Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Проблема суб'єкта історичного процесу



Поняття "суб'єкт" (від лат. - кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об'єктивних суспільних умов.

З визначення поняття "суб'єкт" зрозуміло, що не кожна особистість є суб'єктом історичного процесу. Особистість може бути суб'єктом, якщо вона володіє певними рисами.

ü По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку.

ü По-друге, суб'єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності.

ü По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло.

ü По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки моєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб.

За наявності таких ознак особистість стає суб'єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб'єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб'єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство.

Під сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі

До сутнісних сил людини належить:

ü Здібність людини до праці, до перетворювальної діяльності;

ü Новий тип споживання на основі не тільки біологічних, але й соціально-історичних факторів.

ü Тип спілкування людей(мова, свідоме спілкування)

4 Цінності в житті людини і суспільства. (98)

На основі потреб та інтересів особистості надбудовуються, формуються її уявлення про цінності.

Філософське вчення про природу цінностей, їх структуру та місце в життєдіяльності людини називається аксіологією (від гр. аксіс. - цінність і логос - вчення).

Категорія цінності відображає соціальне і культурне значення матеріальних чи духовних явищ, предметів для задоволення потреб та інтересів людини. Цінність того чи іншого об'єкта конкретно-історична. Об'єкт може бути цінним для однієї людини, нецінним для іншої. Так само він може бути цінним в одних умовах і нецінним в інших. Можна зіставити численні панегірики на адресу всемогутньої ролі золота у житті людини і скептичні міркування Робінзона Крузо про цінність золота, яке він виявив у розбитому кораблі біля безлюдного острова і яке йому тоді було зовсім непотрібним. Одне слово, цінність предмета чи явища вирішальною мірою залежить від його об'єктивних якостей, від потреб, інтересів, емоцій особистості, від умов, місця і часу.

Цінність - це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності.

Кожна людина формує свою, індивідуальну ієрархію цінностей. В залежності від умов, місця і часу, конкретної життєвої ситуації особистісна ієрархія цінностей може змінюватися, іноді кардинально.

У відповідності з ціннісною системою, прийнятою даною особистістю, у неї виробляються відповідні переконання, установки, принципи та ідеали життєдіяльності, формуються також симпатії чи антипатії, любов чи ненависть, схильність чи неприязнь, вольові зусилля, рішучість боротися за позитивні для даної особистості соціальні чи культурні цінності.

Залежно від ціннісного ставлення людини до світу цінності визначаються як "предметні" та "суб'єктні".

"Предметними" цінностями виступає все розмаїття предметів людської діяльності, суспільних відносин та включених до їх кола природних явищ об'єктів ціннісного відношення. Вони оцінюють в плані добра і зла, істини чи хибності, краси чи потворності, допустимого чи забороненого, справедливого чи несправедливого тощо.

"Суб'єктивні" цінності - способи та критерії, на основі яких проводяться самі процедури оцінки відповідних явищ, закріплюються в суспільній свідомості і культурі, виступаючи орієнтирами діяльності людини. Це - настанови й оцінки, вимоги й заборони, цілі та проекти, відображаються у формі нормативних настанов.

Виділяють такі цінності:

üСоціальні норми- це вимоги, які ставляться суспільством, державою, соціальною групою до особистості і які вона має виконувати. Вони потрібні будь-якому суспільству для упорядкування життя, його ефективного функціонування, налагодження необхідної взаємодії його членів.Соціальні норми (економічні, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні) виконують регулятивну роль, визначають взірці, еталони поведінки особистості. Вони є також засобом узгодження інтересів різних індивідуумів, їхніх груп і суспільства.

üЖиттєва позиція особистості. Суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чином спрямовані емоції зумовлюють формування та існування життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому світі, у навколишньому середовищі, у тому числі ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення.

ü насамперед найвищу цінність – саме людське життя. Визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина - завжди мета, але не засіб);

ü органічно випливає у значенні другої за важливістю цінності - це право людини на вибір життєвого призначення - розпорядитися життям належить самій людині;

ü сенс життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

ü цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереженім навколишнього середовища;

ü відвернення загрози термоядерної війни;

ü забезпечення свободи, демократизації усіх сфер людської життєдіяльності - економіки, політики, культури тощо.

ü наступною цінністю для людини є свобода. Проблема свободи давно хвилює філософів.

Під свободою розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.

Виділяють такі види свободи:

ü Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально.

ü Внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя.

ü Свобода дії - людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій.

ü Свобода волі: визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого.

ü Негативний характер свободи (або негативна свобода): "свобода від чогось" (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.).

ü Вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів. Вірогідну свободу інколи схильні ототожнювати із свободою як такою або й навіть вважати вирішальною ознакою свободи. Інколи кажуть, що свобода є там, де існує можливість вибору.

Отже, свобода - це передусім не те, що надано людині (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі "можливості свободи" внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здобуває своєю думкою, волею та дією. Справжня свобода - це завжди можливість більшої свободи.

До людських цінностей відносять також моральні (добро, сумління мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін.

 

5 Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному розгляді. (99)

Одним могутніх обмежень для людини постає смерть. Вона лякає людину (і це природно), здається всемогутньою, але, як і в питанні про свободу, важливо зрозуміти: межі життя надають йому певного змістовного наповнення. Лише при намаганні зрозуміти смерть не тільки у негативному плані, окреслюється і таємниця безсмертя.

Конечність надає людському життю сенсу, оскільки робить його визначеним, завершеним. В своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою.

Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час, але перед обличчям смерті як неминучого кінця життя, ми спонукаємося не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. Усвідомлення смертності накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність неповторною. Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним чинником людського життя. Окреме людське життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося і т. ін. Наведене міркування змушує нас розглядати смерть та безсмертя у органічній єдності, і, окрім того розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.

ü По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношення до життя явищем, яке, як інколи здасться, раптово та ззовні вривається у життя. Вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. Наприклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі. Не можна також повернути і свої вікові стани та враження, неповторні миті певних відкриттів та осяянь. Біологічно наше життя супроводжується народженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як припинення нашого життя у певних його якостях.

ü По-друге, вже біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот). Частково люди безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі. Сьогодні існує цілком виправдана науково версія про те, що органічні сполуки в тому чи іншому вигляді пронизують собою весь Всесвіт, і, якщо припустити, що в їх початкових формах потенційно існують можливості розвинутись у складні форми, то можна прийти до висновку, що життя у Всесвіті не зникає, а, отже, і ми, як живі істоти, не можемо зникнути остаточно.

Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя.

ü По-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для_нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. В традиціях християнства (як і більшості інших релігій) розрізняють душу та дух. Духом називають частку вищої, божественної сутності, що нам дарована ще при створенні людини, і що, звичайно, є принципово безсмертною. Душа ж постає тою сутністю, що з'єднує дух та тіло: за формою вона споріднена тілесному, а за суттю - духу. Тому, коли ведуть розмову про душу, то, звичайно, йдеться про людину, а спасіння душі в такому випадку постає саме як спасіння індивідуальної сутності. Дух же, як це випливає із його трактування, принципово не може бути ні знищеним, ні здеформованим.

В історії людства відомі різні варіанти тлумачення питання про долю людської душі. Атеїзм, матеріалізм та натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні можливості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії, навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати за наміри та вчинки після припинення фізичного існування певної людини. Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно яким вона є безсмертною, але реально може діяти лише у з’єднанні з тілом, тому після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю інформацію про попередні життя і спокутуючи їхні провини.

ü По-четверте, незрівнянно повніше існування увічнюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомості та несвідомого та ін. На сьогодні саме культурно-історичний процес розвитку людства здатний виводити людину вже за її земного життя за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і включати у діалог із особистостями минулого, передавати естафету людям майбутнього.

Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.

У кінці XX ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах. Це є проблеми клонування людини (відтворення генетичного "двійника" людини), проблема "евтаназії" ("щасливої смерті"). "Евтаназія" пов'язана із питанням про те, чи можна людині, що страждає від болю, проте доживає останні дні, допомогти піти із життя безболісно?

З питанням про смерть та безсмертя органічно пов'язане і питання про сенс людського існування. 3 усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше - індивідуальності, людину починає хвилювати питання: чи є у процесі людських народжень і смертей якийсь вищий сенс, ніж просто продовження тваринного життя у зміні популяцій? Саме життя ставить його перед людиною (особливо - в ситуаціях вибору) і змушує її відповідати на нього як словами, так і вчинками. Тому це є не лише питання самопізнання людини, а її самоздійснення.

Питання про сенс - це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті.

Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя, тобто вміння оперувати як стратегічними життєвими цінностями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про життя, дійсність, людину.

Насправді сенсом людського буття може постати майже все, з чим людина стикається у житті. Це можуть бути гроші та заможність, самопошук та самопізнання, подвиг або чесне служіння, наукові відкриття та мистецька творчість, благополуччя дітей та здоров'я інших людей, і т.д., і т. п. І в цьому, зокрема, проявляється справжня невичерпність людини і справжнє диво людського життя - його можна підпорядкувати певній меті і справді її досягнути. Філософія однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто - із думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, реалізацію себе і своєї свободи.

Творчість і свобода надають сенсу людській діяльності і є передумовами самореалізації особистості. Прагнення здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки - визначає їх. Він притаманний усім людям і є рушійною силою розвитку особистості.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.