Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Список використаної літератури. Основні теорії особистості.Проблеми особистості в «глибинній психології» (З

Варiант 3

Зміст

Основні теорії особистості.Проблеми особистості в «глибинній психології» (З. Фрейд, К. Юнг, К. Хорні, Е.Фром).Біхевіористична концепція (Е. Торндайк,Дж.Уотсон)Персоналістичні теорії (А. Маслоу).

Загальна характеристика юридичної діяльності.Струкура діяльності юриста: пізнавальна,комунікативна, організаторська, виховна та засвідчувальна.Психологічні особливості юридичної діяльності.

Висновок.

Список використаної літератури

 

 

Основні теорії особистості.Проблеми особистості в «глибинній психології» (З. Фрейд, К. Юнг, К. Хорні, Е.Фром).Біхевіористична концепція (Е. Торндайк,Дж.Уотсон)Персоналістичні теорії (А. Маслоу).

Розвиток особистості – це такі її зміни, внаслідок яких індивід здатний ставити і вирішувати все більш складні конкретні завдання. У процесі реалізації цих завдань розвиваються здібності людини, нарощується творчий потенціал і з’являються можливості постановки і розв’язання нових завдань. Конституційне забезпечення прав і свобод людини, економічні перетворення в Україні виступають факторами формування нового типу особистості, заінтересованої в прогресивних тенденціях розвитку суспільства, результатах своєї діяльності, з активною життєвою позицією.

Індивід освоює надбання попередніх поколінь, у формі образу відтворює світ і на цій підставі діє, виробляє власне ставлення до світу і прагне втілити його. В такий спосіб вона підіймається над обставинами життя і самореалізується – об’єктивує свої можливості. Це здійснюється за рахунок вчинку як характерної для цього рівня активності. Завдяки вчинку виходить за власні межі, долає перешкоди, що їй чинить світ, втілює себе у ньому.

Вчинок є складноструктурованою, сповненою глибокого змісту, розгорнутою в часі і просторі активністю, що характеризує людину як особистість.

Вчинком індивід стверджує себе як особистість, втручається в царину етики, порушує її усталеність, привносить в неї себе.

Психічний детермінізм. Фрейд вважав, що душевне життя – це послідовний безупинний процес. Закон збереження енергії застосовується до нього так само, як і до всіх інших процесів. Кожна думка, почуття і дія мають свою причину, викликаються свідомим або несвідомим наміром і визначаються попередньою подією. У випадку коли деякі прояви душевного життя «здаються» виниклими безпричинно, спонтанно, Фрейд шукає і знаходить приховані зв’язки, що поєднують один напрямок душевного життя з іншим.

Свідоме, передсвідоме, несвідоме.

У душевному житті Фрейд виділяє три рівні: свідомість, передсвідомість і підсвідомість (несвідоме), пов’язуючи усі психічні процеси між собою по горизонталі і по вертикалі. До несвідомого належать багато інстинктів, узагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття.

Думки і почуття, піддані «цензурі», не втрачені, але не допускаються до спогадів, і тому виявляються у свідомості не прямо, а опосередковано: в обмовках, описках, сновидіннях, помилках пам’яті, неврозах, нещасливих випадках, захворюваннях і т. ін. Відбувається також сублімація несвідомого – заміщення заборонених потягів соціально прийнятними діями.

Передсвідомість – частина несвідомого, розташованого між свідомістю і власне несвідомим, що може стати свідомістю, будучи «складом» пам’яті, у якому свідомість має потребу при виконанні своєї повсякденної роботи.

Спонукання, інстинкти і принцип рівноваги. Інстинкти – це сили, що спонукають людину до дії. Фізичні аспекти, інстинкти, Фрейд називав потребами, психічні – бажаннями. Інстинкт містить компоненти: джерело (потреби, бажання), мету, імпульс та об’єкт. Мета інстинкту полягає в зменшенні потреби і бажання, тобто їх задоволенні. Імпульс інстинкту – це ті енергія, сили або напруження, що використовуються для задоволення інстинкту. Об’єкт інстинкту – це предмети або дії, що задовольняють початкову мету. Людина, яка відчуває потребу, буде продовжувати пошукову діяльність доти, поки не задовольнить цю потребу і пов’язане з нею напруження. Напруження змінюється релаксацією, релаксація – напруженням… І так до безкраю. При цьому мова йде не тільки про безпосередньо фізіологічні потреби, але й про потреби, наприклад, опікувати когось, домінувати, панувати, залежати, страждати, спілкуватися і т.д.

 

ЕГО (від лат. «ego» – Я) – це компонент психічного апарата, відповідального за прийняття рішень. Его прагне висловити і задовольнити бажання ід відповідно до обмежень, що накладаються зовнішнім світом. Его одержує свою структуру і функцію від ід, еволюціонує з нього і запозичує частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповідати вимогам соціальної реальності. Таким чином, его допомагає забезпечувати безпеку і самозбереження організму.

Суперего (Над-Я) – формується в процесі соціалізації і є компонентом особистості, яка розвивається, являє собою інтерналізовану версію суспільних норм, стандартів поведінки, системи цінностей. Спочатку суперего відбиває тільки батьківські очікування відносно того, що являє собою гарна і погана поведінка. Кожний вчинок дитина вчиться приводити у відповідність із цими обмеженнями, щоб уникнути конфлікту і покарання. Будучи морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком тривалої залежності дитини від батьків. Проте в міру того, як соціальний світ дитини починає розширюватися (завдяки групам, ровесникам, школі, мистецтву, літературі тощо) сфера суперего збільшується до меж тієї поведінки, яку вважають прийнятною ці нові групи. Можна розглядати суперего як індивідуалізований відбиток «колективної совісті» соціуму, хоча сприйняття дитиною реальних цінностей суспільства може бути перекрученим.

Фрейд розділив суперего на дві підсистеми: совість та его-ідеал. Совість формується за допомогою батьківських покарань за вчинки, які батьки називають «поганою поведінкою». Совість включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини в дитини за «погану поведінку». Заохочувальний аспект суперего – це его-ідеал, що формується з того, що батьки схвалюють або високо цінують; він веде індивідуума до встановлення для себе високих стандартів. І якщо мету досягнуто, це викликає почуття самоповаги і гордості. Суперего вважається сформованим цілком, коли батьківський контроль заміняється самоконтролем Суперего, намагаючись цілком загальмувати будь-які суспільно засуджувані імпульси з боку ід, прагне спрямувати людину до абсолютної досконалості в думках, словах і вчинках; намагається переконати его в перевазі ідеалістичних цілей над реалістичними.

Аналітична теорія особистості: Карл Густав Юнг

Як і Фрейд, Юнг (1875–1961) присвятив себе вивченню динамічних несвідомих потягів та їхнього впливу на людську поведінку і досвід. Погляди Юнга на особистість людини є, можливо, найбільш складними, полемічними в персонологічній традиції. У результаті переробки Юнгом психоаналізу з’явився цілий комплекс ідей з таких різних галузей знання, як психологія, філософія, астрологія, археологія, міфологія, теологія і література. До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсії та екстраверсії, відкриття чотирьох основних психічних функцій, дослідження колективного несвідомого, особливий погляд на структуру особистості, а в зв’язку з цим – створення аналітичної психотерапії.

 

Юнг виділяє чотири основні психічні функції: мислення, відчування, відчуття й інтуїцію, на підставі чого утворюються типи людей, в яких розвинуті ті або інші функції. Так, у розумового типу яскравіше, ніж в інших, виявляється здатність до узагальнень, абстрагування, логічних побудов. Почуттєві типи замість логіки віддають перевагу емоціям, а рішення приймають за принципом: добре або погано, красиво або некрасиво. Якщо мислення і відчування Юнг розцінював як способи прийняття рішення, то відчуття й інтуїцію – як способи одержання інформації. Відчуття засноване на конкретних фактах, на тому, що можна побачити, понюхати, поторкати. Інтуїція – спосіб опрацювання інформації, яка накопичується переважно в несвідомому. Індивідуум, у якого домінують відчуття, більш адекватно, ніж інші типи, реагує на конкретну ситуацію, але більш залежний від неї. Інтуїтивний тип більше довіряє своєму досвіду. Інформація в таких людей опрацьовується швидше, відразу автоматично пов’язується з минулим досвідом.

Психічні функції в людини розвинуті нерівномірно: зазвичай одна з них домінує, ще одна – супроводжує, а інші дві виражені слабо і знаходяться в несвідомому.

За Юнгом, крім особистого несвідомого, існує ще й колективне несвідоме, що містить досвід розвитку всього людства і передається від покоління до покоління. За переконаннями Юнга, психіка дитини при народженні не є «чистою грифельною дошкою», а містить певні структури (архетипи), що надалі впливають на її розвиток, формування її «Я» та способи взаємодії зі світом.

Юнг висунув гіпотезу про компенсаторну функцію несвідомого, що відбиває зміст свідомості у переверненому вигляді. Отже, екстравертована особистість у своєму несвідомому інтровертована; боязка людина – хоробра, добра – зла і т. ін. Тому тінь необхідно усвідомлювати, оскільки особистість та її відносини зі світом тим гармонійніші, чим повніше усвідомлюється тінь. Вона іде своїми коренями в колективне несвідоме, є джерелом творчості, сховищем життєвої енергії, інстинктів.

Аніма й Анімус – це уявлення про себе як про чоловіка або жінку, винесене в несвідоме як небажане для даного індивіда. Аніма (у чоловіків) має звичайно феміністичний зміст, а Анімус (у жінок) – маскуліністичне. «Кожний чоловік, – пише Юнг, – несе в собі вічний образ жінки – не тієї або іншої певної жінки, але образ жінки як такої. Цей образ – відбиток, або архетип, усього родового досвіду жіночності, скарбниця усіх вражень, що коли-небудь вироблялися жінками. Оскільки цей образ несвідомий, він завжди так само несвідомо проектується на улюблену жінку, він є однією з головних основ привернення й відштовхування».

Аналітична психотерапія Юнга базується на здатності людини до самопізнання і саморозвитку, на злитті її свідомого і несвідомого (процес індивідуації), що, за Юнгом, дозволяє самості стати центром особистості, а це, у свою чергу, допомагає індивідууму досягти самореалізації.

Еріх Фромм і Карен Хорні: егопсихологія та пов’язані з нею напрямки в теорії особистості

Жодний теоретик не зміг настільки виразно описати соціальні детермінанти особистості, як Еріх Фромм (1990–1980). Представник гуманістичного напрямку Фромм стверджував, що поведінка людини може бути зрозумілою тільки у світлі впливу культури, що існує у даний конкретний момент часу. Фромм намагався розширити горизонти психоаналітичної теорії, підкреслюючи роль соціологічних, економічних, політичних, релігійних і антропологічних чинників у формуванні особистості.

Фромм був упевнений у тому, що для кожного історичного періоду характерний прогресивний розвиток індивідуальності в міру того як люди боролися за досягнення більшої особистої свободи в усіх своїх потенційних можливостях. Проте значний ступінь автономії і свободи вибору досягається ціною втрати почуття повної безпеки і появи відчуття особистої незначущості. Люди потребують того, щоб мати владу над своїм життям і право вибору, але їм також необхідно відчувати себе об’єднаними і пов’язаними з іншими людьми. Подолання почуття самотності, власної незначущості і відчуженості вимагають відмови від свободи і пригнічення своєї індивідуальності. Фромм описав декілька стратегій «утечі від свободи»:

- авторитаризм, що визначається як «тенденція поєднати самого себе з кимось або чимось зовнішнім, щоб набути сили, втраченої індивідуальним «Я»: мазохічна форма авторитаризму виявляється в надмірній залежності, підпорядкованості і безпомічності, садистська форма – в експлуатації інших, домінуванні і контролі над ними;

- деструктивність – подолання почуття неповноцінності шляхом знищення, підкорення або приниження інших;

- конформність – абсолютне підпорядкування соціальним нормам, що регулюють поведінку, через що людина стає такою, як всі інші, поводиться загальноприйнято.

Проте Фромм вважав, що люди можуть бути автономними й унікальними, не втрачаючи при цьому відчуття єдності з іншими людьми та суспільством, називаючи це позитивною свободою. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті, дій відповідно до внутрішньої природи. Завдяки діяльності Карен Хорні (1885–1952) одержала розвиток соціокультурна теорія особистості, основою концепції якої є важливість культурних і соціальних впливів на особистість.

Згідно з Хорні, для дитинства характерні: потреба в задоволенні і потреба в безпеці. Задоволення охоплює всі основні біологічні потреби: в їжі, сні тощо. Але головною в розвитку дитини є потреба в безпеці – бути улюбленою, бажаною і захищеною. Хорні вважала, що поведінка батьків, що перешкоджає задоволенню цієї потреби, сприяє формуванню патологічної особистості. Нестала, непослідовна поведінка батьків, насмішки, невиконання обіцянок, надмірна опіка, емоційна відчуженість сприяють розвитку базальної тривоги – «відчуттю самотності та безпомічності перед обличчям потенційно небезпечного світу». Базальна тривога виявляється в усіх взаємовідносинах людини та у її світосприйнятті, оскільки це інтенсивне і всепроникне відчуття відсутності безпеки. Отже, етіологію невротичної поведінки варто шукати в порушених відносинах між дитиною і батьками.

Щоб подолати почуття недостатньої безпеки, ворожості, безпомічності, властиві базальній тривозі, дитина часто змушена вдаватися до різних захисних стратегій. Хорні описала десять таких стратегій, що одержали назву невротичних потреб (або невротичних тенденцій), що наявні в усіх людей і виявляються у певному стилі поведінки. Здорова людина поводиться, гнучко реагуючи на різноманітні ситуації, замінюючи один стиль на інший, залежно від мінливих обставин. Потреба набуває невротичного характеру, якщо людина невтомно намагається перетворити її задоволення в спосіб життя: «якщо він (невротик) потребує любові, то повинний одержати її від друга і ворога, від роботодавця і чистильника взуття»

 

У 1943 р. психолог Абрахам Маслоу висловив припущення, що людська поведінка визначається широким спектром потреб. Він розбив ці потреби на п'ять категорій і розташував їх у визначеній ієрархії. В основі цієї ієрархії лежали найнасущні потреби (їжа, вода, житло), а на вершині - більш високі індивідуальні запити (визнання, самовираження). За Маслоу людина - це "тварина, що постійно чогось хоче". Коли потреби найнижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого і не обов’язково наступного рівня ієрархії.

Усе, що необхідно для підтримки життя, — їжа, одяг, житло — об'єднується в категорію фізіологічних потреб. Перш ніж людина зможе переслідувати якісь інші цілі, їй необхідно задовольнити ці основні потреби. В наш час[Коли?] більшість людей, що працюють і одержують зарплату, цілком спроможні задовольнити свої фізіологічні потреби, тому запити вищих рівнів стають усе сильнішим мотиваційним чинником. Наприклад, коли людина має достатню кількість предметів першої необхідності, вона ринеться застрахуватися від можливих втрат. Така потреба в безпеці і подібні їй можуть бути задоволені завдяки достатньо високій заробітній платі, що дозволяла б робити заощадження, а також завдяки системам медичного і соціального страхування і програмам пенсійного забезпечення і гарантій зайнятості.

Маслоу визначив потребу в самовираженні як "бажання стати більшим, ніж ти є, стати усім, на що ти спроможний". Ця потреба — найвищого порядку, і задовольнити її складніше усього. Люди, що "добираються" до цього рівня, працюють не просто через гроші або щоб справити враження на інших, але тому, що усвідомлюють значимість своєї роботи і відчувають задоволення від самого її процесу.

Маслоу, створюючи свою теорію мотивацій у 40-і рр. намагався пояснити, чому в різний час у людей виникають різні потреби. Він вважав, що потреби людини мають ієрархічну структуру з 5 рівнів.

У кожний конкретний момент часу людина буде прагнути до задоволення тієї потреби, що для неї є важливішою або сильною.

Фізіологічні потреби (потреби найнижчого рівня) є необхідними для виживання. Вони включають потребу в їжі, воді, захисті, відпочинку, сексуальні потреби.

Потреби в безпеці включають потреби в захисті від фізичних і психологічних небезпек з боку навколишнього світу і впевненість у тому, що фізіологічні потреби будуть задовольнятися в майбутньому (покупка страхового полісу або пошук надійної роботи з гарними видами на пенсію).

Соціальні потреби (потреби в приналежності, дружбі, любові) включають почуття приналежності до чого-небудь або кого-небудь, підтримки.

Потреби в повазі включають потреби в особистих досягненнях, компетентності, повазі з боку оточуючих, визнанні.

Потреби в самовираженні, самореалізації — потреби в реалізації своїх потенційних можливостей і зростанні як особистості.

Спочатку споживачі прагнуть задовольнити потреби нижчого рівня, потім можуть думати про задоволення наступної за значимістю потреби. Основний недолік теорії Маслоу зводиться до того, що їй не вдалося врахувати індивідуальні відмінності людей. Виходячи з минулого досвіду, одна людина може бути найбільше зацікавлена у самовираженні, у той час як поведінка іншої буде в першу чергу визначатися потребою у визнанні, соціальними потребами.

Маслоу вважає, що психічні (фізіологічні) потреби середнього громадянина задовольняються на 85%, екзистенційні - на 70, соціальні - на 50, престижні - на 40, самовираження - на 10%. Статистика говорить, що тільки один-два відсотки людей прагне до вершини піраміди А. Маслоу.

Дж. Б. Уотсон народився в Грінвіллі (Південна Кароліна) 9 січня 1878 р . Навчався в університеті Фермана і Чиказькому університеті. У 1908-1920 рр.. був професор експериментальної і порівняльної психології, директор психологічної лабораторії університету Джонса Хопкінса. Помер Уотсон у Нью-Йорку 25 вересня 1958 р .

Великий вплив на формування Уотсона як ученого справила розвиток у XVIII-XIX ст. концепції рефлексу, основи якої були викладені в роботах Ч. Шеррингтона (1857-1952), І. М. Сєченова (1829-1905), І. П. Павлова (1849-1936) і В. М. Бехтерева (1857-1927) . Дослідження рефлекторних реакцій лабораторних тварин, опубліковані Шеррингтоном в 1906 р ., І вчення Павлова про умовні рефлекси, згідно з яким спочатку нейтральні стимули заміщають собою інші стимули, що викликають відповідні реакції, лягли в основу концепції «об'єктивної» психології.

Великий вплив на виникнення біхевіоризму зробили праці американського вченого Е. Торндайка (1874-1949). Сам Торндайк не був біхевіористи, але деякі основні принципи поведінки, відкриті ним, стали згодом непорушними законами біхевіоризму.

Під час навчання в Чиказькому університеті Дж. Уотсон дуже тісно працював з психологом Енджелл. Уотсон захопився експериментальною психологією, але його піддослідними були не люди, а тварини. Потім якийсь час він працював з Р. Іерксом (1878-1956). Спільно вони винаходили засоби визначення здібностей тварин до розрізнення зорових подразників. За необхідності тут використовувався об'єктивний метод.

Початок біхевіоризму поклала стаття Дж. Б. Уотсона «Психологія, якою її бачить бихевиорист» («Psychology as the Behaviorist Views It»), опублікована в 1913 р . в «психологічному огляді» («Psychological Review»). Радикальна для того часу позиція Уотсона полягала в тому, що психологи повинні вивчати виключно поведінку, а не інтелект або психічну діяльність. Уотсон визнавав єдиний метод дослідження: об'єктивне спостереження, заперечуючи користь і достовірність будь-яких видів інтроспективного аналізу. Згідно з його поглядами, завдання психології - передбачати і контролювати поведінку людини. Поведінка аналізувалося з точки зору м'язових і гормональних реакцій, як безпосередньо спостережуваних, так і неявних, реакції слід вивчати в їх зв'язку зі змінами стимулів, що виникають у самому організмі або у зовнішньому середовищі. Кінцева мета вбачалася в поясненні механізмів залежності поведінки людини від зовнішніх факторів, а також у цілеспрямованому його формуванні.

У цій статті вперше з'явилися терміни біхевіоризм, бихевиорист, бихевиористического. У своїй первісній формі біхевіоризм грунтувався на недостатньо суворої теорії освіти звичок. Але незабаром на ньому позначився вплив робіт Павлова і Бехтерєва про умовні секреторних і рухових рефлексах, і ці роботи, по суті, і дали наукове підгрунтя біхевіоризму. У той же період виникла школа так званої об'єктивної психології, представлена Ікскюль, Беєр і Бете в Німеччині, Нюелем і Боном у Франції і Льобом в Америці. Але хоча ці дослідники і сприяли у великій мірі накопичення фактів про поведінку тварин, тим не менше їх психологічні інтерпретації мали мало значення у розвитку тієї системи психології, яка згодом отримала назву «біхевіоризм». Об'єктивна школа в тому вигляді, як вона була розвинена біологами, була, по суті, дуалістичної і цілком сумісною з психофізичним паралелізмом. Вона була радше реакцією на антропоморфізм, а не на психологію як науку про свідомість.

З точки зору біхевіоризму справжнім предметом психології є поведінка людини від народження і до смерті. Явища поведінки можуть бути наблюдаеми точно так само, як і об'єкти інших природних наук. У психології поведінки можуть бути використані ті ж загальні методи, якими користуються в природничих науках. І оскільки при об'єктивному вивченні людини не спостерігається нічого такого, що можна було б назвати свідомістю, відчуттям, відчуттям, уявою, волею, значить, ці терміни не вказують на справжні феномени психології. Отже, всі ці терміни можуть бути виключені з опису діяльності людини. Цими термінами стара психологія продовжувала користуватися тому, що виросла з філософії, а філософія, у свою чергу, з релігії. Цими термінами користувалися тому, що вся психологія до часу виникнення біхевіоризму була вітаїстичною. Свідомість та її підрозділи є тому не більш як термінами, що дають психології можливість зберегти - в замаскованій, правда, формі - старе релігійне поняття «душі».

Спостереження за поведінкою можуть бути представлені у формі стимулів (С) і реакцій (Р). Проста схема С - Р цілком придатна в даному випадку. Завдання психології поведінки є дозволеною в тому випадку, якщо відомі стимул і реакція. Можна замінити стимул на дотик до рогової оболонки ока, а реакцію - на моргання - і завдання біхевіоризму вирішена, якщо ці дані є результатом ретельно перевірених дослідів. Завдання фізіології при вивченні того ж явища зводиться до визначення відповідних нервових зв'язків, їх спрямування і числа, тривалості і розповсюдження нервових імпульсів і т. д. Цю область біхевіоризм не зачіпає, як не зачіпає він і проблему фізико-хімічну - визначення фізичної та хімічної природи нервових імпульсів. Таким чином, у кожній людській реакції є бихевиористская, нейрофізіологічна та фізико-хімічна проблеми. Коли явища поведінки точно сформульовано в термінах стимулів і реакцій, біхевіоризм отримує можливість передбачати ці явища і керувати (опанувати) ними - два істотні моменти, яких вимагає будь-яка наука.

«Основне завдання біхевіоризму полягає в накопиченні спостережень над поведінкою людини з таким розрахунком, щоб у кожному даному випадку при даному стимулі (або краще сказати - ситуації) бихевиорист міг сказати наперед, яка буде реакція або - якщо дана реакція - який ситуацією дана реакція викликана». Цілком очевидно, що при такій широкій завданню біхевіоризм ще далекий від мети. Правда, ця задача дуже важка, але не нерозв'язна, хоча іншим вона здавалася абсурдною. Між тим людське суспільство грунтується на загальній впевненості, що дії людини можуть бути передбачені заздалегідь і що можуть бути створені такі ситуації, які призведуть до певних типів поведінки (типам реакцій, які суспільство приписує індивідам, що входять до його складу). Церкви, школи, шлюб - всі взагалі історично виникли інститути не могли б існувати, якщо б не можна було передбачати (у найбільш загальному розумінні цього слова) поведінку людини. Суспільство не могло б існувати, якщо б воно не в змозі було створювати такі ситуації, які впливали б на окремих індивідів і направляли б їх вчинки по строго певних шляхах.

Біхевіорісти дуже активно працювали з матеріалами експериментів на тваринах. Допустимість використання даних, отриманих у ході експериментів на тваринах, Дж. Б. Уотсон обгрунтував у своїй роботі «Психологія з точки зору бихевиориста».

Психологія людини не справляється з виконанням вимог, висунутих до неї як до природної науці. Вивчення людської свідомості методом інтроспекції помилково. У ході цього вивчення психологія все далі й далі відходить від насущних проблем, які зачіпають життєво важливі інтереси людини.

Психологія з бихевиористской точки зору є чисто об'єктивна, експериментальна область природничої науки, яка не потребує інтроспекції. Психологія може використовувати у своїх дослідженнях результати експериментів з тваринами, тому що поведінка людини і поведінку тварин слід розглядати як однаково істотні для загального розуміння поведінки. Можна обходитися без свідомості в психологічному сенсі. У цьому сенсі про свідомість можна сказати, що воно є інструментом або засобом, за допомогою якого працюють всі науки. Проблема свідомості є проблемою філософської (або релігійної), але ні в якій мірі не психологічною;

З пропонованої в бихевиористской концепції точки зору факти поведінки тварин мають цінність самі по собі без звернення до поведінки людини. У біології дослідження видових відмінностей і успадкованих рис тварин утворює окремий розділ, який повинен викладатися в термінах законів, що лежать в основі життєдіяльності даного виду. Висновки, що досягаються таким шляхом, не поширюються на будь-яку іншу форму. Незважаючи на удаваний недолік загальності, такі дослідження повинні бути виконані, якщо еволюція як ціле коли-небудь буде регульованою і керованою. Подібним чином закони поведінки тварин (область реакцій і визначення чинного стимулу, освіта досвіду, стійкість навички, інтерференція і закріплення навичок) повинні бути визначені і оцінюється, в собі і для себе, незалежно від того, наскільки вони є загальними і мають значення і для інших форм , якщо явища поведінки коли-небудь увійдуть до сфери наукового контролю.

Крім цього, Уотсон стверджував, що відмова від станів свідомості як самостійного об'єкта дослідження знищує бар'єр, який існує між психологією та іншими науками. Дані психології стають функціональними корелятами структури і самі зводяться до пояснення у фізико-хімічних термінах. Психологія у Дж. Уотсона є наука про поведінку. Вона повинна залишити кількома з дійсно існуючих проблем, з якими мала справу психологія як интроспективная наука. Уотсон вважав, що ці решта проблеми можуть бути сформульовані таким чином, що вдосконалені методи поведінки (разом з тими, які ще тільки будуть відкриті) приведуть до їх вирішення.

Розвиток запропонованої Уотсоном системи зажадало переформулювання традиційних психологічних понять у термінах успадкованих і набутих реакцій, явних або неявних, фізіологічних, рухових або словесних. Так, емоції були визначені як спадковий спосіб реагування, в якому переважають неявні фізіологічні і гормональні реакції. Інстинкт розглядався як явний спадковий спосіб реагування. Пізніше, проведені Уотсоном дослідження поведінки дітей не підтвердили наявності таких способів реагування. Число складних незаученних реакцій, що з'являються при народженні або незабаром після нього, було відносно невелике. Це призвело вченого до необхідності абсолютно відкинути теорію інстинкту. Не знайшовши більше даних, які підтверджували б існування спадкових форм поведінки, а також існування спадкових спеціальних здібностей (музичних, художніх і т.д.), він повністю відкинув поняття інстинкту. Формування поведінки, від мимовільних рухів і крику новонародженого до складних навичок та мовленнєвих реакцій дорослого, Уотсон пояснював павловскими умовними рефлексами. Він вважав, що за наявності порівняно нечисленних вроджених реакцій, які приблизно однакові у всіх дітей, і за умови оволодіння зовнішнім і внутрішнім середовищем можливо направити формування будь-якої дитини по суворо визначеному шляху. «Дайте мені дюжину здорових міцних дітей і людей, і я візьмуся зробити з кожного з них на вибір фахівця на свій розсуд: лікаря, комерсанта, юриста і навіть жебрака і злодія, незалежно від їхніх талантів, схильностей, тенденцій і здібностей, а також професії і раси їх предків », - говорив Уотсон.

Зі своїх експериментів Уотсон зробив висновок про те, що страх, огиду і інші емоції дорослих людей виникають в дитячому віці на основі умовнорефлекторних зв'язків між зовнішніми подразниками і кількома базальними афектами. Ці погляди вчений так само виклав у своїй книзі «Психологія з точки зору бихевиориста».

Принцип «обумовлення» (умовно-рефлекторної детермінації) Уотсон поширив також і на мислення, запропонувавши «периферичну теорію», згідно з якою мислення ідентично субвокальному (нечутно) проговариванию звуків гучного мовлення, а якщо ці звуки є умовними сигналами охоплюють ними об'єктів. Говорячи уотсоновскім мовою, мислення - це «навик гортані», і його органом служить не мозок, а гортань. У молодості Уотсона надихала думка про можливість перетворити психологію в науку, здатну контролювати і передбачати поведінку. Тепер, розвиваючи цю думку, він висунув план перебудови суспільства на основі біхевіористської програми. Згідно Уотсону, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна «виготовити» людину будь-якого складу, з будь-якими константами поведінки. Заперечувалося значення не тільки природжених властивостей, а й власних переконань особистості, її установок і відносин - усієї багатогранності її внутрішнього життя.

Біхевіоризм народився не так, як звичайне продовження певного напрямку в науці. А саме так уявляють свою історію біхевіористи. Біхевіоризм спочатку покликаний вирішувати конкретні проблеми американського життя, про що свідчить затвердження родоначальника цього напряму в психології Уотсона про те, що біхевіоризм припускає стати лабораторією суспільства. Біхевіорісти задалися метою знайти такий механізм в людині, через який можна було б управляти людиною, спонукати його до дії, і таким чином, використовувати людський матеріал в інтересах пануючого класу.

Основним поняттям біхевіоризму є відома формула - «стимул-реакція». У рамках цього поняття укладаються всі види поведінки - від тварин до соціальних. Поведінка тварини і людини біхевіористи розглядають як суму реакцій організму на зовнішні подразники - стимули. На думку Д. Уотсона, знання характеру зв'язку подразників і реакцій дає можливість передбачати поведінку людей. Більш того, на цій основі можна моделювати такі ситуації, які призводять до певних типів поведінки.

 

Загальна характеристика юридичної діяльності.Струкура діяльності юриста: пізнавальна,комунікативна, організаторська, виховна та засвідчувальна.Психологічні особливості юридичної діяльності

Однією з центральних проблем юридичної психології є вивчення і розкриття закономірностей

юридичної діяльності. Це потребує, насамперед, встановлення психологічної структури діяльності, що дає можливість більш повно і глибоко вивчити всі її особливості, отже - ретельніше підготуватися до її виконання. Виявлення та вивчення психологічної структури є необхідною передумовою і для вирішення завдань наукової організації праці в системі діяльності.

Встановити психологічну структуру - означає, передусім, визначити основні компоненти даного виду діяльності, що можна зробити, лише розглядаючи людину як суб'єкт праці, пізнання і спілкування. Будь-яка професійна діяльність у всіх випадках складається з цих трьох елементів, тому й психологічна структура діяльності повинна базуватись на їх аналізі. Але в різних видах діяльності співвідношення цих елементів різне. Саме це й визначає самостійність психологічної структури різних видів діяльності.

Будь-яка діяльність характеризується спрямованістю, наявністю специфічних цілей; особливостями суб'єктів та об'єктів діяльності; конкретними методами і засобами досягнення мети; наявністю специфічних умов діяльності. Сказане повною мірою стосується й юридичної діяльності.

Мета (чи сукупність цілей) юридичної діяльності визначається, насамперед, необхідністю забезпечення умов для функціонування правової держави та нормальної життєдіяльності (безпеки життя і здоров'я, права власності тощо) кожного конкретного громадянина такої держави. Жоден з Інших видів діяльності не є носієм сукупності цілей, притаманних правотворчості, охороні права та правозастосуванню, що власне й визначає специфічність психологічної структури юридичної діяльності.

Об'єкти діяльності - переважно особи, які перебувають у конфліктних стосунках із законом, порушують правові норми чи є носіями інформації, значимої для розкриття та розслідування злочинів, їх профілактики. Таким особам притаманні не лише специфічні емоційні стани, але й певна сукупність індивідуально-психологічних властивостей. Сюди ж слід віднести специфічність інформації, що збирається в процесі діяльності, особливості її опрацювання та закріплення.

Особливі умови діяльності створюються тими психологічними відносинами, які супроводжують її здійснення. Вони визначаються поведінкою осіб, що порушили закон чи є носіями інформації про нього, їх ставленням до суб'єкта діяльності - працівника правоохоронних органів чи співробітника правозастосовних установ.

Психологічна структура юридичної діяльності

Юридична діяльність є різновидом трудової діяльності. В свою чергу, її різновиди розрізняються за профілем (правотвор-ча, правоохоронна, правозастосувальна) та за суб'єктами її реалізації (оперативно-розшукова, слідча, пенітенціарна, прокурорська, адвокатська, нотаріальна).

Змістовно психологічна структура юридичної діяльності представлена наступними основними різновидами:

- пізнавальна;

- конструктивна;

- комунікативна;

- організаційна.

Слід також виділяти два допоміжні види юридичної діяльності, що не визначають змісту, але створюють умови для її реалізації: 1) профілактична та 2) засвідчувальна..

Пізнавальна діяльність. У психологічній структурі різних професій та видів діяльності процес пізнання має різний зміст, що визначається його метою, об'єктами, обсягом необхідної Інформації, методами та засобами, умовами реалізації пізнання, опрацювання і закріплення інформації тощо. У юридичній діяльності всі зазначені елементи суттєво своєрідні, що й надає їй специфіки. Щоб встановити істину, потрібно, насамперед, пізнати значну кількість фактів, обставин, взаємозв'язків, що стосуються як подій теперішнього, так І минулого часу. Пізнавальна діяльність необхідна для встановлення факту наявності чи відсутності правопорушення, причетності до нього певної особи та ступеню її вини, адекватно до якої визначається міра покарання. Для досягнення останньої мети потрібне глибоке вивчення особи, ЇЇ ставлення до вчиненого і лише після цього - планування заходів ЇЇ ресоціалізації.

Таким чином, пізнавальна діяльність не є самоціллю: вона є засобом реалізації інших різновидів юридичної діяльності, як, водночас, останні можуть стати засобами для забезпечення пізнання. Сутність пізнавальної діяльності може бути зрозуміла лише з урахуванням такого діалектичного взаємозв'язку між різними видами діяльності. Це не тільки ускладнює процес пізнання, а й призводить до його виняткової суперечливості. Здійснення воднораз Із пізнанням інших різновидів діяльності постійно виявляє нові факти, зв'язки між фактами, змінює ставлення до них.

Мета пізнання постійно уточнюється, змінюється, що призводить до специфічного використання в пізнавальній діяльності мисленевих моделей. Чим активніше здійснюється взаємодія з об'єктом, тим продуктивніший процес мислення.

Специфічною рисою пізнання у юридичній діяльності є спрямованість на події (факти, явища) минулого, теперішнього й майбутнього часу. Якби в ній пізнавалися тільки події минулого, не можна було б досягати багатьох цілей: викривати тривалі у часі злочини, здійснювати профілактичні функції, впливати на причини І умови, що сприяють вчиненню злочинів. У цьому багатоплановому процесі пізнання є певна закономірність: передусім, у процесі збору фактичних обставин створюється мисленева модель теперішнього, яка постійно змінюється та доповнюється під впливом встановлення нових фактів, логічного пошуку нових зв'язків між ними; через факти теперішнього пізнавальна діяльність розповсюджується на явища І події минулого, а вже на основі пізнання теперішнього і минулого здійснюється прогнозування майбутнього. Побудована модель немов би пропускає через себе всю інформацію, що надходить до суб'єкта. Відбір необхідної інформації для доповнення моделі відбувається як свідомо, так і підсвідомо, коли особистість навіть не концентрується на цих процесах.

Суттєвою особливістю пізнавальної діяльності слід вважати надзвичайно великий обсяг інформації, що її опрацьовує кожен суб'єкт. Тут завжди присутня суттєва невизначеність у шляхах побудови мисленевих моделей Із відновлення дійсних фактів, подій, їх взаємозв'язків, що спричиняє необхідність оперування значною кількістю елементів при проведенні мислительних операцій. У зв'язку з цим вся інформація, що надходить, перевіряється ще раз із позицій її можливої приналежності до побудови даних мисленевих моделей.

Уся інформація, що надходить у процесі пізнавальної діяльності, може бути розподілена на таку, що процесуально закріплюється, та іншу, що цього не потребує. Цим визначаються можливості використання інформації у різних галузях правозастосовної та правоохоронної діяльності. Так, наприклад, для профілактичної діяльності не має значення, процесуально закріплена чи ні інформація, що є основою для виховного впливу. Але для прийняття рішення, що змінює процесуальне становище осіб, необхідна лише процесуально закріплена інформація. Тому в кожному окремому випадку попередньо оцінюється не тільки значимість інформації, а й способи її одержання та форми закріплення для майбутнього використання.

 

Пізнавальна діяльність не тільки має пошуковий характер: інформація почасти здобувається при протидії (явній чи замаскованій) зацікавлених осіб та в емоційно забарвлених умовах. Емоційний стан може полегшувати пізнання-за наявності позитивних емоцій, чи утруднювати його - при негативних емоціях. Тому пізнавальний процес має не тільки пізнавальний аспект, але й емоційно-вольовий, бо рішення приймається особистістю, на яку впливають не просто факти, а факти, що мають певне емоційне забарвлення (певне сприймання та переживання дійсності, ставлення до підозрюваних, потерпілих, свідків тощо). Причому умови та об'єкти пізнання здебільшого впливають на суб'єкта пізнання негативно, а не позитивно.

Відбір та композиція матеріалу - це відновлення певної події за матеріальними (зміни в матеріальному середовищі) та ідеальними (пам'ять та мислення людей) слідами. Приміром, у слідчій діяльності це може відбуватися як версифікація (висунення версії) події. Слідча версія, перш за все, спрямована на створення модельного уявлення про подію злочину. Але, окрім цього, версія відіграє важливу роль у визначенні способів одержання інформації, спрямованої на з'ясування причин відомих фактів та явищ, а також на встановлення зв'язків між подіями та невідомих обставин події, що відбулася. У певному сенсі версія є планом розслідування, що складається з суттєвих інформаційних зон (факти, особи, предмети, явища), на підставі яких визначаються засоби та джерела одержання додаткової Інформації.

Суто планування складається з таких елементів:

- планування змісту майбутньої діяльності (визначення предмету, його змісту, меж та фактичних обставин, а також заходів, що мають бути реалізовані);

- планування організації перевірки версій;

- планування системи та послідовності власних дій (що та в якій послідовності потрібно виконувати);

- планування системи та послідовності дій учасників розслідуваної справи (підозрюваного, свідків, потерпілих, працівників правоохоронних та інших органів, які сприяють розслідуванню).

Планування має декілька етапів: 1) орієнтовне планування, коли усвідомлюються й оцінюються можливості досягнення поставленої мети; 2) організаційне планування, коли визначаються всі умови, обставини та організаційні різновиди майбутньої діяльності; 3) планування виконання -полягає в мисленевій побудові системи діяльності та її компонентів; 4) планування самоконтролю - оцінювання та зіставлення одержаних результатів, регулювання подальшого ходу розслідування.

Таким чином, у найбільш широкому сенсі під конструктивною діяльністю розуміють планування дій для досягнення мети. У зв'язку з цим конструктивна діяльність завжди тією чи Іншою мірою є попереднім мисленевим уявленням ходу І результатів дій та обов'язковим компонентом будь-якого виду діяльності.

Юридична діяльність не обмежується лише пізнанням та комунікативними зв'язками. Обов'язковими є розробка та вживання активних заходів для ліквідації фактів порушень закону, покарання та ізоляції від суспільства злочинця, для унеможлив-лення повторення порушень закону. Усе це є проявами конструктивної діяльності у юрисдикційному процесі, спрямованої на прийняття позитивних рішень, зумовлених як правами, так і обов'язками відповідної уповноваженої державою особи.

Одним із обов'язкових компонентів психологічної структури юридичної діяльності є комунікація - професійне спілкування. Основою вирішення будь-яких складних завдань у більшості галузей науки і практики є кооперація зусиль, тобто одночасно здійснювана взаємодія, що може бути досягнуте тільки завдяки спілкуванню. В комунікативній діяльності можна виділити деякі загальні елементи, пізнання яких дозволяє більш повно вивчати особливості комунікації в конкретній галузі. Якщо комунікативні зв'язки між людьми розглядати за загальними принципами процесу передачі та отримання інформації, то ці елементи будуть такими:

1) джерела передавання інформації. У процесі спілкування кожна з сторін є джерелом інформації для іншої, причому ця інформація надзвичайно різноманітна - вона надходить не тільки за допомогою слова, але й від особливостей мовлення (швидкість, модуляції та тембр голосу тощо) та зовнішнього вигляду людини, її одягу, міміки, пантоміміки тощо;

2) канали передавання інформації- згідно з раніше сказаним, залежно від умов може використовуватись один або ж декілька з них. Так, фахівець може прагнути сприйняти інформацію лише через зміст мови або ж доповнює її "зчитуванням" не-вербальних сигналів, одночасно використовуючи ще й письмові зображення, пред'явлення певних об'єктів тощо;

3) канали прийому інформації- людина здатна сприймати інформацію, що надходить від різних органів відчуття, тобто активно й одночасно користуватись одним каналом чи декількома. Повнота сприймання інформації у даному випадку прямо зумовлюється кількістю каналів, через які йде сприймання;

4) контроль як за передачею інформації, так і за ЇЇ отриманням -здійснюється за допомогою так званого "зворотного зв'язку". Зворотний зв'язок при спілкуванні забезпечується одержан-ням інформації від особи, яка є партнером по спілкуванню. Це можуть бути реакції у формі словесного підтвердження розуміння переданої інформації, а також певних невербальних проявів. Причому зворотний зв'язок не обов'язково означає згоду з інформацією, реагування може бути й негативним;

5) переробка інформації, що здатна видозмінювати сутність самого спілкування, збільшувати чи зменшувати можливості взаєморозуміння один одного, створювати умови для продовження спілкування або ж його згортання чи повної відмови від нього.

Однією з характерних особливостей комунікації в юридичній діяльності є те, що вона реалізується не тільки в теперішньому часі, а й значною мірою орієнтована на майбутнє. Це не тільки процес обміну інформацією, "взаємодія зараз", вона визначає певне ставлення до особи надовго. З урахуванням теперішнього (чи минулого) ставлення відбувається оцінювання конкретної поведінки, повідомлюваних фактів та доказів.

Проблема комунікативних зв'язків має велике значення для здійснення правоохоронних та правозастосовних функцій. Стосунки між слідчим і підозрюваним, між судом і звинувачуваним та їх вплив на вирок повинні ретельно вивчатися, бо без цього неможливо правильно зрозуміти всі особливості перебігу психічних процесів кожного з учасників. Без розуміння відносин, що складаються на різних етапах діяльності, не можна також достатньо обґрунтовано аналізувати весь процес взаємодії та конкретні дії по встановленню об'єктивної істини, шляхи і засоби ресоціалізації правопорушників (злочинців) та вирішувати інші завдання правосуддя.

Комунікативний процес завжди є взаємовпливом, взаємодією людей, причому стосовно юридичної діяльності в цілому йому притаманний високий рівень регламентації та контролю. Відносини регламентуються таким чином, щоб забезпечувався в основному односторонній психологічний вплив (від суб'єкта діяльності до її об'єкта), щоб захистити фахівців-юристів від спроб тиску, шантажу та провокацій з боку зацікавлених осіб. Цій меті слугують певні процесуальні норми, надані працівникам владні повноваження та професійно-психологічна підготовка, спрямована на формування необхідних властивостей і якостей. З урахуванням зазначеного, процес комунікативної взаємодії повинен свідомо регулюватися в односторонньому порядку, що не виключає, а навпаки, передбачає накопичення професійного досвіду, збагачення позитивних якостей особистості фахівця в результаті спілкування з особами - носіями негативних якостей, пізнання негативних аспектів життя.

Специфічною особливістю комунікації в юридичній діяльності є також її примусовий характер: об'єкти часто залучаються до взаємодії без урахування наявності у них такого бажання; закон зобов'язує їх робити це під загрозою застосування певних санкцій, що не може проходити безслідно, особливо на початкових стадіях спілкування. На усвідомлення примусовості впливає, підсилюючи його, наявність упередженого ставлення до правоохоронних органів у цілому, причини якого ми не будемо тут аналізувати. Упередженість, у свою чергу, зростає внаслідок нерівноправності в спілкуванні, наявності утиску особистих прав, що зумовлюється суттю слідчих, судових та інших дій, та залежності об'єктів взаємодії від її суб'єктів.

Одним із допоміжних компонентів структури юридичної діяльності є профілактика - правове виховання громадян для попередження порушень закону та вплив на правопорушників (злочинців) із метою недопущення ними протиправних дій надалі. У більш загальному плані профілактична діяльність може вважатись різновидом виховання, в якому цілі, умови та об'єкт мають свою специфіку; відрізняються й принципи такої виховної роботи. Це зумовлюється, насамперед, особливими якостями людей, що є носіями негативних рис характеру і антисоціальних установок.

При здійсненні профілактики вплив може спрямовуватися на конкретну особу (правопорушника), на групу людей, на суспільство в цілому. Це потребує збору та розробки певних матеріалів, здійснення загально профілактичних заходів, організації та керівництва діяльністю громадських організацій тощо.

Всі види профілактичного впливу на осіб із антисоціальною спрямованістю можна поділити на такі групи:

1) вплив при проведенні дізнання, на стадії досудового слідства та судового розгляду кримінальної справи - здійснюється працівником органу дізнання, слідчим, прокурором та судом, а також особами і соціальними групами, що залучаються до даної діяльності, з обов'язковим врахуванням специфічних умов та процесуальної регламентації;

2) вплив в установах виконання покарань;

3) вплив у трудових колективах, де перебуває особа після відбуття покарання - як сукупність зусиль адміністративних органів, громадських організацій, колективу в цілому та окремих його представників.

З урахуванням існуючих відмінностей на різних етапах здійснення правосуддя і неоднакових можливостей по реалізації виховної функції, слід розрізняти: загальні цілі профілактичної діяльності та конкретні цілі профілактичної діяльності на даній стадії здійснення правосуддя. У свою чергу, конкретні цілі характеризуються процесуальними умовами даної стадії, кінцевими завданнями, тривалістю контакту з об'єктами профілактичного впливу, умовами цього контакту та низкою інших обставин. Виховна (профілактична) функція має різний обсягу діяльності посадових осіб, але вона завжди присутня і є обов'язковим компонентом юридичної діяльності.

 

Засвідчувальна діяльність супроводжує не тільки процес пізнання істини, але й прийняття та реалізацію рішень, пов'язаних із правовими повноваженнями суб'єктів юридичної діяльності. Обов'язковість дотримання законів (Конституції України, КК та КПК України), обмеження прав людини, утому числі позбавлення її свободи, потребує виключної уважності та виваженості. Письмове засвідчення (аналіз фактів та співставлення їх із нормами закону) покликане гранично обмежувати можливість прийняття помилкового рішення під впливом негативного емоційного стану чи будь-якої іншої причини, а також полегшує наступний процес перевірки правильності збору й оцінки фактів (доказів).

Таким чином, засвідчувальна діяльність полягає в наданні всій одержаній інформації спеціальних, передбачених законом форм (протокол, постанова тощо), причому найбільше значення вона має в слідчій та судовій діяльності як найбільш процесуально регламентованих. При здійсненні засвідчувальної діяльності слід враховувати такі психологічні чинники:

1) надходження Інформації відбувається, як правило, в ситуації зовнішньомовної взаємодії та розуміння. Тому професійно значимою рисою фахівця-юриста є професійна культура мовлення, яка полягає в чистоті мови, точності побудови речень, володінні тембровими та інтонаційними характеристиками, відсутності формально-суттєвих, лексичних та артикуляційних дефектів;

2) досить часто викривлення інформації, її спотворення виникає через неправильне розуміння жаргонних висловів і сленгів, притаманних певним соціальним прошаркам та групам. Необхідно врахувати також національні діалекти, звичаї та ритуали спілкування;

3) особливі вимоги висуваються до процедури оформлення процесуальних документів: а) бездоганність мислення у граматичному, стилістичному, юридичному відношенні, лаконічність висловлювань; б) збереження особливостей лексикону співбесідника, при можливості - коментування інтонаційних характеристик мови та їх мімічного супроводу; в) небажаність одночасного вислуховування та запису, оскільки графічне оформлення думок не тільки потребує переключення уваги (це не автоматична діяльність), але й перериває психологічний контакт.

Психологічні особливості юридичної діяльності

Юридична праця належить до тих видів діяльності, що визначаються, насамперед, системою взаємозв'язків "людина - людина". Зміст такої діяльності зумовлюється багатоваріантністю професійних завдань та їх значною інтелектуальною й емоційною насиченістю. Не випадково відомий юрист початку XX ст. І.М. Якимов зазначав, що ця робота

є найскладнішим мистецтвом, бо вона має своїм об'єктом не неживий матеріал, а людину.

Юридичну діяльність можна також віднести до професій, що передбачають виконання службових обов'язків у напружених, екстремальних, стресогенних умовах. Тому їй притаманні всі особливості, характерні для інших "критичних" видів діяльності:

- дефіцит часу;

- вплив на особистість особливо сильних подразників та домінування негативних емоцій при недоліку позитивних;

- підвищена відповідальність за прийняття рішень та необхідність невідкладного вжиття заходів.

Всі вони набувають особистої значимості та призводять, як кожен окремо, так і в сукупності, до виникнення стану психологічної напруженості.

Дефіцит часу породжується такими чинниками: 1) неможливість повного й точного прогнозування змін оперативної обстановки та стану злочинності, що призводить до нерівномірного навантаження фахівців у різні періоди часу: 2) наявність правової (процесуальної) регламентації термінів виконання переліку дій; 3) значні відволікання фахівців на виконання непритаманних їм функцій чи на участь у загальних заходах; 4) наявність проблем кадрового забезпечення діяльності, особливо на найбільш складних її ділянках (слідча та оперативно-розшукова діяльність), у тому числі й через відсутність відповідної професійної підготовки та досвіду роботи, неналежне матеріально-технічне забезпечення.

Вплив на особистість особливо сильних подразників із переважанням негативних емоцій - похідна від екстремального характеру та високого ступеню конфліктності діяльності. Вчинення правопорушення (злочину) не тільки об'єктивно призводить до конфлікту конкретної людини з законом і суспільством у цілому, а й усвідомлюється нею як протиборство і породжує конфліктні стосунки з оточуючими. Такий конфлікт може існувати протягом досить тривалого часу і має властивість проектуватися на іншу особу - представника правоохоронних органів, як свідчення раніше існуючої у правопорушника негативної установки на взаємодію.

Слід зважати, що поведінка правопорушників практично ненормована, вони можуть поводитися будь-яким чином, особливо в слово виявленні, працівник правоохоронних органів повинен діяти відповідно до норм закону, у певних визначених рамках. Ця обставина, позитивна в загальному сенсі, стає додатковим негативним стимулом, оскільки подолання відповідних емоцій потребує від нього значних вольових зусиль.

Систематичні та інтенсивні негативні емоції призводить до виникнення стану емоційної напруженості та трансформації особистості (переважання стереотипного реагування на ситуацію, втрата пильності тощо), в подальшому-до переносу негативних новоутворень на неслужбову сферу і суперечностей у найближчому оточенні.

Підвищена відповідальність та необхідність невідкладного вжиття заходів є похідними від екстремального характеру діяльності, що містить у собі (у разі несприятливого перебігу подій) не просто елементи небезпеки, але й загрози для життя та здоров'я.

Юридичній, у тому числі правоохоронній, діяльності притаманний також перелік особливостей, що визначаються специфікою взаємодії в системі "людина - право". До чинників психологічного характеру слід, насамперед, віднести:

1) наявність правової регламентації діяльності-суворе правове регулювання процесу розкриття та розслідування злочинів, піднесене до норми закону і обов'язкове для виконання. Виконання робіт у інших сферах людської діяльності регламентується загальними планами та інструкціями, які дозволяють досить вільно тлумачити уявлення про найбільш ефективну організацію праці. Діяльність фахівця - юриста підпорядковується суворо встановленим нормам. Звичайно, з цього не випливає, що її суб'єкт обмежений у своїх волевиявленнях щодо вибору методів і засобів досягнення мети, раціональної організації діяльності, тощо;

2) наявність владних повноважень, тобто права та обов'язку застосування влади від імені закону. Психологічний стан підвищеної відповідальності, поряд із необхідністю винесення обгрунтованих та виважених рішень, надає юридичній діяльності напруженого характеру і може призвести до появи негативних тенденцій. Перша з них полягає в надмірному застосуванні владних повноважень, зловживанні службовим становищем, друга - в нерішучості, пов'язаній із сумнівами, побоюваннями щодо можливої відповідальності;

3) наявність елементів психологічного ризику, у тому числі й при прийнятті рішень, що можуть мати небажані службові та особистісні наслідки. Практика свідчить, що "вдалий* ризик заохочується керівництвом, а "невдалий" визнається невиправданим і спричиняє до відповідальності;

4) багатоплановість службових ситуацій, неможливість чіткого планування й прогнозування результатів-у кожній ситуації можна виділити декілька аспектів (правовий, психологічний, моральний, соціально-економічний та Ін.), кожен із яких потребує своєї оцінки, тому визначити власне ставлення до конкретного об'єкта (підозрюваного, свідка, потерпілого) не завжди просто. Неочевидність ситуацій (те, що "лежить на поверхні", часто не відображає суті) потребує складних інтелектуальних зусиль, а малопрогнозована зміна видів діяльності, одночасне вирішення декількох професійних завдань, у тому числі й таких, що формально є поза межами компетенції (працевлаштування звільненого з місць позбавлення волі, внутрісімейна адаптація наркомана, що пройшов лікування, оздоровлення дітей із неблагополучних сімей тощо) може створювати передумови для розвитку у працівника стану фрустрації;

5) високі вимоги до умінь і навичок професійного спілкування - в тому числі прогнозування можливих варіантів поведінки співбесідника, наявність індивідуальних "технік" спілкування, вміння "дистанціюватися від ситуації", "не вийти з ролі", хоч би яким складним не було завдання. У цих умовах психологічні вимоги до особистості не тільки високі, але й неоднорідні, бо передбачають наявність у фахівця сукупності якостей, що рідко сполучаються в одній особі (швидкість реагування та аналітичний склад розуму, розвинена просторова уява та здібності до лінгвістики тощо). Звичайно, відсутність деяких із них може компенсуватися за рахунок індивідуального стилю діяльності, але не завжди і не повною мірою (наприклад, професійна компетентність не може врівноважити моральну нестійкість);

6) "усічений" характер діяльності - з позицій психології управління будь-яка діяльність вважається повною, коли наявні такі її етапи, як пошук і перевірка Інформації, прийняття рішення та його реалізація. Працівники правоохоронних органів, як правило, або ж не здійснюють самостійно пошук інформації та її перевірку, або ж не приймають рішення по конкретному факту, або ж не реалізують отриману інформацію - кожен виконавець діє на одному, максимум на двох зазначених етапах. Це може викликати стан невдоволеності своєю працею, який пізніше трансформується в негативне ставлення до діяльності в цілому.

Психологічний аналіз особливостей юридичної діяльності свідчить, що вона здатна викликати у суб'єкта специфічний стан напруженості. Цей стан зумовлюється чинниками, що їх умовно можна поділити на постійні, діючі періодично та короткочасні.

Серед постійно діючих найважливішим є стресогенний характер самої діяльності. Як відомо, екстремальних видів діяльності досить багато (наприклад, професія пілота, хірурга, машиніста поїзда). Але напруженість психіки у першого зникає після успішного завершення польоту, у другого -після закінчення операції, у третього - після прибуття до місця призначення. У оперативного працівника чи слідчого повної розрядки не наступає ніколи через нестабільність оперативної обстановки, постійне зростання її криміногенності, відсутність впевненості у тому, що навіть успішно завершена справа у майбутньому не призведе до негативних наслідків.

Постійно діючим чинником є також необхідність постійного самоконтролю при спілкування з людьми, що викликають негативні емоції.

До чинників, що діють періодично, можна віднести негативні зміни оперативної обстановки та зростання рівня злочинності, недостатню нормативну врегульованість діяльності (що робить ризик невід'ємною частиною виконання професійних обов'язків), кадрові та матеріально-технічні проблеми: в сукупності це призводить до зростання рівня психічної навантаженості окремого працівника, загострення морально-психологічного клімату в колективі та ін. Суб'єктивно зазначені обставини викликають відчуття втоми, неадекватні ситуації хвилювання чи недбалість, загострення боротьби мотивів, а отже - знижують ефективність роботи.

Чинником, що діє короткочасно, є циклічний характер діяльності. Психологічна напруженість різко зростає (до максимуму) перед здійсненням вирішального завдання (з'являється тривога, неспокій), а після його завершення вона може зменшуватись.

Слід зазначити, що напруженість психіки залежить від досвіду роботи. Так, на її початку вона завжди висока, що пов'язане зі зміною динамічних стереотипів (сформованих під час навчання, роботи в Іншій сфері тощо), незнанням специфіки роботи, острахом помилок, недостатністю ділових якостей. З накопиченням досвіду виникає новий динамічний стереотип: на нові подразники формується відповідна система реакцій, що зберігає затрати нервової енергії й послаблює напруженість.

Окрім того, одні й ті ж самі чинники впливають на психіку різних людей по-різному, залежно від їх мотивації та індивідуально-психологічних особливостей. Відомий психолог С.Л. Рубінштейн писав, що зовнішні причини (впливи) завжди діють на людину опосередковано, через внутрішні умови. Чим вищий рівень мотивації, тим більше особа захищена від негативних впливів. Разом з тим, якщо людині притаманні низька емоційна врівноваженість, вразливість, імпульсивність у діях і вчинках, невпевненість у собі, надмірна потреба в безпеці - це показники низької витривалості до стресу і, відповідно, залежності від чинників, які викликають психологічну напруженість. У цілому можна зазначити, що стабільність щодо впливу негативних чинників знаходиться в прямій залежності від відповідності Індивідуально-психологічних якостей вимогам юридичної діяльності. Невідповідність якостей особистості цим вимогам може стати причиною неадекватних дій, які не тільки негативно впливають на ефективність роботи, але й роблять її небезпечною для життя та здоров'я.

Загалом психологічна напруженість може бути трьох рівнів: оптимальна, надмірна, недостатня.

Під оптимальною напруженістю слід розуміти такий стан, що активізує психіку, мобілізує її резерви. При цьому не тільки підвищується продуктивність психічних пізнавальних процесів - правильно оцінюється обстановка, вчасно приймаються рішення; загострюються відчуття, підвищується ефективність (готовність) пам'яті та концентрується увага, зменшується залежність від перешкод, зростає рівень спостережливості і впевненість у своїх силах та прагнення подолати труднощі, укріплюється воля - збільшується організованість та усвідомлена готовність йти на ризик, реально оцінюється його ступінь. З'являється "бойовий"настрій, який сприяє ефективності діяльності в цілому.

Надмірна напруженість-відбувається гальмування психічної діяльності та знижується активність психічних процесів.

 

Це призводить до неправильного реагування на зміни в зовнішньому середовищі - послаблюється увага (обсяг, концентрація, переключення), збільшується залежність від перешкод, з'являються "провали" в пам'яті (забувається навіть добре відоме), неправильно оцінюється обстановка, зростає кількість помилок при її ускладненні, рішення приймаються із запізненням; деформуються почуття-з'являється невпевненістьу собі, острах, розгубленість, перебільшується небезпека; слабшає воля - особа стає неорганізованою, пасивною, нездатною доводити намічене до кінця; втрачаються навіть давно набуті навички І вміння. Все це призводить до емоційних зривів та серйозних помилок. Надмірна напруженість зовні проявляється в неадекватності міміки й жестикуляції, зміні звичайної динаміки психічної активності, в появі мимовільних проявів фізіологічних реакцій (блідості, тремтінні рук, нетиповій для даної особи експресії голосу тощо), а при тривалій її дії - можливі зміни серцево-судинної діяльності, хворобливий стан, запаморочення і навіть серйозні захворювання.

Рівень напруженості може також бути нижчим від оптимального (наприклад, внаслідок первісної адаптації до умов діяльності недостатньо досвідчений працівник втрачає почуття обережності, невиправдано ризикує, у нього з'являється самовпевненість), що не менш небезпечно, ніж надмірна пильність.

Таким чином, наявність специфічних для юридичної діяльності психологічних особливостей дає нам змогу надати визначення самостійного напряму юридичної психології-"Психологія юридичної діяльності". Психологія юридичної діяльності - це галузь науково-практичного знання про психологічні закономірності діяльності у сфері правозастосовних і правоохоронних відносин, відносин у зв'язку з судочинством та заснованих на їх пізнанні вимогах до особистості фахівця-юриста.

Важливе місце в цьому визначенні займають психологічні закономірності. Під закономірностям

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.