на об'єкти промислової власності

Патентовласник не завжди має достатньо ресурсних можливостей, щоб використати запатентований ним винахід або корисну модель повною мірою. Тому законодавством передбачено можливість передавання права на інтелектуальну власність, зокрема на об'єкти промислової власності. Надаючи дозвіл використовувати винахід третій особі, автор винаходу має від цього комерційну вигоду.

Продаж ліцензій. Є достатньо поширеним видом передавання права власності.

Ліцензія (лат. licentia- свобода, право) —дозвіл використовува­ти технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протя­гом певного строку за обумовлену винагороду.

Продаж ліцензій патентовласниками та придбання їх суб'єктами підприємницької діяльності здійснюється на основі ліцензійного договору.

Ліцензійний договір — договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі, товарного знака, комер­ційної таємниці (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) лі­цензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, ноу-хау, товарні знаки тощо.

Залежно від підстави, на якій видається дозвіл вико­ристовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на
добровільні та примусові.

Добровільна ліцензія. Сутність її полягає в тому, що власник патенту звласної волі передає свої майнові права іншій фізичній або юридичній особі на підставі договору, в якому регламентуються обов'язки кожної сторони, обсяг користування і порядок виплати винагороди. Ліцензійний договір вважають дійсним, якщо він укладений у письмо­вій формі, підписаний сторонами та зареєстрований.

Примусова ліцензія. Це дозвіл на використання вина­ходу, що видається уповноваженою на це урядовою уста­новою за встановленою нею винагородою проти волі патентовласника. Світова практика показує, що вони видаються лише за виняткових обставин.

В Україні примусові ліцензії уповноважений реалізову­вати Державний департамент інтелектуальної власності. За законодавством України це може мати місце тоді, коли юридична особа, яка бажає використати запатентований винахід, не в змозі дістати прямий дозвіл патентовласника. Однак примусова ліцензія є певним обмеженням прав власника, тому може бути оскаржена патентовласником у судовому порядку.

Примусова ліцензія може реалізовуватись двома шляхами: адміністративним або судовим. До адміністратив­ного вдаються тоді, коли цього вимагають інтереси сус­пільства або інтереси національної безпеки країни. За таких умов Кабінет Міністрів України може без згоди власника передати право на використання об'єкта промис­лової власності будь-якій іншій юридичній особі.

У судовому порядку примусову ліцензію може бути на­дано за заявою зацікавленої сторони. Такі дії можуть мати місце, коли власник чи його правонаступник зовсім не ви­користовували або використовували недостатньою мірою об'єкт промислової власності в Україні протягом трьох ро­ків після видачі патенту. Крім того, ці ж дії можуть бути застосовані і у випадку, коли використання патенту на ви­нахід чи КМ було припинено на термін більш ніж три ро­ки. Цим самим забезпечуються умови для використання винаходу суспільством.

2. Залежно від характеру об'єкта, який передається за
договором, ліцензії поділяють на патентні та безпатентні.

Патентна ліцензія. Вона передбачає передавання за­хищеного патентом технічного досягнення. Умови ліцен­зійного договору щодо обсягу прав і терміну дії в цьому випадку визначаються правилами, які регулюють експлуа­тацію патенту.

Безпатентна ліцензія. Сутність її полягає в тому, що технічного рішення (технології) дає дозвіл або фактично розкриває перед партнером по договору знання, які з певних причин не були запатентовані або ж не підда­вся патентуванню, наприклад модернізація наявного обладнання, яка дає можливість виготовляти продукцію з іншими властивостями; навчання персоналу новій методиці роботи, ноу-хау технічного характеру. За таких умов ук­ладення угоди про передавання технології у формі безпа­тентної ліцензії містить ризик для власника технології, ос­кільки не забезпечує його прав власності при ознайомленні протилежної сторони з цінністю та деякими таємницями технології. Для зменшення цього ризику практикується укладення опціонної угоди про нерозголошення таємниць технології. Вона передбачає надання майбутньому імпор­теру технології технологічної документації або дослідного зразка, які не повинні розголошуватися ним певний тер­пін, а власнику технології — опціонної винагороди, яка укладенні угоди пропередавання технології враховується як частина ліцензійногоплатежу; у протилежному випадку — втрачається покупцем опціонної угоди.

3. Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія. Надає ліцензіату право використан­ня об'єкта ліцензії. Право розпоряджання зберігається за ліцензіаром.

Виключна ліцензія. Цей вид ліцензії надає ліцензіату право виключного користування об'єктом ліцензії за умо­ви збереження за ліцензіаром права користування техніч­ним рішенням у частині, що не передається ліцензіату; при цьому ліцензіар не має права давати ліцензії на викорис­тання об'єкта промислової власності іншій особі на цій са­мій території в обсязі наданих ліцензіату прав.

В угоді за виключною ліцензією ліцензіар може обме­жити права ліцензіата стосовно:

— терміну дії угоди (який може бути рівним або мен­шим за термін дії патенту);

— території (конкретним підприємством, областю,
країною тощо);

— виду використання (тільки продаж об'єкта або тіль­ки його виробництво тощо).

Повна ліцензія. Згідно з нею ліцензіат одержує всі пра­ва на використання та розпоряджання технологією.

Ліцензіат, що дістав виключні права на певний об'єкт інтелектуальної власності, має право на укладення субліцензійного договору з іншою особою в обсязі наданих йому прав. У цьому випадку правовідносини між ліцензіаром і ліцензіатом зберігаються. Субліцензіат не вступає у безпо­середні відносини з ліцензіаром. Усю відповідальність пе­ред ліцензіаром за виконання субліцензійної угоди у цьо­му випадку покладено на ліцензіата. Економічна доціль­ність субліцензійної угоди полягає в тому, що таким чином задовольняється потреба у попиті на товари та послуги на території дії угоди, якщо ліцензіат не спроможний за­довольнити їх сам. Обсяг прав, які надаються субліцензіату, визначаються обсягом прав, які одержав би ліцензіат за виключною ліцензію, і не можуть їх перевищувати.

Ліцензійний договір передбачає передавання прав на використання об'єктів інтелектуальної власності на комер­ційній основі. Тому виникає необхідність обґрунтування доцільності придбання ліцензій, суть якого полягає у визна­ченні і порівнянні витрат на проведення власних НДДКР і промислового освоєння їх результатів і витрат, пов'язаних з придбанням ліцензій і промисловим освоєнням.

Вибір способу оплати ліцензії на переданий об'єкт ін­телектуальної власності залежить від розміру втраченої вигоди ліцензіара за умов передавання об'єкта, захисту прав власності на нього, ступеня освоєння технології (ла­бораторна чи прикладна). Відповідно до цього у практиці господарювання сформувалися такі способи оплати лі­цензії:

—у формі паушального платежу — разової або поділе­ної на кілька частин суми виплат, яка визначається загаль­ною величиною можливих втрат ліцензіара та наданих ним послуг. Такий спосіб оплати, як правило, використо­вується при передаванні незавершених технологічних розробок;

—у формі роялті — періодичних сум виплат ліцензіа-ру (встановленого відсотка від обсягів виготовленої про­дукції на основі переданої технології);

—у формі поєднання паушальної суми платежу та роялті.

Отже, передавання прав на використання продукту ін­телектуальної діяльності через укладення ліцензійного до­говору дає змогу винахідникам отримувати вигоду від ре­зультатів своєї роботи навіть за умов, коли вони безпосе­редньо не займаються впровадженням новації у виробничу діяльність. Крім того, придбання ліцензій фірмами забезпечує прискорення процесу дифузії інновацій, а значить, сприяє економічному зростанню суспільства.

У світовій практиці існує ще одна схема відступу прав на деякі види об'єктів інтелектуальної власності. Останні­ми десятиліттями у країнах з розвинутою економікою значного поширення одержав продаж товарів, послуг та технологій на умовах франчайзингу.

Франчайзинг. Передбачає взаємодію двох сторін: франчайзера (англ. franchisor — власник генеральної лі­цензії, організатор справ) — сторони, яка є власником пев­ного нематеріального ресурсу і диктує умови контракту, та франчайзі (англ. franchisee — енергійний бізнесмен) — сторони, яка готова виготовляти продукцію за технологією та умовами, запропонованими франчайзером. Поточна ді­яльність франчайзі є цілком самостійною, але його підпри­ємство функціонує не як відокремлений об'єкт, а діє як частина/ єдиного комплексу, об'єднаного франчайзером. Терміном «франшиза» (франц. franchise — вільність, при­вілей) позначають договір франчайзингу.

Цей термін у різних країнах трактують по-різному. У США під франшизою розуміють переважне право на ви­користання товарного знака, емблем чи символів (дизайн, І логотип та інші матеріали ідентифікації), а також методів реклами і завойовування суспільного визнання. Крім того, і до неї відносять: патенти та ноу-хау; методи ведення бізне­су, що становлять комерційну таємницю; стиль і способи оформлення інтер'єру; устаткування та пристосування, а також стандартні господарські процедури, що обов'язково використовуються при здійсненні процесу або використанні устаткування. Однак усі названі об'єкти попередньо мають «бути захищені законом про авторське право або пройти ре­єстрацію торгової марки, дизайну, винаходу чи бути захищеними у будь-який інший спосіб.

У Франції франшиза — це співпраця підприємства, що надає послуги для одного або кількох підприємств, у ре­зультаті якої ці підприємства користуються товарним знаком (знаком обслуговування), вивіскою, ноу-хау під контролем підприємства, що є власником цих об'єктів промислової власності. У Великій Британії франшиза — це контрольна ліцензія, що видається власником об'єкта інтелектуальної власності (наприклад, товарного знака) іншій особі. Ця ліцензія дозволяє або навіть зобов'язує особу, яка отримала права на використання згаданого об'єкта, займатися (у період дії цієї угоди) визначеним у ній бізнесом, використовуючи при цьому специфічне найменування, що належить власнику або асоціюється з ним. Окрім того, вона надає право власнику здійснювати кон­троль протягом усього періоду дії ліцензії за якістю веден­ня бізнесу, що є предметом цієї угоди. Ця угода також накладає на її учасників певні зобов'язання. Так, власник об'єкта інтелектуальної власності зобов'язаний надавати партнеру по угоді обов'язкову допомогу стосовно управ­ління персоналом, організації продажу тощо. Особа, яка отримала ці права, зобов'язана ретельно виконувати усі вимоги, обумовлені у цій угоді і регулярно вносити опла­ту на рахунок власника об'єкта інтелектуальної власнос­ті, яким вона користується.

Захищеність охоронним документом чи режимом ко­мерційної таємниці прав на об'єкт інтелектуальної влас­ності змушує потенційних франчайзі укладати договір власності за плату. Цим вони забезпечують собі і власному бізнесу надійну перевагу та гарантію стабільного існуван­ня, подальшого зростання.

Договір франчайзингу є комерційно привабливим для усіх зацікавлених сторін, в тому числі і для споживачів то­варів та послуг.

Переваги франчайзингу для франчайзі:

—висока ймовірність досягнення успіху в розвитку фірми завдяки втіленню ідеї, опрацьованої і перевіреної ринком, тобто мінімізація стратегічного ризику (за статис­тикою, згортають свій бізнес понад 25% звичайних малих підприємств і тільки 5% франчайзі);

—точне прогнозування прибутків;

—спеціалізоване навчання, що пом'якшує труднощі, пов'язані з початком діяльності;

—маркетингові переваги, пов'язані з використанням марки власника франшизи;

—стандартизація та зниження витрат на маркетингові заходи;

—привілеї, що стосуються інвестування бізнесу. Переваги франчайзингу для франчайзера:

—прискорення торговельної експансії;

—зниження фінансового ризику;

—зменшення маркетингових витрат завдяки стандар­тизації і ефекту масштабу;

—надходження від вступних внесків і виплат, пропор­ційних обсягу продажу;

—надходження від продажу матеріалів, комплектую­чих, послуг, що ексклюзивно постачаються франчайзі;

—мотивація високої активності франчайзі.

Переваги для споживачів і суспільства:

—сприяння посиленню конкуренції, що забезпечує споживачам якісні товари і послуги;

—залучення іноземних інвестицій, які забезпечують ефективне передавання новітніх технологій і створюють додаткові робочі місця;

—поповнення державного бюджету за рахунок надхо­дження коштів від оподаткування і стимулювання розвитку відповідних сфер діяльності;

— скорочення державних витрат, пов'язаних із бан­крутством підприємств та допомогою по безробіттю.

Отже, передавання права інтелектуальної власності за допомогою франшизи є вигідним для всіх. За системою франчайзингу функціонують всесвітньо відома мережа ресторанів швидкого харчування «Мак-Дональдс» та ком­панія з випуску безалкогольних напоїв Соса-Соlа, росій­ська фірма «Дока», що на умовах франчайзингу реалізує широкомасштабні програми «Дока-піца» і «Дока-хліб». В Україні існують і власні франчайзингові пропозиції. Зок­рема, київська фірма «Денді-ексім» пропонує рентабельні проекти «Бар-морозиво» і «Бар-піцерія», львівські ресто­рани «фаст-фуд» під назвами «Піца Челентано» та «Кар­топляна хата» працюють не лише в Україні, де їх понад 40, а й у Польщі.

Однак стандартні франчайзингові угоди дають змогу власникові франшизи присвоїти велику частку доходів, отриманих окремими «системними одиницями», що дещо підтримує бажання потенційних франчайзі входити до мере­жі на основі укладення договору і породжує явище пірат­ського франчайзингу. Наприклад, львівські «Піца Челентано» та «Картопляна хата» запатентували два десятки ав­торських розробок — промислові зразки столів, елементи Інтер'єру, рецепт піци та ін. Товарні знаки запатентовані не лише в Україні, а й у Росії та Польщі. Однак відсутність досконалого правового забезпечення франчайзингових угод в Україні не дає змоги ефективно захищати їх від піратського використання іншими. Зараз львівський франчайзер пра­цює спільно з Антимонопольним комітетом проти багатьох піратів у Львові, Ужгороді, Чернівцях, Луцьку, Черкасах тощо. Головна проблема не стільки у відбиранні клієнтів, скільки у псуванні ділової репутації. Піратська дискредита­ція торговельної марки — це найбільші збитки, яких нині зазнає українська франшиза. Саме це стримує її розвиток.

Отже, належний правовий захист інтелектуальної власності, на основі якого автор інновації може нею розпо ряджатись, використовувати і передавати іншим у корис­тування, отримуючи від цього комерційну вигоду, забезпе­чує, з одного боку, зацікавленість потенційних інноваторів у розвитку власних творчих можливостей, у продукуванні новинок та їх патентуванні, а з іншого — створює умови для швидкої дифузії перспективних інновацій в економіку і підвищенню темпів економічного зростання країни, що є головною метою державної інноваційної політики.

Інтенсивність інноваційних процесів обумовлює нині динаміку економічного розвитку країн і суспільств. От­же, створення сприятливих умов для здійснення іннова­ційної діяльності є надзвичайно важливим завданням державної інноваційної політики, позитивне вирішення якого створить умови для входження вітчизняної еконо­міки у світовий розподіл праці на основі рівноправного партнерства.

Поиск по сайту: