ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПИТАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ. ЗАКОНОДАВЧА ТА НОРМАТИВНА БАЗА УКРАЇНИ З ОХОРОНИ ПРАЦІ

В Україні діють закони, які визначають права і обов’язки її меш­канців, а також організаційну структуру органів влади і промис­ловості. Конституція - основний закон держави - була прийня­та Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Вона декла­рує рівні права і свободи всім жителям держави: на вільний вибір праці, що відповідає безпечним і здоровим умовам, на відпочи­нок, на соціальний захист у разі втрати працездатності та у ста­рості й деякі інші. Всі закони і нормативні документи повинні узгоджуватися, базуватися і відповідати статтям Конституції.

Законодавча база охорони праці України налічує ряд за­конів, основними з яких є Закон України “Про охорону праці” та Кодекс законів про працю (КЗпП). До законодавчої бази також належать Закони України: “Про загальнообов’язкове дер­жавне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”. “Про охорону здоров’я”, “Про пожежну без­пеку”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благопо­луччя населення”, “Про використання ядерної енергії і радіа­ційну безпеку”, “Про дорожній рух”,“Про загальнообов’язкове соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою праце­здатності та витратами, зумовленими народженням та похован­ням”. їх доповнюють державні міжгалузеві й галузеві норма­тивні акти - це стандарти, інструкції, правила, норми, положення, статути та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання усіма установами і працівниками України.

1.1. Закон України “Про охорону праці”

Закон “Про охорону праці”, прийнятий Верховною Радою України 14 жовтня 1992 р., був переглянутий і затверджений Президентом України в новій редакції 21 листопада 2002 р. Він складається з преамбули та 9 розділів. Відзначимо деякі важ­ливі моменти, занотовані в Законі. Так, у розділі І “Загальні по­ложення” (стаття 1) наводяться визначення понять: “охорона праці”, “роботодавець”, “працівник”, та окреслюється дія цього Закону (стаття 2), який поширюється на всіх фізичних та юри­дичних осіб. У статті 3 йдеться про те, що при укладанні міжна­родних договорів, на обов’язковість яких надала згоду Верховна Рада України, в яких встановлено інші норми, ніж ті, що передба­чені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору. Основними принципами держав­ної політики в галузі охорони праці (стаття 4) є пріоритет жит­тя та здоров’я людини перед будь-якими результатами вироб­ничої діяльності, її соціальний захист та відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю, навчання з питань охорони праці, повної відповідальності роботодавця за створення безпечних і здоро­вих умов праці шляхом суцільного контролю та ін.

У розділі II “Гарантії прав громадян на охорону праці” пе­редбачено, що роботодавець зобов’язаний інформувати пра­цівника про умови праці; виплачувати компенсацію за шкід­ливі умови праці або в разі смерті; забезпечувати соціальне страхування від нещасних випадків і профзахворювань (оплата з Фонду соціального страхування від нещасних випадків); від­шкодовувати шкоду, заподіяну працівникові на виробництві; письмово, не пізніше як за 2 місяці, інформувати працівника про зміни виробничих умов або пільг; забезпечувати спецодягом та засобами індивідуального захисту згідно з чинними норматива­ми та умовами колективного договору; зафіксовано право пра­цівника відмовитись від виконання робіт, якщо це загрожує його здоров’ю та життю, та ін.

У Законі є статті про охорону праці жінок, неповнолітніх, інвалідів.

У розділі III “Організація охорони праці” йдеться про те, що роботодавець обов’язково створює систему управління охороною праці на підприємстві і забезпечує її функціонування для досяг­нення встановлених нормативів і підвищення існуючого рівня охорони праці. В розділі наведені обов’язки працівників: дбати про здоров’я і безпеку як особисту, так і оточуючих; знати і ви­конувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці; проходити встановлені законодавством медичні огляди. Праців­ник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

У статті 15 йдеться про створення на підприємстві служби охо­рони праці при кількості працюючих - 50 і більше осіб, при меншій чисельності - очолює службу охорони праці сумісник або сто­ронній спеціаліст на договірних засадах (відповідно до Типового положення про службу охорони праці). Служба охорони праці підпорядковується роботодавцю, а її керівники та спеціалісти за своєю посадою і заробітною платою прирівнюються до керівників і спеціалістів основних виробничо-технічних служб. Працівники служби мають право видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов’язкові для виконання приписи, зупиняти ро­боту виробництва, дільниці, машини або устаткування в разі по­рушень правил безпеки, що створюють загрозу життю або здоров’ю працюючих та ін. Ліквідація служби охорони праці можлива тільки у разі ліквідації підприємства. Для допомоги службі охорони праці на підприємстві, згідно з Типовим положенням, може бути ство­рена комісія з питань охорони праці. Рішення комісії мають реко­мендаційний характер.

Усі працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи повинні проходити за рахунок роботодавця інструктаж, навчання з питань охорони праці та правил надання першої медичної допо­моги потерпілим і правил поведінки у разі виникнення аварії (стат­тя 18). Навчання та перевірка знань повинна здійснюватись один раз на рік для працівників, зайнятих на роботах із підвищеною не­безпекою, і один раз на 3 роки для всіх посадових осіб (відповідно до типового положення, затвердженого спеціально уповноваженим центральним органом нагляду за охороною праці).

У статті 19 говориться, що фінансування охорони праці здійсню­ється роботодавцем. Для підприємств, незалежно від форми влас­ності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витра­ти на охорону праці становлять 0,5% від суми реалізованої продук­ції. Для підприємств, що фінансуються з державного або місцевого бюджетів, на охорону праці передбачається витрачати не менше 0,2% від фонду оплати праці. Фінансування загальнодержавних, галу­зевих, регіональних програм та профілактичних заходів з охорони праці здійснюється з державних і місцевих бюджетів та інших дже­рел фінансування, визначених законодавством. Законом передба­чено вносити в колективний договір, угоду соціальні гарантії для працівників підприємства з питань охорони праці (стаття 20) з ви­значенням їх фінансування. Будівлі, споруди, устаткування, маши­ни, механізми, транспортні засоби повинні відповідати вимогам нормативно-правових актів з охорони праці і, перед введенням у дію, повинні пройти експертизу (стаття 21). Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій організо­вує роботодавець (стаття 22) відповідно до положення, що затвер­джується Кабінетом Міністрів України. У статті 23 передбачається надання інформації роботодавцем Фонду соціального страхування від нещасних випадків про стан охорони праці. Ця інформація по­винна доводитись до всіх працівників підприємства, а також на­правлятися до органів державного управління і державного нагля­ду. Відповідно до Закону (стаття 24), можуть створюватися добро­вільні об’єднання (асоціації, товариства) громадян, працівників і спеціалістів з метою поліпшення охорони праці.

У розділі IV - “Стимулювання охорони праці” йдеться про еко­номічне стимулювання працівників (стаття 25) за активну участь та ініціативу у запровадженні заходів щодо підвищення рівня без­пеки праці, яке здійснюється згідно з колективним договором, уго­дою та законодавством. Відшкодування збитків (стаття 26) за по­рушення правил охорони праці - державі, юридичним і фізичним особам - згідно з діючим законодавством. Витрати на рятування потерпілих під час аварії та ліквідацію її наслідків, на розсліду­вання її причин, а також інші витрати, передбачені законодавством, відшкодовує роботодавець.

Розділ V - “Нормативно-правові акти з охорони праці”. До них належать правила, норми, регламенти, положення, стандар­ти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання. Вони переглядаються за необхідністю, але не рідше одного разу на 10 років. Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси повинні містити вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці. Дія нормативно-правових актів з охорони праці поширюється на сферу трудового й професійного навчання.

Розділ VI - “Державне управління охороною праці” (стаття 32) - визначає органи державного управління охороною праці та їх компетенцію - Кабінет Міністрів (забезпечує реалізацію дер­жавної політики в галузі охорони праці); спеціально уповнова­жений центральний орган виконавчої влади; Рада міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого само­врядування. З метою координації діяльності органів державного управління охороною праці створюється Національна рада з пи­тань безпеки життєдіяльності населення, яку очолює віце- прем’єр-міністр України. Міністерства та інші центральні орга­ни виконавчої влади проводять єдину науково-технічну політи­ку з питань охорони праці, розробляють і реалізують галузеві програми, здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств галузі, здійснюють відомчий контроль за станом охорони праці, укладають із галузевими профспілками угоди з питань охорони праці та ін. (стаття 33). Спеціально уповноваже­ний центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці здійснює контроль та комплексне управління охороною праці на державному рівні, займається нормотворчою діяльніс­тю та ін. Рішення, прийняті спеціально уповноваженим централь­ним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці в ме­жах його компетенції, є обов’язковими для виконання всіма міністерствами, іншими центральними органами виконавчої вла­ди, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядуван­ня, юридичними та фізичними особами.

Статті 34, 35, 36 містять положення про повноваження Ради міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування. Наукові дослідження з проблем охорони праці (стаття 37) проводяться науково-дослідними інститутами, проектно-конструкторськими установами та орга­нізаціями в межах загальнодержавної та інших програм із цих питань - науково-дослідними інститутами, проектно-конструк­торськими установами та організаціями, вищими навчальними закладами та фахівцями.

Розділ VII - “Державний нагляд і громадський контроль за охо­роною праці”. Державний нагляд (стаття 38) здійснюють: спеціаль­но уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагля­ду за охороною праці - Держнаглядохоронпраці: спеціально упов­новажений державний орган із питань радіаційної безпеки - Дер­жавний комітет України із ядерної та радіаційної безпеки; спеці­ально уповноважений державний орган з питань пожежної безпе­ки - Управління пожежної охорони МНС України; спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці - Сані­тарно-епідеміологічна служба МОЗ України. В статтях 39 і 40 ви­значаються права і відповідальність, а також соціальний захист по­садових осіб спеціально уповноваженого центрального органу ви­конавчої влади з нагляду за охороною праці.

Громадський контроль за дотриманням законодавства про охо­рону праці (стаття 41) здійснюють профспілки, їх об’єднання в особі своїх виборних органів і представників. У разі відсутності профспілки громадський контроль здійснює уповноважена най­маними працівниками особа, яка наділена правом перевіряти етап охорони праці (стаття 42) і діє відповідно до типового положення.

Розділ VIII - “Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці”. За порушення законодавства про охорону праці передбачено штраф (стаття 43), максимальний розмір якого ста­новить 5% місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізич­ної особи, яка використовує найману працю. Кошти від штрафів зараховуються до Державного бюджету. Відповідальність за по­рушення вимог щодо охорони праці (стаття 44) передбачається дисциплінарна, адміністративна, матеріальна та кримінальна.

Розділ IX. «Прикінцеві положення». Закон набирає чинності з дня його опублікування, а частина четверта статті 19 - з 1 січня 2003 р.

Для практичної реалізації Закону “Про охорону праці” був при­йнятий 15 грудня 1993 року Закон України “Про внесення змін і доповнень, що стосуються охорони праці, до Кодексу законів про працю України”, а також Закон України “Про внесення змін і до­повнень до Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня і Кримінального кодексу України” від 15 січня 1995 року і ряд підзаконних актів, затверджених постановою Кабінету Міністрів: Положення про створення Національної Ради з питань безпеки життєдіяльності населення, Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, Правила відшкодуван­ня власником підприємства, установи, організації або уповіюва- женим ним органом шкоди, заподіяної працівнику ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням трудових обов’язків, Положен­ня про порядок накладання штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці та ін. Держнаглядохоронпраці розробив ще цілий ряд положень, спрямованих на практичну реалізацію Закону України “Про охо­рону праці”.

Поиск по сайту: