Академік Національної Академії Наук України 26 страница

Хоч Ауреліано відчував до кожного зі своїх чотирьох друзів однакову прихильність і часто думав про них як про одну людину, все‑таки Ґабріель був йому ближчий за всіх. Ця близькість виникла одного вечора, коди Ауреліано випадково завів мову про полковника Ауреліано Буендіа, і Ґабріель, єдиний з усіх, повірив, що друг каже правду. Навіть хазяйка, яка звичайно не втручалася в розмови, з одержимістю затятої пліткарки запевняла, що полковника Ауреліано Буендіа – вона й справді колись чула про нього – вигадав уряд, який шукав приводу, щоб повбивати лібералів. Ґабріель, навпаки, не брав під сумнів реальності полковника Ауреліано Буендіа, бо той був товаришем по зброї і нерозлучним другом його прадіда, полковника Герінельдо Маркеса. Провали в пам'яті жителів Макондо ставали особливо глибокими, коли заходила мова про розстріл робітників. Тільки‑но Ауреліано зачіпав цю тему, як не лише хазяйка, а й люди, старші за неї віком, казали, що розповідь про робітників, оточених військами біля вокзалу, та про поїзд із двохсот набитих трупами вагонів, справжнісінька вигадка, і навіть обстоювали висновок, якого дійшло судове слідство і який увійшов у підручники для початкової школи: бананової компанії ніколи не існувало. Таким чином, Ауреліано і Ґабріель були ніби зв'язані спільництвом, яке ґрунтувалося на "їхній вірі в реальні факти, не визнані всіма іншими; ці факти справили величезний вплив на обох друзів і, мовби хвиля прибою, що відступає від берега, потягли їх у давно загиблий світ, від якого не убереглося нічого, крім туги. Ґабріель спав там, де його заставала година сну. Кілька разів Ауреліано клав товариша в ювелірній майстерні, але той цілісіньку ніч не міг склепити очей: йому заважали мерці, що аж до світанку тинялися кімнатами. Згодом Ауреліано доручив Чаклунці піклуватися про нього, і коли вона була вільна, то пускала Ґабріеля до своєї кімнатки, доступної кожному охочому, і вела його рахунок, роблячи нігтем рисочки на стіні за дверима, на тому невеличкому просторі, який залишився після запису боргів Ауреліано.

Незважаючи на своє безладне життя, четверо друзів, скоряючись наполяганню вченого каталонця, намагалися здійснити й дещо довговічне. Лише він зі своїм досвідом колишнього викладача античної літератури і запасами рідкісних книг зміг заохотити їх просидіти цілісіньку ніч, шукаючи тридцять сьому драматичну ситуацію, і це в місті, де ніхто вже не мав ні бажання, ані можливості здобувати знання, що виходили за межі програми початкової школи. Заполонений відкриттям дружби, заворожений чарами світу, який досі через Фернандину бездушність був для нього заповідним, Ауреліано кинув досліджувати пергаменти саме тоді, коли вже починав угадувати сенс зашифрованих віршів із пророцтвами. Та згодом, переконавшись, що часу вистачить на все, – навіть від борделів не доведеться відмовлятися, – він повернувся до Мелькіадесової кімнати й з новим запалом узявся за пергаменти, твердо поклавши собі не кидати роботи, доки не розгадає шифру до кінця. Ґастон усе чекав появи аероплана, і Амаранта Урсула відчула себе такою самотньою, що одного ранку зайшла до кімнати Ауреліано.

– Як справи, людожере? – спитала вона. – Знову засів у своїй печері?

Амаранта Урсула була невідпорна – в якійсь мудрованій сукні і в довгому намисті з хребців риби‑буркунця, яке вона зробила сама. Пересвідчившись у вірності свого чоловіка, вона спустила його з повідця, і, здається, вперше після повернення до Макондо в неї випала вільна хвилина. У Ауреліано не було потреби бачити Амаранту Урсулу, він і так знав, що вона прийшла. Коли вона сперлася ліктем на робочий стіл, така близька, беззахисна, Ауреліано відчув, як десь у глибині в нього загули всі кістки, і в розпачі уткнувся в пергаменти. Пересилюючи хвилювання, він гарячково чіплявся за свій голос, який щезав кудись, за життя, яке поривалося залишити його, за пам'ять, яка нараз перетворилася в скам'янілого поліпа, і почав розповідати Амаранті Урсулі про священне призначення санскриту, про наукові можливості передбачувати майбутнє, що просвічує крізь товщу часу, як ото літери зі зворотного боку паперу, коли дивитися проти світла, про потребу зашифрувати пророцтва, щоб вони не знищили самі себе, і про «Віки» Нострадамуса, і про загибель Кантабрії, що провістив святий Мільян1. Невдовзі, не уриваючи своєї лекції й спонукуваний потягом, який дрімав у його серці від дня народження, Ауреліано накрив долонею руку Амаранти Урсули, гадаючи, що ця рішуча дія покладе край його збентеженню. Однак Амаранта Урсула з безневинною ласкою ухопила юнака за палець, як часто робила це в дитинстві, й трималася за нього весь час, поки Ауреліано відповідав на її запитання. Так вони й залишалися, з'єднані холодним як лід вказівним пальцем, що не передавав ніяких відчуттів ні в тому, ні в зворотному напрямку; потім Амаранта Урсула враз отямилася від свого миттєвого заціпеніння й ляснула себе по лобі.

– Мурахи! – вигукнула вона.

Вмить забувши про пергаменти, вона поквапилася до дверей своєю танцюючою ходою і звідти послала Ауреліано кінчиками пальців повітряний поцілунок, достоту такий, яким попрощалася зі своїм батьком, коли її виряджали до Брюсселя.

– Поясниш мені потім, – сказала Амаранта Урсула. – Я геть забула, що сьогодні треба залити вапном мурашники.

Вона час від часу навідувалася до нього, коли мала справи в цій частині будинку, й затримувалася в кімнаті на кілька хвилин, поки чоловік далі уважно оглядав небо. Введений в оману такою переміною, Ауреліано знову почав обідати вдома, від чого він відмовився уже в перші місяці після повернення Амаранти Урсули. Ґастонові його товариство припало до душі. Під час розмов за столом, які нерідко тривали понад годину, він скаржився Ауреліано на своїх компаньйонів. Мабуть, вони дурять його: уже давно повідомили, буцімто відправили аероплан морем, а судно все не приходить і, як запевняє морське агентство, ніколи й не прийде, бо не числиться в корабельних реєстрах портів Карибського моря, але компаньйони запевняють, ніби відправили аероплан, і навіть натякали на те, що це, може, Ґастон їх дурить. Взаємна недовіра зробилася нарешті такою глибокою, що фламандець визнав за краще припинити листування й став подумувати, чи не варто йому з'їздити на кілька днів до Брюсселя, з'ясувати все на місці й повернутися назад з аеропланом. Однак його задум пішов нанівець, щойно Амаранта Урсула підтвердила своє давнє рішення ні в якому разі не виїжджати з Макондо, коли навіть через це доведеться розлучитися з чоловіком. Спершу Ауреліано поділяв думку, яка склалася в Макондо, що Ґастон – просто дурень на велосипеді, й почував до нього невиразне почуття жалості. Згодом, глибше пізнавши в борделях чоловічу натуру, він почав пояснювати подружню покору фламандця його шаленою пристрастю. Але, спізнавши Ґастона краще, Ауреліано зауважив суперечність між його справжньою вдачею та показним смиренням і затаїв підозру, що всі вчинки того, навіть чекання аероплана, – просто добре розіграний фарс. Тоді він і подумав, що Ґастон не такий уже й дурний, як здається, а, навпаки, це чоловік великої твердості, надзвичайної хитрості й невичерпного терпіння, який вирішив узяти гору над дружиною, стомивши її своїми вічними поступками, своєю нездатністю сказати бодай раз «ні», своєю вдаваною безмежною покірністю, надавши їй можливість заплутуватись у її ж власному павутинні до того дня, коли їй зрештою стане несила терпіти далі нудьгу, породжувану ілюзіями, які завжди напохваті, і вона сама запакує валізи, щоб повернутися до Європи. Після цього колишня жалість до фламандця перетворилася в душі Ауреліано на люту ненависть. Ґастонів метод видався йому таким підлим і водночас таким дієвим, що він наважився застерегти Амаранту Урсулу. Але та тільки посміялася з його підозріливості, нічим не показавши перед ним, який важкий тягар кохання, непевності й ревнощів носить вона в своєму серці. їй не спадало на думку, що ставлення Ауреліано до неї – це щось більше, ніж звичайна братня приязнь, не спадало аж до того дня, коли, розкриваючи бляшанку консервованих персиків, вона порізала собі пальця і Ауреліано кинувся висмоктувати їй кров із такою жадібністю й відданістю, аж її пройняв дрож.

Ауреліано! – силувано засміялася вона. – Ти надто вже захоплюєшся, із тебе вийшов би непоганий вампір.

І тоді Ауреліано прорвало. Безпорадно цілуючи долоню пораненої руки, він розкрив найпотаємніші закутки свого серця, витягши звідти нескінченно довгого, розбухлого черв'яка, страшного паразита, вигодуваного його стражданням. Розповів Амаранті Урсулі, як вставав серед ночі й ридав від розпачу та люті, уткнувшись обличчям в інтимні речі її туалету, які вона вішала сушити в купальні. Розповів, з якою тугою благав Чаклунку верещати як кішка й, хлипаючи, бурмотіти йому на вухо «Ґастоне, Ґастоне, Ґастоне», і з якою спритністю крав флакони з парфумами Амаранти Урсули, щоб відчувати її запах на шиях у дівчаток, які продавали себе з голоду. Налякана пристрастю його звірянь, Амаранта Урсула один за одним загинала пальці, і її долоня закривалася, ніби скойка устриці, аж поки врешті‑решт, позбавлена болю й усякої жалості, поранена рука перетворилася на грудку смарагдів, топазів і твердих, як камінь, нечутливих кісток.

Тварюка! – ніби виплюнула вона. – Першим же пароплавом я відпливаю до Бельгії.

Якось Альваро зайшов до крамниці вченого каталонця, голосно прославляючи свою нову знахідку: зоологічний бордель. Він називався «Золотий хлопчик»; це був велетенський салон просто неба, де гуляло на волі щонайменше двісті водяних бугаїв, відзначаючи час своїм гучним, схожим на бичаче ревіння, криком. Довкола танцювального майданчика, в загородах з дротяної сітки, серед велетенських амазонських камелій жили барвисті чаплі; каймани, повідгодовувані, як свині; гримучі змії з дванадцятьма брязкальцями і черепаха з позолоченим панцером, що плавала й пірнала в маленькому штучному океані. Був там і білий песик, тихий педераст, який, одначе, виконував обов'язки самця‑плідника, за що його й годували. Повітря там мало таку первозданну густину, ніби його щойно винайшли, а прекрасні мулатки, котрі безнадійно чекали в оточенні криваво‑червоних квітів і вже давно не модних платівок, були обізнані з усіма хитромудрими способами кохання, які чоловік забув прихопити з собою із земного раю. Першої ж ночі друзі завітали до цієї теплиці ілюзій, і велична мовчазна баба, яка сиділа при вході у сплетеній із ліан гойдалці й брала вхідну плату, відчула, що час обертається по колу, нагледівши серед п'яти новоприбулих сухорлявого сумного чоловіка з татарськими вилицями, позначеного віспою самотності – від дня створення світу й на віки вічні.

– Ой! – прошепотіла вона. – Ауреліано!

Перед нею знову постав полковник Ауреліано Буендіа, такий, яким вона побачила його при світлі лампи задовго до всіх війн, задовго до спустошливої для нього слави та розчарувань вигнання – того далекого ранку, коли він зайшов до її спальні, щоб віддати перший у своєму житті наказ: кохатися з ним. Це була Пілар Тернера. Доживши до ста сорока п'яти літ, вона відмовилася від згубного звичаю вести рахунок своїх років і стала жити у відокремленому, як глуха вуличка, нерухомому часі спогадів, де майбутнє було безпомилково провіщене й установлене раз і назавжди, – осторонь від того хисткого майбутнього, яке ґрунтувалося на ненадійних припущеннях та здогадах карт.

Завдяки цій зустрічі Ауреліано здобув притулок у ніжності й співчутливому розумінні доти невідомої йому прапрабаби. Похитуючись у плетеній гойдалці, вона згаду‑

Всіла колишню могуть і падіння роду Буендіа та зрівняну з землею пишноту Макондо. Тим часом Альваро вибухами свого реготу полохав кайманів, Апьфонсо придумував криваву історію про те, як водяні бугаї минулого тижня повиймали очі чотирьом клієнтам, що поводилися не так, як належить, а Ґабріель втішався в кімнаті задумливої мулатки, яка брала плату не грошима, а листами до свого нареченого‑контрабандиста, ув'язненого в тюрмі по той бік Оріноко, тому що прикордонники напоїли його проносним і посадовили на горщик, а він навернув повен горщик лайна з діамантами. Оцей справдешній, не примарний бордель, з його по‑материнському дбайливою хазяйкою, і був саме тим світом, про який Ауреліано мріяв під час свого довготривалого затворництва. Тут йому було так добре, що він і подумати не міг про інший притулок того вечора, коли Амаранта Урсула розбила на друзки його мрії. Він прагнув полегшити душу словами, хотів, щоб хто‑небудь послабив вузли, які стягували йому груди, але зміг тільки залитися щедрими, гарячими й підкріплюючими слізьми, уткнувшись обличчям у пелену Пілар Тернери. Перебираючи його волосся кінчиками пальців, вона чекала, поки він заспокоїться, і хоч Ауреліано й не признався, що плаче від кохання, вона одразу впізнала цей найдавніший в історії чоловіка плач.

Ну, годі тобі, малий, – лагідно мовила Пілар Тернера. – А тепер скажи мені, хто вона.

Тільки‑но Ауреліано назвав ім'я, як Пілар Тернера засміялася грудним сміхом, отим своїм колишнім життєрадісним сміхом, який з роками зробився подібний до хрипкого туркотіння голубів. У серці людини з роду Буендіа не могло бути незбагненної для неї таємниці. Бо ж карти і власний досвід показали їй, що історія цієї родини – то ланцюг неминучих повторень, колесо в обертовому русі, яке б крутилося без кінця, коли б не чимраз більший і незворотний знос осі.

Не турбуйся, – всміхнулася Пілар Тернера. – Хоч би де вона зараз була, вона тебе чекає.

О пів на п'яту Амаранта Урсула вийшла з купальні. Ауреліано бачив, як вона пройшла повз його кімнату, загорнувшись у халат, із рушником, навитим, мов тюрбан, на голові. Скрадаючись, похитуючись, ніби п'яний, він подався за нею і прослизнув до подружньої спальні, саме коли Амаранта Урсула розгорнула халат; вона тут же злякано загорнула його знову й мовчки показала Ауреліано на сусідню кімнату, двері в яку були прочинені й де, як знав Ауреліано, Ґастон писав листа.

– Іди геть, – сказала Амаранта Урсула самими тільки губами.

Ауреліано всміхнувся, схопив її обома руками за стан, підняв, як вазон з бегоніями, й жбурнув на ліжко горілиць. Одним грубим ривком, перше ніж вона встигла перешкодити йому, він зірвав з неї сорочку, і його очам відкрилася запаморочлива, як безодня, нагота щойно вимитого тіла, а на цьому тілі не було жодної цяточки, жодної волосинки, жодної прихованої родимки, яких би Ауреліано не бачив своєю уявою серед нічного мороку. Амаранта Урсула захищалася цілком щиро, зі спритністю дикої самиці: звиваючись усім своїм запахущим тілом, гладеньким і гнучким, як у ласки, вона намагалася відбити Ауреліано нирки коліньми й водночас впивалася йому нігтями в обличчя, проте ні в неї, ні в нього не вирвалося й зітхання, яке відрізнялося б від спокійного дихання людини, що споглядає біля відчиненого вікна тихий квітневий вечір. Це була люта боротьба, битва не на життя, а на смерть, але збоку вона здавалася позбавленою будь‑якого завзяття, бо складалася з таких повільних, обережних, урочистих наскоків і ухилянь, що за час, який минав між ними, могли б іще раз порозцвітати петунії, а Ґастон у сусідній кімнаті міг би забути про свої мрії аеронавта, – здавалося, ніби двоє коханців, посварившись, намагаються миритися в глибині прозорої водойми. У розпалі свого запеклого й церемонного опору Амаранта Урсула зміркувала, що їхнє цілковите мовчання неприродне й може збудити підозру чоловіка швидше, ніж шум, якого вони силкувались уникнути. Тоді вона почала сміятися, не розтуляючи вуст, однак боротись не кинула, а захищалась тепер робленими укусами й вивільняла своє тіло не з такою запеклістю, як раніше, аж поки врешті‑решт обоє виявили, що вони – супротивники і спільники водночас, отож оборона перетворилася на звичайнісіньке вдавання, а напади – на пестощі. Потім Амаранта Урсула на якусь мить перестала оборонятися, ніби жартома, немовби готуючись викинути якогось коника, а коли захотіла знову розпочати опір, налякана тим, до чого сама допустила, було вже пізно. Незвичайно могутній струс кинув її на місце, пришпилив до ліжка її тіло, і вся її воля до опору зламалася під натиском нездоланного бажання дізнатися, що то за оранжевий свист і невидимі кулі чекають її по той бік смерті. Вона ледве встигла простягнути руку, навпомацки знайти рушник і закусити його зубами, щоб не дати вихопитися пронизливому кошачому вереску, який уже роздирав їй нутрощі.

Пілар Тернера вмерла вночі під свято в гойдалці з ліан, охороняючи вхід до свого раю. Згідно з останньою волею небіжчиці її поховали не в труні, а просто в гойдалці, яку вісім чоловіків опустили на мотузках у величезну яму, викопану посеред танцювального майданчика. Бліді від плачу, вбрані в чорне мулатки виконали свої чаклунські обряди й, познімавши з себе сережки, брошки та персні, покидали все у яму; могилу закрили кам'яною плитою без імені й дат, а поверх плити насипали цілий пагорб із амазонських камелій. Потім мулатки потруїли всіх тварин і птахів, позамуровували двері та вікна цеглою й розбрелися хто куди зі своїми дерев'яними скриньками, обклеєними зсередини літографіями з зображеннями святих, кольоровими малюнками з журналів і портретами недовгочасних, недосяжних і фантастичних женихів, які випорожнювалися діамантами, пожирали один одного, мов канібали, або ж були козирними королями, що мандрували морями.

Це був кінець. У могилі Пілар Тернери серед ладанок і дріб'язкових коштовностей повій зотлівали рештки минулого, що іще збереглися в Макондо після того, як учений каталонець розпродав свою книгарню і, знудившись за справжньою довгою весною, повернувся на берег Середземного моря в рідне село. Ніхто не чекав, що він може поїхати геть. Він з'явився в Макондо в часи процвітання бананової компанії, рятуючись від однієї з незліченних війн, і не надумав нічого практичнішого, ніж відкрити крамницю інкунабул та першодруків різними мовами; випадкові відвідувачі, забігаючи сюди, щоб збавити час, поки підійде їхня черга йти в будинок навпроти – до тлумача снів, гортали ці книжки з деякою осторогою, ніби підібрали їх на звалищі. Півдня каталонець проводив у задушливій кімнатці за книгарнею, списуючи закрутистими літерами аркуші, видерті зі шкільного зошита, але ніхто не міг з певністю сказати, що то він таке пише. На той час, коли з ним заприязнився Ауреліано, старий назбирав уже дві скрині безладно звалених аркушів, які чимось нагадували Мелькіадесові пергаменти. До свого від'їзду він устиг заповнити й третю скриню, і це давало підставу думати, що, проживаючи в Макондо, він нічого більше й не робив. Єдиними людьми, з якими він підтримував стосунки, були четверо друзів; коли вони ще навчалися в школі, каталонець давав їм книжки в заставу за дзиґи та паперових зміїв і приохотив хлопців до читання Сенеки й Овідія. З класиками він поводився просто, без церемоній, немовби колись жив з ними в одній кімнаті і знав про них багато чого такого, що, здавалося, не могло бути нікому відоме, наприклад, що святий Авґустин носив під чернечою рясою вовняну безрукавку, яку не знімав чотирнадцять років, а чорнокнижник Арнальдо де Віланова[21]ще в дитинстві став імпотентом, бо його вкусив скорпіон. Палка любов каталонця до друкованого слова була сумішшю глибокої поваги й панібратської нешанобливості. Ця двоїстість виявлялася навіть у його ставленні до власних рукописів. Альфонсо, який спеціально вивчив каталанську мову, маючи намір перекласти їх іспанською, одного разу поклав пачку аркушів до кишені, – його кишені були завжди напхані і вирізками з газет, і посібниками з незвичайних професій, – а тоді якоїсь ночі загубив аркуші в борделі у дівчат, що торгували собою з голоду. Коли вчений каталонець довідався про це, то, замість зчинити скандал, як того боявся Альфонсо, зауважив, хапаючись за боки від сміху, що це – цілком природна доля літератури. Але в той же час їм не вдалося відговорити старого везти з собою до рідного села три скрині з рукописами: залізничних контролерів, що вимагали здати скрині в багаж, він вилаяв ще карфагенською лайкою і не заспокоївся доти, доки йому не дозволили залишити їх у пасажирському вагоні. «В той день, коли люди почнуть самі їздити в першому класі, а книжки возитимуть у товарних вагонах, настане кінець світу», – заявив він і аж до від'їзду не мовив більше ані слова. Збирання зайняло цілий тиждень, – це був чорний тиждень для вченого каталонця, бо, в міру того як наближалася година від'їзду, настрій старого чимдалі гіршав, він раз у раз забував, що мав зробити, а речі, які він клав в одному місці, несподівано опинялися в зовсім іншому, переміщені тими самими домовиками, котрі колись мучили Фернанду.

Падлюки, – лаявся він. – Срав я на двадцять сьомий пункт лондонського синоду.

Герман і Ауреліано взяли старого під опіку. Ходили коло нього, як коло дитини, розіклали по кишенях проїзні квитки та міграційні папери, позастібали кишені шпильками і склали докладний перелік, що він має робити від виїзду з Макондо й аж до того, як зійде в Барселоні, та, незважаючи на це, каталонець усе ж примудрився, сам того не помітивши, викинути на смітник штани з половиною всіх своїх грошей. Напередодні від'їзду, коли скрині було вже забито, а пожитки запаковано в ту саму валізу, з якою він з'явився в Макондо, старий примружив свої повіки, схожі на стулки черепашки, відтак, жестом, до блюзнірства схожим на благословення, простяг руку до безладних куп тих книжок, які допомогли йому пережити розлуку з батьківщиною, й сказав своїм друзям:

А це лайно я залишу тут.

Через три місяці хлопці одержали великий конверт, а в ньому двадцять дев'ять листів і п'ятдесят фотокарток, що назбиралися за дозвільний час у відкритому морі. Хоча дат каталонець не ставив, однак легко було зрозуміти послідовність, у якій він писав ці послання. В перших він із властивим йому гумором повідомляв про злигодні подорожі – про те, що відчуває велике бажання викинути за борт суперкарго1, який спершу не дозволяв йому поставити скрині в каюту, про приголомшливу дурість однієї сеньйори, яка жахається числа тринадцять – не через забобон, а тому що воно видається їй незавершеним, і про заклад, який він виграв за першою вечерею, визначивши, що вода на борту судна має смак джерел Леріди, бо відгонить нічним запахом буряків з довколишніх полів. Однак у міру того як минали дні, життя на кораблі цікавило його все менше й менше, а кожен спогад про події в Макондо, навіть зовсім недавні й буденні, викликав тугу, і що далі відпливало судно, то більше суму навіювала йому пам'ять. Цей процес поглиблення туги за минулим був помітний і на фото. На перших знімках він виглядав щасливим у своїй інвалідській сорочці й зі своєю сніжно‑білою чуприною на тлі Карибського моря, вкритого, як це звичайно буває в жовтні, баранцями. На останніх він, тепер уже в темному пальті й шовковому кашне, блідий, з непритомним виглядом стояв посеред палуби безіменного корабля з нічних кошмарів, що блукає осінніми океанами. На його листи відповідали Герман і Ауреліано. Перші місяці він писав так часто, аж друзям здавалося, ніби він зовсім поряд, ближче, ніж коли жив у Макондо, і жорстокі страждання, викликані його від'їздом, потроху стихли. Спочатку він повідомляв, що все, як завше, що в його рідному домі і досі збереглася рожева морська мушля, що у копченого оселедця, покладеного на шматок м'якушки, той самий смак, а сільські джерела й далі духмяніють вечорами. Перед друзями знову лежали аркуші зі шкільного зошита, всуціль списані фіолетовими карлючками, кожному з юнаків адресувався окремий аркуш. Та згодом, хоча сам каталонець і не помічав цього, листи, сповнені бадьорості людини, яка одужує, перетворювались на пастирські послання розчарованого. Зимовими вечорами, поки в каміні закипав казанок із супом, старий тужив за теплом своєї кімнатки біля книгарні, за сонцем, яке дзвенить у запорошеному листі мигдалевих дерев, за паровозним свистком, що вривається в сплячку сієсти, – так само, як у Макондо тужив за казанком із супом у каміні, за вигуками вуличного торговця кавовими зернами та за перелітними весняними жайворонками. Геть замучений цими двома ностальгіями, які відбивалися одна в одній, мов двоє поставлених одне проти одного дзеркал, він утратив своє чудове чуття нереального і врешті‑решт порадив друзям виїхати геть із Макондо, забути все, чого він їх навчав про світ і людське серце, – плюнути на Горація і будь‑де, куди б вони потрапили, завжди пам'ятати, що минуле – брехня, що для пам'яті немає доріг назад, що кожна минула весна безповоротна і що найнестямніше і найстійкіше кохання – всього тільки перебіжне почуття.

Альваро перший послухався поради покинути Макондо. Він продав усе, навіть яґуара, що сидів на цепу в дворі його будинку, лякаючи перехожих, і купив собі вічного квитка на поїзд, який не мав станції призначення. У рябих від знаків оклику поштових листівках, відправлених із проміжних зупинок, Альваро описував миттєві картини, що миготіли за вікном, – здавалося, ніби він розривав на дрібні клапті й жбурляв у порожнечу забуття довженну поему скороминущості: примарних неґрів на бавовняних плантаціях Луїзіани, крилатих коней на синій траві Кентуккі, коханців‑греків, осяяних призахідним сонцем Арізони, дівчину в червоному светрі, яка малювала аквареллю місцевість біля озера Мічиґан і помахала Альваро пензликами – у цьому вітанні було не прощання, а надія, адже дівчина не знала, що перед нею поїзд, який не повернеться. Потім поїхали Альфонсо й Герман, – поїхали в суботу, наміряючись повернутися в понеділок, і більше про них ніхто нічого не чув. Через рік після від'їзду вченого каталонця в Макондо зоставався тільки Ґабріель; перебуваючи в нерішучості, він і далі користувався небезпечною благодійністю Чаклунки й відповідав на запитання конкурсу, влаштованого одним французьким журналом, – першою премією в тому конкурсі була подорож до Парижа; Ауреліано, передплатник цього журналу, допомагав Ґабріелеві заповнювати бланки з запитаннями, іноді він робив це у себе вдома, але найчастіше – серед фаянсових слоїків, у насиченому запахами валеріани повітрі єдиної ще вцілілої в Макондо аптеки, де жила Мерседес, таємна Ґабріелева наречена. Одна тільки ця аптека й залишилася в Макондо від минулого, руйнування якого все ніяк не закінчувалося, бо минуле руйнувалося без кінця, поглинаючи само себе, готове щомиті скінчитися, але так ніколи й не закінчуючи закінчуватись. Місто дійшло до таких меж запустіння, що коли Ґабріель, здобувши перемогу на конкурсі, зібрався їхати до Парижа з двома змінами білизни, парою черевиків і повним виданням Рабле, йому довелося помахати машиністові рукою, щоб той зупинив поїзд біля станції Макондо. Стара вулиця Турків на цей час обернулася в покинутий закуток, де останні араби спокійно дожидали смерті, і далі, за тисячолітнім звичаєм, сидячи в дверях своїх крамничок, хоча останній ярд саржі було продано вже багато років тому і на похмурих вітринах позоставалися тільки безголові манекени. Там, де було містечко бананової компанії (про нього, можливо, намагалася розповідати вечорами своїм онукам Патриція Браун, живучи в краю расової нетерпимості й маринованих огірків – у місті Пратвілі, штат Алабама), лежала тепер поросла травою рівнина. Старий священик, який заступив падре Анхеля й чийого імені ніхто навіть не питав, чекав милосердя Божого, валяючись у гамаку, мучачись від подагри та безсоння, породженого сумнівами, а тим часом поряд з ним ящірки й пацюки сперечалися між собою за право володіти храмом. У цьому покинутому навіть птахами Макондо, де від постійної спекоти й пилу було важко дихати, Ауреліано та Амаранта Урсула, ув'язнені самотністю, коханням і самотністю кохання в будинку, де шум, зчинюваний рудими мурахами, не давав склепити очей, були єдиними щасливими людьми й найщасливішими істотами на землі.

Ґастон повернувся до Брюсселя. Йому набридло чекати аероплана, й одного чудового дня він запакував у валізу потрібні речі та всю свою кореспонденцію й від'їхав із Макондо з наміром вернутися повітряним шляхом ще до того, як його пільгові ліцензії буде передано спілці німецьких авіаторів, що подали властям провінції ще Грандіозніший проект, ніж його власний. Після першого вечора їхнього кохання Ауреліано й Амаранта Урсула стали користуватися нечастими від'їздами Ґастона, але під час цих зустрічей, пронизаних подихом небезпеки й майже завжди уриваних несподіваними поверненнями чоловіка, їм доводилося приборкувати свої пориви. Тепер, зоставшися самі, коханці віддалися безумові довго угамовуваного почуття. Це була нерозсудна, згубна пристрасть, яка тримала їх у стані постійного збудження й примушувала здригатися від жаху Фернандині кістки в могилі. Кошачі верески Амаранти Урсули та її стогони лунали і о другій годині дня за обіднім столом, і о другій годині ночі в комірчині. «Мені найприкріше те, – сміялася вона, – що ми згаяли марно стільки часу». Вона бачила, як мурахи спустошують сад, тамуючи свій доісторичний голод дерев'яними частинами будинку, бачила, як їхня жива лава знову розливається по ґалереї, але, геть задурманена пристрастю, Амаранта Урсула заходилася винищувати їх тільки після того, як вони з'явилися в її спальні. Ауреліано забув про пергаменти, зовсім не виходив з дому і тільки зрідка відповідав на листи вченого каталонця. Коханці втратили чуття реальності, поняття про час, вибилися з ритму повсякденних звичок. Позачиняли двері та вікна і, щоб не витрачати зайвих хвилин на роздягання, стали ходити по будинку в тому вигляді, в якому завжди мріяла ходити Ремедіос Прекрасна; вони валялися голяка в калюжах у дворі і якось раз були мало не захлинулися, кохаючись у басейні. За короткий час вони завдали будинку більше руйнації, ніж мурахи: поламали меблі у вітальні, порвали гамак, що стійко витримував невеселі похідні любощі полковника Ауреліано Буендіа, порозпорювали матраци й повивертали їхній вміст на підлогу, щоб задихатись у ватяних завірюхах. Хоч Ауреліано був такий же завзятий коханець, як і його відсутній суперник, однак у цьому катастрофічному раю командувала Амаранта Урсула з властивими їй талантом до нерозважних витівок і невситимістю почуттів; вона немовби зосередила на коханні всю оту невтримну енергію, яку її прапрабаба віддавала виготовленню льодяникових звірят. Поки Амаранта Урсула співала від задоволення й умирала зо сміху, тішачися своїми власними вигадками, Ауреліано робився чимраз замисленішим і мовчазнішим, бо його кохання було занурене само в себе, спопеляюче. Проте обоє досягли таких висот у мистецтві кохання, що коли вичерпувався їхній пристрасний запал, вони брали й від утоми все, що могли. Віддавшись поганському обожненню своїх тіл, вони відкрили, що у кохання в хвилину пересичення набагато більше невикористаних можливостей, ніж у хвилини бажання. Поки Ауреліано втирав яєчний білок у тверді соски

Поиск по сайту: