настільки глибокий її логос». Доцільність у світі, за Гераклітом, проявляється як особлива мудрість, порядок у вічному процесі “pantа rei”, а здійснюється ця доцільність завдяки Логосу. Осягнути Логос цей «розумний вогонь» людина може використовуючи відчуття і розум. Відчуттями людина може «вслухатися в мову космосу».

Піфагор (572 – 497 до н. е.) одного разу йшов повз кузню і звернув увагу на гармонійну співзвучність молотів залежно від ваги молота і прийшов до висновку, що гармонію можна числово виміряти. Він і його школа основою фізичного й морального світу вважали число, воно є головним принципом існування всіх речей та предметів. Наочно число як образ уособлене геометричними фігурами. Число не просто первень, але й модель, принцип, згідно з яким формуються усі предмети. Світобудова має числову структуру, що виявна в кількісній визначеності як кожної речі, так і космосу. Число бере участь у всьому, є його душею, принципом формування, порядку й гармонії Космосу. Число в піфагорійській філософії стає принципом пізнання всього існуючого. Краса і гармонія космосу доступна тим,хто веде правильний спосіб життя. У школі піфагорійців учень перші п’ять років повинен був мовчати. Своє вчення Піфагор викладав своєрідно: він говорив, стоячи за ширмою, тому учні чули його голос, але не бачили. Перед сном кожен мав зробити перед собою звіт: «Як прожив день? Що зробив? Що лишилося невиконаним?».

Парменід (540–470 до н. е.) – центральна фігура в елейській філософській школі. Згідно з ним, існує два світи – світ вічного незмінного буття (істини) і світ опінії, гадки (докса), який базується на чуттєвому пізнанні. Він уперше в історії філософії вжив категорії буття і небуття. Буття, згідно з Парменідом, не можна відчути, його можна лише мислити. Воно існує як одне, єдине, ціле, що обіймає все і поза ним ніщо не існує. «Одне й те саме є думка і буття». Отже “небуття” бути не може. Статус буття мають як тіло, так і душа, речі видимі і невидимі, вода, земля, повітря, все існуюче. Буття вічне, цілісне, непорушне, нескінченне. Це абстрактне буття – вічне, існує поза часом і простором.

Інший елеєць Емпедокл «бере чотири елементи – вогонь, повітря, воду та землю, а також дві первісні сили – Любов і Ворожнечу, з яких одна має здатність з’єднувати, інша – роз’єднувати». У житті видавав себе за божество і вважав, що боги візьмуть його жити на Олімп. При наближенні смерті кинувся у кратер вулкана. Проте вулкан вивергнув одну із його мідних сандалій.

Ще один з елейців Анаксагор вважав, що якісно розрізненими субстанційними первнями всього існуючого є гомеомерії («сім'я речей), а тому кожна річ є носієм усієї якісної різноманітності буття. На його думку, хліб не може живити м’язи, якщо в ньому не має часток самих м’язів. Немає ні народження, ні загибелі, а є з’єднання і роз’єднання. Анаксагор вводить поняття світового розуму (Нусу), який привів у рух початковий стан світу, що становив собою суцільну невпорядковану суміш чуттєво не сприйманих часток – гомеомерій.

Представник Елейської школи Зенон, відомий своїми апоріями – міркуваннями, які констатували логічну безвихідь, наголошував на сумнівності чуттєвого пізнання та суперечностях, до яких воно призводить. Виклад Зеноном заперечення руху і ствердження незмінності сутнього він здійснює в апоріях, які доводять, що коли припускати існування руху, то виникне нерозв’язна суперечність. Так , наприклад, в апорії «Стріла» Зенон говорить: «Стріла в кожний момент є у спокої, бо будь-який предмет, що рухається, завжди є в певному місці, тобто у спокої в кожний даний момент». Демокрит (460 – 370 рр. до н. е.) стверджує, що “буття” – це неподільні, вічні найменші наповненості, або атоми. Другим субстанційним першопочатком всього існуючого він називає небуття, порожнечу (неіснуюче). Атоми Демокрита не мають таких властивостей, як колір, смак, запах тощо, але наділені зовнішніми властивостями і тому розрізняються між собою формою, порядком розташування та місцем. Вони нескінчені числом, а вічне і нескінчене не має початку. Виникнення світу речей є процесом безперервного з’єднання, змішування і роз’єднання атомів. Рух атомів не має початку, він вічний. За Демокритом, виникнення речі – це процес реалізації закладеної в ній мети. Необхідність або космічний вихор є причиною всього. Він прибічник крайнього детермінізму, що переходить у фаталізм. Так, за Демокритом, коли дорогою йде лисий чоловік, а в цей час орел підіймає черепаху, щоб кинути на каміння і розбити її панцир, то орел сприймаючи лисину чоловіка за камінь, кидає на неї черепаху і забиває чоловіка. Згідно з Демокритом, смерть чоловіка настала через необхідний ланцюг причин і наслідків, а тому її не можна сприймати як випадок. За Демокритом, те, що ми називаємо предметами, є лише нашою гадкою, опінією. Насправді існують лише атоми і порожнеча. Отже все, що базується на чуттєвості хибне, а істинне те, що мислиме.

Софісти – (вчителі мудрості), група давньогрецьких інтелектуалів (пол. V–ІV ст. до н. е.), яка давала знання вільним громадянам, що були їм необхідні для участі в справах полісу. Насамперед, це знання риторики, політики, судочинства. Софісти обстоюють тезу відносності істини, вона конкретна для кожної людини зокрема. Це міркування знайшло вираз у афоризмі одного з представників софістики Протагора: «Людина є міра всіх речей». Основна проблема, якою переймалися софісти – це співвідношення закону і права. Для міркувань софістів характерне маніпулювання логічною і граматичною структурою висловлювань, тобто вміння зображувати біле чорним і навпаки, що важливо для перемоги в судових позовах громадян. Софізм 1: «Цей собака має дітей, отже він батько. Але це твій собака. Ти його б’єш, отже ти б’єш свого батька». Софізм 2: «Ти маєш те, чого не губив. Ти не губив роги. Отже вони в тебе. Тому ти рогатий».

Таким чином, філософські школи Стародавньої Індії, Китаю та Греції своїми ідеями виражали світоглядну спрямованість, особливості світосприйняття різних культур. Якщо своєрідністю світосприйняття індуса виявляється ізоляція від світу, втеча у внутрішній світ, а людини китайської культури – пристосування до світу, то світосприйняття людини західної культури, особливості якого виражає давньогрецька філософія, спрямоване на оволодіння світом. Давньогрецька філософія досократівського періоду розвивається як «сукупність знань про світ» і орієнтована на раціональне пізнання світу. Філософія цього періоду є натуралістичною, позаяк спрямована на пізнання основи світу, у трактуванні якої переважно звертається до природних стихій. Важливою особливістю цієї філософії є ототожнення буття і субстанції.

Поиск по сайту: