професора Григорія Ващенка)

Іванський Р.Д. (Дніпропетровськ)

ВИХОВНИЙ ІДЕАЛ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ

ЦІЛІСНОЇ СИСТЕМИ ОСОБИ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ

(за матеріалами дослідження з проблем виховання молоді

професора Григорія Ващенка)

Український вчений, педагог, психолог, професор Григорій Ващенко у своїй праці "Виховний ідеал" доводить, що виховна праця педагога і виховний вплив середовища повинні зводитися до осягання ідеальної людини - українця, громадянина, життєвою метою якого буде служіння Богові й Україні. Аналізуючи творчу спадщину відомого українського вченого в контексті національного виховання, відродження української духовності, глобальної морально-екологічної кризи сучасної цивілізації, робимо висновок про важливість, доцільність, необхідність застосування творчої спадщини Григорія Ващенка в сучасному навчально-виховному процесі учнівської та студентської молоді.

Незалежна Українська держава вкрай потребує відродження української духовності нації, її традиційних рис, характерних для українського народу протягом його історичного буття. Відродити українську духовність покликана, зокрема, така виховна система, яка своїм корінням сягає в глибину віків і спроможна відживити завмерлі клітини людської душі, видобуваючи з її глибоких шарів те незнищенне, що було закодовано в духовних генах людського роду.

Духовний розвиток людини, формування її світоглядних позицій нерозривно пов'язаний з розвитком мислення і моральним вихованням особи.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. У широкому розумінні "національне виховання" - це цілеспрямована система формування й розвитку почуття національної свідомості, гідності. Вона включає в себе краєзнавство, народознавство, історичний поступ народу.

Починаючи з ХV ст. учені Острозької академії І. Вишенський, П. Беринда, З. Копистенський, К. Ставровецький вважали за благо національне виховання молоді.

Українські педагоги-просвітники Ф. Прокопович, М. Смотрицький, І. Гізель обстоювали національне навчання та виховання на основі національних цінностей, народної культури, традицій. На думку П. Білецького-Носенка, К. Ушинського, М. Максимовича, І. Метлинського, І. Вагилевича, Д. Яворницького важливими засадами педагогічного впливу на особистість є засоби народної мудрості.

Актуальність питання національного виховання не втратилися й до сьогодні. Дослідник етнопедагогіки М. Стельмахович національне виховання розумів через контекст народної педагогіки. За словами О. Вишневського національне виховання - це серцевина свідомості кожної нації, її інтелектуально-культурний орієнтир, що не дає схибити індивідові, втратити почуття патріотизму, етики й естетики.

Народознавець, професор С. Стефанюк зауважує, що національне виховання - це ставлення людини до себе, до свого майбуття, майбуття нації через пам'ять про минуле. А пам'ять є законом належності до свого покоління з висновком щодо пройденого народом шляху[1].

У педагогічній спадщині Г. Ващенка, В. Сухомлинського простежується думка про те, що, власне, духовна діяльність, безпосередній вплив на можливість повного вияву загальнолюдської заданості, спрямовує на пошук власного "я", є орієнтиром на самоосмислення нових гуманних цінностей, які сприймаються для майбуття як новий зразок і висуватимуться новими поколіннями перспективним самовизначенням (як вища людська цінність - ідеал гуманності).

Основним завданням нашої статті є аналіз основних педагогічних ідей професора Г. Ващенка у питанні виховання української молоді, мета - довести важливість, доцільність, необхідність застосування творчої спадщини вченого у сучасному навчально-виховному процесі учнівської та студентської молоді.

Український вчений, педагог, психолог, професор Григорій Ващенко у своїй праці "Виховний ідеал" доводить, що виховна праця педагога і виховний вплив середовища повинні зводитися до осягання ідеальної людини - українця, громадянина, життєвою метою якого буде служіння Богові й Україні.

Значні зміни в житті народу ведуть за собою й зміни в його виховній системі, і в першу чергу, у виховному ідеалі. Чи є відчутні зміни в освітянському житті незалежної України? Чи віднайшли і чи реалізується виховний ідеал у сучасній школі? Чи має місце в нашій країні боротьба різних педагогічних течій? Основною проблемою кожної педагогічної системи - зазначає Г. Ващенко - є виховний ідеал як мета виховання. Від того, як розв'язується ця проблема, залежить розв'язання таких проблем, як система освіти й виховання, зміст і методи навчання тощо.

У свою чергу виховний ідеал того чи іншого народу залежить від його державного устрою, світогляду, релігії й моралі, від рівня розвитку культури, від його національних властивостей[2].

В основу педагогічних систем різних європейських народів із урахуванням специфічних національних рис покладено євангельський ідеал людини, що має на собі печать вічності. Він не залежить від умов часу, не змінюється у зв'язку зі змінами в політичному й соціальному житті народів - має вселюдський характер, є керівництвом у житті й поведінці всіх людей, незалежно від того, у якій країні вони живуть, до якої нації належать.

Загальноєвропейський виховний ідеал, як і вся європейська культура, має два джерела: класичну греко-римську культуру і християнство.

Природно-естетичний світогляд стародавніх греків подавав ідеальну людину як гармонійно розвинену, котра має здорове і гарне тіло та високі властивості духу. Християнство, що прийшло на зміну поганському світові, не відкинуло зовсім вчення великих грецьких філософів (Арістотель, Платон, Сократ), але переробило в дусі євангельської науки. В основу моралі воно поклало любов до Бога й ближнього, принесло вчення, на відміну від греко-римської культури, про високу гідність людини незалежно від її матеріального, соціального стану й національності.

Нові віки внесли в розуміння ідеалу людини нові елементи: людина має знати світ, у якому вона живе (Ян Амос Коменський, Руссо). Метою виховання є, в першу чергу, не підготовка фахівця в тій чи іншій галузі практичної чи теоретичної діяльності, а високий і нормальний розвиток природних властивостей людини. Така розвинена людина зуміє потім оволодіти будь-яким фахом.

Г. Ващенко зазначає, що характерна риса поглядів педагогів нового часу на ідеал людини полягає в тому, що вони підкреслюють гармонійність і всебічність розвитку ідеальної людини, а також те, що спочатку треба виховувати людину, а вже потім фахівця[3].

У ХІХ ст. європейська педагогіка приділяла більше уваги вихованню в людині практицизму, техніцизму, матеріалізму (Кершенштайнер, Дьюї). Теоретичні знання даються лише остільки, оскільки вони допомагають оволодіти фахом. Знання теоретичні, на думку Дьюї, мають значення у тому випадку, якщо вони використовуються на практиці.

На нашу думку, протягом ХХ ст. у педагогіці щодо інтелектуального виховання сформувалося дві течії. Одна з них на перше місце ставить фахову підготовку, озброєння молоді знаннями і навичками, потрібними в практичній діяльності. Підкреслюючи значення фахової підготовки, німецький педагог Кершенштайнер визнавав за вище благо державу, а школа, на його думку, у першу чергу, має підготувати для держави потрібних їй фахівців. Друга - на перше місце ставить загальну освіту і вироблення матеріалістичного світогляду.

На початку третього тисячоліття наука досягла нечуваних раніше висот: хімічні технології, мікроелектроніка, будівельна індустрія, аудіо-візуальні системи, комп'ютери фантастично вдосконалили наш побут, збільшили комфорт, зробили можливим отримання інформації з будь-якого куточка земної кулі і разом з тим погіршили екологію, розділили і духовно спустошили людей, розвинули до жахливих розмірів смертельні види зброї, не давши ніякої позитивної мети до існування. Перспективи подальшого прогресу прикладної науки ставлять під загрозу існування людства. Характерною особливістю людства нашого часу є відчуття безсилля, депресія, байдужість одних, цинізм, жадібність, озлобленість, горлохватство інших; щоденні катастрофи природного характеру, збройні конфлікти, зумисне організовані вибухи та пожежі. Homo sapiens, людина розумна, озброєна знаннями, розграбувала, змарнувала багатства природи, отруївши навколишнє середовище, придатне для життя. Здавалось би, цивілізація прагне зробити все для блага людини, а в підсумку виходить на гірше. Джерело глобальної екологічної катастрофи, на думку світових вчених, очевидне і відоме всім - наша господарська діяльність, спрямована на задоволення матеріальних потреб людей за рахунок все більшого освоєння природи. Головною причиною, що привела людство до межі глобальної екологічної катастрофи, є бездуховність нашої цивілізації. Єдине, що може врятувати людство від зловживання науково-технічним прогресом - моральні почуття. На сьогодні чимало вчених, релігійних діячів, морально високорозвинених членів суспільства шукають і пропонують шлях виходу із такого стану через духовне відродження, моральне очищення людства. На жаль, прозріння йде повільно, болісно, недовірливо, боязко.

У розвитку моральності велику роль може і повинна відіграти релігія. Власне, спілка науки та релігії може допомогти подолати екологічну і морально-етичну кризу, у якій опинилася сучасна цивілізація. Ніхто на сьогодні, крім церкви, вичерпно і послідовно не займається проблемами виховання, збереження й піднесення людського духу, тож варто максимально використати цей досвід і знання для розв'язання проблеми морального виховання. Озброєний розумом, а не серцем, наповнений теоріями, гіпотезами, кодексами, законами сьогоднішній фахівець-раціоналіст може принести багато лиха і нещастя. Перш за все це стосується тих людей, які мають справу з колективом, народними масами, наприклад, лікар, юрист, політик. Раціоналізм без моралі, обґрунтований логічно, власне, і призвів до такого стану наше суспільство і людей у цілому: маємо технічно високорозвинену цивілізацію, котра знаходиться в глибокій морально-екологічній кризі. Тому, на думку вчених світу, на сьогодні потрібна нова наукова парадигма, котра виключає протиставлення ідеального, духовного матеріальному, припускає спілку між наукою та релігією[4].

Для педагогів, науково-педагогічних працівників важливими, актуальними, на нашу думку, постають ідеї Григорія Ващенка щодо виховання української молоді. Учений справедливо зазначає, що метою виховання сучасної української молоді є гармонійний розвиток людини, тобто не розвиток усіх властивостей до однакового рівня, а певну цілість, при якій кожна здібність посідає в особі те чи інше місце в зв'язку з роллю її в нашому житті й діяльності. Такою властивістю українця є безмежна відданість Богові й Батьківщині. Служба Богові та Батьківщині передбачає відповідний світогляд, добру фахову підготовку й розвинені формальні здібності інтелекту. Розвиток цих властивостей, світогляд, побудований на християнських засадах, - суть виховання української молоді.

Виховний ідеал, котрий зводиться до гасла - служба Богові та Батьківщині, передбачає морально-релігійне виховання. Історія показала, що справжня мораль може бути побудована лише на релігійних засадах. Мораль, побудована на засадах користі, щастя тощо перестає бути справжньою, бо формує врешті-решт егоїста.

Риси моральної людини, розкриті в Євангелії, відбиті в наших традиціях: гуманізм, чуйне ставлення до людини не лише на словах, а й на ділі, патріотизм на християнських засадах. Слід виховувати в молоді свідомість власної людської гідності, на основі чого виробляється правдивість, вірність даному слову, чесність. З моральним вихованням тісно пов'язано виховання волі й характеру, а разом з ним принциповості, здатності чітко ставити перед собою певну мету. Розумна впертість у досягненні мети, наполегливість - це неодмінні риси людини з волею і характером, людини котра вміє володіти собою; стримана, не піддається випадковим емоціям та афектам[5].

Одним із важливих завдань навчального закладу є естетичне виховання, що включає естетику побуту, любов і розуміння краси природи, здоровий смак щодо творів мистецтва. Естетичне виховання передбачає не лише сприймання прекрасного, а й культуру інтелекту. Не можна визнати цілком культурною людиною того, хто не знає нічого з історії грецького мистецтва, не має уявлення про Бетховена, Моцарта, Чайковського, не може сприймати краси їхніх творів. Школа повинна розвивати творчі мистецькі здібності тих, хто вчиться. Мистецька творчість навіть за відсутності великих природних здібностей є джерелом моральної втіхи; крім того, людина, котра сама може щось створювати в галузі того чи іншого мистецтва, глибше розуміє мистецькі твори, ніж людина, яка зовсім не володіє технікою творчості. У цілому основне в галузі мистецького виховання - виховання смаку й розуміння свого рідного мистецтва[6].

Фізичне виховання молоді - це не тільки виховання атлетів, а насамперед виховання здорового способу життя, а у зв'язку з вихованням інтелектуальним і моральним, тіло людини - це спритне і міцне знаряддя духу, бо ж основне в людини - дух.

Окремо слід сказати про виховання в молоді чесності й пристойності в особистій поведінці та у ставленні до інших людей. В основі зазначених рис має лежати християнське ставлення до людини: щира пошана до неї як до образу й подоби Божої, незалежно від того, який її матеріальний, соціальний стан. Звідси - доброзичливість, уважність, щирість, пошана до старших. Така поведінка сприяє добрим стосункам між людьми, робить спілкування з ними джерелом чистої радості, однією з передумов дружної співпраці людей для загального добра[7].

Таким чином, поставлені завдання можуть бути здійснені через морально-релігійне, національно-патріотичне, інтелектуальне і фізичне виховання молоді. Відповідно до цього має бути побудована система педагогічного процесу. Єдність педагогічного процесу відповідає єдності психіки людини і стає однією з умов гармонійності її. Методи виховання повинні відповідати психічним, природним властивостям українця.

Виховний процес національної мудрості є глибший, ніж колишнє "матеріалістичне", "цілеспрямоване" виховання. Національна система виховання реалізовує моральні цінності як найвищі духовні надбання народу, це складник суспільної педагогіки й спосіб прилучення індивідів до творення загальнолюдських культурних надбань. Адже національне виховання створюється на культурно-історичному досвіді, на багатовікових духовних надбаннях, що містять у собі повагу до людини, увагу до природи і Всесвіту та є виявом гуманістичного спрямування. Гуманність національної педагогіки ґрунтується на ідеях національного світогляду, філософії, ідеології. Проблема гуманного порядку життя на землі має можливість розв'язатися через сприйняття навколишньої дійсності в культурно-педагогічній спадщині, мудрості поколінь. Культурно-педагогічна спадщина фіксується через пам'ять, слово, спілкування, побут, традиції, обряди, формується через самосвідомість, стає потребою у самовизначенні, самоутвердженні[8].

Творче використання педагогічних ідей Григорія Ващенка педагогами України, котрі переймаються проблемою українського національного виховання і прагнуть відродити духовність у серцях молодого покоління, дасть змогу заповнити важливу педагогічну щілину, яка утворилася через кількакратний геноцид української інтелігенції, педагогічних кадрів; поповнити педагогіку новими науковими дослідженнями в площині людського духу нашої епохи - епохи відродження духовної людини.

Виховний ідеал - це образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог у розв'язанні головного завдання національного виховання молоді - формування християнського світогляду, доброї фахової підготовки, розвитку формальних здібностей інтелекту, котрі були б поставлені на службу Богові та Батьківщині; формування таких взаємини між людьми, які б відповідали прогресові цивілізації і водночас запобігали її катастрофі.

[1] Стефанюк С. К. Практичне народознавство. - Харків, 2002. - С. 11.

[2] Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава: Полтавський вісник, 1994. - Т. 1. - С. 11.

[3] Там само. - С. 90.

[4] Тихоплав В. Ю., Тихоплав Т. С. Физика веры. - Санкт-Петербург: ИД "Весь", 2002. - С. 34.

[5] Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава: Полтавський вісник, 1994. - Т. 1. - С. 186.

[6] Там само. - С. 187.

[7] Там само. - С. 188-189.

[8] Стефанюк С. К. Практичне народознавство. - Харків, 2002. - С. 12.

Поиск по сайту: