НАТУРАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО

Товарне виробництво і ринок.

1.Натуральне виробництво:сутність, риси, історичні межі.

2.Товарне виробництво:причини виникнення,сутність.

3.Товар і його властивості.

4.Закон вартості, його сутність і функції.

НАТУРАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО.

Натуральне виробництво. Історично першим виникло натуральне виробництво, при якому продукти праці при­значаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, що їх виробило. В усіх докапіталістичних формаціях господарство в основ­ному було натуральним (господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундій у рабовласницьких державах і середньовічних феодальних маєтків). У цих господарствах існував замкнений кругообіг (рух) продук­ту, який, як правило, не виходив за їхні межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від ін­ших як у виробництві, так і в споживанні. Рівень спожи­вання суб'єктів, що господарювали (власників), залежав виключно від рівня виробництва.

Суспільний поділ праці у натуральному господарстві • розвинутий ще слабо. Щоправда, всередині цього госпо­дарства праця уже могла бути поділена між окремими людьми та групами людей. Наприклад, всередині латифун­дій мав місце поділ праці між рабами, що виконували різні види робіт. Але поділ праці між господарськими одиницями ще відсутній. Ці одиниці характеризувались, як правило, однаковим набором видів праці. Рабовласницькі латифундії чи феодальні маєтки відрізнялись не стільки строкатістю застосовуваних видів праці, скільки кількістю зайнятої в них робочої сили, експлуатованих рабів і кріпа­ків. Щодо вільних селян, то структура їх господарства була практично у всіх однаковою. Селяни не лише вирощу­вали хліб та худобу, а Ь займалися виготовленням знарядь праці, одягу, взуття тощо. Звичайно, і при натуральному

господарстві деякі продукти праці (сіль, залізо, прянощі тощо) обмінювалися на ринку як товари. Але такий обмін відігравав другорядну роль.

Всі економічні процеси у натуральному виробництві, як уже зазначалося, замкнені у межах господарської одиниці. Робоча сила теж прикріплена до неї і позбавлена мобіль­ності. Саме особливості натурального виробництва розкри­вають «таємницю* сталості сільськогосподарських общин протягом тисячоліть. Ця форма виробництв* існує за умов нерозвинутості суспільного поділу праці і відповідає тому рівню розвитку продуктивних сил і типу виробничих відно­син, що зумовлюють вкрай обмежену мету виробництва та підпорядковують його задоволенню потреб, незначних за обсягом і одноманітних, примітивних за характером.

Натуральне виробництво малоефективне, консерватив­не І забезпечує дуже повільний розвиток продуктивних сил. Виробничі відносини у натуральному господарстві не уречевлюються, тому виступають як відносини між сами­ми людьми, а не між продуктами їхньої праці. Експлуата­ція в антагоністичних формаціях, де панує натуральне виробництво, відбувалась у зримих, найбільш грубих і брутальних формах. Вона грунтувалась на позаекономіч­ному примусі, на відносинах особистої залежності. При цьому залежність мала персональний характер.

Причини виникнення товарного виробництва. Матері­альною основою виникнення товарних відносин, їх речовин змістом є суспільний поділ праці, що означає спеціалізацію виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності. Суспільний поділ пралі зу­мовлюється дією закону економії робочого часу і приво­дить до підвищення продуктивності праці, збільшення ви­робництва продуктів. На основі суспільного поділу праці виникають виробничі відносини між людьми не лише у сфері безпосереднього виробництва, а й у формі обміну продуктами праці. Суспільний поділ праці і обмін Продук­тами — два взаємозумовлених процеси. Але сам суспіль­ний поділ праці не породжує товарних відносин. У докапі­талістичних формаціях він був розвинутий слабо. Так виділення пастуших племен з маси первісних поклало початок першому крупному суспільному поділу праці. Це зробило можливим регулярний обмін між общинами. У ра­бовласницькому суспільстві відбувається другий крупний поділ праці — ремісництво відокремлюється від землероб­ства, що означає виникнення товарного виробництва, тобто виробництва, спеціально розрахованого для обміну. Розви­ток обміну зумовлює виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торговельного капіталу. Це був третій крупний поділ праці, який визначав дальший розви­ток товарного виробництва.

З погляду суспільної форми виникнення товарних від­носин зумовлене соціально-економічною відокремленістю виробників., яка з моменту розкладу первісного ладу висту­пає у формі приватної власності на засоби виробництва. Оскільки остання виступає у двох діаметрально протилеж­них за економічним змістом формах (дрібнотоварна, що базується на власній праці; капіталістична, заснована на експлуатації найманої пращ), то й відокремлення має різний характер.

Економічна відокремленість виявляється передусім у тому, що виробники самі привласнюють результати своєї праці. Характер відокремленості (повна чи часткова) зале­жить від панівного типу власності. Постає питання: чому відбувається відокремлення виробників?

З погляду речового змісту відокремленість виробників зумовлюється насамперед неоднорідністю праці. Різні види праці відрізняються один від одного складністю виконуваної роботи, неоднаковим функціональним змістом праці — співвідношенням творчого та шаблонного компо­нентів, розумової та фізичної праці. Існують різні умови праці, залежно від яких виділяють легку й важку, працю в шкідливих умовах і т. д. Неоднакові фізичні й духовні здібності людей до праці, неоднакові їхні навички до щоденної наполегливої праці. Тому результативність, ефективність праці різних людей неоднакова. З погляду суспільної форми відокремленість виробників зумовлюєть­ся їх прагненням привласнити результати своєї праці (за умов простого товарного виробництва) і чужої пращ (в експлуататорських формаціях, насамперед при капіталіз­мі). Якщо припустити, що за умов простого товарного виробництва здійснюється зрівняльний розподіл, то це приведе до часткового утримання одних працездатних чле­нів суспільства за рахунок інших. Стимули до систематичної напруженої праці, до вдосконалення вироб­ництва підриваються. Неминуча при зрівняльному розподі­лі деградація продуктивних сил і самого суспільства.

Отже, виробники прагнуть відокремитись у веденні свого господарства, щоб поставити споживання у пряму залежність від затрат своєї праці. Головною рисою відок­ремленості робітників є забезпечення прямого зв'язку, залежності рівня споживання від рівня виробництва. Та­кий характер споживання стимулює розкриття духовних і фізичних потенцій людини, забезпечує соціальне-економічний прогрес суспільства. За умов суспільного поділу праці економічна відокремленість надає обміну нового характеру — він здійснюється на основі врахування за­трат праці виробників. Виникає товарна форма виробни­цтва, товарні відносини між виробниками.

Суспільний поділ пращ виступає у трьох основних формах, «Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от земле­робство, промисловість і т. д., можна назвати загальним поділом праці, розпад цих родів виробництва на види і підвиди — частковим... поділом праці, а поділ праці все­редині майстерні — одиничним... поділом праці» (19)..Ця класифікація, з одного боку, відображає історичну,' послі­довність виникнення різних типів поділу праці, з друго­го — ступінь його розвитку в межах окремих національних держав. Аналогічні три основні форми суспільного поділу праці існують у межах світового господарства, при функ­ціонуванні міжнародного поділу праці.

Безпосередньо матеріальною основою виникнення та розвитку товарного виробництва служать загальний та частковий поділ праці. Ці форми створили великі матері­ально відокремлені одна від одної сфери виробництва, злиття яких у сукупний суспільний відтворювальний орга­нізм при соціально-економічному відокремленні виробників здійснюється шляхом обміну

продуктів праці як товарів.

2.ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО.

Товарне виробництво є такою організацією суспільного господарства, коли окремі продукти виробляються відок­ремленими виробниками і для задоволення суспільних по­треб необхідні купівля-продаж на ринку цих продуктів, що стають товарами. Звідси випливає, що основними рисами товарного виробництва є: а) суспільний поділ праці; 6) приватна власність на засоби виробництва; в) повна соціально-економічна відокремленість виробників; г) еко­номічні зв'язки між відокремленими товаровиробниками шляхом обміну; д) стихійний та анархічний характер розвитку.

Розрізняють просте та капіталістичне товарне вироб­ництво. Просте товарне виробництво характеризується єд­ністю безпосередніх виробників із засобами виробництва, капіталістичне — їх антагонізмом. Просте товарне вироб­ництво базується на власній пращ, а капіталістичне — на експлуатації чужої праці. Продукт праці у простому то­варному виробництві належить самому товаровиробнику, у капіталістичному — власнику засобів виробництва, тоб­то капіталісту. Просте товарне виробництво є дрібним, розрізненим, у цьому відсутній одиничний поділ праці,

кінцева мета — задоволення особистих потреб товарови­робника. Капіталістичне товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих робітників, розвинутий одиничний поділ пращ. Його мета — одержання прибутку капіталістом. Просте товарне виробництво має обмежений характер (одна частина вироблюваних у суспільстві про­дуктів йде безпосередньо на особисте споживання, друга — на ринок), а капіталістичне — загальний.

За умов адміністративно-командної системи мало місце штучне звуження сфери товарно-грошових відносин, знач­не ігнорування вимог дії економічних законів товарної форми організації виробництва, що послужило важливим фактором ЇЇ неефективності та деградації.

ТОВАР І ЙОГО ФАКТОРИ

Споживна вартість. Вартість та мінова вартість. Продуктивність та інтенсивність праці. Проста і складна праця. Визначення вартості в «економікс»

Споживна вартість. При розгляді суті товару необхідно чітко відокремити одну його сторону від іншої, проаналізу­вати окремо і зрозуміти кожну з них відособлено. При цьому аналіз товару слід починати з Його речового змісту, із споживної вартості. З цього погляду товар € насамперед предмет, річ, яка, завдяки її властивостям, задовольняє певні людські потреби. Вона прямо залежить від природ­них властивостей речей (наприклад, м'ясо містить білки та інші корисні речовини), які виявляються людьми у ході історичного розвитку. Оскільки вона має різні властивості (наприклад бути предметом споживання або засобом ви­робництва) , то споживну вартість логічно називати факто­ром товару.

З погляду речового змісту товару споживна вартість безпосередньо не відображає ніяких суспільних виробни­чих відносин, а виражає природні відносини між речами та людьми. Але це не означає, що економічна теорія не повинна вивчати споживну вартість товару. Питання про правомірність вивчення споживної вартості аналогічне проблемі про те, чи повинна ця наука розглядати продук­тивні сили. Різниця лише у тому, що тут воно поставлене на рівень однієї із сторін найбільш елементарної клітинки суспільного способу виробництва.

Роль споживної вартості у такому способі суспільного виробництва полягає в тому, що вона, по-перше, е речова основа, матеріальний носій суспільних відносин і мети виробництва; її, по-друге, необхідно вивчати як споживну вартість для Інших, як суспільну споживну вартість. За умов суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб. По-третє, як суспільна споживна вартість вона виступає проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер споживної вартості має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чергу, свідчить про її органічний зв'язок з якістю продукції, з ефективністю виробництва.

Вартість та мінова вартість. У процесі обміну товарів на перший погляд здається, начебто їх мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент випадковості при цьо­му дійсно має місце і зумовлений передусім співвідношен­ням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Ллє у цілому процесі обміну встановлюється певна закономірність, яка полягає в тому, що мінові пропорції товарів протягом порівняно тривалого періоду тяжіють до деякого середнього рівня. Уже саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Таким спільним не можуть бути споживні вартос­ті, бо вони різняться якісно між собою, тому мінові вартості товарів не можна зводити до їх споживних вар­тостей. Мінова вартість — це властивість товару обміню­ватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший. Спільним у всіх товарах, що обмінюються, є те, що вони є втіленням суспільної праці, затраченої на їх виробни­цтво, яка і робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. На відміну від споживної вартості, яка виражає ставлення до природи, вартість виражає суспільні виробничі відносини між людьми, але пов'язані з цим ставленням, з процесом праці, з виробничою діяльніс­тю людини. Тому у вартості виражається не просто кількість суспільне необхідної праці, а й якість продукції, п корисний ефект.

В основі вартості лежить суспільна праця. Це означає, що люди працюють один на одного, вступають у виробничі відносини між собою.

Вартість має якісну та кількісну сторону. У першому випадку вартість виражає виробничі відносини між това­ровиробниками та якість продукції, у другому — величину втіленої у товарі суспільне необхідної праці товаровироб­ника. Вартість як суспільні відносини товари виробників є насамперед категорією безпосереднього процесу вироб­ництва. Але оскільки вартісний характер товару проявля­ється лише в його власному ставленні до іншого товару, а це відбувається за допомогою зовнішньої форми прояву вартості — мінової вартості у сфері обміну, то вона (вар­тість) стає і категорією обміну. Належність вартості до сфери безпосереднього виробництва зумовлена тим, що саме тут виникає «згусток» праці, що утворює вартість. До того ж і прихована суспільна природа абстрактної праці як виробника вартості зумовлюється процесом суспільного поділу праці. Саме у цьому (у спеціалізації, кооперуванні, обміні діяльністю, комбінуванні виробництва тощо) поля­гає техніко-економічне ставлення людей до їх виробничої діяльності. Така суспільна природа праці проявляється надалі у мінових відносинах товарів, за якими приховують­ся відносини товаровиробників.

Двоїста природа вартості розкривається у суперечливій єдності {що передбачає боротьбу її сторін) індивідуальної та суспільної вартості (внаслідок різниці індивідуальних і суспільне необхідних витрат). Робочий час, який витра­чається окремим товаровиробником на виробництво това­ру, є індивідуальним робочим часом. «Суспільне необхід­ний робочий час є той робочий час, який потрібен для виготовлення якої-небудь споживної вартості при існуючих суспільне» нормальних умовах виробництва і при середньо­му в даному суспільстві рівні вмілості та інтенсивності праці» (20). Він тяжіє до індивідуального робочого часу на тих підприємствах, де виробляється основна маса продукції. Формування суспільне необхідних затрат відбу­вається у процесі конкуренції товаровиробників. Більші за .суспільне необхідний робочий час витрати праці за умов конкуренції не створюють вартості, не визнаються суспіль­ством. На ринку за наявності достатньої кількості товарів, тобто при відповідності попиту і пропозиції, покупець не буде платити більше грошей за однаковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального робочого часу, ніж суспільне необхідного.

Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад у сільському господарстві) формування суспільно необхідних затрат відбувається відповідно не до середніх, а до найгірших, граничних затрат, які здійснюю­ться на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на цих ділянках товаровиробник був би незацікавлений у вироб­ництві продукції, а тому потреби у продуктах сільського господарства залишились би незадоволеними.

Продуктивність та інтенсивність праці. Простаі складна праця. Вартість товару змінюється залежно вір продуктивної сили праці. Під продуктивністю праці розу­міють кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу. Отже, із зростанням продуктивності праці у кожній одиниці продукції втілюється менша кількість арапі. Тому вартість одиниці товару зменшується, а вар­тість всієї маси вироблюваної продукції залишається не­змінною. Оскільки величина вартості товарів визначається не індивідуальним, а суспільне необхідним робочим часом, то для зменшення величини вартості повинна зрости про­дуктивність суспільної праці.

Продуктивність праці пов'язана з конкретною працею, бо виражається у більшій або меншій кількості споживних вартостей, її рівень залежить від таких основних факторів, як масштаби розвитку техніки, науки та впровадження її досягнень у виробництво, форм і методів організації праці, рівня освіти і кваліфікації робітників, природних умов тощо.

Праця здійснюється з різною інтенсивністю. Інтенсив­ність — це затрати праці за одиницю часу. Зростання інтенсивності праці рівноцінне подовженню робочого дня. Більш інтенсивна праця створює за одиницю часу більшу вартість порівняно з менш інтенсивною працею. Отже, величина вартості товару перебуває в обернено пропорційній залежності від продуктивності праці і прямо пропор­ційній — від інтенсивності праці.

Праця, що виробляє товар, є простою, якщо вона не потребує попередньої освіти та кваліфікації. Складна пра­ця — це праця, для виконання якої потрібні спеціальна підготовка, оволодіння певною спеціальністю, що у свою чергу передбачає потребу в здобутті освіти. Тому складна праця — це зведена у ступінь проста праця, і в одиницю часу нею створюється більша вартість.

Однак така обернено пропорційна залежність між рів­нем продуктивності праці і вартістю товару поширюється лише на просту працю, а при затратах складної праці ця залежність стає складнішою. Вона полягає насамперед у тому, що зниження вартості одиниці товару відбувається не такою ж мірою, як зростає продуктивність. Це зумовле­но швидким оновленням номенклатури продукції, плинніс­тю моди, появою принципово нових якісних характеристик товару тощо.

Коли йдеться про товар у цілому, то мається на увазі діалектична єдність двох сторін: речі, споживної вартості, продукту праці, ставлення людини до природи, з одного біжу, і відносин між людьми з приводу виробництва і привласнення даного продукту, суспільних економічних відносин — з другого. Отже, товар є продукт праці, що задовольняє певну потребу людний і вироблений для обмі­ну. Ллє у такій єдності на перше місце висувається його суспільна форма. Тому товар з урахуванням цього можна визначити як специфічну найпростішу суспільну форму продукту. У такому вигляді він* є основою і передумовою товарного виробництва.

Єдність протилежностей товару, тобто споживної вар­тості і вартості, означає, що жодна з властивостей товару не може існувати без іншої. Так, якщо одна вироблена річ не задовольняє чиюсь потребу, не май споживної вартості, то вона не має і вартості. З другого боку, у продукті праці, виробленому на продаж, споживна вартість не існує без вартості, бо вона може задовольнити чиюсь потребу лише після реалізації вартості у процесі обміну.

Водночас споживна вартість і вартість взаємовиключають одна одну. Певний товар може бути використаний товаровиробниками лише як засіб обміну на другий, як вартість, але не як споживна вартість. Крім того, як споживи! вартості товари якісно різняться між собою. Кількісно споживні вартості незіставлювати, і навпаки, як вартості товари якісно однорідні. Щодо величини вартості значення має лише кількість та складність праці. Вартості товарів можна зіставляти кількісно.

Суперечність між споживною вартістю і вартістю дося­гає конфлікту у тому випадку, якщо багато товарів не знаходять збуту через стихійний, анархічний характер товарного виробництва за умов домонополістичного капіта­лізму. Така найпростіша схема визначення вартості това­ру у політичній економії.

Визначені вартості в «економіко». В .економіко» зве­дення вартості до суспільне необхідних витрат не прийма­ється. Західні науковці вважають, що при цьому зовсім не враховується корисність товару, і всій теорії тим самим надається затратний характер. Австрійський економіст Ф. Візер у цьому зв'язку стверджував, що при такому розумінні вартості не можна жодного дня керувати держа­вою. У найпростішому вигляді вартість товару є споживна, тобто суб'єктивна, оцінка відносного корисного ефекту того чи іншого виду економічного блага, його цінності. Інакше кажучи, вартість визначається ступенем кориснос­ті блага та його корисного ефекту для споживача. Першим наближенням до сучасного розуміння проблеми визначен­ня вартості товару є теорія граничної корисності, авторами

якої е представники так званої австрійської школи політичної економії: К. Менгер, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер.

Конкретним виразом такої «суб'єктивної корисності» певного блага є «гранична корисність«, тобто корисність «граничного, (останнього) екземпляра, який задовольняє найменш значущу («граничну., «останню») потребу у ньому.

Так, купивши відеомагнітофон, необхідно придбати до нього відеокасети. Потреба у першій відеокасеті буде найбільшою, тому для її придбання покупець готовий пла­тити навіть спекулятивну ціну, якщо вона (касета) у продажу відсутня. Далі з'являється можливість переписа­ти нові цікаві фільми, і власник відеомагнітофона купує ще відеокасети. Але при цьому його потреби у відеокасетах поступово зменшуються, відбувається все більше насичен­ня потреб, тому його суб'єктивна оцінка від придбання кожної нової відеокасети зменшується, отже, зменшується їхня гранична корисність, хоча за якістю вони нічим не відрізняються від першої. Тому купівля, наприклад, 15-ої відеокасети у цьому випадку є тим «останнім екземпля­ром*, який задовольняє «граничну потребу» і має «гранич­ну корисність». Остання і визначає ринкову ціпу відеока­сети. Звідси й назва теорії—«гранична корисність». Гра­ничну корисність в «економіко розглядають як задоволен­ня, яке отримує окрема людина від споживання одної додаткової одиниці товару. Це саме стосується й послуг. Отже, ціна окремого товару згідно з цією теорією безпосе­редньо залежить від ступеня насичення потреби у ньому. Виходить, що за вихідний пункт визначення вартості това­ру береться суб'єктивна мотивація, суб'єктивна оцінка економічної поведінки індивідів, а не об'єктивні фактори, тобто су спільно необхідні затрати праці.

За умов ринкової економіки має місце конкуренція між продавцями за покупця, між покупцями, між продавцями та покупцями. При цьому з багатьох суб'єктивних оцінок певного товару виводиться його об'єктивна оцінка, або вартість товару, а спільна гранична корисність збігати­меться з однією з індивідуальних. Суспільна оцінка граничної корисності встановлюється при рівності попиту І пропозиції на даний товар І вимірюється ціною рівноваги, або вартістю. Якщо попит перевищує пропозицію, то відпо­відно конкуренція між покупцями зумовлює підвищення ціни вище від вартості, а при перевищенні пропозиції над попитом і відповідно конкуренції між виробниками за споживача (що є центральним елементом конкуренції, її ядром) ціни знижуються і відхиляються униз від вартості. Більш складна модель теорії граничної корисності ви­никає, коли треба визначити ціну даного екземпляру това­ру серед всіх товарів, тобто за умов конкуренції між продуктами праці всього товарного світу. За цих умов ціна на ринку конкретного виду товару відповідає його місцю У сукупності граничних корисностей всієї товарної маси, а суспільна гранична корисність виводиться »а принципом рівнодіючих оцінок індивідів. Аналогічно оцінюється вар­тість будь-якого ресурсу, фактора, який використовується для виробництва товару.

Якщо розглядати цю модель з погляду споживача, то він завжди обмежений певною сумою грошей для купівлі товарів, але хоче при цьому максимально задовольнити свої потреби. Таке оптимальне задоволення його потреб досягається тоді, коли він дотримується принципу «рівнос­ті граничних корисностей* тих благ, які він купує.

Протиставляючи теорію граничної корисності концепції суспільне необхідних витрат, Бем-Баверк писав, що то­кайське вино є не тому дорогим, що дорогі токайські виноградинка, а навпаки, токайські "виноградники тому дорогі, що дороге токайське вино Так «санкціонова­на» індивідом гранична корисність цінності визначає за­трати виробництва, а не навпаки.

Як уже зазначалось, обидві теорії (і трудова теорія вартості, і теорія граничної корисності) є двома окремими ланками економічної теорії, які-слід не протиставляти одна одній, а взяти з них усе раціональне і синтезувати у цілісну органічну концепцію товарів, зіставити їх корисний ефект із суспільними витратами, органічно розглянути об'єктивність останніх із суб'єктивною споживною оцінкою конкретного економічного блага споживачем або створити спільну теорію результатів і витрат (22). Важливість такого синтезу," зокрема, полягає у тому, що визначення суспільне необхідних витрат праці, в тому числі на вироб­ництво засобів і предметів пращ, науки (отримання патен­тів, ліцензій і т. д.) неможливе без урахування корисного ефекту. На ринку відбувається зіставлення корисності, із суспільними витратами, зіставлення попиту (корисності) з пропозицією (витратами). Після того як ринок визначив ціну і кількість, за яких збігаються попит і пропозиція, ціна відповідає суспільне необхідним витратам (вартості), а кількість є суспільне необхідною. Ціна, що встановлюєть­ся при цьому, одночасно визначає граничну корисність товару. Коли до уваги береться весь товарний світ, то потреба у тому чи Іншому конкретному товарі, а значить і попит на нього, залежать від наявності інших товарів.

Аналогічно до цього і витрати виробництва залежать від усіх альтернативних можливостей використання спожива­них на виробництво даного товару ресурсів. Отже, при даному рівні розвитку продуктивних сил вартість визнача­ється у точці рівноваги між граничною суспільною корис­ністю певної кількості товарів (з урахуванням непрямого впливу на нього тієї чи іншої кількості всіх інших товарів) і граничними суспільними витратами цієї кількості (з урахуванням альтернативних можливостей використання застосовуваних у цьому виробництві ресурсів (23). За такої ситуації на ринку встановлюється рівність попиту і пропозиції на всі товари І послуги.

Не викликає сумніву необхідність урахування корисно­го ефекту, суспільної корисності певного товару чи послу­ги при визначенні їх вартості. Вартість певного виду економічного блага повинна бути синтезом результатів і затрат, вимірюватися не лише затратами, а й ступенем корисного ефекту.

Водночас при розгляді наведеної моделі виникають такі питання. По-перше, чи можна ототожнювати суспільний корисний ефект певного товару з попитом,, а суспільно необхідні витрати з пропозицією? По-друге, чи є основою вартості і основним регулятором цін суб'єктивна оцінка індивідуумом корисності товару і особливо визначення його граничної корисності? Нагадаємо, що такою, на думку західних науковців, є найменш значуща потреба, яка задо­вольняється останнім з екземплярів даного блага, що спо­живається. По-третє, викликає сумнів практика встанов­лення цін сучасними корпораціями І фірмами. Так відомий американський економіст та історик Б. Селігмен з цього приводу зазначає: «Звично використовувана техніка вста­новлення цін полягає у тому, що до повної величини середніх витрат додається поміркована, або традиційна, накидка. Правильно цс чи ні, але підприємець чинить саме так. Подібна поведінка підприємця, безперечно, приводить до відчаю економістів-теоретиків. Підприємець відверто визнає, що він нічого не знає про свої граничні витрати і нездатний оцінити еластичність попиту на його продук­цію» (24). Він робить висновок про те, що чмаржиналістська теорія е чистою системою, мало придатного для прак­тичних цілей» (25). По-четверте, намагання багатьох захід­них та окремих вітчизняних науковців при інтерпретації поглядів К. Маркса па цю проблему повністю ізолювати вартість від корисного ефекту, від суспільної корисності певного економічного блага. Адже коли йдеться про вар­тість товару, а останній є діалектичною єдністю споживної

вартості і вартості, то таку єдність слід враховувати І при оцінці продукту або послуги. Адже споживна вартість і є конкретною корисністю. По-п'яте, слід системно підходи­ти до марксистської теорії вартості і ціни, а не ізольовано тлумачити першу главу «Капіталу». Зокрема, необхідно враховувати положення про те,1цо основою вартості това­ру е суспільне необхідні витрати праці, а співвідношення попиту і пропозиції впливає на відхилення ціни від вартос­ті, що ці величини збігаються при рівновазі попиту і пропозиції. До речі, коли в «економіко» йдеться про визна­чення ціни не одного товару, а всієї товарної маси, про безліч суб'єктивних оцінок того чи Іншого товару, то з них виводиться його об'єктивна, суспільна оцінка, або вартість товару, а суспільна гранична корисність при цьому збіга­ється з однією з індивідуальних оцінок. Суспільна оцінка граничної корисності встановлюється при рівності попиту й пропозиції на даний товар і вимірюється ціною рівноваги, або вартістю. А далі в «економіко розглядаються процеси відхилення цін від вартості (догори та донизу) залежно від співвідношення попиту та пропозиції.

Слід враховувати й те, що сучасна економічна теорія залучає до свого аналізу таку фундаментальну категорію, як «затрати виробництва», і розглядає три періоди (корот-, достроковий, середній і довгостроковий), коли попит і пропозиція перебувають у стадії відносної рівноваги. Якщо у короткостроковому періоді ціна товару визначається переважно попитом, то у середньостроковому і особливо довгостроковому вирішальну роль при визначенні ціни рівноваги відіграють затрати виробництва.

ДВОЇСТИЙ ХАРАКТЕР ПРАЦІ, ВТІЛЕНОЇ У ТОВАРІ

Конкретна й абстрактна праця. Основна суперечність товарного виробництва

Аналіз споживної вартості і вартості, їх суперечливої єдності характеризує товар як суть першого порядку. Згідно з вимогами діалектики від дослідження менш глибокої суті слід переходити до пізнання більш глибокої, суті другого і далі порядку. Така основоположна суть товару втілюється у двоїстому характері праці. Тому якщо товар є щось двоїсте, то і втілена в ньому праця також має двоїстий характер.

Конкретна й абстрактна праця. Відповідно до принципу матеріалізму аналіз двоїстого характеру праці слід також починати з його речового змісту, з конкретної форми. Конкретна праця як творець споживних вартостей, як корисна праця, що не залежить від суспільних форм, є умовою існування людей, вічна природна необхідність. Така праця має певну мету, характер операцій, предмет, засоби і результати. Тому суспільна праця, що витрачаєть­ся в особливій доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці, характеризується своєрідною метою і створює специфічну споживну вартість — це конк­ретна праця. Так знаряддям праці у сталевара є мартенів­ська піч, у кравця — швейна машинка; як предмет праці перший використовує кокс і чавун, другий — тканини, нитки. Результатом праці у сталевара є сталь, у кравця — одяг. Сукупність багатьох якісно різних корисних видів (сімейств, підвидів і т. д.) робіт становить суспільний поділ праці. Конкретна праця є історичною формою корисної та цілеспрямованої праці за умов існування то­варного виробництва.

На противагу цьому абстрактна праця виступає суспіль­ною формою затрат фізичних та розумових сил людини, загальною економічною категорією товарного виробництва. При її визначенні слід абстрагуватися від якісних відмін­ностей багатьох конкретних видів праці, від ЇЇ корисних форм. З цього погляду можна сказати, що вона являє собою працю взагалі, тобто містить у собі загальне, що притаманне багатьом видам конкретної праці. Між конк­ретною й абстрактною працею існує різниця: у першому випадку йдеться про те, як здійснюється праця і що вона виробляє, у другому — про те, скільки праці затрачається і скільки часу вона триває. У першому випадку праця характеризується з якісного, у другому — з кількісного боку. В абстрактній праці мають значення затрати людської робочої сили з фізіологічного погляду, затрати людської енергії (м'язів, мозку, нервів). Тому праця това­ровиробника, що характеризується затратою робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, створює вар­тість і є специфічною формою праці за умов товарного виробництва — це абстрактна праця. У цьому розумінні абстрактна праця виступає суспільною формою праці вза­галі, виражає насамперед відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення споживних вартостей. Це означає, що абстрактна праця є специфічна економічна категорія товарного виробництва, яка відображає відноси­ни між товаровиробниками у процесі прирівнювання (через обмін) різних видів праці, безвідносно до їх конкретної форми. Тому категорія «абстрактна праця., як і вартість, має історичний характер. ~~

Так у натуральному господарстві продукти різних конкретних робіт переходили з виробництва у споживання, це обмінюючись один на одного. Суспільна сторона праці виявлялася безпосередньо, що не давало змоги обгрунтува­ти поняття абстрактної та конкретної пралі. Це можливо лише тоді, коли товари виготовляються спеціально для обміну.

Основна суперечність товарного виробництва. Розвиток двоїстої природи праці виявляється у русі основної супе­речності товарного виробництва — антагонізмі між при­ватною та суспільною працею. Конкретна праця виступає у вигляді безпосередньо приватної праці, тобто праці, затраченої приватним власником па приватному підпри­ємстві, і є особистою справою товаровиробника. Водночас за умов суспільного поділу праці товаровиробники виготов­ляють продукти для інших осіб, що надає їх пращ прихова­но суспільного характеру. Тому для визначення суспільної значимості вкладеної у товар праці необхідна купівля-продаж товару на ринку. У первісному суспільстві праця окремої людини не була особистою справою, а його про­дукт — приватним продуктом* За умов дрібнотоварної приватної власності праця кожного окремого товаровироб­ника виступав як приватна праця. Суспільний характер такої праці проявляється лише .в обміні. З погляду відно­син безпосереднього виробництва суспільний характер приватної праці полягає у тому, що кожний її вид — лише один з елементів поділу праці і повинен мати на меті задоволення суспільної потреби.

Коли товарне виробництво поширюється, вартісний ха­рактер вироблених речей враховується вже при самому їх виробництві. З цього моменту приватні роботи виробників отримують двоїстий суспільний характер. Ця двоїстість проявляється у тому, що приватні види робіт виступають ланками системи суспільного поділу праці, сукупної праці суспільства і водночас задовольняють різні потреби власне товаровиробників, а тим самим — суспільні потреби.

В основному таке ж співвідношення приватної та суспільної праці характерне і для капіталістичного вироб­ництва на домонополістичній його стадії. Поряд з поглиб­ленням процесу суспільного поділу праці, зростанням спеціалізації суспільного виробництва, що зумовлює даль­ше поширення товарно-грошових відносин, у межах окре­мого капіталістичного виробництва дещо звужується сфера таких відносин. Якщо поглиблення суспільного поділу праці у формі загального й особливого сприяло дальшому зростанню товарного виробництва й обігу (аналогічний вплив на цей процес мало розорення дрібних товаровироб­ників), то одинична форма поділу праці на підприємстві діяла v протилежному напрямі.

Так при каретній мануфактурі в одній майстерні об'єд­нуються різні робітники (кравець, слюсар та ін.), які до того самостійно, кожний окремо брали участь у вироб­ництві карет. Продукт приватної праці кожного з них ви­ступав товаром. Тепер же об'єднана під егідою індивіду­ального капіталіста праця кожного ремісника не вироб­ляє товару (у результаті його глибокої спеціалізації), перестає бути економічно відокремленою, набирає форми суспільної, звичайно, за умови, що вироблений кінцевий продукт (карета) буде реалізований на ринку, задоволь­нить ту чи іншу суспільну потребу. Рис безпосередньо суспільної праці приватна праця набуває лише у межах індивідуального капіталістичного підприємства.

Суперечність між приватною І суспільною працею є основною суперечністю товарного виробництва, тому, що вона зумовлює його стихійний і анархічний характер, можливість виникнення диспропорцій у виробництві різних товарів, їх надвиробництва. Основна суперечність товарно­го виробництва, яка проявляється у конкурентній боротьбі, між товаровиробниками, супроводжується стихійним коли­ванням цін, розоренням одних і збагаченням інших виробників товарів. Так у разі невдачі при реалізації свого продукту товаровиробник не спроможний закупити інші товари і задовольнити свої потреби у споживанні та вироб­ництві. Він розорюється, поповнює армію тих, хто змуше­ний продавати свою робочу силу. Інший товаровиробник, навпаки, реалізувавши вдало свої товари, поступово збага­чується, перетворюється у капіталіста-підприємця.

РОЗВИТОК ТОВАРУ І ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА ЗА СУЧАСНИХ УМОВ

Еволюція товару за сучасних умов. Тенденції розвитку товарної економіки та виникнення безпосередньо суспільної форма виробництва

Еволюція товару за сучасних умов. Протягом останньо­го століття відбувалась дальша еволюція товару, у діалектиці відносин конкретної й абстрактної, приватної та суспільної праці виникли якісно нові сторони. У самому виробництві товарів (як і у двоїстому характері праці, споживній вартості і вартості) відбулися важливі кількісні і якісні зміни, зумовлені ускладненням процесу виробни­цтва, виникненням нових суспільних потреб, еволюцією форм власності тощо.

Наочне уявлення про ці процеси може, дати виробни­цтво сучасного автомобіля, який став звичайним, пошире­ним видом товару. У СШЛ, наприклад, щорічно виробля­ється близько ІГ млн., а в Японії — приблизно 15 мли. автомобілів. Сучасний автомобіль складається у середньо­му з 15 тис. деталей (у тому числі близько 1500 основних), виробництвом яких зайняті як гігантські компанії, так І величезна кількість дрібних підвриємств-постачальників. За цих умов суперечність між абстрактною працею, -яка створює вартість, І конкретною працею, що виробляє спо­живну вартість, виступає у новій, більш складній формі.

У створенні споживної вартості автомобіля беруть участь декілька тисяч видів конкретної праці. Гігантська концентрація виробництва, зростання рівня усуспільнення праці приводять до того, що конкретна праця все менше проявляється як приватна праця незалежного, економічно відокремленого товаровиробника. У наймогутнішої американської монополії, яка виробляє автомобілі —«Дженерал мотора»,— наприкінці 80-х років налічувалося близько 40 тис. постачальників, а частка закупівель у сумі обігу становила приблизно 48 %. В японських компаніях е Тойота» і «Ніссан» питома вага деталей та матеріалів, які закуповуються, становить понад 70 %. За цих умов зве­дення конкретних видів праці до абстрактної праці, а споживної вартості до вартості, визначення конкретної праці як суспільної відбувається через систему замовлень, контрактів, субпідрядів. І Дженерал моторз» встановлює з постачальниками тривалі виробничі зв'язки, і перетво­рення окремої деталі, вузла автомобіля на товар не відбу­вається звичайним шляхом повної та вільної конкуренції на ринку, а планується заздалегідь, набирає форми догово­ру. Головна фірма у цьому випадку строго контролює витрати виробництва у своїх відділеннях-постачальниках, вводить для них обмежений комерційний розрахунок, по­стійно орієнтуючись при цьому на зовнішніх постачальни­ків. Це означає підрив товарного виробництва за сучасних умов.

Такий же жорсткий контроль запроваджується монопо­ліями до зовнішніх постачальників. Бригади спеціалістів

перевіряють якість виробів, нерідко контролюють процес виробництва. Щорічно гігантськими компаніями перегля­даються списки постачальників І посилюється тиск на них з метою зниження цін. Договори з постачальниками, які не задовольняють їх вимог, анулюються, а натомість уклада­ються нові.

Зведення конкретних видів праці до абстрактної праці, до вартості відбувається шляхом купівлі продажу, але цей процес все більше здійснюється централізовано, за допомо­гою укладання угод із зовнішніми постачальниками через замовлення монополій, головної фірми, розвитку позаринкових форм обміну, який посилює заперечення товарних форм зв'язку. Про це свідчить той факт, що на світовий . капіталістичний ринок на основі попередніх домовленостей між виробниками і споживачами надходить близько 70 % усіх товарів. З цією метою крупні компанії, використовую­чи нову техніку, постійно вивчають попит на продукцію, його структуру і динаміку. Один з важливих принципів організації ринку у розвинутих капіталістичних країнах полягає в тому, що потенційний виробник, перш ніж по­чати виготовляти товар,- знаходить покупця, попередньо укладає з ним письмову або усну угоду, контракт. У ньому обумовлюються якість товарів, ціни, термін поставок, пла­тежі тощо. Завдяки цьому сфера ринкових відносин по суті перетворюється на сферу прямих зв'язків між виробника­ми і споживачами. У цьому випадку конкуренція відбува­ється між виробниками або споживачами, а також вироб­никами і споживачами товарів.

У 70—80 ті роки завдяки комп'ютеризації й авто­матизації виробництва, переходу до гнучких виробничих систем автомобільна промисловість частково починає пра­цювати за індивідуальними замовленнями. Це означає, що кожна машина збирається б оснащується на потоковій лінії, конвейєрі відповідно до індивідуальних смаків і поба­жань майбутнього власника, які заносяться до програми комп'ютера. На основі майже 40 видів можна замовити кілька сотень зразків обробки або оснащення машин, що означає органічне поєднання стандартної масової продукції з індивідуальними замовленнями. Цим знімається пробле­ма підтвердження ринком суспільної необхідності товарів, яга виробляються, що свідчить про поступове посилення безпосередньо суспільної форми виробництва.

Ще сильніше підривається товарне виробництво (а разом з тим все менше конкретна праця проявляється у вигляді приватної) за умов зростаючого втручання дер­жави в економіку. Це відбувається через укладання дер-

113жаввих контрактів, закупівлю державою величезної частки виготовленої продукції, що означає гарантований держав­ний попит на неї. Державний контракт — це детально розроблений економічний і правовий документ, яким регла­ментують організаційно технічні, адміністративно-управлінські відносини при виконанні замовлення підрядниками. Федеральний уряд США розміщує щорічно до 16 млн. замовлень більше ніж у 130 галузях промисловості. Дер­жава! органи визначають обсяг продукції (переважно воєн­ного призначення), контролюють її якість. Ціни на товари встановлюються не на ринку, а шляхом прямих перегово­рів. Це означає, що суспільний характер праці, втіленої в товарі, виявляється не лише на стадії обміну, а вже на виробничій стадії, у процесі попередньої калькуляції окре­мих вартісних показників виробів, обсяг яких встановлю­ється попередньо. Обмін зберігає своє значення лише як кінцевий арбітр у підтвердженні суспільне необхідного характеру праці.

Елементами нового змісту наповнюються категорії товару, конкретної й абстрактної праці завдяки поси­ленню процесів міжнародного поділу праці, зростанню спеціалізації, кооперування і комбінування між компанія­ми різних країн. Наприклад, у машинобудівній й електро­технічній промисловості Франції на поставки по кооперації припадає до 60 % вартості готової продукції. З 1964) по 1984 рік частка комплектуючих виробів у зовнішній тор­гівлі продукцією машинобудування у США зросла з 14,1 % до 58,0 %, у Великобританії — з 243 % ДО 61,8 %, в Японії —з 15,1 % до 40,7 %. З 8 тис. компаній-суміжників і субпостачальників, з якими кооперується італійський автомобільний концерн ФІАТ, 2 тис. є зарубіж­ними фірмами. Для виробництва нового пасажирського літака сАеробус» був створений європейський концерн «Аеробус Індастрі, чому передувала урядова угода у 1967 р. між Францією, Великобританією та ФРН. Уряд ФРН фінансував 90 % інвестицій західнонімецьких фірм у створення літаків нового класу. У здійсненні програми беруть участь 1,4 тис. компаній із 17 країн. У 1986 р. на долю концерну припадало 25 % світового капіталістичного ринку цивільних літаків. У 2000 р. вартість літаків, що випускатимуться, досягне 154 млрд. дол., а їх експорт з Європи становитиме близько 25 млрд. дол. За цих умов конкретна праця виступає у формі різних видів міжнародної пращ, її зведення до абстрактної праці відбу­вається у процесі формування інтернаціональної вартос­ті. Вартість як суспільне відношення виражає виробничі

зв'язки й відносини між промисловими компаніями я ба­гатьох країн. У разі встановлення довгострокових конт­рактів і укладення угод про взаємні поставки між компані­ями різних країн конкретна праця, що здійснюється на території тієї чи іншої країни, все більше виступає як суспільна. У межах багатонаціональних фірм елементи виробництва втрачають своє національне походження, а товари, що виготовляються, стають носіями інтерна­ціональної власності.

З розвитком суспільного способу виробництва праця все більше ускладнюється. Про це свідчить той факт, що середній рівень освіти робітничого класу зріс з 1—3 класів на початку XX ст. до 13 класів у середині 80-х років, питома вага робітників переважно розумової праці досягла близько половини {а у США більше половини зайнятого населення).

Істотні якісні зміни відбулись і в конкретній праці. Виникли сотні тисяч нових її видів, ускладнився характер виробничих операцій, конкретних робіт, мети, предметів І засобів праці, її результатів. Ставлення людний до приро­ди набирає все більш суспільного характеру.

За цих умов ринок як єдина форма зв'язку між товаро­виробниками частково втрачає свою провідну роль у регу­люванні виробництва. Поряд з ним з'являються елементи планомірності, обліку і контролю, свідомого втручання держави.

Тенденції розвитку товарної економіки та виникнення безпосередньо суспільної форми виробництва. У межах сучасного товарного виробництва діють дві протилежні тенденції: до дальшого розширення та його підриву. Перша зумовлена дальною спеціалізацією суспільної праці (відга­луження окремих виробничих функцій у самостійні вироб­ництва), збільшенням кількості економічно відокремлених виробників (у США за 1947—1990 рр. кількість підпри­ємств зросла майже на 9 млн., що з погляду відносин власності означає відокремлення товаровиробників, які, виготовляючи товари чи надаючи послуги, вступають у відносини з іншими товаровиробниками і споживачами), перетворенням науки у безпосередньо продуктивну силу (внаслідок чого матеріалізовані результати наукових до­сліджень у вигляді патентів, ліцензій, ноу-хау перетворю­ються на товар), збільшенням ролі та економічної значущос­ті сфери нематеріального виробництва (освіта, охорона здоров'я та ін.) у відтворенні робочої сили. Послуги, що надаються цими галузями, перетворюються па товар. За умов сучасного капіталізму товар набирає і таких потворних форм, як продаж частин тіла (наприклад однієї нирки людини, ЩО потрапила на =дно» суспільства). Крім того, тенденція до розширення товарного виробництва зумовле­на зростанням кількості населення та дією закону зростан­ня потреб.

Дія тенденції до відриву товарного виробництва визна­чається дальшим розвитком масштабів одиничного поділу праці, в основі якого лежить по детальна та поопераційна спеціалізація всередині окремих виробничих одиниць. Ма­теріальною основою цих процесів є концентрація капіталі­стичного виробництва, яка зростає, виникнення І розвиток гігантських монополістичних об'єднань. Тенденція до під­риву товарного виробництва зумовлена також розширен­ням масштабу організованості та планомірності у межах окремих компаній. Крім того, дія цієї тенденції спричинена розвитком контрактних відносин між монополіями, з одно­го боку, дрібними й середніми капіталістичними підприємствами — з другого, за яких останці спеціалізуються на виробництві окремих деталей, вузлів для комплектування кінцевої продукції. Крім того, практично кожній операції купівлі-продажу між корпораціями передує укладення письмового або усного контракту, який має юридичну силу. Кожна із сторін бере на себе обов'язки щодо виконання умов контракту, а його порушення передбачає судові санкції. Тому складаються попередні плани виробництва, його забезпечення устаткуванням, робочою силою, сирови­ною, фінансові плани підприємства, плани науково-техніч­них досліджень тощо. За цих умов немає потреби під­тверджувати через рийок суспільну необхідний характер товарів, що виробляються.

Певний підрив товарного виробництва має місце внаслі­док державних контрактів на національному та міжнарод­ному рівнях, централізованого регулювання економіки з боку держави. Таку ж роль значною мірою виконують гігантські банки, які створюють апарат для, суспільного регулювання процесу виробництва й розподілу продуктів. Дія тенденції до підриву товарного виробництва зумов­лює зародження третьої основної форми суспільного ви­робництва — безпосередньо суспільної. Ряд процесів, опи­саних у ході дії цієї тенденції, безперечно, свідчить про появу цієї форми. Заперечення зародкових форм її існу­вання — це поза історичний підхід до самої товарної форми організації виробництва. Адже остання існувала не завжди і тому не може функціонувати вічно. Розвиток її внутріш­ніх суперечностей неминуче приводить до появи більш розвинутої форми, яка діалектичне, тобто з утриманням сильних прогресивних сторін, заперечить товарну форму. Ці прогресивні сторони будуть діяти в якісно інших, нових формах, підпорядковуючись при цьому закономірностям розвитку безпосередньо суспільної форми виробництва. Але в цілому у наш час дія тенденції до розширення масштабів товарного виробництва ще є переважаючою.

Поиск по сайту: