Тарквіній Гордий і падіння царської влади в Римі

Луцій Тарквіній, одержавши царську владу ціною злочину, оточив себе цілим загоном охоронців, розуміючи, що сам подав приклад, як можна здобути царський трон. Крім того, він винищив тих сенаторів, яких вважав прихильниками убитого ним Сервія Туллія, оскільки захопив царську владу, уникнувши обрання сенаторами і народними зборами. Луцій, розуміючи, що після подій, трагізм яких посилився через його заборону поховати з почестями старого царя, він не міг розраховувати на повагу своїх співгромадян, тому вирішив тримати підданих під загрозою страху. Луцій Тарквіній, усупереч законам, вершив правосуддя і засуджував грома-дян до страти і вигнання, позбавляв життя, майна і батьківщини всіх неугодних чи підозрілих. Незалежно від ради сенаторів, він оголошував і закінчував воєнні дії, свавільно укладав угоди і порушував їх. До усіх без винятку Тарквіній ставився зарозуміло, не беручи до уваги ні заслуги, ні чесноти своїх співгромадян. На волю сенату і народу він не зважав і шукав підтримки не в Римі, а поза його межами, розраховуючи на допомогу знаті з сусідніх племен супроти своєї власної батьківщини. Він навіть видав свою дочку за багатого і знатного тускуланця, прагнучи союзу з його сильною ріднею. Проте, неспроможний приборкати свою погану вдачу, Тарквіній принижував при першій ліпшій нагоді своїх союзників. Його підступництво перевершувало його непомірну гордість, завдяки якій Луцій Тарквіній і одержав своє прізвисько Гордий. Він міг влаштувати підлу пастку і стратити невинну людину, яка мала зухвалість кинути докір римському царю в неповазі до вождів, які зібралися за його власним наказом, як це було з Турном з Ариції. Тарквіній обвинуватив його в змові проти царя і спробі убивства, підкупивши раба, який підкинув у палату Турна мечі, що ніби-то належали змовникам.

Розправившись у такий спосіб з Турном з Ариції, Тарквіній Гордий залякав інших вождів, і ті змушені були погодитися на поновлення тривалої угоди з Римом. І хоча, як роз-повідали, він був несправедливим правителем, але не твердоголовим воєначальником, і успішно провів кілька військових операцій із сусідніми містами і навіть узяв велику здобич, розгромивши плем’я вольськів, проте його військові задуми також ґрунтувалися на хитро-щах і підступництві. Такою була його війна із сильним і багатим містом Габіями, яке стало неприступним для римських воїнів. Туди втік його молодший син Секст Тарквіній, вдавши, що рятується від нестерпної жорстокості батька, який нібито бажав навести лад у власно-му домі шляхом знищення непокірних синів. Мешканці Габій повірили наріканням Секста Тарквінія, до того ж, він, завойовуючи прихильність громадян, шанобливо вислуховував старійшин, брав участь у загальних зборах і наполягав на продовженні війни з Римом і з власним “батьком-тираном”. Вдалими військовими вилазками і щедро розподіленою здо-биччю Секст Тарквіній здобув прихильність і довіру своїх нових союзників і став не менш сильним у Габіях, ніж батько його в Римі. Не одержавши розпоряджень Тарквінія Гордого щодо подальших дій, Секст почав діяти так само, як його батько. Інтригами і підкупом він домігся вигнання, розорення і винищення найбільш знатних громадян, вміло нацьковуючи на них народ і сіючи всюди розбрат. Бідних він залучав на свою сторону щедрими подарун-ками з майна страчених чи вигнаних. Усі ці дії Секста зовсім послабили відчуття загально-го лиха, яке загрожувало місту, і знекровили тих, хто міг би протистояти. У результаті ганеб-ної і віроломної гри Секста Габії без опору опинилися під владою римського царя.

Тарквіній Гордий, бажаючи ще більше возвеличити Рим серед інших підвладних йому міст, взявся до спорудження храму Юпітерові на Капітолійському пагорбі. У його будівництві брали участь прославлені майстри з Етрурії, запрошені царем, а знаменитий етруський скульптор Вулка створював статуї для оздоблення храму. Кваплячись зі спорудженням храму, який, відповідно до задуму царя, повинен був увічнити не тільки славу верховного боже-ства римлян, але і стати втіленням могутності самого Тарквінія Гордого, він змусив займати-ся будівельними роботами і простий народ. Крім храму, споруджувалися ложі для знаті на-вколо цирку, прокладалася під землею величезна труба для збирання всіх міських нечистот. Однак уся ця бурхлива діяльність не могла вгамувати в серці царя недобрі передчуття, які завжди тривожать людей з нечистою совістю. І коли в його власному палаці з дерев’яної ко-лони виповзла змія, цар, не довіряючи роз’ясненням етруських віщунів, вирішив одержати тлумачення цього страшного знамення у Дельфійського оракула.

З цією метою він послав у Дельфи двох своїх синів і племінника Луція Юнія, прозваного “Брутом” (недоумком) через його неквапливість і слабкість розуму. Луцій Юній охоче прийняв це прізвисько, тому що Тарквіній, вважаючи його недалеким і вільно користуючись його майном (батько і старший брат Луція Юнія були страчені віроломним царем), ставився до Брута зневажливо, не підозрюючи, що у душі юнака криються великі задуми щодо звільнення батьківщини. Прибувши в Дельфи, царські сини піднесли богу Аполлону дорогоцінні дарунки. Брут потішив їх своїм підношенням, пожертвувавши богу свій дорожній ціпок, зроблений з рогу. Але усередині ціпок був видовбаний і в нього була вставлена золота сер-цевина. Тим самим Брут хотів показати, що під непоказною оболонкою в ньому крилася пре-красна і горда душа. Виконавши доручення, юнаки побажали довідатися про своє майбутнє. І таємничий голос піфії з глибини ущелини провіщував, що той з них одержить верховну вла-ду в Римі, хто першим поцілує свою матір. Сини царя зрозуміли це пророцтво буквально і відклали його вирішення до повернення додому, щоправда, домовившись не сповіщати про це молодшого брата Секста. Брут витлумачив слова піфії інакше і, зробивши вигляд, що спіткнувся, упав і торкнувся землі (цієї спільної матері всіх людей) губами.

Повернувшись із Дельфів, сини застали Тарквінія Гордого в розпалі підготовки до війни з плем’ям рутулів за багате місто Ардеї. Одразу взяти його не вдалося, і війська римлян обложили місто. Зібравшись на гулянку в наметі Секста Тарквінія, молоді воїни, поміж інших розмов і жартів, почали вихваляти високі чесноти і працьовитість своїх дружин. Роз-палені вином, сперечальники скочили на коней і помчали в Рим, щоб на власні очі побачити, чим зайняті за їхньої відсутності справді доброчесні римські жінки. І переконалися, що усі вони або розважалися балаканиною з подругами, або були на бенкеті в царських невісток. Лише одна Лукреція, прекрасна і скромна дружина Коллатіна, який брав участь в суперечці, пізно вночі сиділа зі служницями за прядивом. Вона привітно прийняла нежданих гостей, і в серці Секста Тарквінія, зачарованого її красою, зародився ниций задум.

Без відома чоловіка Лукреції Секст через декілька днів знову подався в будинок Коллатіна. Лукреція, нічого не підозрюючи, виявила гостинність, звеліла слугам з настанням ночі відвести його в опочивальню для гостей. Переконавшись, що усі в будинку поснули, Секст з оголеним мечем прокрався до покоїв Лукреції і, розбудивши перелякану жінку, намагався схилити її до перелюбства. Але ні погрози, ні благання не могли похитнути її доброчесності, і лише коли Секст поклявся, що, убивши її, він покладе до неї на ложе задушеного раба і сама пам’ять про неї буде збезчещена в очах її близьких, нещасна піддалася насильству. Секст пішов, тріумфуючи, а Лукреція в повному розпачі послала вісника до батька і чоловіка в табір зі звісткою, що з нею сталося тяжке нещастя, про яке вона може повідомити тільки при зустрічі. Коллатін приїхав разом з Луцієм-Юнієм Брутом, якого зустрів дорогою. Лукреція чекала їх в опочивальні на опоганеному подружньому ложі і, розповівши усе, що сталося, почала благати про помсту негіднику, який зганьбив її непорочне ім’я. Мовчки слухали вони нещасну жінку, яка затиналася від стримуваних ридань. Не слу-хаючи слів розради, вона промовила: “Я не визнаю за собою провини, але не звільняю се-бе від страти”. Твердою рукою Лукреція встромила собі в груди кинджал, що був захований у неї в одязі, і схилилася на нього, щоб він глибше ввійшов у серце. Вражені тим, що скоїлося, мовчки стояли батько і чоловік біля постелі Лукреції. А Брут, вийнявши з грудей молодої, прекрасної і шляхетної жінки кинджал, залитий кров’ю, заприсягся, що буде пе-реслідувати царя Тарквінія з його підступною дружиною і всіма нащадками і не допустить, щоб вони чи хтось інший царював у Римі. Такої ж клятви зажадав він і від оточуючих, уражених тем, що Брут під зовнішнім слабоумством приховував таку силу духу і шляхетність.

Винісши тіло бідної жертви царської сваволі на форум Коллації1, вони змусили жителів міста йти до Риму, щоб покласти край лиходійству і насильству. Брут і тут закликав народ до зброї, щоб помститися за всі образи, оскільки майже кожний був ображений чи принижений Тарквінієм і його синами. Юрба озброєних мешканців Коллації, очолювана Брутом, ввійшла в Рим і прикликала на свою сторону народ, який зібрався на форумі. Брут, потрясаючи мечем, на якому ще на висохла кров Лукреції, назвав злочинцями і царя, і йо-го синів, і його дружину. Він нагадав про злочин, скоєний Тарквінієм, який привселюдно убив старого Сервія Туллія, надзвичайне святотатство його дружини, яка розтоптала конями тіло власного батька, усі кривди, заподіяні царем, тяжкі повинності, якими він утискував бідняків. Праведний гнів Брута, його грізне красномовство викликало серед народу таке сильне обурення, що тут же було вирішено позбавити Тарквінія Гордого влади і вигнати його з міста з дружиною і дітьми. Даремно цариця Туллія в сум’ятті металася містом. Усі, хто бачив її, посилали їй прокльони і прикликали фурій – месниць за убитих батьків.

Брут, зібравши воїнів, рушив у табір царя біля Ардеї, щоб підбурити військо Тарквінія, яке тримало в облозі місто. Тарквіній кинувся до Риму, воліючи з властивою йому рішучістю жорстоко придушити повстання. Брут спеціально пішов іншою дорогою, щоб розминутися з царем. Перед розлюченим Тарквінієм ворота Риму були закриті. Йому оголосили, що цар зі своєю родиною відтепер виганяється з Рима. Вражений несподіванкою, Тарквіній Гордий був змушений шукати притулку в Етрурії разом зі своїми двома синами. Молодший – Секст Тарквіній мав зухвалість повернутися в те саме місто Габії, яке він так підступно зрадив свого часу. Там його і убили з помсти за скоєні ним злочини. Так була знищена в Римі царська влада.

На чолі римської держави поставили двох консулів, які обиралися загальними народними зборами терміном на один рік. Першими консулами римської республіки були обрані Луцій Юній Брут і Луцій Тарквіній Коллатін. Вели вони справи держави по черзі, змінюючи один одного кожного місяця. Брут, добре знаючи підступну натуру Тарквінія Гордого, не сумнівався, що вигнанець буде намагатися інтригами і підкупом схилити хоча б частину римлян на свій бік. Тому, бажаючи захистити свободу від зазіхань на неї з таким запалом, з яким він цієї свободи домагався, Брут зажадав від сенату і всього народу урочистої клятви, що вони ніколи нікого не допустять царювати в Римі. І дійсно, Бруту вдалося навіяти римлянам таку відразу до царської влади, що народ дав урочисту клятву ніколи її не відновлювати. Він зажадав вигнання з міста усіх, хто належав хоч до якоїсь лінії родини Тарквініїв. Тому і товаришеві Брута по консульству Луцію Тарквінію Коллатіну, чоловіку шляхетної Лукреції, довелося виїхати з Риму.

Усупереч сподіванням римлян Тарквіній Гордий не поспішав оголошувати війну своїм колишнім підданим. Натомість, як і припускав Брут, він почав широко застосовувати підкуп і умовляння, бо серед римської молоді була значна кількість знатних прибічників синів Тарквінія, які шкодували за минулою безкарністю і нудилися в жорстоких шорах суворого ре-спубліканця Брута. Цим невдоволенням скористалися посли Тарквінія, що прибули в Рим і пред’явили вимогу колишнього царя про повернення його майна. Поки консули і сенат прий-мали рішення, посли поширювали листи Тарквінія серед тих римлян, які схвально вислуху-вали їхні улесливі промови, сповнені принад і багатих обіцянок. У результаті утворилася ціла змова з метою відновлення влади Тарквінія в Римі. Лише завдяки щасливому випадку (один з рабів знатного римлянина Вітеллія, з сестрою якого був одружений Брут, запідозрив недо-бре і повідомив консулам про зраду свого хазяїна і його спільників), змовники були схоплені під час трапези з послами Тарквінія. У них знайшли листи, в яких вони запевняли Тарквінія про готовність повалити республіку в Римі і відновити царську владу.

Брута охопив жах, бо серед змовників, крім брата його дружини, були обидва його сини – Тіт і Тіберій. Послів Тарквінія вигнали, а його майно віддали народу на розграбування, щоб, одержавши частину захоплених царем багатств, римський народ назавжди втратив надію на можливість примирення з колишнім царем. Зрадники були засуджені до страти. Серед прив’язаних до ганебного стовпа знатних юнаків особливу увагу привертали сини Брута. Вони, діти консула, який щойно звільнив народ, зважилися віддати справу батька, його само-го і весь Рим до рук мстивого і найбільш несправедливого з деспотів! У повному мовчанні обидва консули вийшли, сіли на свої місця і наказали лікторам приступити до здійснення при-низливої і жорстокої страти. Із засуджених був зірваний одяг, їх довго сікли різками, а потім відрубали голови. Консул Публій Валерій з жалем дивився на муки приречених юнаків, а Брут немов перетворився на статую, жодним рухом не виказав він почуттів, які його охопили. Ли-ше тоді, коли покотилися голови його синів, легка судома пересмикнула непорушне обличчя консула. Після страти було відзначено раба, який розкрив змову проти Римської республіки. Він одержав волю, йому було дароване римське громадянство і грошова винагорода. Коли Тарквіній Гордий довідався, що змову було викрито, він вирішив зібрати війська етрусків і ру-шити з ними на Рим, обіцяючи воїнам багату здобич. Заледве вороги, очолені Тарквінієм Гор-дим, вступили в римські володіння, консули рушили їм назустріч. По обидва боки попереду виступала кінна розвідка. Брут, оточений лікторами, їхав у перших рядах загону. Його поба-чив Аррунс, син Тарквінія, і з криком: “Боги, помстіться за царів!” – кинувся навперейми римській кінноті. Брут з юнацьким запалом зустрів ворога. Вони з такою силою устромили свої списи, що наскрізь пробили щити один одного й дістали смертельні рани. Обидва упали мертвими з коней. Перемога в битві між Тарквінієм і римлянами була вирішена богом Сільва-ном, який викликав жах війська Тарквінія. Громовий голос бога віщував з лісу: “У битві поляг-ло на одного етруска більше – перемога на стороні римлян”. Загиблого Брута вшанували пишною похоронною церемонією. Весь Рим сумував за цією мужньою і стійкою людиною, яка понад усе цінувала свободу батьківщини. Але ще більш почесним виявом ушанування було оголошення річної жалоби, протягом якої римські жінки оплакували Брута як суворого месни-ка за принижену жіночу гідність.

Тим часом Тарквіній знайшов підтримку в особі етруска Порсенни, царя міста Клузія, якого він залучив на свій бік обіцянкою союзу з Римом у разі поновлення Тарквінія на римсь-кому престолі. Порсенна вступив у римські землі і зайняв Яникульський пагорб, з’єднаний з іншими пагорбами мостом через Тибр. Римські воїни, які охороняли міст, збентежились, побачивши, що з захопленого ворогом Яникульського пагорба на них суне ворожа навала, по-чали кидати зброю і вдалися до втечі. Марно воїн на ім’я Горацій Коклес, що знаходився се-ред них, намагався стримати втікачів. Тоді він наказав воїнам якнайшвидше зруйнувати міст, який знаходився позад нього, щоб ворог не зміг по ньому пройти. Він залишився сам перед ворожою загрозою, закрившись щитом в очікуванні рукопашного бою. За його спиною палав зруйнований римлянами міст, з гуркотом падали у води Тибру колоди і дошки, і були змушені відступити навіть ті двоє воїнів, які залишилися, щоб захистити Коклеса. Етруски, підійшов-ши на близьку відстань, здивовано зупинилися, дивлячись на могутнього і самотнього захис-ника вже напівзруйнованого мосту. Римлянин, окинувши суворим поглядом знатних етрусків, які мимоволі затрималися з нападом, викрикнув їм в обличчя образливі слова, назвавши їх царськими рабами, які не мають власної волі і йдуть відбирати чужу. Після цих зухвалих слів на Коклеса посипалася злива стріл, які встромилися в щит хороброго воїна. Тиснучи один од-ного, етруські воїни кинулися на відважного римлянина і, звичайно, здолали б його, але в цей час за спиною Коклеса залишки мосту зі страшним тріском впали в Тибр і він сам, прикли-кавши на допомогу бога ріки Тиберіна, не знімаючи обладунків, кинувся в хвилі і переплив на свій берег під радісні вигуки товаришів по зброї. Горацій Коклес не був поранений, незважа-ючи на те, що перепливав Тибр під зливою стріл, якими обсипали його етруські лучники. За свою неймовірну відвагу він був визнаний гідним високої нагороди. Йому спорудили статую на площі, де у римлян відбувались вибори, і, крім того, подаровано стільки землі, скільки він міг обвести плугом за день. Усі римські громадяни, на подяку за виявлену ним доблесть, при-носили Коклесу свої дарунки в залежності від добробуту.

Зазнавши першої поразки під час нападу на Рим, цар етрусків Порсенна вирішив узя-ти його облогою. Він став табором на березі Тибру, і його воїни пильно стежили, щоб до Ри-му не підвозили припасів. Крім того, переправляючись через ріку, окремі загони етрусків гра-бували і щоразу розоряли римську область. Римляни, у свою чергу, намагалися відбивати безладні напади етрусків, але стан у місті залишався складним. Облога загрожувала затяг-тися надовго. Почалися хвороби і голод, а етруські війська продовжували тримати Рим в об-лозі. І тоді юнак на ім’я Гай Муцій, який походив зі знатної родини, обурюючись тим, що, навіть знаходячись у положенні рабів за царів, римляни ніколи не знали облоги, а самі роз-бивали етрусків, котрі нині стоять під стінами міста, прийняв сміливе рішення пробратися в табір царя Порсенни й убити його. Однак побоюючись, щоб римська варта не схопила його як перебіжчика, Муцій звернувся до сенаторів зі своєю пропозицією. Сенатори погодилися, і Гай Муцій, сховавши зброю під одягом, спритно пробрався у ворожий табір. Оскільки він не знав царя в обличчя, а розпитуваннями боявся викликати підозру, то, змішавшись з густою юрбою воїнів, почав придивлятися до них, намагаючись визначити, хто ж з них Порсенна. Ви-падково він потрапив у табір під час роздачі платні воїнам. З рук людини в багатому одязі воїни одержували винагороду. Поруч сидів ще один етруск у скромнішому одязі. Гай Муцій у юрбі наблизився до багатія і, вихопивши меч, завдав смертельного удару. Схоплений царсь-кими охоронцями, він з жахом зрозумів, що ним був убитий секретар Порсенни, а сам цар знаходився поруч і залишився неушкодженим. Ставши перед Порсенною, мужній юнак на-звав своє ім’я і додав: “Як ворог, я хотів убити ворога і так само готовий умерти, як готовий був скоїти убивство. Але знай, царю, я лише перший з безкінечного ряду римських юнаків, що шукають такої ж честі. Ми оголосили тобі війну. Не страшися війська, не страшися битви. Страшися двобою: місце загиблого заступить інший з мечем у руках”. Наляканий і розгніва-ний Порсенна зажадав, щоб бранець назвав тих, хто готує замах на його життя. Муцій промовчав. Тоді цар наказав розпалити багаття, загрожуючи Муцію спалити його живцем, якщо той не назве імен змовників. Муцій зробив крок до вівтаря, на якому палав розведений за на-казом Порсенни вогонь для жертвопринесення, і спокійно опустив руку в полум’я. Немов не помічаючи, що його жива плоть горить, спричиняючи йому нелюдські страждання, Муцій спокійно сказав, звертаючись до заціпенілого від жаху царя: “Ось тобі доказ, щоб ти зрозумів, як мало цінують своє тіло ті, котрим передрікають велику славу!” Порсенна, опам’ятавшись, наказав негайно відтягнути юнака від вівтаря і велів йому направитися в Рим, повторюючи в сум’ятті, що Муцій вчинив із собою ще більш нелюдяно, ніж збирався зробити з ним він, Пор-сенна. Він відпустив юнака без покарання, дивуючись його силі й мужності. Муцій на прощан-ня відкрив царю, що триста найбільш доблесних римських юнаків поставили собі за мету вбивство Порсенни. І тільки тому Муцій попереджає про це царя етрусків, бо переконався, що Порсенна вміє гідно оцінити людську доблесть.

Стривожений словами Муція, Порсенна, зрозумівши, що його життя, врятоване ли-ше завдяки щасливому випадку, негайно слідом за Муцієм направив посольство до Риму з пропозицією мирних переговорів. Незабаром облога була знята і війська Порсенни вибралися за межі римської землі. За велику доблесть Гай Муцій, прозваний Сцеволою (шульгою), тому що він спалив праву руку, одержав у володіння поле за Тибром, що стало називатися Муцієвими лугами.

Під час війни з етрусками відзначилися і римські жінки. З табору Порсенни втекли під проводом юної римлянки Клелії заручниці, сміливо перепливши Тибр під зливою ворожих стріл. Дівчата повернулися під батьківський дах, однак Порсенна, розгніваний зухвалістю Клелії, зажадав через послів її видачі. Потім, як розповідають, він змінив свій гнів на милість, здивований сміливістю такого юного створіння, що наважилось на подвиг. Проте цар усе-таки наполіг, щоб Клелію було повернуто етрускам. У іншому разі він погрожу-вав порушити мирний договір. Правда, Порсенна відразу обіцяв, що якщо римляни виконають умову, то він, у свою чергу, цінуючи доблесть дівчини, відпустить її неушкодженою. І дійсно, обидві сторони дотримали слова: римляни відправили Клелію до Порсенни, а він дав їй право повернутися в Рим, дозволивши взяти із собою тих заручників, кого вона вва-жала за необхідне. Юна Клелія скористалася своїм правом, забравши всіх неповнолітніх юнаків і дівчат, тобто тих, кого було легше за все скривдити і знедолити. В Римі Клелії були учинені небачені почесті після поновлення договору з Порсенною. На Священній вулиці їй була встановлена статуя, що зображувала юну героїню верхи на коні. Так безуспішно закінчилася спроба Тарквінія Гордого і його прибічників знову запанувати в Римі. Народ дотримався клятви, проголосивши героєм першого консула Римської республіки Брута. Саме слово “цар” стало осоружним для вуха вільного римлянина, тому що з цим словом були пов’язані спогади про безмежну сваволю і деспотизм. Був навіть виданий спеціальний за-кон про тих, кого підозрювали в прагненні царського вінця. Цим честолюбцям загрожувала страта, якщо подібний намір був доведений1.

1.Таке обвинувачення, висунуте проти Гая Юлія Цезаря, полководця і державного діяча (І ст. до н.е.), стало приводом для організації змови з метою “охорони республіки” і вбивства Цезаря.

Коллація – місто неподалік від Риму.

Викладено за книгою: Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима / Сост. А.А.Нейхардт. – М.: Правда, 1988. – 576 с. Переклад з рос. упорядників.

Поиск по сайту: