Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Природа цінностей та їх типологія

Людська життєдіяльність завжди була й залишається зорієнтованою. Цьому сприяють її цінності, що слугують своєрідним взірцем, який вимагає від людини конкретних дій у конкретному напрямі.

Одним з перших проблему цінності досліджував Сократ. Він дійшов висновку, що між тим, ким людина є і тим, що вона про себе думає, є різниця. Тобто між існуючими установками людини і сформульованими цілями (оцінками поведінки) має місце неспівпадання. Платон вбачав у ідеях найкраще, а відтак і найцінніше. Ідея, як прообраз конкретних речей, предметів забезпечує людині благо як єдність істини, краси і міри. Досягнення блага Платон вважав вершиною сенсу людського життя, найвищим у ієрархії цінностей.

Значний внесок у формування категорії "цінність" зробили філософи Нового часу. Наприклад, Ф.Бекон асоціював знання із цінністю, мудрістю, владою, силою. Інші мислителі тієї доби (Т.Гоббс, ДжЛокк, Б.Спіноза, Г.Лейбніц) розглядали цінності в контексті емоційно-вольових дій, поєднували розуміння Й констатацію цінностей з переживаннями, бажаннями, веліннями тощо.

Раціональна філософія XVIII - XIX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель та інші) теж вагомо вплинула на утвердження й поглиблення теоретичних положень про цінності. І все ж, дослідження природи та сутності цінностей не стали ще визначеним пріоритетом. Високо поціновуючи роль знань, ідей, людську спрямованість на досягнення істини, вслід за Гегелем вони стверджували, що розумна діяльність є істинною, а істинна розумність - вища цінність.

Філософія неокантіанства (Г.Ріккерт, В.Віндельбанд) посилила інтерес до дослідження цінностей, наділяючи їх трансцендентальним змістом (над часовим, поза історичним, загально значимим), що відрізняло діяльність людини від тих процесів, які відбуваються в природі. На їх думку, цінності (істина, благо, краса, святість) - це те, за допомогою чого конструюється світ наукового пізнання й культури. Вони забезпечують можливість правильного мислення, хоча й не є самостійними предметами і не виникають у процесі їх осмислення чи при тлумаченні їх значення. Ріккерт вважав цінності вічними й універсальними, а завдання філософії вбачав у випрацювані чистої теорії цінностей і виявленні єдності між останніми й дійсністю. М.Вебер розглядав цінності як історичні явища, що визначають епоху. Змінюється епоха - змінюються Й цінності: одні втрачають свою силу, інші - набувають. Всі вони впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й на норми взаємин між людьми та на устрій суспільства.

Досліджуючи цінності, сучасна філософія виходить з того, що їх природа немов би роздвоюється. З одного боку, в ній має місце об'єктивне знання (істина), з іншого - людський (суб'єктивний) інтерес. Сутність істини у діалектичному поєднанні об'єктивного й суб'єктивного, реального знання про об'єкт у поєднанні з людськими потребами й інтересами.

Під цінністю розуміють визначеність того чи іншого об'єкта, який має значення для людини (суспільства). Тільки для людини, як розумної істоти, об'єкти світу мають певне значення. Суб'єкт надає їм особливого сенсу, освячуючи їх суспільними традиціями і звичаями, нормами добра і зла, мистецькими уподобаннями краси, прекрасного і низького, релігійними віруваннями і безвір'ям, соціально-політичним розумінням рівності, справедливості чи нерівністю й несправедливістю. Реальні факти, події, властивості не лише сприймаються й пізнаються суб'єктом, але й наділяються певною цінністю, внаслідок чого у людини формуються (виявляються) різні почуття та емоції.

Прояви задоволення чи незадоволення формують почуття смаку (приємне, прекрасне чи - навпаки). В одному випадку оцінювання відбувається через категорію "добро", в іншому - через "прекрасне". Об'єкт набуває цінності не лише завдяки його об'єктивно-утилітарним властивостям, а й - нашому ставленню до нього, яке інтегрується в комплексі сприйнять цих властивостей і в особливостях наших смаків. Як підкреслював І.Кант, "приємним кожен називає те, що доставляє йому насолоду, прекрасним - те, що йому подобається, хорошим - те, що він цінує, схвалює, тобто те, в чому він вбачає об'єктивну цінність"1.Таким чином, цінність є суб'єктивно-об'єктивною реальністю.

Слід зазначити, що наші сприйняття, відчуття смаку в значній мірі залежать не лише від фізіологічних якостей нашого організму, а й від рівня нашої культури (освіченості, вихованості тощо).

Будь-який об'єкт, втягнутий у сферу життя чи створений людиною, має подвійне буття: окрім фізичного (матеріального) ще й суспільне (соціальне), оскільки виконує історично закріплену за ним функцію, а звідси - має суспільну цінність. Наприклад, скульптура - це не просто камінь, глина, мармур чи бронза, а об'єкт, споглядаючи який люди отримують певну насолоду (цінність). Тому остання завжди і всюди виражає суспільну сутність буття об'єктів матеріального й духовного світу. І якщо щось є цінністю для людини, то це означає, що воно включено в умови суспільного життя, виконує певні функції у взаємовідносинах із природою чи соціумом.

Людина, виходячи із своїх потреб та інтересів, завжди належно оцінює те, з чим має справу. Оскільки все піддається оцінці (в тому числі й сама людина), наше ставлення до світу завжди є оціночним. Відповідно оцінка може більш-менш вірно відображати предмет (процес чи явище) або не відповідати об'єкту, набуваючи різних значень. Отримання істинної інформації нерозривно пов'язане з цінностями пізнання, особливо наукового. Звідси, у нашому світогляді наукове пізнання і ціннісне відношення до світу знаходяться у нерозривній єдності, обумовлюючи один одного.

Незважаючи на достатню дослідженність проблеми цінностей, у філософії й по цей час не створено загальноприйнятої класифікації. Мабуть тому, що сама цінність є категорією універсальною, динамічною, мінливою. Один і той же об'єкт у різних відношеннях, у розумінні різних людей набуває різних цінностей. Звідси слідує, що цінність це такий феномен, який висвічується для кожної людини, кожної епохи по-своєму.

Кожна цінність - це факт культури. Відповідно й весь наявний ареал цінностей поділяють на матеріальні й духовні. Перші проявляються через свідомо оцінені, позитивні значення та відношення (ставлення) суб'єкта до об'єкта. У такому сенсі знаряддя виробництва, техніка й технології набувають певних значень, властивостей - тобто цінностей, оскільки в них реально й потенційно закладені можливості розвитку людства. До них слід віднести організацію, культуру праці та саме виробництво (навички, прийоми, методи, здібності виробничої діяльності).

Матеріальну цінність становлять умови проживання індивіда, побутова сторона його життєдіяльності тощо. Речі й предмети домашнього вжитку, побуту теж становлять вагому частку матеріальних цінностей. У них закладено виробничий досвід усіх поколінь. Вони мають не лише утилітарне значення, а часто й художню та естетичну цінність. Наприклад, кубок чи бокал - це не просто предмети для пиття, а й витвір культури, естетичної насолоди, взірець художньої майстерності тощо. Ще однією з складових матеріальних цінностей є інститути, засоби й прийоми природоохоронної діяльності, різновиди фауни, флори тощо. Все це становить цінність гуманітарно-оздоровчого значення.

Матеріальні цінності у відношенні до суб'єкта(ів) можуть втрачати себе у вартості, але залишатися цінностями. Окрім того, буття цінностей постійно змушує людину до постійного їх відтворення.

Другою складовою є духовні цінності. Це "об'єкти", створені свідомістю (людським духом). До них відносять різні концепції, твори мистецтва, системи освіти, виховання й навчання, сама інформація, агітація й пропаганда, а також пізнавальна, моральна, естетична, наукова, релігійна діяльності та способи й форми їх матеріального втілення (музеї, бібліотеки, салони, виставки, вузи та ін.). Важливе місце в житті займають: віра, надія, любов, моральність тощо. У сукупності духовних цінностей виділяють і людські стосунки: взаємоповагу, гуманність, дружбу, кохання і таке ін.

Отже, духовні "об'єкти" також становлять свою цінність. Безперечно, цей процес то посилюється, то притупляється в залежності від рівня розвитку особистості, її інтелекту та загальної культури. В одному випадку ціннісне навантаження об'єктів духовної культури на людину зростає, і набуває визначального значення, в іншому - ні. Але в будь-якому випадку духовні цінності існують і відіграють у життєдіяльності важливу роль.

Будь-які цінності можна класифікувати згідно їх носіїв. У цьому сенсі їх поділяють на: індивідуальні (особистісні), групові (колективні), класові, суспільні та загальнолюдські. Визначальна роль відводиться загальнолюдським.

Цінності можна класифікувати й за формаційною чи цивілізаційною ознаками. У цьому випадку розглядають цінності первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної формацій або цінності давньоєгипетської, давньовавілонської, давньоіндійської, давньокитайської цивілізацій чи цивілізацій інків, ацтеків, майя та інших. Розглядаючи цивілізацію як соціокультурний пласт, ми виходимо безпосередньо на матеріальні чи духовні цінності певної цивілізації.

При характеристиці тієї чи іншої історичної епохи у філософській літературі досліджуються й цінності епохи Середньовіччя, Відродження, Реформації, Нового часу та ін.

Нині все більше утверджується підхід, коли цінності типологізують згідно об'єктів життєдіяльності людини. Виділяють і цінності різних сфер буття: економічні, виробничі, морально-етичні, мистецько-естетичні, художні, політичні, релігійні, сімейні, побутові та ін.

Ієрархія цінностей людського буття

Основна форма, в якій функціонують цінності, — ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів.

Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя. Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності, імперативності, спонукаль-ності. Найяскравіше в ідеалі виражена його закличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес.

Дослідники зазначають, що в ідеалі виражена особистісно інтеріоризована ідея. Ця ідея носить надосібний характер. Вона повинна мати в свідомості індивіда таке всебічне обгрунтування, щоб він приймав її за істину.

Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда.

В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, політична (етатизм) орієнтації.

Домінування в кожному з типів певного виду цінностей модифікує сукупний зміст таких систем і робить їх системами, на які орієнтовані певні соціально-культурні групи, з визначеними установками та способом життя.

Етизм — це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей.

Для естетизму найбільш властива орієнтація на естетичні цінності в житті людини. Це однобічна життєва орієнтація, привабливість якої — у здатності відірватись від світу турбот і відповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства.

Ціннісній орієнтації утилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх, зводячи навіть людину до її вартості.

Науково-теоретична орієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. В поясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує на універсальність свого світобачення.

Політична орієнтація пов'язана з прагненням до влади, до кар'єри. Вона притаманна шанолюбним людям, що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших.

Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсали, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей.

До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри.

Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод — на цінність добра. Пізнання об'єктивного світу і суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри.

Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору.

Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності — це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності.

У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики.

Потреба в сенсі — це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей Інших людей.

Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс Індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в ушверсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття.

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.