ІІ. Вивчення нового матеріалу

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Вивчення нового матеріалу.

На фоні ледь чутної мелодії звучить вірш Василя Дячка „Пам’ятник коханню”:

Чи є на світі

Пам’ятник коханню? –

Я скульптора знайомого спитав. –

Є оди,

Є сонети,

Є романи,

А пам’ятник в скульптурі?

Але ж то – богиня!

А от, не знаю,

Наяву чи в сні,

Я бачив пам’ятник: Ніс чоловік дружину.

Не молодик. З Палацу щастя,

Ні!..

Яріли кров’ю

Беріївські мури.

Протести в’яли

На німих устах,

А Києвом

Не юний вже Сосюра

Із пекла ніс

Кохану

На руках.

Учень. „Сонечко моє заповітне, світло моє не кінчене... Моє життя, коли тебе нема зі мною, безбарвне, сіреньке і нудне. Без тебе – немає мене. Так я люблю і жалію тебе, кохана, що твій біль – мій біль, твої сльози, твоя радість – моя радість. Мені нескінченно дорога кожна твоя клітина, все, з чого ти, - живе в мені...”

Моє серце б’ється лише для тебе. Іншої радості мені немає, як дарувати радість тобі, бачити, як щасливо сіяють сині озера твоїх очей...

Душа моя рідна, навіки любима! Без тебе мої думки як голі дерева, як торішнє листя під снігом...

Для мене всі пісні інших поетів про любов звучать, як пісні про тебе, і з ними зливаються мої пісні, які живуть лише тобою”.

( В.Сосюра. Із листа до дружини.)

Учениця. Ці рядки писав не юнак, їх писав уже відомий український поет своїй дружині Марії на тридцять третьому році подружнього життя. Володимиру Миколайовичу виповнилося 66, а Марії Гаврилівні – 54 роки.

Протягом усього життя Марія була для поета ідеалом, всепоглинаючою любов’ю і незмінною Музою, - і лише їй одній – усі найкращі поетові посвяти. Д.Павличко, даруючи Марії Гаврилівні збірку своїх поезій „Таємниця твого обличчя”, надписав: „Марії Сосюриній, українській Беатріче з поклоном до її вічної краси і вічної ніжності”. Їй і в зрілому віці присвячував поезії кабардино-балкарський поет Кайсим Кулієв. А Сосюра писав так:

Якби помножити любов усіх людей,

Ту, що була, що є й що буде,

То буде ніч. Моя любов, як день,

Не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки

І всі сонця з усіх небес на світі, -

Моя любов горітиме яркіш

За всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,

Що вітер їх під зорями колише, -

Моя любов пахтітиме міцніше

Над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зірвать красунь усіх віків,

Повз мене хай ідуть вони без краю, -

Марії я на них не проміняю,

Ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,

І в серце зір цей буде хай світити, -

Твоїх очей йому не замінити

З яких зірок злетіла ти сюди,

Така ясна. Що спів про тебе лине?

Світи ж мені, світи мені завжди,

Над зорі всі, зоре моя єдина!..

Учень. Володимир і Марія познайомились 9 травня 1931 року в день традиційного Шевченківського свята в театрі. Того вечора, одягнувши святкове українське вбрання, вона вийшла на сцену. „ І раптом , - пише у своїх спогадах Марія Гаврилівна, - помітила наче вирізьбленого на дерев’яній стіні, в задуму, нерухомого мужчину років тридцяти. Чорнявий красень побачив мене пізніше, я вже встигла його роздивитися...”

Їх познайомили. „Без усякої манірності поет простягнув мені руку, я щось прошепотіла невиразне, і ніжна, по-жіночому красива рука потиснула мою... Золотий вогник смуглявого обличчя. Мрійні , задумані, сонячного кольору великі очі, м’який карий зір, смуги втоми під очима, чорна хвиля волосся”, - пригадує дружина поета. Невеличка пауза порушена його ніжним ніжним голосом” „А які у вас очі, Маріє?” Я зніяковіла, але відповіла: „Кажуть люди, що сині”. Він прикрив рукою обличчя і прошепотів: Ой, я пропав!” – Це сказало його серце”.

Учень.Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, василькиз-під вій,

І гаї синіють ген на видноколі,

І синіє щастя у душі моїй.

Од сіяють роки, мов хмарки над нами,

І ось так же в полі будуть двоє йти,

Але нас не буде. Може, ми квітками,

Може васильками станем я і ти.

Так же буде поле, як тепер синіти,

І хмарки летіти в невідомий час,

І другий, далекий, сповнений привіту,

З рідними очима порівняє нас.

„Васильки”

На третій день знайомства поет запропонував Марії одружитися. Про те, що їм довелося пережити разом, розповідають сторінки біографічного роману В.Сосюри „Третя Рота”. Їхнє життя було сповнене і радощів, і тривог, і болю. Їй, Марії, він першій читав свої твори, а вона ж сама кохалася в поезії, писала вірші і знала їх безліч напам’ять, мала абсолютний музикальний слух. А які щасливі вечори, коли обоє грали на гітарі і співали пісень!

Учень.Чи знаєш ти світання в полі А ти ідеш. На небокраї

Або в задуманих садах, Яка краса огнів сія!

Коли од щастя мимоволі Й разом з природою співає

Сіяють сльози на очах? Душа закохана твоя.

Щебечуть птиці, вітер лине, А ти ідеш. На небокраї.

Немов дитинства дальні дні, І тільки серце б’ється дуже,

І кожна квітка і стеблина Здається, так би вічно йшов...

До тебе тягнуться в півсні.Якщо ти знаєш це, мій друже, -Ти знаєш, що таке любов.

Учень.Та скоро поет переконався, що його маленька, як пташина, подруга і сповнена сміху, пісень, була сміливою, відчайдушною, і за свого поета ладна була йти у вогонь і у воду. У складні тридцяті роки Сосюру, як „ідеологічного націоналіста”, виключили з партії. Він не міг змиритися зі звинуваченнями на адресу Скрипника, Хвильового – і цього вже було досить, щоб перекреслити його життя. Сосюру не друкували, з ним боялися вітатись. Марія вважала, що слід протестувати проти безглуздих звинувачень, доводити свою правоту. І Володимир Миколайович написав листа Сталіну. Марія, нічого не сказавши чоловікові, вклала в конверт і свій лист та довідку від лікаря про тяжкий нервовий стан поета. Реакція з Москви була блискавичною і несподіваною. На листі Сосюри стояла резолюція: „Лечить. В партии восстановить”.

Після перемоги над фашизмом, здавалося, ніколи не повернуться роки репресій. Та знову запанувала атмосфера, так схожа на атмосферу 37 року. Сосюру знову підозрюють у націоналізмі. Його патріотичний вірш „Любіть Україну” – яскраве свідчення того, як самовіддано любив поет свій народ – став приводом до нових звинувачень.

І знову потай від чоловіка Марія почала писати до уряду листи. Наївно, але гаряче захищала свого чоловіка і друга, пояснювала, що патріотизм Сосюри нічого спільного не має із націоналізмом.

А навколо коїлось щось незрозуміле. Невідомі дзвонили до них на квартиру, натякали Володимиру Миколайовичу на подружню невірність Марії, і, на доказ цього, повідомляли, що бачили її десь на вулиці з якимось незнайомцем. Поет нервувався, не міг працювати. Марія набралась витримки, заспокоювала чоловіка, сміхотворні звинувачення відпадали самі собою, а злагода в сім’ї була порушена. Марія не могла перебороти своєї тривоги: якісь невідомі намагались зав’язати з нею знайомство. Зростала впевненість: за нею ходить якась „тінь”, але, оберігаючи поета, не говорила йому про свою підозру.

І раптом Марія зникла, не прийшла ночувати додому. У ніч з 18 на 19 листопада 1949 року Сосюра написав розпачливого листа-вірша, в якому благословляв свою дружину на любов з іншим. А вранці вже розшукував її. Дзвонив до приймальні Хрущова. Серед ночі пішов до Міністерства державної безпеки, вимагав відомостей про дружину у чергового коменданта. 20 листопада поїхав до Рильських, але нікого не застав вдома – була неділя. У відчаї написав записку: „Максиме! Ти незрівнянно ближчий до Микити Сергійовича, ніж я. Подзвони йому, бо кров розриває моє лице і я боюсь, що мозок не витримає. В чім річ? Я хочу тільки з’ясувати, чи Марія заарештована? Більше ні про що я тебе не благаю. Решту я зроблю сам. Завтра одержую гроші й машиною їду до Москви, доб’юсь прийому до Сталіна, бо життя Мури – моє життя...”

Учень.

Я не впаду в ім’я твоє, Вітчизно, Щось наближа...

Терплю й мовчу, хоч серце протина, За гратами вона...

Немов мечем, так гостро, так залізно, За темне діло, темне, зловороже

Кривавий жаль...За гратами вона Вона не зна в чеканні кари, сна..

Я не впаду у безум, що вітрами її простити розум мій не може,

Уже шумить з могили, що без дна... А серце... ох...

Чи морок смерті, смерті чи нестями За гратами вона...

Учень. Марія мала зникнути без усякого розголосу, вийти з дому і не повернутися. О першій годині дня (Сосюру запросили на прем’єру денного спектаклю) в їхній квартирі пролунав телефонний дзвінок. Ввічливий голос попросив Марію Гаврилівну зробити послугу: підійти до Міністерства держбезпеки і підтвердити особистість однієї людини, котру, як стверджував цей невідомий голос, вона знає як порядну і благонадійну. Справа дуже термінова. За хвилину вона виходила з дому. Синок Володя, який чомусь не пішов на заняття, був удома. Щось штовхнуло її сказати синові, куди вона йде. І тому не зникла безслідно.

До Міністерства ходи хвилин десять. За три хвилини вона була на площі біля оперного театру. Біля неї зупинилась легкова автомашина, чоловік у цивільному повідомив, що йому доручено підвезти її до установи, куди її викликають. Вона сприйняла це як вияв особливої уваги до неї – і зникла з життя на 5 років.

Учень.

Хай тебе немає, але ти зі мною,

Це любов малює образ твій в тиші...

Дивишся на мене з сумом і мольбою,

Плачуть сині очі у моїй душі...

Може й я, кохана, в камері з тобою,

Й каяття малює тихий образ мій...

Я дивлюсь на тебе з болем і журбою,

Плачуть карі очі у душі моїй...

Учень. Камера-одиночка в підвалі. На підлозі тонкий шар солом’яної підстилки. Щодоби, три місяці поспіль, тривали допити. Ні, не били. Щоночі вона стояла в камері слідчого і їй не давали ні на хвилину присісти чи заснути. Пухли ноги, тому на допити ходила боса. Удень знову викликали на допити. Хоч краплину сну – благало все її єство, але спати не давали. Щоб купити собі якщо не звільнення, то полегшення, вона мала зізнатися, в яких терористичних організаціях перебувала, а ще розповісти про „націоналістичну діяльність” українських письменників. З відразою і гнівом кинула слідчому в обличчя: „Із терористів знаю лише вас! Бо ви тероризуєте людей”. Слідчий втратив самоволодіння. У голову Марії полетів важкий мармуровий прес. Заздалегідь вибудована справа не просувалась.

Більше її не допитували, перевезли з підвалу на другий поверх, де для неї вже було ліжко і навіть натерта підлога. Та вироку не підписала, сподівалася, що без її підпису він буде недійсним. Даремне сподівання.

Таборів у її житті було п’ять. Із Києва її перевезли до Москви. Загальна камера. Сто чи навіть двісті жінок. Марію викликали до якогось тюремного чина і повідомили, що з нею особисто хоче розмовляти Берія. Її охопив жах. Серед арештанток ходили чутки про садистські знущання Берії над жінками. Повернувшись у камеру, кинулась до незнайомих, як до рідних сестер, і благала: „Зі мною хоче зустрітися Берія, якщо я загину, повідомте мого поета!”

Хтось підказав, що треба негайно вийти на етап. Ось біля столу полковник, начальник табору, набирає арештанток. Марія підбігла до нього: „Врятуй мене, я дружина Сосюри”.

За якусь мить вона вже сідала у „чорний ворон” разом з іншими арештантами. Їх везли на відправлення до залізниці.

Учень.

Серце моє, наче рана Кроками, в клацанні зброї,

В сяйві розбитому мрій... Гупають товариші.

Де ти, голівко кохана, Так. Ми з торбою нарізно,

Вогнику мій золотий? Чую крізь грати твій крик...

Що там, о що там з тобою, Нас роз’єднала вітчизна,

Там, у в’язничній тиші?... Щоб поєднати навік.

Учень. Казахстан. Карагандинська область. Табір поблизу Антаса. Арештантський одяг. Вся затаврована: мітки на спині, бушлаті, шапці, спідній білизні... довжелезна глиняна піч, сморід і задуха. За ніч Марія мала висушити 500 пар взуття. Це були так звані коци-боци, валянки з ганчір’я.

Залізне ліжко, хліб з водою Якої повен я отрути?...

В сльозах очей твоїх сонця. Душа в обіймах темноти – забудь.

Холодні серця перебої Забуть тебе – себе забути,

І муки, муки без кінця. Бо ти – це я, а я – це ти.

Учень. Карабас – селище міського типу в Карагандинській області. Кам’яний кар’єр. У підвісній люльці за кільканадцять метрів над землею довбала кайлом сировину для асфальтового заводу. Часом каміння обрушувалось і калічило жінок. Постійно всіх мучила спрага. Бракувало води, а її видавали лише по півлітра на день. Взимку їли сніг, влітку припадали до калюж, якщо випадав дощ.

Знову ти? О люба, чи не сон це?.. Сад шумить... Вікно моє розкрите...

Як колись, до тебе я прийшов. Пахнуть медом яблука в цвіту.

Золотими літерами сонце Десь далеко відблиски червоні,

На панелі пише про любов... Мов огні на тихому льоду.

Ми йдемо і шумною юрбою Взяв лице в холодні я долоні

Заливає сонце, наче спів... Їх дивлюсь, і слухаю, і жду...

Над тобою, ніжною тобою, Мов крилом майнуло наді мною,

Наче крила білих лебедів... І здалось, примарилось мені,

Ні, це сон... Тебе немає. Наче ти печальною ходою

Тільки біль самотній і терпкий... Десь прийшла у білому вбранні.

Синій вечір тоскно догорає, Сіє зорі неба синє жито,

Заливає кров’ю вітряки... Тихо ллється споминів вода...

За тинами цокають копита, Сад шумить...Вікно моє відкрите...

Завмирають глухо на мосту, І в кімнату місяць загляда.

Учень.Чурубай – Нура. Цегельний завод. Працювали вночі. Виймали гарячу цеглу з печей, температура в яких – понад 900 градусів. Рукавиці горіли на руках. Поверталися в бараки о шостій ранку, падали від утоми, і тому бралися попід руки – йшли п’ятірками. Сон уривками серед дня, їх будили кілька разів: на перевірку чи погодували юшкою з вівса. Один раз вона відстала від п’ятірки і впала. Конвоїр, молоденький солдат, вдарив прикладом у груди. То була його праведна лють: адже всі жінки в його очах були ворогами, фашистами...

Учень. Кемерово. Сільськогосподарський табір. Сибірська зима. Викопували з-під снігу картоплю. Ніякого знаряддя не давали. Голими руками довбали мерзлу картоплю.

Табір на річці Томі. Лісоповал і лісосплав. Рубали величезні кедри, ялини. Норма була – по чотири кубометри за робочий день. Обліпивши, як мурахи, могутні дерева баграми, сотні метрів тягли їх до річки.

Табори мало чим відрізнялися один від одного. Триповерхові нари в бараках, злочинний світ, бійки. Вони втрачали жіночу подобу. Траплялось, що молоді жінки і дівчата не витримували, накладали на себе руки. Арештантки самі збивали їм гроби, копали могили. Але як тяжко не було Марії, вона ніколи не думала про смерть. У неї був син, вона жила і боролася за життя заради сина. І чи ж забула вона свого поета? Ні, не забула, але він був дуже і дуже від неї віддалений.

Учень.

Між нами грат нема, та ними і не можна

Троянду й солов’я навіки розлучить.

Завжди в душі моїй сіяє непреложно

Очей твоїх блакить.

Для вірного чуття ніяких грат немає,

Ні в білім шумі дня, ні в тьмі сумних ночей.

Куди б я не пішов, завжди в мені сіяє

Блакить твоїх очей.

О так. Зі мною – ти назавжди зі мною.

Як ти в журбі своїй, я мрією крилат...

І сльози я роню, схилившись над тобою...

Нема між нами грат.

Завжди з тобою ми. Розлука – це омана.

Чи осінь, чи весна, чи літо, чи зима,

Завжди зі мною ти, завжди, моя кохана!

Між нами грат нема.

Учень. Про смерть Сталіна дізналися, виходячи з бараків на роботу. І вони ридали. Здавалося, що без Сталіна рухне білий світ, і їм ніколи не вибратись звідси. Та незабаром багатьом оголосили амністію.

До шостого табору Марія не потрапила. На пересильному пункті оголосили, що вона вільна. Воля! Довгождана воля і хліб! Справжній хліб, смак якого вона давно забула. А в серці сумніви: чи захоче любити змучену, зранену, постарілу її ніжний поет?! І тому повернулася не до Києва до свого дому, звідки вийшла в останній раз, а до матері й сестри Сіми. Сестра зателефонувала Володимиру й передала, що Марія повернулася. Невдовзі Володимир-старший, її поет, обціловував зношений арештантський одяг і плакав, і ніс її легеньку, як пір’їнку, на руках по вулицях до самого дому.

Ти вернулась, нарешті вернулась,

Мов життя усміхнулось мені,

І душа для любові проснулась.

Як до сонця земля навесні.

Розгорнулись сувої тумана,

І розвіялась ночі імла.

Скільки мук ти зазнала, кохана,

Скільки сліз ти у тьмі пролила!

Ними свою душу тривожу,

Серце в грудях так стомлено б’є.

Дивитись без сліз я не можу

На печальне обличчя твоє.

Але вірю я в щастя безкрає,

Вірю в щастя моє золоте.

Знову зірка моя засіяє,

Знов троянда моя розцвіте.

Коли можна од горя проснутися,

Значить, можна радіти, і знов,

Знову пісні з серця поллються

Про мою неповторну любов.

Учень. Вони прожили щасливо ще 10 років та 2 місяці. Більше не розлучалися. Їх розлучала лише хвороба одного з них і необхідність лікуватися: „В мої роки я, як юнак, люблю тебе... моє серце заледеніло без тебе і смислу нема в житті без тебе. Ти все навколо мене і в мені зігріваєш, як весняний теплий вітер. Дивно і не дивно, що пишу тобі, як молодій дівчині. Але в моїх закоханих очах ти завжди будеш молодою.

У мене так багато для тебе слів-алмазів, слів-квітів. Мені хочеться засипати тебе, зацілувати ними, щоб ти жила в моїх піснях, щоб люди брали приклад з нашої любові, а не з наших помилок” ( З листа до дружини).

Учень.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,

Простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

І тремтить од солодкої муки...

В’яне серце моє од щасливих очей,

Що горять в тумані наді мною...

Розливається кров і по жилах тече,

Ніби пахне вона лободою...

Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?

Я для неї зірву Оріон золотий,

Я – поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання.

Дише тихо і легко в синяву вона,

Простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

І тремтить од солодкої муки...

Прес-конференція. (Учні-кореспонденти ставлять питання учасникам)

1. Яка із трагічних сторінок історії України відображена в інтимній ліриці В.Сосюри?

2. Чому Сосюра багато поезій присвятив своїй дружині?

3. Що вас найбільше схвилювало в ліриці В.Сосюри?

4. Що допомогло поетові зберегти любов до своєї дружини?

5. Що надихало поета писати інтимні вірші, коли поруч з ним не було дружини?

6. Розкажіть про людей, які в похилому віці пишуть такі прекрасні листи коханій дружині, як це робив В.Сосюра.

7. Які риси із взаємин Сосюр ви хотіли б узяти у своє подружнє життя?

8. Які роздуми і почуття викликали розповідь про життя та інтимну лірику Володимира Сосюри?

Учитель. Щирого поета та його вірші любили його сучасники і нині люблять поціновувачі справжньої поезії, бо про найпотаємніше він говорить завжди відверто, не приховуючи радощів, болю і сумнівів. Володимир Сосюра володів божим даром, тонким відчуттям слова, що не кожному поетові дано на цьому білому світі. Чарівні образи переповнювали його щомиті. Поезія слова була його калиною, ніжною, співочою молитвою.

Сосюра справді умів любити щиро й вірно, - від такого кохання зацвітає весна на землі, у небі золотий Оріон стає квіткою, яку можна подарувати єдиній, коханій на усе життя людині.

Управління освіти Київської у місті Харкові ради

Харківська гімназія № 172

Харківської міської ради Харківської області

ІНТИМНА ЛІРИКА ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ

Урок з української літератури

Вчителя Вакуленко Т.В.

Харків - 2012

Поиск по сайту: