Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Стрес і психосоматичні розлади

Шкідливі психічні фактори зустрічаються практично завжди в соціально-психологічній області сучасної цивілізації. Звідси назва "хвороби цивілізації", значна частина яких відноситься до психосоматозів.

Численні дослідження показали, що між соматичними та психічними захворюваннями є чіткий і невипадковий взаємозв'язок. Тому окремо аналізувати особливості клініки соматичних та психічних порушень, очевидно, недоцільно.

Будь-яке захворювання, навіть якщо воно не супроводжується виразними змінами мозкової діяльності, обов'язково змінює психіку хворого та його поведінку у зв'язку з появою нових, відсутніх до хвороби форм реагування пацієнта на цю хворобу. Мова йде про вплив страху, хвилювання, турботи хворого за наслідки і кінцевий результат захворювання.

Останнім часом психосоматична медицина і комплексний підхід до пацієнта знову стали предметом широкого обговорення, що, можливо, пов'язано з введенням у Німеччині нової лікарської спеціалізації "психотерапевтична медицина" і диплома з психосоматичної медицини в Австрії.

Психосоматика має специфічне значення для всіх можливих практичних застосувань, зокрема, для основ медичного обслуговування, до якого пацієнти звертаються за першою допомогою і яке часом буває вирішальним для їх майбутнього.

Психосоматична медицина являє собою підхід до вирішення медичних проблем, основою якого є врахування комплексності соматопсихосоціальної взаємодії при оцінці механізмів виникнення, особливостей перебігу та терапії захворювань.

Необхідно звернути увагу на такий психосоматичний аспект, недостатньо висвітлений у вітчизняній літературі, як взаємодії в системах хворий - лікар, хворий - його сім'я, лікар - сім'я хворого.

Пацієнт, незалежно від віку, легко чи тяжкохворий, який орган у нього ушкоджений, повинен бути впевнений, що зустріне лікаря, який відповідно до потреб приділить увагу його проблемам - біологічним, духовним і соціальним. Цю проблему може вирішити, наприклад, лікар сімейний.

Під цим поняттям ми розуміємо той випадок, коли суб'єктивне відчуття хвороби пацієнтом, отже і подальша поведінка, не відповідає даним медичного огляду. Це означає, що пацієнти поводяться так, ніби вони хворі тяжче, ніж визнано лікарем.

Хвора людина особливо потребує спілкування, її переживання і відносини можуть змінитися через хворобливий стан, що часто виражається мовою тіла, Сімейний лікар повинен бути перекладачем таких очевидних симптомів. Це вимагає планомірного оформлення цих стосунків. Тому необхідно створити особливий домашній клімат, який забезпечує особисту індивідуально спрямовану допомогу. Під час діагностичної фази треба враховувати симптом, причому не тільки на органічному, але й на афектному рівні.

Пацієнт підтверджує свою довіру до лікаря тим, що пропонує йому свої скарги, не соромлячись, при цьому він повинен знайти можливість сформулювати свої проблеми. Сімейний лікар повинен співчутливо ставитись до скарг пацієнта і сприймати їх не тільки як медичне буття, але й як психічну та соціальну причину проблем хвороби, перевіряти та брати їх до відома. Так між лікарем і пацієнтом виникають справжні партнерські двосторонні стосунки.

^ В наш неспокійний час багато людей отримує стреси. Основні симптоми при цьому такі: серцебиття, біль в грудях, задуха. Особливості травматичного стресу - труднощі в спілкуванні.

Багаторічний досвід медичних досліджень показує, що 90 % людей, що перенесли травматичний стрес, потребують психологічної або психіатричної допомоги.

Умовно можна виділити 3 клінічні форми розладів: невротична реакція; афективно-шокова та інші форми дезадаптивного характеру.

З клінічних порушень типовими є: порушення сну (40%), головний біль (35 %), почуття важкості в голові (27 %), тривога (85 %), тремор рук (15 %), почуття психічного дискомфорту (34 %),'тахікардія (17 %).

При обстеженні такого хворого лікар повинен вибрати оптимальне співвідношення між фармакотерапевтичним та психотерапевтичним методами корекції.

Основною умовою в адаптації травмованої особистості до умов звичайного життя є її включення до взаємодії з іншими людьми. Близькі люди, як правило, створюють захисну оболонку навколо людини, яка перенесла травму, їй це край необхідно. Питання про надання психотерапевтичної допомоги стає з особливою гостротою в тих випадках, коли травмована людина не має підтримки ззовні, особливо близьких людей.

Для того, щоб навчити пацієнтів конструктивно розв'язувати стресові ситуації, потрібно навчити їх повірити в здатність свого організму справитися з психічно травмуючими ситуаціями різного ступеня патогенності.

Власне, в зв'язку з підвищенням рівня психосоматичних розладів розвиток психічної культури, як складової частини культури загальнолюдської, має велике значення.

Розрізнення психосоматичних та соматопсихічних процесів в певній мірі є штучним. Обидва ці процеси відбуваються у взаємозв'язку, часто в формі зворотнього зв'язку. Зворотній зв'язок може бути:

А) негативним: наприклад, почуття голоду викликає діяльність, результатом якої є насичення і відновлення внутрішньої фізіологічної рівноваги.

Б) позитивним: відчуття страху викликає прискорення серцебиття, що в свою чергу, наводить на думку про ураження серця, сприяє посиленню страху та подальшому посиленню неприємних відчуттів в ділянці серця. Це спостеріга­ється тоді, коли процес іде на межі норми і патології, або це просто патологіч­ний процес.

Крім різноманітних короткотривалих психосома­тичних реакцій, що з'являються в напружених життєвих ситуаціях (наприклад, тахікардія у закоханого чи відсутність апетиту при смутку), виділяють ще 4 ве­ликі групи розладів іншої якості:

Конверсійні симптоми ( лат. conversio - сходження ) - символічний вираз невротичного (психологічного) конфлікту, їх приклади - це істеричні па­ралічі, психогенна сліпота ( амавроз ) або глухонімота ( сурдомутизм) , блювота, больові відчуття. Всі вони - первинні психічні феномени без тканинної участі організму. Тіло тут служить якби сценою символічного виразу суперечливих відчуттів хворого, які пригнічені і витіснені в несвідоме.

Психосоматичні функціональні синдроми виникають частіше також при неврозах. Такі "соматизовані" форми неврозів іноді називають "неврозами ор­ганів", системними неврозами або вегетоневрозами. На відміну від психогенної конверсії, окремі симптоми тут не мають специфічного символічного значення, а є неспецифічним наслідком тілесного (фізіологічного) супроводу емоцій чи інших подібних до них психічних станів. Зокрема, деякі варіанти ендогенних депресій часто імітують яке-небудь соматичне захворювання, "маскуються" під нього. Такі депресії прийнято називати "маскованими", ларвованими або соматизованими депресіями.

До групи функціональних психосоматичних синдромів часто також відносять і деякі психофізіологічні захворювання (психосоматози) - в їх основі лежить первинно тілесна реакція на конфліктне переживання, пов’язана з патологічними змінами в органах (ці зміни поступово переходять з функціональних (зворотніх) в морфологічні (незворотні). Відповідна спадкова схильність може впливати на вибір органа. Перші прояви психосоматозів вини­кають в будь-якому віці, але частіше вони починають фіксуватися уже в ранній юності у осіб з певними і постійними особистісними характеристиками. Після маніфестації захворювання набуває хронічного або рецидивуючого перебігу і вирішальним провокуючим фактором виникнення чергових загострень для хво­рого є психічний стрес.

Іншими словами, етіопатогенез власне психосоматичних розладів в знач­ній мірі, особливо на ранніх стадіях захворювання, пов’язаний з психологічно значимими для особистості психологічними подразниками з оточуючого сере­довища. Однак функціональні зрушення, що виникають паралельно з боку внут­рішніх органів на більш пізніх етапах, призводять до їх деструкції, тобто до ор­ганічних змін, і захворювання набуває рис типового соматичного, фізичного страждання.

Історично до цієї групи відноситься сім класичних психосоматичних захво­рювань:

 


  • есенціальна гіпертонія;

  • бронхіальна астма;

  • виразкова хвороба шлунка і 12-палої кишки;

  • неспецифічний виразковий коліт;

  • нейродерміт;

  • ревматоїдний артрит;


- гіпертіреоїдний синдром ("чікагська сімка" по Р. Alexander, 1968).

Психосоматичні розлади, пов’язані з особливостями емоційно-особистісного реагування і поведінки - схильність до травм і інших видів саморуйнівної поведінки (вживання алкоголю, наркотиків, тютюну, переїдання з послідуючим ожирінням та ін.)

Існує ряд психодинамічних концепцій, що пояснюють психо­соматичні захворювання.

^ 1. Конверсійна модель

Конверсійна модель була висунута спочатку Зігмундом Фрейдом в 1985 році в його роботі "Студії істерії", пізніше була сформульована нова концепція від­повідно до тріб-теорії. Дана модель пояснює здійснення певних тілесних симп­томів в ділянці довільної нервової системи (напр., істеричний параліч) як ре­зультат і вираз внутрішньопсихічного конфлікту. Ядром конфлікту є бажання, яке походить як правило, з едіпальної фази розвитку лібідо. Це явище, феномен отримало назву конверсія (від лат. conversio - сходження). Вибір симптомів від­бувається не випадково, вони символічно виказують вид лежачого в основі кон­флікту і даний конфлікт вирішується через розбудову симптому (первинна ви­года від хвороби). Слід зауважити, що дана конверсійна модель, яка вбачає в симптомі символічний вираз психічних станів і з іншого боку некоректно роз­глядає цю модель як єдину психоаналітичну концепцію для психосоматичних розладів, самим Фрейдом була жорстко обмежена конверсійною істерією, одні­єю з форм психоневрозів. Інші актуальні неврози (неврастенія чи невроз страху), які проявляються через вегетативні розлади, були однак результовані Фрейдом напряму - без задіяння психічних механізмів, результатом яких є утворення си­мволів - із значно більш неспецифічної оболонки тілесних станів (напр. збід­нення або затримка сексуального збудження).

Такий жорсткий, з одного боку, розділ між психоневрозами, які в поведінці чи в тілесному симптомі є відбитком психічної діяльності, та, з іншого боку, веге­тативних неврозів, які іншими інтерпретуються не символічно, можна знайти і у Александера, і в концепції французької психосоматичної школи.

^ 2. Теорія Ф. Александера (конфліктів, специфічних для певної хвороби) . Теорія, розроблена Ф.Александером в 40-х роках XX ст., є ще по сьогодні най­краще розробленою й найбільш завершеною. Дана теорія виходить з того, що в основі кожного психосоматичного розладу, а також неврозів, лежить далеко ідучий несвідомий емоційний конфлікт. Даний конфлікт заключається в зітк­ненні двох потреб або потреби і її заборони. Ні в якому разі потребі не буде по­ступок; коли блокована потреба буде виконуватися при неврозі у фантазіях, у випадку вегетативного (психосоматичного) розладу потреба виконуватися не буде; нерозряджена емоційна напруга спричиняє хронічні вегетативні зміни. Форма цих змін залежить від того, які потреби не виконуються. Якщо це, голо­вним чином, акти агресії, то згідно теорії Ф.Александера, формується тривале збудження симпатичної нервової системи, наприклад, як у випадку з хворими на гіпертонію, коли пригальмоване агресивне напруження спочатку призводить до перманентного підвищеного тиску, що, в свою чергу, призводить до гіпертонії. Іншими хворобами, які пояснюються подібною симптоматичною активацією, є перш за все мігрень і ревматоїдний артрит. Якщо ж на передній план будуть ви­ступати пасивно-регресивні бажання як наслідок турботи та доглянутості, які будуть блокуватися, то це перш за все призведе до парасимпатичного збуджен­ня, наслідком чого може бути пептична виразка, виразковий коліт чи астма. Яка з хвороб розвивається всередині обох великих категорій, залежить, згідно даної теорії, від спеціального основного конфлікту (специфіка конфлікту, але також і від того, як мотивована фізіологічна сила, тобто блокована потреба власне буде проявлятись ). Агресія може виражатися моторно як тілесний випад (напад), але і також у формі образ або знищувальних фантазій; вегетативні наслідки блоку­вання цих різноманітних агресивних дій можуть також бути різними і призводи­ти до різноманітних хвороб як ревматизм, мігрень або гіпертонія. На закінчення слід зауважити, що, згідно розуміння Александера, потреби тривалий час зали­шаються на задньому плані або можуть розряджатися в іншому місці; лише при їхній реактивації (як при виразці шлунка ) чи при розвалі дотеперішніх форм захисту (як у випадку з ревматоїдним артритом) з'являється вегетативна симптоматика.

Слід наголосити, що хоча згідно цієї моделі при вегетативних неврозах з симптому на основному конфлікті завершується, але не симптоматика, як при неврозах може інтерпретуватися як відображення психічних станів і також кон­флікт не розрішається завдяки хворобі. Це відрізняє вегетативні неврози від хвороб вираження, як, наприклад, конверсійна істерія. Проміжне положення за­ймає астма, яка розвивається (програється) в парціально (довільно) інервованому органі, і симптоматику якої можна трактувати як пригнічений крик до мате­рі: тут теж йдеться про функцію вираження (експресивну функцію). Модель Александера не відповідає на саме собою виникаюче питання, коли і у яких саме особистостей конфлікт призводить до невротичної переробки або при яких обставинах замість цього (конфлікту) розвивається вегетативний не­вроз. Слід ще зробити критичне зауваження до даної теорії, що прийнятий роз­поділ між функціями, пов'язаними з симптоматичною та парасимпатичною нер­вовою системою, не є чітко розмежованим. Також слід зауважити, що специфіч­ні конфліктні ситуації окремих захворювань не конче повинні розроблятися, і при цьому можна спостерігати нечітко.

^ 3. Концепції алекситимії, або "pensee operatoire" .

Визначення, поняття "pensee operatoire" розвивалося паризькою психосомати­чною школою (пов'язано з іменами Маггу, М'uran, Fain, David, Sami-Ali). Це по­няття розвивалося на основі роботи з психосоматичними хворими і вперше було винесено для обговорення широким загалом на психоаналітичному конгресі в 1962р. Терміном "pensee operatoire" позначається первинно-процесуальне архаїчне мислення, затримане (фіксоване) на конкретному та актуальному (Stephanos 1981). Термін алекситимія, який був введений кількома роками пізніше амери­канськими психіатрами Nemiah ta Sifneos, описує феномен, тісно споріднений з (pensee operatoire). Ця нещасна словесна конструкція означає нездатність сприй­няти або виразити власні почуття. Особистості з алекситимією характеризують­ся автоматично-механістичним мисленням, збідненим світом фантазій (який ви­ражається в висловлених банальних мріях), неможливість висловити свої почут­тя (замість цього спостерігається багатослівне описання соматичних симптомів), слабке навчання переносу та контрпереносу під час психоаналітичної сесії.

Зазвичай діагноз алекситимія встановлюється за допомогою клінічного інтерв'ю згідно вищевказаних критеріїв. Розроблений ряд стандартизованих опитників (при застосуванні одних з них пацієнтів оцінює інтерв'юер, інших - пацієнт сам себе оцінює), застосовуються також проективні методики.

Багатьма авторами, перш за все паризької школи, відношення психосома­тичних захворювань та алекситимії та pensee operatoire подаються настільки ті­сними, що при її наявності говориться про психосоматичну структуру. Це поло­ження часто оспорюється: проведені багаточисленні дослідження, які, з одного боку, показують тісний взаємозв'язок між алекситимією та тілесними недугами, особливо такими "класичними" психосоматичними хворобами, як виразковий коліт, пептична виразка або астма; з іншого боку, дослідження, не менш числен­ні, вказують на відсутність різниці між алекситимічними характеристиками у соматичне здорових і невротиків. Дослідження, проведене Cochen та співавтора­ми в 1994р., показало, що при застосуванні методики ТАS (Toronto Alexytimia Scale) не виявлено ніякої різниці між пацієнтами психосоматичної клініки, пси­хіатричними пацієнтами та контрольною групою здорових. В зв'язку з гетеро­генністю отриманих результатів можна дискутувати, в якій мірі вид обліку може впливати на виявлені взаємозв'язки. Cremerius (1978) вважає, що алекситимія - це феномен, який особливо сильно виражений і знаходиться в нижніх прибутко­вих шарах і напевне недозволенно від них генералізується на всіх психосомати­чних пацієнтів. Він розпочав дискусію, чи тут не йде мова про штучний продукт, який (виник) внаслідок взаємодії терапевта, який знаходиться на середин­ному рівні, та пацієнтом з нижнього рівня, який (продукт) односторонньо запу­щений пацієнту як алекситимія. Не кажучи про вищевказані емпіричні неяснос­ті, виносять на даний момент переконливі теоретичні моделі, які могли б поєд­нати існування алекситимічних характеристик з розвитком тілесних симптомів. Так, залишається незрозумілим, що лежить в основі алекситимії або що є її причиною. Наприклад, продовжуються дискусії, чи це є генетичне обумовлена розбалансованість між функціями лімбічної системи і неокортекса, як вважає Nemiah (1977), чи це дефект процесів ідентифікації як результат порушеної ран­ньої взаємодії між матір'ю і дитиною. 8ійіеоз (1983,1991) бачить виникнення алекситимії дуже диференційовано: користуючись працями Freyberger він розрі­зняє первинну, генетичне детерміновану алекситимію як від вторинної, яка має походження в індивідуальній історії навчання (Lerngeschiche); такий поділ дає чіткі послідовності для виду терапії (психодинамічні; засновані на мовних про­цесах при вторинній формі, в інших випадках невербальні, візуалізовані або й також медикаментозна); психотерапевтичні можливості при лікуванні тілесно хворих або алекситимічних пацієнтів продовжують дискутуватися.

Слід зауважити, що в моделі Паризької школи, як і в моделі Александера, зроблений чіткий розподіл між неврозами, де не спостерігається психосоматич­ний феномен і психосоматичними хворобами, оскільки для пояснення останніх застосовується фройдівська концепція актуальних неврозів. Автори називають свою модель гетерогенною, на противагу гомогенним моделям, які бачать без­перервність неврозів і соматичних хворіб (Groddeck, 1917). Питання, яке було адресоване Александеру, у яких особистостей розвиваються психосоматичні хвороби, можливо, тепер на нього є змога відповісти з допомогою концепції алекситимії.

^ 4. Інші концепції специфікації.

Поруч з теорією Ф.Александера, згідно якої існують специфічні конфлік­ти, які ведуть до розвитку психосоматичних захворювань і визначають специфічний "вибір" (ураження) органа, розвиваються ще 2 найбільш відомі концепції специфічності:

^ А) концепція специфіки особистості: Дана концепція, яка в принципі по­вертає нас до античного вчення про типи характерів та до захворювань, характе­рних для даних типів, отримала більш точне формулювання і емпіричне обґрун­товування американською лікаркою Flanders Dunbar (1943). За допомогою спо­стережень та інтерв'ю вона описала певні типи особистості, у яких певні захво­рювання можуть особливо часто зустрічатися; наприклад, типовими хворими на ІХС є витривалі, орієнтовані на успіх особи, що намагаються досягнути постав­леної мети або типово імпульсивні, погано володіючі собою особистості, схиль­ні до травм та нещасних випадків.

Концепція хвороб, специфічних для певних особистостей, збереглася до сьогодні і лежить в основі всіх спроб знайти типовий профіль особистості для хворих мігренню, гіпертонією або колітом; до сьогодні це нікому не вдалося (можливо винятком є грудна жаба і особливо інфаркт міокарда, який статистично достовірно частіше виникає у певного типу особистості, який визначається через певний характерний для даної особистості тип поведінки ).

^ Б) теорія специфічності поведінки, яка була розроблена Grace I Graham (1952), говорить про те, що певні ситуації, пов'язані з особистими змінними, призводить до певних відношень (або поведінки), до ситуації (напр., я не хочу мати з ним ніякої справи), які знову викликають типові соматичні симптоми.

^ Психосоматична медицина (психосоматика) - це психіатрично-терапевтична галузь медицини, яка займається лише тими соматичними захво­рюваннями, які можна трактувати як результат теперішніх або минулих психо­логічних (емоційних) конфліктів. В широкому розумінні будь-яку хворобу мо­жна розуміти як психосоматичну, коли можна розпізнати психічні впливи на соматичні хвороби, синдроми або симптоми. В вузькому значенні вважаються тільки такі хвороби психосоматичними, при яких хронічний конфлікт призво­дить - через вегетативну нервову систему - до соматичних змін в організмі.

Інше визначення: психосоматика - це психіатрично-терапевтичне (чи психіатрично-інтерністське) вчення про відношення між тілом і душею (Roche: Medizinlexikon). В сучасній медицині ці відносини десятиріччями якщо не ігнорувались, то їм не надавалось належної уваги. Сучасна медицина розвивається завдяки новітнім технічним досягненням як медицина органів. На передній план виступають тілесні, соматичні недуги.

Психосоматика в жодному разі не означає надання меншої уваги тілесним недугам, не протиставляє тілесні недуги душевним, а навпаки – акцентує значення душевних, психічних конфліктів в ґенезі тілесних недуг.

^ Психосоматичні захворювання - це фізичні захворювання або порушення, причиною виникнення яких є афективна (емоційна) напруга (конфлікти, невдоволення, гнів, страх, тривога й ін.). Психологічні чинники відіграють роль і при інших захворюваннях: мігренях, ендокринних розладах, злоякісних новотворах. Проте варто розрізняти справжні психосоматози, виникнення яких визначається психічними чинниками і профілактика яких повинна бути спрямована насамперед на їхнє усунення і корекцію (психотерапія і психофармакологія), та інші захворювання, на динаміку яких психічні і поведінкові фактори роблять істотний вплив, змінюючи неспецифічну резистентність організму, але при цьому не є першопричиною їх виникнення.

Швидке поширення і розвиток психосоматична медицина одержала на початку ХХ сторіччя з появою робіт із психоаналізу З.Фрейда і його послідовників. У цей час були зареєстровані мільйони випадків ‘‘функціональних’’ пацієнтів, соматичні скарги яких не підтверджувалися об’єктивними дослідженнями, а лікування ортодоксальними медикаментозними засобами було неефективним. У першу чергу необхідна була корекція афективних станів, порушених міжособистісних відношень хворих, тобто психотерапія, психологічне консультування.

Проте представники психоаналізу ігнорують органічну патологію, акцентуючи увагу на переживанні у хворих із психосоматичними симптомами витиснення переживань (захисний психологічний механізм, що проявляється в підсвідомому виключенні думки чи емоції із свідомості), які потім проявляють себе соматичними симптомами. Однак на практиці не можна зневажати те, що у хворих з часом розвиваються і органічні ураження, і вже після початку хвороби недостатньо тільки психотерапії, необхідне відповідне лікування з використанням сучасних фармакологічних засобів, а іноді хірургічна допомога.

Справжнє наукове пояснення психосоматичних взаємозв’язків дав І.П.Павлов та його послідовники. На основі умовно-рефлекторної теорії І.П.Павлова російський нейрофізіолог П.К.Анохін (1898-1974) розробив біологічну теорію функціональних систем - концепцію організації процесів у цілісному організмі, який взаємодіє з середовищем. Теорія грунтується на уявленні про функцію як досягнення організмом пристосувального результату у взаємодіях із середовищем. Функціональна система - це певна організація активності різних елементів, що зумовлює відповідний корисний результат.

^ Патогенетичні механізми психосоматичних захворювань

Патогенез соматичних захворювань не може бути пояснений дією одного чинника: вони перебувають у складній взаємодії і мають власну ієрархію у кожному окремому випадку. Виникає питання, чому в одних випадках при нервових розладах в майбутньому може виникати захворювання судинної системи, в інших - виразкова хвороба, а в третіх - порушення ендокринної діяльності тощо. Багато дослідників пояснюють цю ‘‘вибірковість’’ тим, що ушкоджений орган (чи система) перебував у передпатологічному стані. ‘Нервовий удар’’ лише сприяє завершенню формування патології ‘‘locus inoris resistentiae’ ’- ‘‘місця найменшого опору’’. ‘‘Вибір органу’’ зумовлений також характером стресору. Зокрема, для виникнення психосоматичного захворювання значущими є такі психологічні чинники.

Лікар ніколи не повинен забувати підтверджену практикою істину, що лікувати треба не хворобу, а хворого як єдину психосоматичну взаємовпливаючу систему.

.


За сучасними уявленнями, до психосоматичних захворювань і розладів відносять:

1. Конверсійні симптоми.Невротичний конфлікт одержує вторинну соматичну відповідь і переробку. Симптом має символічний характер, демонстрація симптомів може розумітися як спроба розв’язання конфлікту. Конверсійні прояви порушують в більшій частині довільну моторику і органи чуття. Прикладами являється істеричні паралічі і парестезії, психогенна сліпота і глухота, блювота, больові феномени.

^ 2. Функціональні синдроми.В цій групі знаходиться переважна частина «проблемних пацієнтів», які приходять на прийом із строкатою картиною часто неозначених скарг, які можуть торкатися серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, рухового апарату, органів дихання або сечостатевої системи. Безпорадність лікаря відносно цієї симптоматики пояснюється серед іншого різноманіттям понять, якими позначаються ці скарги. Часто у таких хворих є тільки функціональні порушення окремих органів або систем; які-небудь органічні зміни, як правило, не виявляються. На відміну від конверсійних симптомів, окремий симптом не має специфічного значення, будучи неспецифічним наслідком порушеної тілесної функції. Александер описав ці тілесні прояви як супроводжуючі ознаки емоційної напруги без характерних рис і позначив їх органними неврозами.

3. Психосоматози– психосоматичні хвороби в більш вузькому значенні. В основі їх – первинно тілесна реакція на конфліктне переживання, пов'язана з морфологічно встановлюваними змінами і патологічними порушеннями в органах. Відповідна схильність може впливати на вибір органу. Захворювання, пов'язані з органічними змінами, прийнято називати істинними психосоматичними хворобами, або психосоматозами. Спочатку виділяли 7 психосоматозів: бронхіальна астма, виразковий коліт, есенціальна гіпертонія, нейродерміт, ревматоїдний артрит, виразка дванадцятипалої кишки, гіпертиреоз.

Пізніше цей список розширився – до психосоматичних розладів відносять рак, інфекційні і інші захворювання.

Не дивлячись на те що слово «психосоматика» використовується дуже часто як в побуті, так і в науковій літературі, на сьогоднішній день не існує єдиного визначення цього терміну. Загалом його значення витікає із слів, які в нього входять («душа» і «тіло»). З одного боку, цей термін має на увазі науковий напрямок, який встановлює взаємостосунки між психікою і тілесними функціями, досліджує, як психологічні переживання впливають на функції організму, як переживання можуть спричиняти ті або інші хвороби. З другого боку, під терміном «психосоматика» мається на увазі ряд феноменів, пов'язаних з взаємовпливом психічного і тілесного, у тому числі цілий ряд патологічних порушень. По-третє, під психосоматикою розуміють напрямок медицини, що ставить за свою мету лікування психосоматичних розладів («психосоматична медицина»).

В період створення психосоматичної медицини як науки, що прагнула подолати розрив між тілесним і психічним, була створена жорстка однолінійна модель психосоматичного захворювання. В подальшому вона була замінена уявленням про можливість виникнення будь-якого захворювання при взаємодії як фізичних, так і психосоціальних факторів, що призвело до багатофакторної відкритої моделі хвороби. Через цю обставину на місце проблеми вузького кола психосоматичних розладів прийшов інтегральний психосоматичний підхід.

Патогенез психосоматичних розладів надзвичайно складний і визначається:

1) неспецифічною спадковою і вродженою обтяженістю соматичними порушеннями і дефектами;

2) спадковою схильністю до психосоматичних розладів;

3) нейродинамічними порушеннями (порушеннями діяльності ЦНС);

4) особистісними особливостями;

5) психічним і фізичним станом під час дії психотравмуючих подій;

6) фоном несприятливих сімейних і інших соціальних факторів;

7) особливостями психотравмуючих подій. Перераховані фактори не тільки беруть участь в походженні психосоматичних розладів, але і роблять індивіда вразливим до психоемоційних стресів, утрудняють психологічний і біологічний захист, полегшують виникнення і обважнюють перебіг соматичних порушень.

Історія сучасної психосоматичної медицини починається з психоаналітичної концепції Фрейда, який спільно з Брейєром довів, що «пригнічена емоція», «психічна травма» шляхом «конверсії» можуть виявлятися соматичним симптомом. Фрейд вказував, що необхідна «соматична готовність» – фізичний фактор, який має значення для «вибору органу».

Емоційна реакція, що виражається у формі туги і постійної тривоги, нейровегетативно-ендокринних змінах і характерному відчутті страху, є зв'язуючою ланкою між психологічною і соматичною сферами. Повний розвиток почуття страху попереджається захисними фізіологічними механізмами, але звичайно вони лише зменшують, а не усувають повністю ці фізіологічні явища і їх патогенну дію. Цей процес можна розглядати як гальмування, тобто стан, коли психомоторні і словесні вирази тривоги або ворожих відчуттів блокуються таким чином, що стимули, що надходять з ЦНС, відводяться до соматичних структур через вегетативну нервову систему і, таким чином, призводять до патологічних змін в різних системах органів.

За наявності емоційного переживання, яке не блокується психологічним захистом, а, соматизуючись, вражає відповідну йому систему органів, функціональний етап ураження переростає в деструктивно-морфологічні зміни в соматичній системі, відбувається генералізація психосоматичного захворювання. Таким чином, психічний фактор виступає як пошкоджуючий.

До психосоматичних захворювань відносять ті порушення здоров'я, етіопатогенез яких – істинна соматизація переживань, тобто соматизація без психологічного захисту, коли ради душевної рівноваги ушкоджується тілесне здоров'я. Надактуальне переживання фіксується, утворюючи настановну домінанту, що являється функціональним вогнищем психічної патологічної імпульсації. Властиве хворим смутне почуття фізичного дискомфорту обумовлює при певних діях реалізацію хворобливих відчуттів і їх фіксацію.

Незвичайна імпульсація, що поступає з внутрішніх органів в ЦНС, посилює ці відчуття, що кінець кінцем призводить до формування патологічного стану. Таким чином, негативні емоції вісцерального походження як би підкріплюються особистісними реакціями таких хворих на той або інший симптом або стан організму загалом. Повторення психотравмуючих дій астенізує нервову систему, кора стає більш чутливою до зовнішніх дій і інтероцептивних сигналів. Тому поява виражених соматичних відчуттів може бути спричинена не тільки психогенним впливом як таким, але і будь-яким незначним порушенням діяльності внутрішніх органів і навіть патологічним сприйняттям їх звичайної роботи. Вогнище патологічної імпульсації, що сформувалося, обростає нейро-гуморальними зв'язками з тими або іншими системами організму.

Вважається, що в цьому процесі ключовою ланкою являється довготривала пам'ять.

Довготривала пам'ять – це завжди емоційна пам'ять. Чим яскравіше емоції, тим більше вірогідність активації сліду пам'яті надалі, і пережитий людиною стресовий стан надійно закріплюється в довготривалій пам'яті. На основі механізмів реверберації збудження і довготривалої постсинаптичної потенціації пережитий стан паніки, страху, жаху зберігається у вигляді енграм – слідів пам'яті.

У результаті запас вже склавшихся енграмм набуває особливого значення для розвитку психосоматичних розладів. Наприклад, пароксизми синусної тахікардії з відчуттям задухи і страху смерті виникають при зниженні настрою або перевтоми у хворого з аналогічним епізодом на фоні післяродового ендометриту у минулому. Справжньою причиною рецидиву нерідко стає лише воскресіння відповідної симптоматики унаслідок оживлення її слідів. Чим було гострішим почуття небезпеки для життя і здоров'я, тим більше вірогідність відтворення розгорнутої клінічної картини по типу депресії або її соматичного еквівалента.

Ведуча роль у формуванні довгострокової пам'яті належить не стільки дійсній важкості соматичного страждання, скільки стресогенним діям викликаних ним або випадково тих, що співпали з ним, душевних переживань. Першорядним фактором, що обумовлює переважну локалізацію психосоматичних розладів, стає страх смерті, випробуваний хоча б раз в житті у зв'язку з яким-небудь захворюванням.

Центром важкості психосоматичного страждання опиняється завжди орган, найуразливіший і важливий для життєдіяльності організму в представленні індивіда. «Вибір органу» свідчить про переважну спрямованість захисно-пристосовних механізмів, що спричиняють пошкоджувальний ефект у міру наростання дезинтеграції в стресових ситуаціях.

Ініціатива у виборі органу належить завжди кірковим зв'язкам, що впливають на емоційні підкіркові апарати і програмують ступінь залучення тих або інших органів в стресову ситуацію. Який саме ефекторний шлях виявиться переважнішим для виходу на периферію емоційного збудження, залежить, кінець кінцем, від особливостей даної емоції, від особливостей нервової конституції людини і від всієї історії його життя.

Вогнище психічної імпульсації взаємодіє з соматичними системами організму і утворює стійку функціональну систему, патологічну в своїй основі, але одночасно і захисну, оскільки вона являється частиною механізмів гомеостазу у рамках зміненого хворобою існування і пристосування організму до патопластичної дії фіксованого переживання.

Припускається існування так званого препсихо-соматичного особистісного радикала – тих особистісних особливостей, які призводять до захворювання; це вогнище психосоматичної імпульсації, фіксоване патопластичне переживання. Воно формується в дитячому і підлітковому віці.

В сучасній психосоматиці розрізняють схильність, фактори, що дозволяють і затримують розвиток хвороби. Схильність – це вроджена (наприклад, генетично обумовлена), а за певних умов і набута готовність, яка виливається у форму можливого органічного або невротичного захворювання. Поштовхом до розвитку такого захворювання є важкі життєві ситуації. Якщо маніфестують невротичні або соматичні захворювання, то вони розвиваються по власних закономірностях, які, однак, тісно пов'язані з факторами навколишнього середовища. Наприклад, значення сприяючих розвитку хвороби факторів при хронічних захворюваннях стало відоме лише останнім часом. У будь-якому випадку для діагностики як психосоматичного, так і невротичного захворювання необхідне розуміння ситуаційного характеру його походження. Констатація наявності психосоматичних порушень не призводить до заперечення основного діагнозу. Якщо сьогодні говорять про психосоматичне, біопсихосоціальне захворювання, то це лише вказує на зв'язок схильність — особистість — ситуація.

Людина, що знаходиться в гармонійних відносинах зі своїм середовищем, може перенести екстремальні соматичні і психічні навантаження, уникнувши хвороби. Однак в житті зустрічаються особистісні проблеми, які спричиняють настільки обтяжливу фіксацію і душевний розлад, що в певних життєвих ситуаціях призводять до негативних емоцій і невпевненості в собі. Саме в складних ситуаціях психосоматично обтяжені пацієнти, що проявляють емоційну пригніченість, не можуть правильно оцінити і описати свій стан.

Таким чином, в сучасному розумінні патогенезу психосоматичних захворювань визнається багатофакторність в поясненні їх природи. Соматичний і психічний вплив схильності і середовища, фактичний стан навколишнього середовища і його суб'єктивна переробка, фізіологічні, психічні і соціальні дії в їх сукупності і взаємодоповненні – все це має значення як взаємодіючих між собою факторів психосоматичних захворювань.

^ Психосоматичні теорії і моделі.Існує досить велика кількість теорій і моделей виникнення психосоматичних захворювань і способів їх класифікації. Ми коротко перерахуємо основні з них.

^ Характерологічно орієнтовані напрямки і типології особистості.В старовині Гіппократ, а потім Гален описали людей з різними видами темпераментів – сангвініків, холериків, меланхоліків і флегматиків. Це положення знайшло подальший розвиток в психологічних теоріях конституції Ернста Кречмера і Уїльяма Шелдона.

Класичні психосоматичні роботи цього характерологічного направлення належать американському лікарю Флендерс Данбар.

В сучасній медицині застосування цього підходу набуло великого значення в дослідженні певної типології «особистості ризику», як це, наприклад, пропонує робоча група Rosenman і Friedman в розробці для особистостей із загрозою розвитку інфаркту міокарду (так званої поведінки типу А). Такі описи зустрічаються в багатьох дослідженнях особистості.

^ Психоаналітичні концепції.Наукова основа, на якій надалі розвивалися психосоматичні дослідження, була закладена 3. Фрейдом, що створив конверсійну модель, згідно якої ущемлені емоції породжують конверсійні симптоми. Витиснені з свідомості соціально неприйнятні інстинкти (агресивні, сексуальні) прориваються, приймаючи ту або іншу символічну форму.

До теорій даного направлення відносяться також теорія де- і ресоматизації Шура, модель відмови від віри в майбутнє Енгеля і Шмале, концепція втрати об'єкту Фрайбергера і концепція двофазного захисту або двофазного витіснення Мітчерліха.

^ Теорія специфічного психодинамічного конфлікту Александера.Засновником сучасної психосоматики вважається Франц Александер. Згадані вище психосоматичні теорії виходили з диференційованих психологічних конструкцій, причому соматичне лікувалося виключно на психологічному рівні (конверсія, регресія, ресоматизація і т. д.). Александер вперше в 1950 р. запропонував теорію, згідно якої симптоми вегетативного неврозу являється не спробою вираження пригніченого почуття, а фізіологічним супроводом певних емоційних станів. Александер говорить про вегетативний невроз у разі постійного фізіологічного супроводу емоційних станів напруги за відсутності дії, направленої зовні і знімаючої напругу. На другому етапі оборотні функціональні симптоми ведуть до необоротних змін в органах.

Інтеграційні моделі.Спочатку по-іншому орієнтована самостійна лінія розвитку психосоматичної теорії походить з вивчення великого контингенту хворих з так званими функціональними порушеннями без патологічної органічної основи.

До даних моделей відносяться: інтеграційна модель здоров'я, хвороби і хворобливого стану по Вайнеру, біопсихосоціальна модель Ікськюля і Везіака, медична антропологія В. Вайцзеккера.

Окрім перерахованих вище психосоматичних концепцій і моделей необхідно згадати наступні.

^ Концепція алекситимії– нездатності до емоційного резонансу і «оперативного мислення» (конкретне мислення, свобода від сновидінь), неможливості виразити власні переживання, емоції і відчуття, нездатності людини бути у контакті з власним внутрішнім світом. Людина як би відокремлена від всього того в собі самому, що не піддається Суворо логічному впорядкованому аналізу. Всі нюанси власних душевних рухів залишаються для нього прихованими. Алекситімія розглядається як деяка сукупність ознак, що характеризують психічний склад індивідів, що привертає їх до психосоматичних захворювань. Її розглядають як фактори ризику розвитку багатьох захворювань.

^ Теорія стресу(Cannon, 1929; Селье, 1982, 1991) —експериментально-психологічні, клініко-фізіологічні, біохімічні і цитологічні дослідження наслідків емоційного стресу, що встановлюють вплив екстремальних і хронічних стресових ситуацій на сприйнятливість і особливості патогенезу, течії і терапії психосоматичних захворювань. В даний напрямок входить велике число окремих напрямків вивчення психосоматичної патології (наприклад, стрес і адаптаційні реакції, стрес і стресові ушкодження, стрес-фактори і картина їх суб'єктивного переживання і т. д.).

^ Нейрофізіологічний напрямок(Анохін, 1975; Губачев, 1994; Судаков, 1987; Курцин, 1973), в основі якого лежить прагнення встановити взаємозв'язки між окремими психофізіологічними характеристиками (наприклад, деякі неокортикально-лімбічні характеристики або симпатико-парасимпатикотропні прояви) і динамікою вісцелярних проявів (активацією органних функцій). Принциповою основою концепції являється наявність функціональних систем. Даний напрямок вивчає нейрофізіологічне забезпечення стійких патологічних станів і пояснює виникнення психосоматичних розладів порушеними кортико-вісцеральними взаємостосунками. Суть цієї теорії полягає в тому, що порушення кортикальних функцій розглядаються як причина розвитку вісцелярної патології. При цьому враховується, що всі внутрішні органи мають своє представництво в корі головного мозку. Вплив кори великих півкуль на внутрішні органи здійснюється лімбіко-ретикулярною, вегетативною і ендокринною системами.

^ Психоендокринний і психоімунний напрямокдосліджень, що вивчає широкий спектр нейроендокринних і нейрогуморальних феноменів у хворих на психосоматичні захворювання (психоендокринне тестування особливостей і рівня синтезу катехоламінів, гіпофізарних і тиреоїдних гормонів, специфіка імунограм). Пошук специфічного нейрогормонального забезпечення емоційного реагування показав, що високий рівень особистісної і ситуативної тривожності пов'язаний з різнонаправленими нейрогормональними зрушеннями.

^ Теорія порушення функціональної асиметрії мозкуяк причина психосоматичної патології.

Концепція ворожості.Згідно цій гіпотезі, гнів і ворожість можуть грати істотну роль в етіології різних важких соматичних захворювань. Представлені основні концепції психосоматичної патології показують, що неможливо вичленувати ізольовано специфічні психічні або фізіологічні констеляції, які б охоплювали весь спектр проявів при даному виді захворювань. Однак всі гіпотези сходяться в одному: соціальна дезадаптація – це основна причина виникнення психосоматичної патології.

Як оглядові роботи, в яких розглянуті різні теорії патогенезу психосоматичних захворювань, можна порекомендувати наступні: Бройтігам і ін., 1999; Любан-Плоцца і ін., 2000; Ісаєв, 2000.

Теорія оволодіння особистості з важкими життєвими ситуаціями (копінгу) виникла в психології в другій половині XX століття. Термін введений американським психологом Абрамом Маслоу. Під копінгом (від англ, to cope – впоратися, оволодіти) маються на увазі когнітивні і поведінкові спроби впоратися із специфічними зовнішніми або/і внутрішніми вимогами, які оцінюються як напруга або перевищують можливості людини впоратися з ними, що постійно змінюються.

Копінг-поведінка – форма поведінки, що відображає готовність індивіда вирішувати життєві проблеми. Ця поведінка, направлена на пристосування до обставин і припускаюча сформоване уміння використовувати певні засоби для подолання емоційного стресу. При виборі активних дій підвищується вірогідність усунення дії стресорів на особистість. Особливості цього уміння пов'язані з «Я-концепцією», локусом контролю, емпатією, умовами середовища. За уявленнями Маслоу, копінг-поведінка протиставляється експресивній поведінці.

Виділяються наступні способи оволодіваючої поведінки:

• вирішення проблем;

• пошук соціальної підтримки;

• уникнення.

Англійський психолог Д. Роджер в своєму опитувальнику вимірювання сорing styles виділяє чотири фактори – раціональне і емоційне реагування, відчуженість і уникнення. При цьому під емоційним реагуванням також маються на увазі лише негативні переживання.

Стратегії поведінки розкриваються в різних формах адаптації. Адаптація, на відміну від простого пристосування, розуміється сьогодні як активна взаємодія людини з соціальним середовищем з метою досягнення оптимальних рівнів за принципом гомеостазу і відрізняється відносною стабільністю. Проблема адаптації найтіснішим чином пов'язана з проблемою здоров'я/хвороби. Цей континуум невід'ємний від життєвого шляху особистість. Багатофункціональність і різнонаправленість життєвого шляху обумовлюють взаємозв'язок і взаємообумовленість процесів соматичного, особистісного і соціального функціонування. Таким чином, адаптаційний процес включає різні рівні людської життєдіяльності.

Своєрідним «зрізом» адаптаційного процесу, що охоплює весь життєвий шлях від народження до смерті, являється внутрішня картина життєвого шляху, яка характеризує якість життя людини і його адаптаційні можливості на різних рівнях. Внутрішня картина життєвого шляху – цілісний образ людського буття. Це відчуття, сприйняття, переживання і оцінка власного життя і, кінець кінцем, відношення до неї. Внутрішня картина життєвого шляху включає ряд компонентів:

• соматичний (тілесний) – відношення до своєї тілесності (до свого здоров'я, змінам в ньому, включаючи хворобу, до вікових і різних соматичних змін);

• особистісний (індивідуально-психологічний) – відношення до себе як до особистості, відношення до своєї поведінки, настрою, думок, захисних механізмів;

• ситуаційний (соціально-психологічний) – відношення до ситуацій, в яких опиняється втягнутою людина протягом свого життєвого шляху.

Стратегії поведінки являється різними варіантами процесу адаптації і підрозділяються на соматично-, особистісно- і соціально-орієнтовані залежно від переважної участі в адаптаційному процесі того або іншого рівня життєдіяльності особистісно-смислової сфери. Якщо життєвий шлях, що складається з безлічі ситуацій, розглядати в континуумі здоров'я/хвороби, то виявиться, що на полюсах цього континууму знаходяться абсолютно різні особистості, тобто маються на увазі в першу чергу різні системи цінностей, різний пріоритет життєвих значимостей. Для хворої людини найзначимими представляються ситуації, що мають відношення до його захворювання, його виникнення, протікання і результату. При хворобі коло решти значущих переживань різко звужується. На полюсі «здоров'я» для людини важливі зовсім інші ситуації, і в першу чергу пов'язані з соціальним, професійним статусом.

В ситуаціях, коли інтенсивність потреби зростає, а умови її задоволення відсутні, поведінка регулюється за допомогою механізмів психологічного захисту. Психологічний захист визначається як нормальний механізм, направлений на попередження розладів поведінки не тільки в рамках конфліктів між свідомістю і несвідомим, але і між різними емоційно забарвленими установками. Розглянемо деякі найпоширеніші визначення психологічного захисту. Він визначається як: психічна діяльність, направлена на спонтанне зживання наслідків психічної травми (В.Ф.Бассин, В.Е. Рожнов); окремі випадки відношення особи хворого до травматичної ситуації або хвороби, що уразила його (В.М.Башциков); способи переробки інформації в мозку блокуючої загрожуючої інформації (И.В.Тонконогий); механізм адаптивної перебудови сприйняття і оцінки, виступаючої у випадках, коли особа не може адекватно оцінити відчуття турботи, викликане внутрішнім або зовнішнім конфліктом, і не може справитися із стресом (В.А.Ташликов); механізми, що підтримують цілісність свідомості (В.С.Ротенберг); механізм компенсації психічної недостатності (В.М.Воловік, В.Д.Вид); пасивно-оборонні форми реагування в патогенній життєвій ситуації (Р.А.Зачепицький).

Ця особлива психічна активність реалізується у формі специфічних прийомів переробки інформації, які можуть оберігати особу від сорому і втрати самоповаги в умовах мотиваційного конфлікту. Психологічний захист виявляється в тенденції людини зберігати звичну думку про себе, відторгаючи і спотворюючи інформацію, розцінювану як несприятливу і руйнуючу первинні уявлення про себе і інших. Захисні механізми починають діяти, коли досягнення мети нормальним способом неможливе або коли людина вважає, що воно неможливе. Важливо підкреслити, що це не способи досягнення бажаної мети, а способи організації часткової і тимчасової душевної рівноваги з тим, щоб зібрати сили для реального подолання труднощів, тобто вирішення конфлікту відповідними вчинками. В цьому випадку люди по різному реагують на свої внутрішні труднощі. Одні, заперечуючи їх існування, пригнічують схильності, які доставляють їм незручності, і відкидають деякі свої бажання як нереальні і неможливі. Пристосування в цьому випадку досягається за рахунок зміни сприйняття. Спочатку, людина заперечує те, що не бажано, але поступово може звикнути до такої орієнтації, дійсно забути хворобливі сигнали і діяти так, як нібито їх не існувало. Інші люди долають конфлікти, намагаючись маніпулювати турбуючими їх об'єктами, прагнучи оволодіти подіями і змінити їх в потрібному напрямі. Треті знаходять вихід в самовиправданні і поблажливості до своїх потягів, а четверті вдаються до різних форм самообману. Особам з особливо жорсткою системою принципів поведінки було б особливо важко і часом неможливо діяти в різноманітному і мінливому середовищі, якби захисні механізми не оберігали їх психіку. До механізмів психологічного захисту відносять звичайно заперечення, витіснення, проекцію, ідентифікацію, раціоналізацію, включення, заміщення, відчуження та інші. Заперечення зводиться до того, що інформація, яка турбує і може привести до конфлікту, не сприймається. Мається на увазі конфлікт, що виникає при появі мотивів, що суперечать основним установкам особи, або інформації, яка загрожує самозбереженню, престижу, самооцінці. Витіснення — самий універсальний спосіб уникнення внутрішнього конфлікту шляхом активного виключення з свідомості неприйнятного мотиву або неприємної інформації. Витіснення є несвідомим психологічним актом, при якому неприйнятна інформація або мотив відкидаються цензурою на порозі свідомості. Проекція — несвідоме перенесення власних почуттів, бажань і потягів, в яких людина не хоче собі признатися, розуміючи їх соціальну неприйнятність, на іншу людину. Коли людина по відношенню до когось проявила агресію, у неї нерідко виникає тенденція знизити привабливі якості потерпілого. Ідентифікація - несвідоме перенесення на себе відчуттів і якостей, властивих іншій людині і не доступних, але бажаних для себе. Раціоналізація - псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, насправді викликаних причинами, визнання яких загрожувало б втратою самоповаги. Зокрема, вона пов'язана із спробою знизити цінність недосяжного. Раціоналізація, використовується людиною в тих особливих випадках, коли вона, боячись усвідомити ситуацію, намагається приховати від себе той факт, що в своїх діях спонукає мотивами, що знаходяться в конфлікті з її власними етичними стандартами.

Близьким до раціоналізації способом психологічного захисту є включення, при якому також переоцінюється значущість травмуючого чинника. Для цього використовується нова глобальна система цінностей, куди колишня система входить як частина, і тоді відносна значущість травмуючого чинника знижується на фоні інших, більш могутніх. Прикладом захисту по типу включення може бути катарсис - полегшення внутрішнього конфлікту при співпереживанні. Якщо людина спостерігає і співпереживає драматичній ситуації інших людей, істотно більш обтяжливі і травмуючі, ніж ті, які турбують її саму, вона починає дивитися на свої біди по-іншому, оцінюючи їх в порівнянні з чужими. Заміщення - перенесення дії, направленої на недоступний об'єкт, на дію з доступним об'єктом, що пояснює феномени опору.

Як правило, при неврозах невротичні конфлікти витісняються в несвідоме, тому людьми не усвідомлюються. Захисні механізми – це способи мислення направлені на пом'якшення неприємних емоційних переживань і утримуючі несвідомі конфлікти зовні свідомості.

ВИТІСНЕННЯ - це активне вигнання з свідомості хворобливих спогадів, відчуттів. Хворий на невроз, страждаюча статевою холодністю (фригідністю), може пригнічувати в собі відчуття сексуального збудження, а також витісняти з своєї свідомості спомину про сексуальні відчуття, які привели до виникнення внутрішнього конфлікту.

ЗАПЕРЕЧЕННЯ - це усвідомлення думок або відчуттів, але з відволіканням від їх реального значення. За наявності механізму заперечення людина ігнорує хворобливу реальність і діє так, немов її не існує. Наприклад, родичі важко хворої людини йдуть від будь-яких розмов про хвороби, щоб уникнути виникнення неприємних відчуттів.

ФОРМУВАННЯ РЕАКЦІЇ - це перебільшення одного емоційного аспекту ситуації для пригнічення протилежного емоційного стану. Наприклад, людина, яка страждає нав’язливостями, може прагнути бути пунктуальною, бережливою, охайною, щоб захиститися від бажання бути вільнішою і не піклуватися про порядок.

ЗСУВ - це приєднання думок або відчуттів до невідповідних їм або більш безпечних ідей або об'єктів. Наприклад, працівник, розсердившися на свого начальника, починає лише удома виливати свій гнів на собаку і членів сім'ї.

РЕВЕРСІЯ - це зміна внутрішнього імпульсу, перетворення його з пасивного в активний ( і навпаки) або ж напрям імпульсу на себе, а не на іншого (і навпаки). Наприклад, людина може виражати докори на свою адресу, замість того щоб дорікати комусь іншому.

ПРИГНІЧЕННЯ - це обмеження певних думок або дій з метою уникнути того, що може викликати тривогу. Наприклад, людина з невротичним страхом (фобією) висоти уникає, як роздумувати на цю тему, так і наближатися до місць, що викликають відчуття тривоги.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ З АГРЕСОРОМ - це реалізація прагнення до наслідування того, кого людина вважає агресивним і страхітливим. Наприклад, іноді діти, наслідуючи батькам, критикують своїх однолітків і виставляють батьків в карикатурному вигляді.

АСКЕТИЗМ - це заперечення, відмова від отримання задоволення. Відмова може торкатися їжі, сну, сексуального задоволення, фізичних вправ і т.д. Звичайно людина відмовляється від чого-небудь з видом переваги, неначе в результаті він досягає чогось важливого і корисного. Наприклад, підлітки іноді демонструють аскетизм, щоб контролювати свої сексуальні потяги.

ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ - це заснований на фактах, надмірно «розумовий спосіб» переживання і обговорення конфлікту, при якому відсутнє глибоке переживання пов'язаних з конфліктом відчуттів.

ІЗОЛЯЦІЯ АФЕКТУ - це пригнічення відчуттів, пов'язаних з певною думкою. Цей захисний механізм характерний для людей, страждаючих нав’язливостями.

РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ - це розумовий процес, за допомогою якого реальні події придбавають інше значення або їх цінність підвищується або знижується. Раціоналізація властива людям з неврастенічним внутрішнім конфліктом.

РЕГРЕСІЯ - це повернення до властивих більш ранньому віку форм мислення і поведінки з метою уникнення конфлікту. Так, люди, страждаючі істеричним невротичним розладом, часто відрізняються інфантильністю поведінки.

СУБЛІМАЦІЯ - зрілий психологічний механізм. Є неконфліктним переходом раннього дитячого прагнення на дорослий рівень виразу. Наприклад, фотограф в своїй роботі може реалізувати дитячий інтерес до підглядання, танцівниця – прагнення до оголення у присутності публіки. Політична діяльність іноді відкриває можливість проявити сублімовану агресивність.


 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.