Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів



СИСТЕМА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

МІЖНАРОДНА СИСТЕМА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Основою міжнародної системи інтелектуальної власності на кінець 2004 року є 22 угоди, 14 з яких регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а вісім відносяться до авторського права і суміжних прав. Україна приєдналася до 18 договорів і продовжує роботу щодо приєднання до інших.

 

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів

Загальні положення.Потреба єдиної системи охорони авторських прав призвела до прийняття 9 вересня 1886 р. Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Первинний текст Конвенції неодноразово переглядали з метою вдосконалення міжнародної охорони авторських прав. Перший перегляд відбувся в Берліні 1908 р., потім текст переглядали в Римі 1928, Брюсселі 1948 р., Стокгольмі 1967 р. і Парижі 1971 р.

Метою перегляду Конвенції у Стокгольмі було врахування досягнень технічного прогресу, потреб країн, що розвиваються. Така тенденція панувала і на Конференції 1971 р. у Парижі, де були підготовлені нові компромісні пропозиції. Матеріально-правові положення Стокгольмського акта, які так і не були схвалені Стокгольмською конференцією, прийняла Паризька конференція і включила їх до Паризького акта.

Преамбула Бернської конвенції формулює її мету: “Охороняти настільки ефективно й однаково, наскільки це можливо, права авторів на їхні літературні та художні твори”

Принципи Бернської конвенції:

національного режиму, відповідно до якого твори, що з'явилися на світ в одній із країн – членів Союзу, мають одержувати у всіх інших країнах – членах таку саму охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам;

автоматичної охорони, відповідно до якого національний режим не залежить від будь-яких формальних умов;

незалежності охорони, відповідно до якого володіння наданими правами та їхнє здійснення не залежить від існування охорони у країні походження твору.

Об'єкти охорони.У ст. 2 Конвенції наведено перелік творів, що їх охороняють незалежно від способу і форми їхнього втілення. Нарівні з оригінальними творами охороняють похідні твори, тобто ґрунтовані на інших, більш ранніх за часом творах (наприклад, переклади, переробки, музичні аранжування).

Охорона деяких творів є факультативною. Так, кожна країна, приєднавшись до Бернської конвенції, сама вирішує, якою мірою вона може забезпечити охорону офіційних текстів законодавчого, судового й адміністративного характеру; творів прикладного мистецтва; лекцій, звернень та інших виголошених публічно творів; творів народної творчості. Передбачена також можливість забезпечувати охорону певних творів залежно від того, чи закріплені вони в тій або іншій матеріальній формі (наприклад, хореографічні твори).

Володільці авторських прав.Охорона відповідно до Конвенції здійснюється на користь автора і його правонаступників. Стосовно деяких категорій, таких, наприклад, як кінематографічні твори (ст. 14ЬІ5), визначення осіб – володільців авторського права зберігається за законодавством країни, у якій запитують охорону.

Передбачено охорону як випущених, так і не випущених у світ творів, якщо їхні автори є громадянами однієї з країн – членів Союзу або зазвичай проживають у ній. Якщо вони не є громадянами держави-члена і не проживають у ній зазвичай, вони повинні спочатку оприлюднити свій твір у державі – члені або одночасно (протягом 30 днів) у державі – члені і в країні, що не приєдналася до Бернської конвенції.

Виключні майнові права автора.Конвенція містить кілька положень матеріального характеру, що прямо надають авторам певні виключні права:

• право на переклад;

• право на відтворення будь-яким способом і в будь-якій формі;

• право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів;

• право на передачу ефір або сповіщення засобами бездротового або дротового зв'язку;

• право на публічне читання;

• право на переробку, аранжування та інші зміни твору;

• право на кінематографічну переробку і відтворення твору. Так зване право часткової участі (одержання винагороди від кожної перепродажі твору образотворчого мистецтва) є факультативним і застосовується тільки якщо це допускає законодавство країни, громадянином якої є автор.

Право на переклад.Бернська конвенція надає країнам – членам, що розвиваються, можливість зробити застереження з приводу так званого правила десяти років (ст. 30 (2), яке дозволяє зменшити строк охорони виключного права на переклад: якщо по закінченні десятилітнього періоду від дати першого випуску твору у світ він не був перекладений загальновживаною в одній із країн – членів мовою, то дія цього права припиняється.

Особисті немайнові права.Однією з перешкод для приєднання до Конвенції держав з англосаксонською системою права тривалий час була ст. 6Ьі5 Конвенції, яка передбачає право автора вимагати визнання авторства на твір і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншому посяганню на твір, здатному зашкодити честі та репутації автора (особисті немайнові, або моральні, права).

Вільне використання творів.У Конвенції застережені випадки вільного використання творів: відтворення в певних особливих випадках (якщо це не порушуватиме безпідставно права автора); цитування твору і використання його як ілюстративного матеріалу з метою навчання; відтворення статей у газетах або журналах, що стосуються поточних подій; записи короткострокового користування.

Передбачені два випадки примусових ліцензій: щодо передачі в ефір або публічного сповіщення (ст. 11ЬІ5), і щодо права на запис музичних творів (ст. 13(1).

Строк охорони.Відповідно до ст. 7 загальний строк охорони, передбачений Конвенцією, становить усе життя автора і 50 років після його смерті. Для кінематографічних творів строк охорони спливає через 50 років, після того, як твір за згодою автора став доступним загалу, або, якщо цього не було зроблено, через 50 років після появи твору. Строк охорони немайнових прав дорівнює строку охорони майнових прав.

Додатковий розділ Паризького акта (1971).Додатковий розділ Паризького акта (1971) Бернської конвенції передбачає спеціальні пільги для країн, що розвиваються. Відповідно до них зазначені країни можуть за певних умов не виконувати вимоги мінімального рівня охорони, передбачені Конвенцією. Цей винятковий режим поширюється на два права: право на переклад і право на відтворення – та здійснюється шляхом надання не виключних і непередаваних обов'язкових ліцензій для використання у сфері систематичного навчання.

Адміністративні положення Бернської конвенції.Адміністративні положення Бернської конвенції передбачають скликання Асамблеї, на якій уряд кожної держави – члена представлено одним делегатом. Асамблея визначає програму, приймає бюджет і контролює фінанси Бернського союзу, а також вибирає членів.

Виконавчого комітету Асамблеї. До Виконавчого комітету, який збирається на чергову сесію раз на рік і на надзвичайну сесію, як правило, раз на два роки, вибирається чверть держав – членів.

Державичлени Бернської конвенції.Бернська конвенція відкрита для всіх держав. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання слід здавати на збереження Генеральному директору ВОІВ. Відповідно до ст. 1 Додаткового розділу в момент ратифікації або приєднання до Паризького акта Конвенції країна, яка розвивається, повинна заявити, що вона користуватиметься пільгами, передбаченими Додатковим розділом щодо примусових ліцензій на переклад і (або) відтворення.

Приєднуючись до Бернської конвенції, держава стає членом Бернського союзу, що дає їй право на:

• повноправне членство (право голосу) в Асамблеї Бернського союзу;

• право голосу на виборах або право бути вибраною до Бернського союзу;

• автоматичне членство в Координаційному комітеті ВОІВ на період членства у Виконавчому комітеті Бернського союзу.

Україна є членом Бернської конвенції з 25 жовтня 1995 р.

 

2.1.2 Всесвітня конвенція про авторське право (Всесвітня конвенція)

Загальні положення.Всесвітня конвенція про авторське право була Прийнята 1952 р. у Женеві на Міжурядовій конференції з авторського права. Нову редакцію Конвенції ухвалили 1971р. у Парижі на Міжурядовійконференції держав – членів ЮНЕСКО.

Колишній СРСР приєднався до Всесвітньоїконвенції про авторське право 27 травня 1973 р. З цього часу учасником Всесвітньої конвенції є Україна, яка оголосила про своє правонаступництво зобов'язань СРСР відповідно до Всесвітньої конвенції.

Об'єкти охорони.Коло творів, які в принципі можуть бути об'єктами охорони відповідно до норм Всесвітньої конвенції, має загальний вигляд. Відповідно до ст. 1 Конвенції охорона поширюється на літературні, наукові та художні твори, як-от: твори письмові, музичні, драматичні та кінематографічні, твори живопису, графіки та скульптури.

Принцип національного режиму.Суть Всесвітньої конвенції про авторське право полягає в застосуванні до творів іноземних авторів, що підпадають під дію Конвенції, національного режиму охорони. Принцип національного режиму доповнює обов'язок усіх держав – учасниць застосовувати такі матеріальні норми, як встановлений Конвенцією мінімальний строк охорони авторського права та забезпечення права автора на переклад. Крім того, принцип застосування національного режиму згідно із Всесвітньою конвенцією доповнює механізм подолання формальностей, якщо їх вимагає національне законодавство держав-учасниць.

Принцип застосування національного режиму закріплений у ст. II Конвенції, яка встановлює, що випущені у світ твори громадян будь-якої держави – учасниці, як і твори, вперше випущені у світ на території такої держави (незалежно від громадянства автора), користуються в кожній державі-учасниці охороною, яку така держава надає творам своїх громадян, випущеним у світ на її власній території. Не випущені у світ твори громадян держави-учасниці користуються в кожній іншій державі – учасниці охороною, яку ця держава надає не випущеним у світ творам своїх громадян.

Суб'єкти охорони.Суб'єктами охорони відповідно до ст. 1 Конвенції є не тільки автори, а й інші володільці авторських прав. Це означає, що її положення мають однаковою мірою поширюватися і на інших осіб, яких законодавство деяких країн визнає володільцями первинного авторського права (юридичних осіб щодо творів, створених найманими працівниками, продюсерів кінофільмів тощо), а також на тих, хто набуває авторське право у спадщину або за договором.

При вирішенні питання про надання охорони авторам, які не є громадянами держав – учасниць Конвенції, застосовують критерій випуску твору у світ, під яким розуміють відтворення в будь-якій матеріальній формі та надання невизначеному колу осіб примірників твору для читання або ознайомлення шляхом зорового сприйняття (ст. VI Конвенції). Використовуваний у тексті Конвенції термін “випуск у світ”, по-перше, виключає твори, не втілені в матеріальній формі (наприклад, усні твори), по-друге, обмежується тільки тими творами, примірники яких можуть бути прочитані, або доступні для зорового сприйняття, по-третє, не може поширюватися на випадки звукозапису.

Строк охорони.Всесвітня конвенція містить мінімум обов'язкових норм матеріального права. Відповідно до норм ст. IV Конвенції строк охорони авторського права не може бути меншим за 25 років після смерті автора.

Конвенція не зобов'язує охороняти фотографічні твори. Проте якщо в державі – учасниці такі твори охороняють відповідно до внутрішнього законодавства, то в цій державі мають охороняти всі фотографічні твори іноземних авторів, які підпадають під дію Конвенції, при цьому строк охорони не може бути меншим за 10 років.

Такі самі правила поширюються і на твори прикладного мистецтва, проте із застереженням “оскільки їх охороняють як художні твори”. У такий спосіб Конвенція намагається врахувати особливості законодавства деяких держав, які охороняли такі роботи тільки як промислові зразки, послуговуючись нормами патентного права.

Принцип застосування національного режиму щодо тривалості охорони обмежує ст. IV Конвенції, яка встановлює, що жодна з держав – учасниць не зобов'язана забезпечувати охорону твору протягом більшого строку, ніж той, що встановив для творів цієї категорії закон держави – учасниці, громадянином якої є автор, (якщо йдеться про твір, не випущений у світ), або, якщо йдеться про випущений у світ твір, закон держави – учасниці, у якій твір вперше побачив світ.

Виключне право на переклад.Відповідно до норми ст. V Конвенції автори охоронюваних на основі Конвенції творів мають виключне право перекладати свій твір, оприлюднювати цей переклад і використовувати його.

Виключне право на переклад може бути обмежене в тих випадках, коли внутрішнє законодавство держави – учасниці, скориставшись можливістю, яку містить ст. V, передбачає процедуру надання уповноваженим державним органом зацікавленій особі, яка виконала передбачені Конвенцією формальності, ліцензії на право видання охоронюваного твору іноземного автора без його згоди (але з виплатою винагороди) національною мовою цієї держави.

Знак охорони авторського права.До матеріально-правових норм Всесвітньої конвенції можна віднести передбачений нею механізм подолання існуючих у деяких країнах формальностей, які необхідно виконати для визнання авторських прав (депонування примірника твору, реєстрації уповноваженим органом, но­таріального засвідчення тощо), що є частиною національного режиму охорони.

Стаття НІ Конвенції містить компромісне рішення, згідно з яким усі формальності матеріально-правового характеру вважають виконаними, якщо всі примірники твору іноземного автора мають знак охорони авторського права – символ © із зазначенням імені володільця авторського права і року першого випуску твору у світ.

Решту питань, пов'язаних із визначенням обсягу надаваної на підставі Всесвітньої конвенції охорони, вирішують відповідно до законодавства держави, у якій запитують охорону.

Відповідно до ст. VII Конвенція не поширюється на твори, охорона яких на момент введення Конвенції в дію для договірної держави, у якій запитують охорону, остаточно припинена або ніколи не існувала.

 

2.1.3 Договір ВОІВ про авторське право (ДАП)

Загальні положення. Договір ВОІВ про авторське право укладений у Женеві 20 грудня 1996 р., введений у дію 6 березня 2002 р. Договір відкритий для участі держав – членів ВОІВ і Європейського співтовариства. Асамблея, заснована Договором, може прийняти рішення про допуск інших міжурядових організацій до участі в Договорі.

Договір ВОІВ про авторське право становить собою черговий етап розвитку Бернської конвенції. Його було підготовлено з метою регулювання нових відносин, що виникли у зв'язку з сучасними технологіями і новими, не врегульованими раніше правами.

Цей Договір є спеціальною угодою – у розумінні ст. 20 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів – договірних сторін, які є країнами Союзу. ДАП не пов'язаний з іншими договорами, крім Бернської конвенції, і не обмежує права й обов'язки за будь-якими іншими договорами.

ДАП і Бернська конвенція. Згідно з ДАП будь-яка договірна сторона (навіть якщо вона не зв'язана положеннями Бернської конвенції) повинна дотримуватися положень статей 1-21 і Додаткового розділу Паризького акта 1971 р. Бернської конвенції, які регулюють матеріальні права. Жодна держава, яка не забезпечує рівня охорони, встановленого Бернською конвенцією, не може приєднатися до ДАП.

Об'єкти охорони. Серед об'єктів, які охороняє авторське право, у Договорі згадано:

комп'ютерні програми, незалежно від способу та форми їх втілення (ст. 4). Комп'ютерні програми охороняють як літературні твори в розумінні ст. 2 Бернської конвенції;

компіляції даних або іншої інформації (бази даних) у будь-якій формі, які за відбором і розташуванням змісту становлять собою результат інтелектуальної творчості (ст. 5). Охорона стосується лише баз даних як таких і не поширюється на самі дані або інформацію, не зачіпає будь-яке авторське право щодо самих даних або інформації, яку містять бази даних. Якщо база даних не становить собою результат інтелектуальної творчості за відбором і розташуванням змісту, вона перебуває поза сферою дії Договору ВОІВ про авторське право.

Права авторів. Договір розглядає такі права авторів: право на розповсюдження, право на прокат і право на доведення до загального відома.

Право на розповсюдження (ст. 6), тобто виключне право дозволяти доведення до загального відома оригіналу та примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі права власності. При цьому в кожної з держав – учасниць залишається можливість визначити умови, на яких після першого продажу або іншої передачі права власності на оригінал чи примірник твору, здійсненої з дозволу автора, відбуватиметься так зване вичерпання права на розповсюдження. Тобто після того як примірник правомірно надійшов до цивільного обігу, автор втрачає право подальшого контролю за долею цього примірника засобами авторського права.

Право на прокат (ст. 7), тобто виключне право дозволяти комерційний (або так званий цивільно-правовий) прокат для публіки оригіналів і примірників таких видів творів:

• комп'ютерних програм (за винятком тих випадків, коли сама програма не є основним об'єктом прокату, тобто, наприклад, вона доповнює певне обладнання, для роботи якого потрібне певне програмне забезпечення)

• кінематографічних творів (але тільки в тих випадках, коли комерційний прокат призводить до широкого копіювання таких творів, що завдає суттєвої шкоди виключному праву на відтворення);

• творів, втілених у фонограмах, як визначає національне законодавство договірних держав (за винятком країн, у яких з 15 квітня 1994 р., тобто з моменту підписання Угоди ТК.ІРЗ діє система виплати справедливої винагороди за такий прокат).

Право на доведення до загального відома (ст. 8), тобто виключне право дозволяти будь-яке сповіщення за допомогою дротового або бездротового зв'язку, включаючи можливість для публіки доступу до творів із будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Останнє положення охоплює, зокрема, інтерактивне сповіщення за запитом через систему Інтернету або WEB - TV

Строк охорони фотографічних творів.Строк охорони фотографічних творів згідно з Договором співпадає із загальним строком охорони авторського права за Бернською конвенцією (протягом життя автора та 50 років після його смерті), а положення ст. 7 (4) Бернської конвенції (яка встановлює строк охорони не менш як 25 років з часу створення фотографічного твору) не застосовують.

Захист від обходу існуючих технічних засобів.Договір зобов'язує сторони передбачати відповідну правову охорону й ефективні засоби правового захисту від обходу існуючих технічних засобів (наприклад, кодування), які використовують володільці авторського права у зв'язку зі здійсненням своїх прав і які обмежують дії щодо творів, не дозволені авторами (правоволодільцями) або законом (ст. 11).

Захист електронної інформації про управління правами.Сторони згідно з договором також зобов'язані передбачити у своєму законодавстві відповідні ефективні засоби правового захисту, спрямовані проти:

• здійснюваного без дозволу усунення або зміни будь-якої електронної інформації про управління правами;

• розповсюдження, імпорту з метою розповсюдження, передачі в ефір або доведення до загального відома без дозволу творів (або примірників творів) за умови, що особа, яка здійснює зазначені дії, знає, що в них без дозволу була усунена або змінена електронна інформація про управління правами.

Йдеться про інформацію, яка ідентифікує твір, автора твору, володільця будь-якого права на твір або інформацію про умови використання твору та будь-які цифри і коди, у яких подана така інформація (ст. 12).

Зобов'язання сторін.Договір зобов'язує кожну сторону відповідно до своєї правової системи вживати заходи, необхідні для забезпечення виконання Договору, тобто заходи, що дозволяють ефективно протидіяти будь-якому акту порушення і передбачені Договором. До них належать тимчасові заходи запобігання порушенню і засоби утримання від подальших порушень.

Адміністративні положення Договору.Договір засновує Асамблею, головним завданням якої є розгляд питань збереження і розвитку Договору. Адміністративні функції за Договором виконує Міжнародне бюро ВОІВ.

Україна є членом Договору ВОІВ про авторське право від дня введення його в дію – 6 березня 2002 р.

 

2.1.4. Стандарти Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угоди ТRІРS) щодо наявності, обсягу та використання авторських прав

До основних стандартів Угоди ТК.ІР5 (1994) щодо наявності, обсягу та використання авторських прав належать такі:

• охорона авторських прав поширюється на форми втілення, а не на ідеї, процеси, методи функціонування або математичні концепції як такі (ст. 9 (2);

• комп'ютерні програми (як вихідний текст, так і об'єктивний код) охороняють як літературні твори відповідно до Бернської конвенції (ст. 10 (1);

• компіляції даних або інший матеріал у машинозчитуваній або іншій формі, які за відбором або розташуванням свого змісту становлять результат творчості, охороняють як такі (ст. 10 (2);

• щодо комп'ютерних програм, включаючи випадки, коли сама програма не є основним об'єктом прокату, і кінематографічних творів надають право комерційного прокату (ст. 11);

• строк охорони творів, включаючи фотографічні твори або твори прикладного мистецтва, де цей строк розраховують на іншій основі, ніж строк життя фізичної особи, становить не менш як 50 років (ст. 12);

• обмеження або вилучення, які стосуються виключних прав, зводять до випадків, які не вступають у протиріччя зі звичайним використанням творів і не зачіпають безпідставно законні інтереси правоволодільця (ст. 13).

 

2.2 Система джерел суміжних прав: міжнародні джерела суміжних прав

2.2.1 Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція)

Римська конвенція й авторське право.Ст. 1 Римської конвенції передбачає, що надавана відповідно до неї охорона жодним чином не впливає на охорону авторського права на літературні та художні твори. Це означає, що жодне з положень Римської конвенції не можна інтерпретувати як таке, що шкодить авторсько-правовій охороні. З тексту ст. 1 також випливає, що в тих випадках, коли авторське право для використання твору вимагає згоди автора, Римська конвенція жодним чином не впливає на необхідність одержання такого дозволу.

Щоб приєднатися до Римської конвенції, держава повинна бути не тільки членом ООН, а й членом Бернського союзу або Всесвітньої конвенції про авторське право (ст. 24 (а). Держава перестає бути учасницею Римської конвенції з моменту виходу з Бернського союзу або Всесвітньої конвенції про авторське право (ст. 28 (4).

Національний режим.Аналогічно до Бернської конвенції охорона, надавана Римською конвенцією, в основному зводиться до національного режиму, який держави-учасниці забезпечують національним виконавцям, виробникам фонограм і організаціям ефірного мовлення відповідно до національного законодавства (ст. 2 (2). Це означає, що крім прав, які гарантовані самою Конвенцією і становлять мінімальний рівень охорони, у державах – учасницях іноземні виконавці, виробники фонограм й організації ефірного мовлення користуються тими самими правами, які ці держави надають власним громадянам.

Національний режим забезпечують виконавцям, якщо виконання мало місце в іншій державі – учасниці (незалежно від того, до якої країни належить сам виконавець) або якщо твір транслюється в живому виконанні (а не з фонограми), яке охороняє Конвенція (незалежно під країни, до якої належить виконавець) (ст. 9).

Національний режим падають виробникам фонограм, якщо виробник є громадянином іншої договірної держави (за критерієм національності), якщо перша фіксація була здійснена в іншій договірній державі (за критерієм фіксації) або якщо фонограма вперше чи одночасно побачила світ в іншій договірній державі (за критерієм випуску у світ) (ст. 5). Допускають застереження щодо цих альтернативних критеріїв: шляхом повідомлення Генеральному секретарю ООН будь-яка договірна держава може в будь-який час заявити, що вона не застосовуватиме критерій випуску у світ або – як альтернативу – критерій фіксації. Будь-яка держава, яка на день підписання Конвенції в Римі вже надала охорону виробникам фонограм виключно на підставі фіксації, може виключити як критерій випуску у світ, так і критерій національності.

Національний режим надають організаціям ефірного мовлення, якщо їхня штаб-квартира розташована в іншій договірній державі (за принципом національності) або якщо передачу транслюють з передавача, розташованого в іншій договірній державі, незалежно від того, чи розташована первинна організація ефірного мовлення в договірній державі, чи ні (за принципом територіальності). Договірні держави можуть заявити, що вони забезпечать охорону радіо- та телепередач тільки якщо умови національності та територіальності задовольняють щодо однієї й тієї самої договірної держави (ст. 6).

Охорона прав виконавців.Виконавців охороняють від дій, на які вони не давали своєї згоди, а саме від:

• передачі в ефір або доведення до загального відома живого виконання;

• здійснення запису незафіксованого виконання;

• відтворення фіксації виконання за умови, що первинна фіксація була здійснена без згоди виконавця або ж що відтворення здійснюють з метою, не дозволеною Конвенцією або виконавцем (ст. 7).

Охорона прав виробників фонограм.Виробники фонограм мають правочинність дозволяти або забороняти пряме чи непряме відтворення їхніх фонограм, тобто первинне використання фонограм (ст. 10). Фонограми визначають у Конвенції як будь-який виключно звуковий запис будь-якого виконання або інших звуків. Римська конвенція не передбачає правомочності на дозвіл виконання фонограм і не містить заборони на розповсюдження або ввезення у країну недозволених примірників фонограм.

Якщо фонограма, випущена з комерційною метою, служить для вторинного використання (наприклад, для радіо-, телепередачі чи доведення до загального відома в будь-якій формі), користувач повинен сплатити разову справедливу винагороду виконавцям чи виробникам фонограм або тим й іншим разом (ст. 12). Проте договірні держави вільні не виконувати це правило або обмежувати його виконання.

Охорона прав організацій ефірного мовлення.Організації ефірного мовлення мають правомочність дозволяти або забороняти:

• одночасну ретрансляцію своїх передач;

• фіксацію своїх передач;

• відтворення недозволених фіксацій своїх передач або відтворення законних фіксацій із протизаконною метою;

• доведення до загального відома своїх телевізійних передач за допомогою приймачів, установлених у місцях, доступних для публіки, за плату.

Римська конвенція не передбачає захисту від розповсюдження передач по кабелю (ст. 13).

Винятки із прав виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення.Римська конвенція допускає винятки з вищезазначених прав у національних законах щодо:

• особистого використання;

• використання коротких уривків у зв'язку з репортажами про поточні події;

• ефірної фіксації організацією мовлення на своєму власному обладнанні, використовуваної для власних передач;

• використання виключно з метою навчання або наукових досліджень;

• всіх випадків, коли національний закон передбачає винятки з авторсько-правової охорони літературних і художніх творів, окрім примусових ліцензій, надання яких було б несумісним із Бернською конвенцією.

Щойно виконавець дає згоду на включення його виконання до візуального або аудіовізуального запису, положення про права виконавців перестають застосовувати.

Строк охорони.Тривалість охорони за Римською конвенцією повинна становити принаймні 20 років, рахуючи від кінця року, коли:

• був зроблений запис (у разі фонограм і включених до них виконань);

• відбулося виконання (у разі виконань, не включених до фонограми, тобто “живих”);

• відбулася передача в ефір (у разі радіотелепередач).

Адміністративні положення Конвенції.Адміністративні функції Римської конвенції виконує ВОІВ спільно з МОП і ЮНЕСКО. Ці три організації утворюють Секретаріат Міжурядового комітету, заснований у рамках Конвенції, який складається з представників договірних держав. Конвенція не передбачає утворення союзу або бюджету.

Україна є членом Римської конвенції з 12 червня 2002 р.

 

2.2.2 Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм (Конвенція про фонограми)

Загальні положення.Конвенція про фонограми прийнята в 1971 р. Вона відкрита для будь-якої держави – члена ООН або будь-якої зі спеціалізованих установ, що входять до системи ООН. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання слід передавати на збереження Генеральному секретарю ООН.

На відміну від універсальної (у межах галузі суміжних прав) Римської конвенції Конвенція про фонограми присвячена лише одній категорії осіб, яких зазвичай наділяють суміжними правами, – виробникам фонограм.

Обов'язок договірних держав.Конвенція передбачає обов'язок кожної з договірних держав охороняти інтереси виробника фонограм, що є громадянином іншої договірної держави (на відміну від Римської конвенції тут застосовують лише критерій національності), від:

• виробника примірників фонограм без згоди на те їхнього виробника;

• ввезення примірників фонограм, якщо їх виготовлення або ввезення здійснюють з метою доведення до загального відома;

• розповсюдження таких дублікатів з метою доведення до загального відома.

Отже, охорона запобігає не тільки виготовленню примірників фонограми (як у Римській конвенції), а й розповсюдженню незаконних примірників та їхнього імпорту з метою розповсюдження. З іншого боку, охорона, надавана Конвенцією про фонограми, на вторинне використання не поширюється.

Фонограма в цьому разі означає будь-який виключно звуковий запис (тобто фонограмою не є, наприклад, звуковий супровід фільмів) незалежно від його форми (диск, плівка тощо).

Види охорони.Охорону надають відповідно до:

• законодавства в галузі авторського права;

• спеціального законодавства в галузі суміжних прав;

• законодавства про недобросовісну конкуренцію;

• кримінального права.

Строк охорони.Тривалість охорони має становити (як і відповідно до Римської конвенції) принаймні 20 років від першого випуску фонограми.

Конвенція не передбачає заснування союзу, керівного органу або бюджету.

Україна є членом Конвенції про фонограми від 18 лютого 2000 р.

 

2.2.3 Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники (Конвенція про супутники)

Загальні положення.Конвенція про супутники прийнята в 1974 р. Вона відкрита для будь-якої держави – члена ООН або будь-якої спеціалізованої установи, що входить до системи ООН.

Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання слід здавати на збереження Генеральному секретарю ООН.

На відміну від універсальної (у межах суміжних прав) Римської конвенції Конвенція про супутники передбачає обов'язок кожної з договірних держав вживати належні заходи з метою запобігання незаконному розповсюдженню на своїй або за межами своєї території будь-якого несучого програми сигналу, що передається через супутник.

Предмет Конвенції.Конвенція про супутники розширила обсяг охорони, надаваної організаціям ефірного мовлення, шляхом заборони протизаконного розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються за допомогою супутника, незалежно від того факту, що такі сигнали непридатні для прийому широкою аудиторією і, як наслідок, їх випромінювання не є ефірним мовленням за визначенням Римської конвенції. Охорона, передбачувана Конвенцією про супутники, також застосовна і в тих випадках, коли похідні сигнали поширюються по кабелю (на відміну від бездротових засобів), тобто способом доведення передач до загального відома, не передбаченим Римською конвенцією.

Обов'язок договірних держав.З формального погляду Конвенція не надає нових прав організаціям ефірного мовлення. Вона лише зобов'язує договірні держави перешкоджати розповсюдженню сигналів неправомочними на те організаціями.

Конвенція про супутники не охороняє трансльовану програму, бо об'єктом охорони є сигнали як такі, випромінювані організацією ефірного мовлення. Щодо прав на програми, у Конвенції лише сказано, що її не можна інтерпретувати таким чином, щоб обмежити або завдати шкоди охороні, надаваній авторам, виконавцям, виробникам фонограм або організаціям ефірного мовлення.

Винятки з надаваних прав.Конвенція дозволяє розповсюдження несучих програми сигналів не уповноваженими особами, якщо такі сигнали є носіями коротких уривків, що містять відомості про поточні події, або цитатами, короткими уривками програми, передаваної випромінюваними сигналами, або – щодо країн, які розвиваються, – якщо програма, носієм якої є випромінювані сигнали, розповсюджується виключно з метою навчання, включаючи освіту для дорослих, або наукових досліджень.

Строк охорони й адміністративні положення.Щодо строку охорони Конвенція відсилає до національного законодавства: у будь-якій державі, у якій застосування вищезазначених заходів обмежено в часі, строк охорони визначає національне законодавство.

Конвенція про супутники незастосовна в тих випадках, коли розповсюдження сигналів здійснюють із супутників прямого мовлення.

Конвенція не передбачає заснування союзу, керівного органу або бюджету.

 

2.2.4. Договір ВОІВ про виконання і фонограми (ДВФ)

Загальні положення.Договір ВОІВ про виконання і фонограми укладений 20 грудня 1996 р., а набув чинності 20 травня 2002 р. Він відкритий для участі будь-яких держав – членів ВОІВ і Європейського співтовариства. Асамблея, заснована Договором, може прийняти рішення про допуск інших міжурядових організацій до участі в Договорі.

Договір жодним чином не пов'язаний із будь-яким іншим договором і не обмежує жодних прав та обов'язків за ним. Це стосується і Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм й організацій мовлення (Римської конвенції) 1961 р.

Договір стосується прав інтелектуальної власності щодо двох груп суб'єктів суміжних прав: виконавців і виробників фонограм. їхні права розглядають в одному й тому самому Договорі, оскільки більшість прав, надаваних договором виконавцями, пов'язані з їхніми записаними, суто звуковими виконаннями (тобто фонограми).

Права виконавців.Договір дає виконавцям такі види майнових прав на їхні виконання, записані як фонограми (але не на аудіовізуальні записи, тобто, наприклад, звукові записи до кінофільмів):

право на відтворення, тобто виключне право дозволяти пряме або опосередковане відтворення фонограм будь-яким способом і в будь-якій формі;

право на розповсюдження, тобто виключне право дозволяти доведення до загального відома оригіналу і примірників фонограми шляхом продажу або іншого передання права власності;

право на прокат, тобто виключне право дозволяти комерційний (або так званий цивільно-правовий) прокат для публіки оригіналу і примірників фонограми, як це визначено національним законодавством для договірних сторін (за винятком країн, у яких з 15 квітня 1994 р., тобто від моменту підписання Угоди ТК.ІР5, уже діє система виплати справедливої винагороди за такий прокат);

право зробити записані виконання доступними, тобто виключне право дозволяти доведення до загального відома (оприлюднення) будь-якого виконання, записаного як фонограма, по дротах або засобами бездротового зв'язку таким чином, щоб публіка мала до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Це право охоплює, зокрема, інтерактивне сповіщення за запитом через системи Інтернету або WEB - TV.

Разом із тим Договір дає виконавцям такі види майнових прав на незаписані (“живі”) виконання:

право на ефірне мовлення (за винятком випадків повторного ефірного мовлення);

право на доведення до загального відома (за винятком випадків, коли виконання вже передавали в ефір);

право на запис.

Договір також дає виконавцям немайнові права:

• право вимагати визнання себе виконавцем;

• право заперечувати проти будь-якого перекручення, спотворення або іншої зміни, здатної завдати шкоди репутації виконавця.

Права виробників фонограм.Договір дає виробникам фонограм такі майнові права на їхні фонограми:

право на відтворення, тобто виключне право дозволяти пряме або опосередковане відтворення фонограми будь-яким способом і в будь-якій формі;

право на розповсюдження, тобто виключне право дозволяти доведення до загального відома оригіналу і примірників фонограми шляхом продажу або іншого передання права власності;

право на прокат, тобто виключне право дозволяти комерційний (або так званий цивільно-правовий) прокат оригіналу і примірників фонограми для публіки, як це визначено національним законодавством для договірних сторін (за винятком країн, у яких з 15 квітня 1994 р., тобто від моменту підписання Угоди ТК.ІР5, уже діє система виплати справедливої винагороди за такий прокат);

право зробити фонограми доступними, тобто право дозволяти доведення до загального відома фонограми по дротах або засобами бездротового зв'язку таким чином, щоб публіка мала до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Це право охоплює, зокрема, інтерактивне сповіщення за запитом через систему Інтернету або WEB - TV.

Національний режим і принцип взаємності.Договір крім установленого сторону надавати виконавцям і виробникам фонограм інших договірних сторін такий самий режим, який вона надає своїм власним виконавцям і виробникам фонограм щодо прав, відображених у Договорі (національний режим).

Договір передбачає, що виконавці і виробники фонограм мають право на одноразову справедливу винагороду за пряме або непряме використання фонограм, опублікованих з комерційною метою, для цілей ефірного мовлення або доведення до загального відома (так зване вторинне використання). Проте будь-яка договірна сторона може обмежити або – за умови, що вона зробить застереження до Договору, – взагалі не застосовувати це право (ст. 15 (3). У цьому разі із врахуванням обсягу застережень, зроблених договірною стороною, інші договірні сторони мають право не надавати національний режим договірній країні, яка зробила застереження (принцип взаємності).

Захист від обходу існуючих технічних засобів.Договір зобов'язує договірні сторони передбачати відповідну правову охорону й ефективний правовий захист від обходу існуючих технічних засобів (наприклад, кодування), які використовують виконавці або виробники фонограм у зв'язку зі здійсненням власних прав і які обмежують дії щодо їхніх виконань або фонограм, не дозволені виконавцями або виробниками фонограм або законом (ст. 18).

Захист електронної інформації про управління правами.Договірні сторони згідно з Договором також зобов'язані передбачити у своєму законодавстві відповідні та ефективні засоби правового захисту, спрямовані проти:

• здійснюваного без дозволу усунення або зміни будь-якої електронної інформації про управління правами;

• розповсюдження, імпорту з метою розповсюдження, передачі в ефір або доведення до загального відома без дозволу примірників записаних виконань або фонограм за умови, що особа, яка здійснює зазначені дії, знає, що в них без дозволу була усунена або змінена електронна інформація про управління правами.

Йдеться про інформацію, яка ідентифікує виконавця, виконання виконавця, виробника фонограми, фонограму, володільця будь-якого права на виконання та фонограму, інформацію про умови використання виконання і будь-які цифри та коди, у яких представлена така інформація (ст. 19).

Зобов'язання договірних сторін.Договір зобов'язує кожну договірну сторону відповідно до своїх правових систем вживати заходи, необхідні для забезпечення його застосування, тобто заходи, що дозволяють ефективно протидіяти будь-якому акту порушення прав, передбачених Договором. До них належать тимча­сові заходи запобігання порушень і заходи, що утримують від подальших порушень (ст. 23).

Строк охорони, адміністративні положення Договору.Строк охорони має становити принаймні 50 років.

Володіння правами і здійснення прав, передбачених Договором, не можуть бути обумовлені дотриманням певних формальностей.

Договір засновує Асамблею, головним завданням якої є розгляд питань функціонування і розвитку Договору. Адміністративні функції за Договором виконує Міжнародне бюро ВОІВ.

Україна є членом Договору ВОІВ про виконання і фонограми з 20 травня 2002 р.

 

2.3 Система джерел патентного права: договори, які встановлюють міжнародну систему охорони

2.3.1 Паризька конвенція про охорону промислової власності (Паризька конвенція)

Загальні положення.Паризька конвенція про охорону промислової власності прийнята на Дипломатичній конференції у Парижі 1883 р., а доповнена Мадридським протоколом 1891 р. Конвенцію неодноразово переглядали (Брюссель, 1900 р.; Вашингтон, 1911 р.; Гаага, 1925 р.; Лондон, 1934 р.; Лісабон, 1958 р.; Стокгольм, 1967 і 1979 роки).

Головна мета Паризької конвенції – утворення Союзу охорони промислової власності (Паризького союзу) і встановлення єдиних для країн – учасниць правил надання правової охорони таким об'єктам промислової власності, як винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки і знаки обслуговування, фірмові найменування, зазначення походження або найменування місця походження товарів, а також запобігання недобросовісній конкуренції.

Конвенція спрямована на максимальне спрощення процедури надання міжнародної правової охорони об'єктам промислової власності за заявками, поданими у країнах – учасницях.

Україна є членом Паризької конвенції з 25 грудня 1991 р.

Принцип національного режиму.Принцип національного режиму щодо охорони промислової власності означає, що кожна країна – учасниця Паризької конвенції повинна надавати таку саму охорону громадянам інших країн – членів, яку вона надає своїм громадянам. Такий самий національний режим надають громадянам країн, які не є членами Паризької конвенції, якщо вони проживають у країні – члені або мають промислове чи торговельне підприємство в цій країні. Проте жодні вимоги, пов'язані з місцем проживання або наявністю підприємства у країні, де запитують охорону, не можуть бути для громадян країн – членів умовою одержання вигід від користування правами промислової власності.

Згідно зі ст. 2 (1) Паризької конвенції національний режим застосовують до всіх переваг, які різні національні законодавства надають громадянам своїх країн. Це означає, що національне законодавство слід застосовувати до громадян певної країни – члена таким самим чином, яким його застосовують до громадян інших держав – членів.

Право пріоритету.Положення щодо права пріоритету містить ст. 4 Конвенції. Право пріоритету означає, що на основі звичайної заявки на право промислової власності, поданої заявником в одній із країн – членів, той самий заявник (або його правонаступник) може протягом певного часу (6 або 12 місяців) запитувати охорону у всіх інших державах – членах. Ці пізніші заявки згодом розглядатимуть так, нібито їх було подано в той самий день, що й першу (або більш ранню) заявку. Тобто пізніші заявки мають статус пріоритетних щодо заявок інших людей, які стосуються того самого винаходу та подані після дати подання першої заявки. Вони мають також статус пріоритетних щодо всіх дій, вчинених після цієї дати, які в іншому разі були б спроможні позбавити юридичної сили права заявника або патентоздатність його винаходу.

Право пріоритету дає заявникові, який бажає одержати охорону в кількох країнах, великі практичні переваги. Від заявника не вимагають, щоб він подавав всі заявки одночасно, оскільки в його розпорядженні є 6 або 12 місяців, щоб вирішити, у яких країнах запитувати охорону.

Право пріоритету може базуватися тільки на першій заявці на об'єкт промислової власності. Це означає, що не можна за першою заявкою подавати другу, можливо, поліпшену заявку, а потім використовувати останню як основу пріоритету. Адже не можна допустити нескінченний ланцюг почергових домагань пріоритету на один і той самий об'єкт, оскільки, по суті, це могло б значно продовжити строк охорони цього об'єкта.

Ст. 4 А (1) Паризької конвенції визнає, що правом пріоритету може скористатися і правонаступник першого заявника. Право пріоритету можна передавати правонаступнику без одночасної передачі самої першої заявки. Це дозволяє також передавати право пріоритету різним способом у різних країнах, що на практиці зустрічається досить часто.

Для патентів на винаходи і корисні моделі пріоритетний період становить 12 місяців, для промислових зразків – 6 місяців.

Принцип незалежності патентів.Зазначений принцип означає, що видача патенту на новий винахід в одній країні не зобов'язує жодну іншу країну – члена видавати патент на той самий винахід. Не можна також відмовити у видачі патенту на винахід, визнати патент недійсним, припинити його дію в будь-якій країні – члені лише на тій підставі, що в якійсь країні було відмовлено у видачі патенту на той самий винахід, визнано його недійсним, він більше не підтримується або припинено його дію. Тобто доля певного патенту на винахід в одній країні жодним чином не впливає на долю аналогічного патенту в іншій країні.

Право винахідника на ім'я.Відповідно до ст. 4 ter Паризької конвенції винахідник має право бути згаданим у патенті на винахід. У національних законодавствах це положення реалізується по-різному.

Видача примусових ліцензій.Паризька конвенція забезпечує можливість прийняття країнами – членами законодавчих положень, що передбачають видачу примусових ліцензій. Метою примусових ліцензій є запобігання зловживанням, які можливі при здійсненні виключних прав на винахід, наприклад невикористанню або недостатньому використанню.

Тимчасова охорона патентоздатних винаходів, корисних моделей, промислових зразків.Згідно зі ст. 11 Паризької конвенції країни – члени зобов'язані відповідно до свого внутрішнього законодавства забезпечувати тимчасову охорону патентоздатних винаходів, корисних моделей, промислових зразків, експонованих на офіційних або офіційно визнаних міжнародних виставках, які проводять на території будь-якої країни – члена.

 

2.3.2 Договір про патенту кооперацію (РСТ)

Загальні положення.Договір про патентну кооперацію підписаний у 1970 р. у Вашингтоні. Його переглядали в 1979 і 1984 роках. Він набрав чинності з 1 червня 1978 р. і становить собою спеціальну міжнародну угоду в рамках Паризької конвенції.

Договір регулює права й обов'язки як держав-учасниць, так і заявників, які подають міжнародні заявки.

Україна є учасником Договору про патенту кооперацію з 25 грудня 1991р.

Міжнародна та національна процедура патентування винаходів.Процедура патентування винаходів згідно з Договором про патентну кооперацію має два етапи – міжнародний та національний.

Міжнародний етап включає подання міжнародної заявки, яку готують за єдиною встановленою формою і відповідно до єдиних вимог, передбачених Договором та Інструкцією, а також попередню міжнародну експертизу. Здійснення останньої не є обов'язковим і залежить від бажання заявника.

Національний етап становить собою процедуру розгляду міжнародних заявок у патентних відомствах тих держав, які були зазначені чи вибрані з урахуванням міжнародного пошуку та попередньої міжнародної експертизи.

Склад міжнародного та національного етапів.Міжнародний етап передбачає:

• встановлення міжнародної системи, яка дозволяє подавати заявки єдиного міжнародного зразка до одного патентного відомства (“одержуючого відомства”) однією мовою;

• проведення формальної експертизи міжнародної заявки лише одержуючим патентним відомством;

• проведення міжнародного пошуку, результати якого наводять у звіті, що містить порівняння з існуючим рівнем техніки. Цей звіт спочатку доводять до відома заявника, а пізніше публікують;

• централізовану міжнародну публікацію міжнародних заявок і належних до них міжнародних звітів про пошук, а також їх відправлення зазначеним у заявці відомствам;

• у деяких випадках попередню міжнародну експертизу за міжнародною заявкою.

Національний етап передбачає власне видачу патенту національними патентними відомствами відповідно до національних законодавств і процедур національного патентного відомства.

Міжнародна заявка.Подати міжнародну заявку може будь-який громадянин держави – учасниці РСТ або громадянин, який постійно живе в такій державі. У більшості випадків міжнародні заявки подають до національного відомства. У Західній Європі заявки можна подавати до Європейського патентного відомства. Міжнародне бюро ВОІВ може бути одержуючим відомством за вибором громадян усіх держав – учасниць РСТ і громадян, які постійно живуть у таких державах.

Міжнародна заявка має силу національної заявки у всіх державах – учасницях РСТ, які вказані заявником у міжнародній заявці, від дати її подання.

Міжнародну заявку складають за певною формою. Жоден національний закон не може встановлювати вимоги щодо форми і (або) змісту міжнародної заявки попри ті, що передбачені РСТ або доповнюють їх.

За підготовку та подання міжнародної заявки стягують один набір зборів (за пересилання, пошук і так званий міжнародний збір на покриття витрат Міжнародного бюро), які сплачують в єдиній валюті до одержуючого відомства.

Міжнародну заявку краще подавати англійською, іспанською, китайською, німецькою, російською, французькою або японською мовою. Іншими прийнятними мовами є: голландська, датська, норвезька, фінська та шведська.

Міжнародні пошукові органи.Функції міжнародних пошукових органів покладено на такі відомства: Австралійське патентне відомство, Відомство США з патентів і товарних знаків, Європейське патентне відомство, Іспанське відомство з патентів і товарних знаків, Шведське патентне відомство і Японське патентне відомство.

Кожний міжнародний пошуковий орган повинен мати в розпорядженні і використовувати передбачуваний РСТ мінімум документації, необхідної для пошуку. До цього мінімуму входять патентні документи провідних промислових країн, датовані починаючи з 1920 р., і погоджений список непатентної літератури. Зобов'язання використати принаймні мінімум документації, затверджений РСТ, гарантує високий рівень міжнародного пошуку. Результати міжнародного пошуку подають у звіті про міжнародний пошук, який передають заявникові протягом 4-5 місяців після подання заявки. Посилання на відповідний попередній рівень техніки, які містить звіт, дозволяють заявникові оцінити свої шанси на одержання патенту в зазначених у міжнародній заявці країнах.

Міжнародний пошуковий орган надсилає звіт про міжнародний пошук заявникові і Міжнародному бюро. Міжнародне бюро включає звіт про пошук до міжнародної публікації міжнародних заявок і надсилає по примірнику до зазначених відомств.

Міжнародна публікація служить двом основним цілям: розкрити винахід публіці (тобто в загальних рисах описати технічне вдосконалення, здійснене винахідником) і встановити обсяг охорони, яку можна зрештою одержати.

Попередня міжнародна експертиза.Одержавши звіт про міжнародний пошук, заявник може вимагати проведення попередньої міжнародної експертизи, щоб дізнатися, чи задовольняє заявлений винахід певний або всі нижчезазначені критерії, чи має він новизну, чи відповідає винахідницькому рівню і чи є він промислово придатним. Міжнародна заявка не підлягає попередній експертизі автоматично, а тільки за спеціальним запитом заявника, у якому він засвідчує своє бажання використати результати експертизи в певних державах. Збір за попередню міжнародну експертизу сплачують, коли вимогу подають до міжнародного органу попередньої експертизи, разом зі збором за роботу Міжнародного бюро.

Як і міжнародні пошукові органи, міжнародні органи попередньої експертизи призначає Асамблея Союзу РСТ. По суті, це є міжнародні пошукові органи, за винятком Іспанського відомства з патентіві товарних знаків.

РСТ і національні патентні відомства.Зазвичай після публікації міжнародної заявки (але не пізніше 19-го місяця від дати встановлення пріоритету) Міжнародне бюро надсилає міжнародну заявку зазначеним заявником національним відомствам, оскільки РСТ є системою тільки подання заявок, а не видачі патентів. Національні відомства вирішуватимуть, видати або не видати патент. Звіт про міжнародний пошук і висновок попередньої міжнародної експертизи, якщо таку здійснено, покликані лише полегшити виконання цього завдання.

Процедура видачі патентів не може початися до закінчення 20 місяців (або 30 місяців, якщо застосовують главу 2) від дати встановлення пріоритету міжнародної заявки, якщо тільки заявник не вимагає розпочати її раніше.

РСТ і заявник.Після одержання звіту про міжнародний пошук і, за необхідності, висновку попередньої міжнародної експертизи, а також після надання можливості внести зміни до заявки заявник може зважити, чи має він шанс одержати патенти в зазначених державах. Якщо він не вбачає такої можливості, він може або відкликати свою заявку, або не вдаватися до жодних дій взагалі. В останньому разі міжнародна заявка втрачає силу національної заявки і процедура автоматично припиняється.

Це означає, що заявник уникає витрат, пов'язаних з поданням окремих національних заявок, як того вимагає Паризька конвенція. Він не сплачує за заявки і переклад для національних відомств, не сплачує збір цим відомствам, не наймає місцевих агентів. Тобто не робить нічого з того, що потрібно зробити відповідно до традиційного шляху Паризької конвенції протягом 12 місяців від дати пріоритету. До того ж традиційний шлях не гарантує одержання патенту, що можливе відповідно до РСТ.

Якщо заявник вирішує продовжити процедуру, він повинен сплатити визначені національні збори зазначеним (або вибраним) національним відомствам і за необхідності надати цим відомствам переклади його міжнародної заявки. Надати переклад і сплатити національні збори слід протягом 20 місяців (або 30 місяців, якщо застосовують главу 2) від дати встановлення пріоритету. Щойно національні відомства розпочинають роботу, починають застосовувати звичайні національні процедури, які, за деякими винятками, випливають із процедури РСТ (наприклад, процедури, що стосуються форми і змісту міжнародної заявки, надання копій пріоритетного документа тощо).

Керівництво по РСТ для заявника.ВОІВ опублікувала Керівництво по РСТ для заявника. Том І Керівництва містить загальну інформацію для користувачів РСТ щодо міжнародного етапу. Том II містить інформацію про процедуру в зазначених і вибраних відомствах, яка належить до національного етапу.

Переваги системи РСТ.Переваги системи РСТ для патентних відомств (розвантаження персоналу) і для заявників (зниження витрат, поінформованість про ступінь імовірності видачі патенту тощо) очевидні. Разом із тим вона має переваги і для національної економіки та промисловості. У багатьох країнах (включаючи розвинені країни) більшість патентних заявок подають іноземні заявники. Це є наслідком необхідності для власників нової технології одержати патентну охорону окремо в кожній з кількох країн, у яких він економічно зацікавлений. Полегшуючи подання патентних заявок, РСТ допомагає країні придбати нову технологію.

Будучи у змозі запропонувати шлях РСТ іноземним підприємцям – володільцям запатентованої технології, країна тим самим спонукає їх охочіше передавати свою технологію і залучає більше іноземних інвестицій.

За допомогою РСТ формується інформаційна база про всі патентні документи, опубліковані в багатьох країнах і багатьма мовами, що, у свою чергу, допомагає скласти думку про сучасний рівень технічного розвитку.

Адмініструє ці договори Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), яка була заснована у 1967 р. на Дипломатичній конференції у Стокгольмі. У 1974 р. ВОІВ отримала статус однієї з 16-ти спеціалізованих організацій ООН. На сьогодні членами ВОІВ є 179 держав, у тому числі й Україна.

Головними завданнями ВОІВ є:

поліпшення взаєморозуміння і розвиток співробітництва між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до їх суверенітету і рівності;

заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі;

модернізація та підвищення ефективності адміністративної діяльності міжнародних угод, що створені у сфері охорони промислової власності, а також охорона літературних і художніх творів.

Контроль за виконанням Угод здійснюють керівні органи ВОІВ.

Конвенція, що засновує ВОІВ, передбачає наявність чотирьох органів: Генеральної Асамблеї, Конференції, Координаційного комітету і Міжнародного бюро ВОІВ (секретаріату).

Генеральна Асамблея ВОІВ, членами якої є держави – члени ВОІВ за умови, що вони також є членами Асамблеї Паризького і (або) Бернського Союзів, а також Швейцарської Конфедерації – країни місця перебування ВОІВ, є верховним органом ВОІВ. На відміну від Генеральної Асамблеї, у Конференції беруть участь усі держави, що є членами ВОІВ. Членами Координаційного комітету є 72 країни, у тому числі Україна. Координаційний комітет – це виконавчий орган Генеральної Асамблеї і Конференції, що виконує консультативні функції.

Генеральна Асамблея і Конференція скликаються на чергові сесії кожні два роки, Координаційний комітет – щорічно. Виконавчим головою ВОІВ є Генеральний директор, що обирається Генеральною Асамблеєю на шестирічний термін. Секретаріат ВОІВ має назву “Міжнародне бюро”. Секретаріат знаходиться в Женеві (Швейцарія).

 

 

ПРАКТИЧНА РОБОТА № 4

ЕКОНОМІКА ІВ

4.1 Права на об'єкти інтелектуальної власності як товар

4.1.1 Особливості права інтелектуальної власності як товару

Товар – це продукт праці, що виготовлений для продажу. Цей продукт стає товаром, якщо на нього визначена ціна. Відповідно до Закону України “Про оцінку майна майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” можуть оцінюватися “... нематеріальні активи, у тому числі об'єкти права інтелектуальної власності ...”. Таким чином, майнові права на об'єкти інтелектуальної власності мають ознаки товару, тому що вони є продуктом праці і можуть мати ціну.

До основних властивостей будь-якого ринкового товару відносяться:

а) корисність;

б) рідкість – властивість, протилежна загальнодоступності;

в) універсальність – придатність до обміну на гроші або на будь-які інші ринкові товари.

Корисність розуміється як здатність задовольняти будь-яку потребу. Тобто якщо об'єкт інтелектуальної власності нікому не потрібний, то він не може стати товаром.

Найважливішою є властивість рідкості, що перетворює корисність продукту в комерційну цінність, а сам продукт – у товар.

Рідкість для об'єктів інтелектуальної власності реалізується ідеально тому, що за визначенням об'єкт інтелектуальної власності повинен бути новим, оригінальним, неповторним. Наявність перших двох властивостей для матеріальних об'єктів звичайно майже автоматично забезпечує третю. Але для права інтелектуальної власності цявластивість має суттєві відмінності.

З третьою властивістю товару – універсальністю – тісно пов'язана його оборотоспроможність, що припускає відчуження прав інтелектуальної власності як від індивідуума, так і від підприємства. Тільки у цьому випадку права на об'єкти інтелектуальної власності можуть обертатися як товар у його звичайному розумінні.

За принципом “відокремлюваності” права інтелектуальної власності можна поділити на три групи:

а) права, що відокремлюються як від індивідуума, так і від підприємства;

б) права, що не відокремлюються від індивідуума;

в) права, що не відокремлюються від підприємства.

До першої групи відносяться права на об'єкти права інтелектуальної власності, такі як:винаходи, торговельні марки, твори літератури і мистецтва, аудіо- та відеограми тощо.

До невідокремлюваної від індивідуума інтелектуальної власності відносяться: знання, уміння, творчі здібності людей тощо, які зайняті розробленням об'єктів інтелектуальної власності. У сукупності – це так званий людський капітал, що не може бути відокремлений від його носія – людини, тобто не може бути товаром у звичайному розумінні.

Від підприємства не можна відокремити: системи і методи функціонування, що розроблені як складові частини діючого підприємства; наявність підготовленого персоналу; досягнення в галузі маркетингу власної продукції, ділову репутацію підприємства тощо.

З цієї причини невідокремлювані від індивідуума чи підприємства результати творчої діяльності не можуть виступати як товар. Але вони можуть продаватися (передаватися) разом з підприємством чи індивідуумом. Наприклад,не можна передати видатні організаторські здібності директора одного підприємства директору іншого підприємства. Можна тільки запросити талановитого директора на інше підприємство, запропонувавши йому більш вигідні умови праці, тобто “купити” його разом з його якостями.

 

4.1.2 Інтелектуальна власність як нематеріальний актив

Активи підприємства складаються з матеріальних активів, до яких відносять: рухоме, нерухоме майно і оборотні кошти, а також з нематеріальних активів – в основному прав. Насамперед, це права власності на ОІВ, права користування природними ресурсами (землею, водою, надрами), а також права користування економічними, організаційними й іншими перевагами і пільгами: податкови­ми пільгами, місцем на товарній біржі. Крім того, до нематеріальних активів відносять гудвіл (ділову репутацію), списки клієнтів тощо.

Нематеріальні активи – це принципово новий об'єкт фінансового обліку для України, що узагальнює особливі види капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність.

Відмінними ознаками нематеріальних активів є:

– відсутність матеріальної основи і при цьому володіння такою коштовною якістю, як здатність давати доход власнику, виходячи з довгострокових прав і переваг, що вони приносять йому так довго, як це мож




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.