Кордони та межі земель, якими володіли запорізькі козаки

Границі вольностей запорізьких козаків у різний час і за різних обставин постійно змінювалися. Отож визначити межі землі низових козаків досить важко, а часом, за відсутності будь-яких вказівок про це, взагалі неможливо. Першими вказівниками у цьому питанні є українські літописці; але найдостовірніші й найточніші з них обмежуються надто загальними вказівками з даного питання: «Поляки, прийнявши у свою землю Київ і малоросійські краї 1340 року, через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство, але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнавали над собою рабського ярма, ті, не знісши гніту й рабства, стали самочинно селитися біля ріки Дніпра, нижче порогів, у пустих місцях і диких полях, живлячись рибальством і звіроловством та морським розбоєм проти бусурманів. Польський король Сигізмунд І (1507-1548) першим дарував козакам у вічне володіння землю біля порогів, угору й униз по обох берегах Дніпра, щоб вони, ставши на чолі (!), не дозволяли татарам і туркам нападати на російсько-польські землі. За Сигізмундом І король Стефан Баторій (1576-1586), крім давнього старовинного складового1 міста Чигирина, дав як пристановище низовим козакам місто Терехтемирів2 з монастирем для постійного проживання у ньому в зимовий час». На жаль, грамота короля Стефана Баторія про надання запорожцям зазначених земель і міст не дійшла до нас в оригіналі, копія ж з неї, загалом дуже сумнівна, не додає нічого до сказаного з цього приводу українським літописцем: «Надає його королівська величність (1576 року, серпня 20 числа) козакам низовим запорізьким вічно місто Терехтемирів з монастирем і перевозом, окрім складового старовинного їх запорізького міста Чигирина, і від того міста Терехтемирова на низ понад Дніпром рікою до самого Чигирина й запорізьких степів, що підходять до земель чигиринських, з усіма на тих землях насадженими містечками, селами, хуторами, рибними по тому березі в Дніпрі ловами та іншими угіддями, а вшир від Дніпра на степ, доки тих містечок, сіл і хуторів землі здавна були».

З такою ж невизначеністю границь вольностей запорізьких козаків зустрічаємося ми й через шістдесят вісім років після смерті польського короля Стефана Баторія, коли запорожці з-під влади Польщі перейшли під протекцію Росії разом із малоросійськими козаками та їх гетьманом Богданом Хмельницьким.

У царській грамоті щодо цього мовиться, що запорізькі козаки будуть користуватися попередніми правами й привілеями, наданими їм польськими королями й великими литовськими князями. Зрештою, наступного 1655 року, 15 січня запорізькі козаки буцімто отримали універсал від гетьмана Богдана Хмельницького, який дійшов до нас також у копії і також загалом дуже сумнівний, який уперше більш чи менш точно визначив границі вольностей запорізьких козаків: «А тепер так само володіти їм старовинним містечком запорізьким, Самарь званим, з перевозом і з землями вгору по Дніпру до річки Орелі, а вниз до самих степів ногайських і кримських, а через Дніпро й лимани Дніпрові й Бугові, як з віків бувало, по очаківські улуси, і вгору ріки Буг по ріку Синюху, від самарських же земель через степ до самої ріки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського3 козаки запорізькі свої зимівники мали, й те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося». Слова наведеної копії гетьманського універсалу підтверджуються лише тотожним показом границі вольностей запорізьких козаків на західному кордоні. За Бучацьким миром, укладеним 18 жовтня 1672 року в Галичині, польський король Михайло Вишневецький віддав турецькому султанові Магомету IV все Поділля й Україну, а прикордонною лінією володінь запорізьких козаків було визначено річку Синюху, що впадає у Буг з лівого боку.

Такою ж невизначеністю відрізняються свідчення про границі вольностей запорізьких козаків і 1681 року, коли стояло питання про Бахчисарайське перемир'я між Росією й Туреччиною: у той час південну границю між вольностями запорізьких козаків і кочів'ями татар визначали ріки Дніпро й Буг: «У перемирні роки від ріки Бугу й до згаданого рубежа ріки Дніпра турки не повинні були будувати нових міст і відновлювати старих козацьких розорених міст і містечок, лишити їх упорожні й не приймати перебіжчиків; кримським, очаківським і білгородським татарам кочувати зі своїми отарами по обидва боки Дніпра (і по цьому й по тому боці Дніпра бути берегу й землям турецької султанової величності) у степах біля річок; запорізьким і городовим козакам, промисловим людям плавати для рибного лову, звіриного полювання і соляного промислу Дніпром і всіма степовими річками обох боків Дніпра до самого гирла Чорного моря вільно».

1686 року Польща, укладаючи тринадцятирічне перемир'я з Росією й відступаючи їй Київ, Смоленськ та інші міста, водночас відмовлялася й від усього Запоріжжя: «Униз рікою Дніпром від Києва до Кодака, і те місто Кодак, і запорізький кіш, місто Січ, і навіть до Чорного лісу й до Чорного моря, з усіма землями і з ріками, і з річками, і з усіма приналежними землями, чим здавна володіли запорожці». Наприкінці того ж століття, за Карловицьким миром, укладеним 26 січня 1699 року між Австрією, Венецією, Туреччиною й Польщею, остання повернула собі Україну, Кам'янець і Поділля, а західною границею володінь запорізьких козаків надалі вважалася річка Синюха, притока Бугу.

Недостатньо відомостей для вирішення питання про границі вольностей запорізьких козаків дає і трактат 1700 року про тридцятирічне перемир'я між Росією й Туреччиною:4 у ньому є вказівки лише про південну границю запорізьких володінь. «Подніпровські містечка всі розорити, місцям, на яких вони стояли, бути в султанській стороні пустими, та й усім землям по Дніпру від Січі Запорізької до Очакова так само бути пустими. Лише на середині між Очаковом і Кизикерменом бути поселенню для перевозу через Дніпро всіляких проїжджих і торгових людей. Бути біля того поселення оточенню з рівцем і огорожкою, як личить селу, а вигляду городової фортеці й жодної оборони те оточення мати не може.

Азову місту з усіма старими й новими містечками й землями та водами між тими містечками бути всім у державі царської величності, а від Перекопу й від краю моря Перекопського5 до першого азовського містечка (Міуського) землям бути порожніми». За цим трактатом «бар'єром» між вольностями запорізьких козаків і кочів'ями ногайських татар визнано землі від ріки Великої Берди до міста в гирлі ріки Міусу, де вона впадає в Азовське море, й від ріки Міусу до ріки Дону; нижче цього «бар'єра» запорожцям заборонялося переходити на морські коси, лимани й озера для риболовлі.

Лише в межовому записі 22 жовтня 1705 року між Росією й Туреччиною, здійсненому біля ріки Бугу російським думним дяком Омеляном Івановичем Українцевим і турецьким пашею Ефенді Коч Мегметом, ми вперше зустрічаємося з точним і більш менш детальним визначенням границь запорізьких вольностей, та й то лише з одного південно-західного боку, від кордонів Польщі. «Початок границь від польських кінців, де польський кордон закінчився, униз рікою Бугом до наших комісарських обозів, і від наших комісарських обозів, себто рікою Бугом за дві години до Ташлика, який по-турецьки зветься Великим Конаром, і від Великого Конара полем поперек ріки Мертвовод, а перейшовши Мертвовод, полем через Єланець, який по турецьки зветься Єнгулою, де впадає Великий Інгул, тоді, перейшовши Великий Інгул, полем до річки Висуні, а перейшовши поперек Висунь, полем до Малого Інгульця, а перейшовши Малий Інгулець через Бекеневський брід, який за десять годин від кизикерменських пустих місць, а від того броду полем просто до гирла річки Кам'янки, де вона впадає у Дніпро, а від кизикерменських пустих місць до того місця чотири милі, і тим закінчиться границя». Зрештою, у цьому ж записі зроблено застереження, що «піддані його царської величності вільно можуть ходити на Лиман і на Чорне море для всіляких своїх пожитків, лише смирно й без зброї». Так визначалася південно-західна границя запорізьких вольностей. Що стосується південно-східної границі, то вона, як видно з генеральної карти де-Боксета 1751 року, простяглася від гирла річки Кам'янки вгору по Дніпру, де в нього вперше впадає ріка Конка з Плетеницьким лиманом, звідти вгору проти течії Конки, потім над верхів'ями річок Бердинки, Середньої Берди, Крайньої Берди і, врешті, по ріці Великій Берді аж до її гирла, що впадає в Азовське море.

З 1709 по 1733 рік запорізькі козаки жили на татарських землях, спочатку на межі російських володінь з татарами по річці Кам'янці, що впадає в Дніпро з правого боку, за 30 верст6 вище міста Кизикермена, а потім значно нижче російсько татарського кордону, в урочищі Олешках, за річками Конкою і Чайкою, ліворуч від Дніпра. Це був час, коли запорізькі козаки з кошовим отаманом Костянтином Гордійовичем Гордієнком або Головком на чолі, бажаючи бачити «свою отчизну, милую матку, и войско запорожское, городовое и низовое, не тилко в ненарушимых, лечь и в расширенных и размноженных вольностей квитнучую и изобилуючую, отдалися в оборону найяснійшого короля его милости шведскаго, Карла XII». Тоді вони поплатилися за це втратою своїх вольностей у межах Росії й перейшли в підданство до турецького султана й кримського хана. Але це тривало лише протягом двох років. За нещасливим для Петра І Прутським миром 1711 року він повинен був відступити Туреччині великий шмат землі, починаючи від Азовського моря знизу й ідучи вгору на північ до половини течії ріки Орелі. Звідси, повернувши під тупим кутом до гирла тієї ж ріки Орелі при впадінні в Дніпро; від гирла Орелі, перейшовши Дніпро, вгору понад правим берегом Дніпра до містечка Крилова; від Крилова, повернувши з півночі на південь, по верхів'ях рік Ірклія, Інгульця, Інгула й до верхів'їв річки Висі; від річки Висі по річці Синюсі й до її впадіння у ріку Буг.

Віддавши туркам цей величезний кут землі, Петро І водночас змушений був власними військами зруйнувати російські фортеці — Новобогородицьку в гирлі Самари, Кодацьку на правому березі Дніпра, навпроти першого порога, й Кам'яний Затон, нижче Микитиного, та зобов'язався не турбувати запорізьких козаків, «забрати від них свою руку й не втручатися до них». Тоді запорожці de jure знову стали володарями своїх вольностей; вони розкинули свої хутори й зимівки по очаківському боці, від Переволочної до самого Бугу, й по кримському від ріки Самари до Азовського моря; на цих просторах вони могли займатися полюванням, однак не влаштовуючи жител.

Але з 1734 року запорізькі козаки знову перейшли під владу Росії. Тоді, після перемоги російських полководців Мініха й Лассі над турками й татарами за участю й запорізьких козаків, між Росією й Туреччиною 18 вересня 1739 року було укладено Белградський мир, а 4 листопада 1740 року на ріці Великому Інгулі було здійснено особливий «інструмент» між російським уповноваженим, таємним радником Іваном Івановичем Неплюєвим і турецьким комісаром Мустафою Беєм Селіхтаром Кятіби з двома товаришами. За цим «інструментом» володіння запорізьких козаків визначалися з заходу прямою лінією від гирла Синюхи до гирла Берди при Азовському морі. «Прибувши до самої ріки Бугу, комісари держави Оттоманської для більшої зручності за спільною згодою, негайно перейшовши згадану ріку, стали табором при її березі й від обох сторін поставили між таборами по одному наметові для конференції, й після кількох конференцій, суперечок і міркувань нарешті найкращим чином між собою погодилися й постановили на основі інструментів, даних від визначених комісарів обом сторонам 1705 року, тобто турецького 1118 року, встановити кордон таким чином: починається цей кордон від закінчення польських кордонів і йде вниз рікою Бугом на шість годин від Ташлика, тобто Великого Конара, й, будучи там, вирішили, що оскільки місце Конар відоме само по собі, знаків тут можна не робити, а спільно вирішили, що воно буде замість знака; а від Конара границю вели полем прямою лінією й на відстані десяти верст від нього, перейшовши ріку Гарбузину, поставили два знаки, з російського боку квадратний, а з турецького круглий. І там, не дійшовши згоди, стали табором при ріці Мертвих Водах і тримали численні конференції й суперечки про розмежування, оскільки у вищезгаданому інструменті 1705 року написано, що кордон буде проведено через гирло ріки Єланця, який впадає у Великий Інгул, але експеріенція7 показала, що вона впадає у Буг, отож визначили замість Єланця гирло ріки Громоклії, що впадає у Великий Інгул, але з цим були труднощі. Адже піддані Оттоманської держави, потребуючи лісу, який є по березі тієї ріки Громоклії, користувалися ним у попередні часи. І тому вони від двох описаних вище знаків, перейшовши Гарбузинку, пішли тією ж лінією до ріки Мертвих Вод, відстань від знаків дванадцять верст, а перейшовши Мертві Води, поставлено два знаки, а від тих знаків лінією до старої мечеті на ріці Солоні(й), на відстані 17.5 верст, і при цій мечеті поставлено два знаки; а потім, перейшовши лінією ту ріку, й на відстані 7 верст, перейшовши також ріку Єланець, поставлено два знаки, і звідти лінією протягом 21 версти до старої мечеті, що стоїть на березі ріки Громоклії. Ліворуч від мечеті поставлено два знаки, й на ній самій два знаки. А від тих знаків кордон іде берегом тієї ріки Громоклії аж до ріки Великого Інгула, залишаючи весь ліс, що стоїть на березі тієї ріки Громокії, Оттоманській державі.

Тому поблизу згаданого лісу ще у двох місцях зроблено знаки, та при переході ріки Великого Інгулу також два знаки і біля них, перейшовши ту ріку Інгул, навпроти також поставлено два знаки. А звідти, йдучи до Бекеневського броду, на відстані 39 верст, перейдено ріку Висунь і зроблено також два знаки. А звідти йде кордон через Малий Інгул на Бекеневський брід, котрий, як мовить трактат 1705 року, на відстані 10 годин від Кизикермена. Й від того броду кордон іде полем просто на гирло ріки Кам'янки, де вона впадає у Дніпро на відстані чотирьох миль від згаданого Кизикермена».

Зі східного боку володіння вольностей запорізьких козаків залишалися як у межовому записі 1705 року почавши від ріки Конки, де вона вперше впадає у Дніпро, навпроти Кам'яного Затону й Плетеницького лиману, далі вгору за її течією, і звідси, повернувши з заходу на схід, степом по прямій лінії над верхів'ями рік Токмака, Бердинки, Середньої Берди, Крайньої Берди до річки Великої Берди й нарешті за течією останньої аж до її гирла, де вона впадає в Азовське море. Але для визначення границь вольностей запорізьких козаків зі східного боку також було створено спеціальну комісію з російського й турецького боку. За новим «Інструментом», учиненим 1742 року російським уповноваженим князем Василем Оникійовичем Рєпніним та турецьким комісаром пашею Хаджі Ібрагімом Капиджі, границі запорізьких вольностей зі східного боку визначалися таким чином «Почавши з верхів'я ріки Конки з обох сторін поставили по одному кургану; від тих курганів по прямій лінії на відстані чверті години — по такому ж кургану, від них у тому ж напрямку й на такій самій відстані ще по одному кургану; біля західного верхів'я ріки Великої Берди також по одному кургану; від верхів'я ріки Конки до західної межі Великої Берди на відстані трьох чвертей години Між згаданими річками з південного боку вся земля відійшла до Оттоманської Імперії, а з північного боку вся земля відійшла до Російської Імперії, а від рівнин до ріки Великої Берди й до нового міста (Міуського), розташованого в тому місці, де в Азовське море впадає ріка Міус, в усьому бути без змін за трактатом і конвенціями про кордони 1700 року, ріка ж Конка, аж до й впадіння у Дніпро, затверджується замість прикордонних знаків і залишається обома (державами) від впадіння й унизу в ріку Дніпро. Згаданими ріками дозволяється користуватися підданим обох Імперій без обмеження. Й за цим розмежуванням початок кордонів від верхів'я ріки Конки, а кінець біля нового міста, розташованого при впадінні ріки Міусу в Азовське море».

Цим договором «визначено було нові кордони, які давали Роси право провести за рікою Самарою «нову» лінію, зручнішу й коротшу, ніж «стара»,8 для прикриття України від набігів татар, і ближчу для того, щоб здійснити завоювання Криму, напасти на Очаків і діяти на Чорному морі» Тим же договором, за указом Сенату 16 листопада 1743 року, українцям було дозволено будувати хутори й користуватися землею по ріку Самару, цим скористалися жителі Полтавського полку й зайняли смугу землі між лівим берегом Орелі й правим Самари, котру запорізькі козаки споконвіку вважали своєю землею, для більшої певності полтавчани захопили навіть місто Стару Самару (Богородицьку фортецю) й поставили в ньому свою сотню; але за розпорядженням Сенату 23 серпня 1744 року «старосамарцям у вольності запорізькі втручатися заборонялось», а місто Стара Самара поверталося Запорізькому Війську і згодом (1762 р.) було зруйноване запорізькими козаками 1745 року було наказано поселити на кордоні України дев'ять ландміліцьких9 полків, для чого було призначено землі від південно-східного кордону України всередину лінії на 40 і за лінію на 30 верст. Тоді українці, перейшовши Оріль, зайняли тут луки на 30 верст східніше від її берега, збудували хутори й селища, серед інших слободу Курилівку, засновану китайгородським сотником Семеновим, яку запорожці потім, зайнявши військами орільські місця, перенесли на інше місце й назвали за іменем кошового Петрівською або Петриківською. Відтоді між старосамарцями з одного боку й запорожцями з другого почалася тривала й затята суперечка. Водночас виникла суперечка за прикордонні володіння на східній границі запорізьких вольностей між запорізькими й донськими козаками. Щоб припинити суперечки між старосамарцями, донцями й запорожцями, уряд Єлизавети Петрівни видав спеціальний указ 15 квітня 1746 року: вважати границями запорізьких вольностей зі східного боку від ріки Дніпра річки Самару, Вовчу, Берду, Кальчик, Кальміус з «іншими ріками, які в них впадають, та належними до тих річок косами, балками та всілякими угіддями до попереднього кордону 1714 року, залишеного за останнім розмежуванням з Оттоманською Портою на боці Російської імперії».

Але суперечки за прикордонні володіння на північному боці продовжувались і після цього. 1752 року, жовтня 5 дня запорізькі козаки подали скаргу на найвище ім'я імператриці Єлизавети Петрівни, що полтавський полковник Горленко показав гетьману, графу Кирилові Розумовському, буцімто старосамарці володіли обома сторонами ріки Самари з усіма лісовими та іншими угіддями, починаючи від її гирла й далі вгору на 50 чи й більше верст, і просив гетьмана відібрати ті землі у запорізьких козаків. Запорізькі козаки, натомість, доводили, що хоча старосамарські жителі в тих вольностях і ліс рубали, й сіно косили, й рибу ловили, й землю орали, й бджолу розводили, але робили це з дозволу Війська Запорізького й самарських полковників за певну десятину, яку з них брали на користь Війська.

Тоді у запорізьких козаків стали вимагати оригінальні документи на право володіння їхніми вольностями. На цю вимогу кошовий Данило Стефанів Гладкий 6 жовтня 1753 року надіслав у малоросійську Генеральну військову канцелярію копії універсалу гетьмана Богдана Хмельницького 1655 року й указу імператриці Єлизавети Петрівни 1746 року й просив гетьмана графа Кирила Розумовського, щоб і він «по силі того гетьмана Богдана Хмельницького універсалу» підтвердив власним універсалом права запорожців на землі, якими вони володіють. Але гетьман Розумовський відмовився виконати прохання запорожців на підставі лише ніким не засвідчених копій дарчих документів, особливо копії універсалу Хмельницького. Він вимагав, щоб запорожці, а разом з ними й старосамарці, представили оригінальні документи, вислали депутатів від війська, призначили слідчих з того й іншого боку й законно вказали, «до яких точно місць володіння Запорізького Війська повинно простягатися, і якими землями старосамарські жителі досі володіли й нині їм належить володіти». Скликані з цього приводу запорізькі старожили також підтвердили, що Військо Запорізьке здавна володіло угіддями по Самарі до річки Орелі, через що Кіш знову просив через гетьмана імператрицю Єлизавету Петрівну, «щоб Полтавському полку в Самарі та в інших тамтешніх місцях володіння, з огляду на вказаний 1746 року урядуючого Сенату указ, відмовити, й туди, у Самарь ні за чим тому полкові й старосамарським жителям не веліти втручатися». На це прохання запорізьких козаків 10 серпня 1756 року було дано таку відповідь: «Хоча Військо Запорізьке просило відмовити старо-самарським жителям у володінні самарськими місцями й видати тому За порізькому Війську грамоти на всі належні їм з давніх часів землі й угіддя, то оскільки про всі належні їм, запорожцям, землі й угіддя, крім уже вказаних 1746 року певних місць, у нашому урядуючому Сенаті нема точних відомостей і опису, а грамоти 1688 й універсалу 1655 років, на які вони, запорожці, посилаються, як тут у малоросійських справах, так і в Москві в архіві колегії іноземних справ не знайшлося, отож, хоча від Запорізького Війська писано 5 жовтня 1752 року, що коли гетьман Богдан Хмельницький з усім малоросійським народом під всеросійську державу піддався, у той час, як і до, і після того, Військо Запорізьке володіло рікою Дніпром від Переволочної та всіма ріками, що впадають у ту ріку Дніпро з обох боків, і всіма іншими угіддями, зокрема рікою Самарою та наявними при ній лісами, степами та іншими угіддями, а малоросійські жителі буцімто ніколи тою землею не володіли, то це Військо Запорізьке стверджує цілком даремно, і їм, запорожцям, так багато земель, як вони пишуть, присвоївши аж по Переволочну, допустити не варто, адже коли гетьман Богдан Хмельницький з народом малоросійським під високовладну державу Російської імперії прийшов у підданство, у той час усі міста, села й поселення й те Військо Запорізьке перебували в одній дирекції гетьманській, і між Малою Росією й Військом Запорізьким кордонів не було, а де були незаселені пусті землі й лісові угіддя, там як запорізьким, так і малоросійським козакам у відповідних для цього місцях не заборонялося пасіки тримати, рибу й звірів ловити, а до Січі Запорізької у той час не було ніяких міст і окремих поселень». 1751 року границі вольностей запорізьких козаків також значно скоротилися внаслідок виділення певної їх частини під поселення прибулих в Росію сербів та румунів. Спочатку 1752 року в Росії з'явилися серби на чолі з Іваном Хорватом (Откуртичем). Вони зайняли північно-західну окраїну запорізьких степів і утворили тут так звану Нову Сербію з фортецею св. Єлизавети, названою на честь імператриці Єлизавети Петрівни й збудованою у формі правильного шестикутника периметром (разом із зовнішніми укріпленнями) до 6 верст. Новосербам було віддано кращі землі теперішньої Херсонської губернії по річках Тясмину, Висі, Синюсі й верст на 50 південніше степи між Бугом і Дніпром.

Метою поселення новосербів була охорона окраїни російських земель від запорожців і татар. Охорона ця полягала в тому, що новосерби будували ряд земляних шанців і форпостів, в яких осаджували міліцію, що спостерігала за кожним рухом козаків і татар. Так, у Тресагах, на річці Висі, біля польського кордону було збудовано п'ятикутну фортецю, а всі інші селища було укріплено чотирикутними шанцями й названо замість російських назв назвами фортець австрійського військового кордону: Ольховатку — Панчовим, Нестерівку — Варшацом, Степівку — Шолмошем, Андрусівку — Чонградом, Плахтіївку — Зимунем та ін. Щоб попередити набіги запорожців і татар на Новосербію й далі, поселенці ставили на високі кургани обв'язані соломою жердини й при перших ознаках небезпеки підпалювали їх і тим самим піднімали жителів на оборону.

Слідом за сербами Івана Хорвата (Откуртича) прийшли в Росію 1753 року з Австро Угорщини слов'яносерби з Іваном Шевичем і Райком Депрерадовичем на чолі; вони зайняли північно-східні окраїни запорізьких степів і утворили тут так звану Слов'яно-Сербію з фортецею Бахмутом, яка отримала цю назву від річки Бахмуту, притоки Сіверського Дінця. Тоді від вольностей запорізьких козаків відійшов з одного боку, в північно-східному кутку, шмат землі, обмежений річками Сіверським Дінцем, Бахмутом і Луганню, а з часом — усі землі майже до верхів'я лівої притоки Дніпра Самари. З другого боку, в північно-західному кутку, від вольностей запорізьких козаків відійшла велика ділянка землі, починаючи від гирла річки Кагарлика й далі по прямій лінії до верхів'я річки Турії, а від верхів'я річки Турії по гирло річки Кам'янки, лівої притоки ріки Інгулу; від гирла річки Кам'янки на гирло річки Березівки, також лівої притоки Інгулу; від верхів'я Березівки на верхів'я річки Омельника і звідси вниз по річці Омельнику до самого її гирла, де вона впадає в Дніпро за 20 верст від польського кордону. Тоді ж 20 квітня 1752 року у запорізьких козаків було вилучено ще одну ділянку землі від річки Омельника вниз до річки Самоткані для поселення тих же новосербів. «Хоч до Дніпра на певну невелику відстань в число тих визначених місць (новосербських) річка Самоткань і не прийшла, але вже на вічне поселення тих жителів границею їх володінь, для живого рубежу, покладена по саму річку Самоткань, річка ж Бешка в новосербському й козачому, а Верблюжка майже вся у слобідських поселеннях перебуває». З огляду на цей указ усі запорізькі зимівники на лівому березі ріки Самоткані було наказано перенести на інші зручні місця у запорізьких володіннях для припинення суперечок, злодійства, грабунку й розбоїв з боку запорізьких гайдамаків. До двох поселень, Новосербії й Слов'яно-Сербії, тоді ж, 20 листопада 1752 року, за іменним указом імператриці Єлизавети Петрівни долучилось і третє, на межі вольностей запорізьких козаків, — поселення слобідського малоросійського полку. За ухвалою Сенату від 18 серпня 1752 року було наказано розташувати це поселення на тій же північно-західній окраїні запорізьких земель, на 20 верст нижче від новосербського кордону, «укомплектувавши його козаками так, як слобідські полки, і передавши у відання коменданта фортеці святої Єлизавети». А указом 16 червня 1756 року на ім'я коменданта фортеці св. Єлизавети Глібова за слобідським малоросійським полком затверджувалися річки Самоткань, Бешка й Верблюжка, а запорожцям було наказано володіти по границі 1714 року. Всі запорізькі землі було наказано зняти й нанести на карту, оскільки ж останнє залишилося невиконаним, «то покладено було лише лінію границі тодішньої Новосербії й поставлено на немалій відстані у напрямку Січі форпости компанійських і малоросійських полків». 1758 року за зйомками геодезиста Семена Леонтьєва північно-західна границя вольностей запорізьких козаків з боку поселення слобідського малоросійського полку обмежувалася лінією, що починалася від гирла річки Чорного Ташлика, притоки річки Синюхи, потім уздовж річки Сугоклія Комишуватого, правої притоки ріки Інгулу, далі через ріку Інгул, ліву притоку Інгулу річку Аджамку, між верхів'ям річок Кам'янки й Бешки, й закінчуючи прямою лінією біля лівого берега ріки Дніпра.

Наступного року, 17 березня, запорізьким козакам було зроблено «міцне підтвердження козаків, що відходять із поселень Новосербії, ніяк не приймати». Прикордонні суперечки між запорожцями й поселенцями малоросійського слобідського полку змусили російський уряд вислати 19 січня 1760 року геодезиста Івана Ісленьєва для розмежування запорізьких земель, але запорожці знайшли в розмежуванні Ісленьєва деякі помилки, подали про це письмове прохання і цим стримали присланого геодезиста від подальших дій. 1763 року для розмежування границь між володіннями запорізьких козаків і поселян слобідського малоросійського полку були вислані запорізькі делегати, але через суперечки сторони знову не дійшли згоди.

Через три роки, 1766 року, границі вольностей запорізьких козаків визначалися з усіх боків таким чином: «Землі запорізьких козаків, що складаються переважно з пустого й дикого степу, простилаються навкруги десь на 1700 верст. Від Січі з правого боку ріки Дніпра вниз до Кизикермена, до ріки Кам'янки, де починається турецький кордон до Очакова, близько 100 верст. Від гирла цієї ріки Кам'янки землі йдуть по ріці Бугу через річки Інгулець, Висунь, Інгул, Громоклію, Єланець, Солону, Мертвовод, Гарбузинку й Ташлик до Бугу по затвердженому кордону з турецькими землями, понад 160 верст. З другого боку Січі землі йшли вгору по Дніпру до гирла ріки Самоткані, потім рікою Самотканню й степом по границі Новоросійської губернії до ріки Бугу тягнулися понад 550 верст. З лівого боку ріки Дніпра землі запорізьких козаків йдуть від гирла ріки Конки вгору по Дніпру повз пороги аж до гирла ріки Самари, потім угору Самарою до ріки Конки, далі над Конкою до її впадіння у Дніпро нижче Кам'яного Затону, що навпроти Микитинської застави, де запорізькі козаки утримують перевіз через Дніпро на кримській дорозі; в цій частині понад 850 верст». 1768 року, коли прикордонні форпости Української лінії «зведені були на саму межу», запорожці знову підняли питання про незаконне захоплення їхніх земель новосербами й вимагали нового розмежування. А через два роки, коли у слободі Жовтій було встановлено пост із запорізьких козаків для захисту постачальників провіанту під час другої турецької війни, запорожці захопили цю слободу, влаштували у ній паланку й поступово забрали й деякі інші навколишні поселення з їхніми людьми, а згодом оголосили, що і Єлизаветградська провінція поселена на їх власній землі. З 1772 по 1774 рік на карті Єлизаветградської провінції володіння запорізьких козаків визначалися лінією від гирла річки Мигійського Ташлика, лівої притоки Бугу, до гирла річки Самоткані, що впадає у Дніпро з правого боку; ця границя була встановлена 1764 року. На південній границі від ріки Бугу нижче Мигійського Ташлика через Гарбузинку, Мертвовод, Солону, Єланець, Інгул, понад правим берегом Доброї, через Висунь, Інгул до гирла річки Кам'янки, що впадає у Дніпро вище Кизикермена. На північному й південному сході в той же час, 1772 року, запорізькі козаки вказували границю своїх вольностей таким чином: «Від верхів'я Орелі, від фортеці Трійчатої10 до верхів'я Береки, а нею просто над лінією навпроти Петрівської фортеці аж до гирла Береки; а в ту Береку впадають річки Бритай і Комишувата; від гирла ріки Береки Дінцем просто до Тавальського байраку по новій лінії, званій Княжим Косоговим ровом, проведеній до Теплянського лісу, який належить Святогірському монастиреві.

Звідти тією ж лінією Голою долиною на гору до урочища Сіркової могили, де нині є форпост; від тієї могили в Сухий Торець на Сіркову гатку; від гатки до урочища річки Бичка, нині званого Клібиною. Через той же Бичок на Піщаний брід у Кривому Торі й через верхів'я річки Кринки на дві прикордонні могилки поблизу Міусу; від могилок через Міус на верхів'я Морського Чулека. Від Чулека на гирло Темерника, що впадає у ріку Дон, до граничних могил».

10 липня 1774 року після миру Росії з Туреччиною в Кючук-Кайнарджі володіння запорізьких козаків з одного боку, по лівому березі Дніпра, збільшилися на велику ділянку землі навпроти колишньої турецької фортеці Кінбурн, а з другого боку, на правому березі Дніпра, на той трикутник землі, що між гирлами рік Кам'янки й Бугу та рікою Ташлик. Тоді границі запорізьких володінь було встановлено так: по лівому боці Дніпра прикордонна лінія йшла вгору від мису Кінбурн, що відділяє Чорне море від Дніпровського лиману, над лівим берегом ріки Дніпра повз Збур'ївський кут до урочища Голий Перевіз і спеціально насипаного біля перевозу кургану з вугіллям, на відстань 75 верст. Від цього кургану в напрямку з півдня на захід на тверду землю прямою лінією 3 версти й 194 сажні11 до кургану на дорозі; від цього другого кургану з півдня на захід прямою лінією 7 верст і 290 сажнів до третього спеціально насипаного кургану з вугіллям. Від цього третього кургану з півдня на захід прямою лінією завдовжки 5 верст і 116 сажнів на курган Мезарли-Тепе; від кургану Мезарли-Тепе, повернувши з заходу на північ, прямою лінією через Коп-Кую або ж Кам'яну Криницю до Чорного моря завдовжки 28 верст до спеціально насипаного на березі кургану; берегом Чорного моря від згаданої криниці до Кінбурна 46 верст, чим і закінчувалася уся ділянка землі біля Кінбурна.

Відповідно до цього прикордонна лінія на правому березі Дніпра йшла рікою Бугом від Гарду або від гирла річки Ташлика при Гарді там, де лежав камінь для позначення границі, до самого гирла Бугу при урочищі Скелівський Ріг, нижче Семенового Рогу; звідти вгору по Дніпру до впадіння в нього річки Кам'янки. Злиття вод Дніпра й Бугу утворювало природний кордон між турецько-татарськими й запорізькими володіннями. Відстань від Гарду або від попереднього кордону біля гирла невеликої річки Ташлика, що впадає у Буг, лівим берегом Бугу до Скелівського Рогу — 179 верст, а виключаючи різні повороти, йдучи дорогою (також не по прямій лінії), 130 верст. Від прикордонного каменя при Гарді або річці Ташлик кордон ішов усередину землі через річку Гарбузинку на спеціально зроблені біля неї два кургани з півдня на схід на відстань 10 верст і 20 сажнів; від тих курганів на урочище Сагайдак при річці Мертвоводі через річку Гарбузинку з півдня на схід завдовжки 10 верст і 150 сажнів, а перейшовши Сагайдак, до річки Солоної на Кам'яну мечеть з півдня на схід довжиною 10 верст і 80 сажнів до спеціально насипаних курганів. Від курганів через річки Солону і Єланець з півдня на схід на Аргамакли-Сарай («Палац на Громоклії») завдовжки 27 верст і 450 сажнів до двох курганів; і тою ж лінією через річку Аргамакли (Громоклію), над котрою насипано два кургани, відстань від Сарая 2 версти й 50 сажнів. А всього по тій лінії 30 верст, і від усіх курганів над берегом цієї річки Аргамакли вниз з півдня на схід на два нові кургани завдовжки 5 верст і 150 сажнів; від цих двох курганів до ріки Інгулу на такі самі два кургани з півдня на схід завдовжки 5 верст; від цих курганів через ріку Інгул на два кургани в тому ж напрямку завдовжки 1 верста й 350 сажнів; а від цих курганів степовою низовиною до верхів'я річки Доброї, в тому ж напрямку 35 верст і 400 сажнів, де на великому кургані викладено каменем два малі кургани, схожі на граничні. І від того великого кургану в тому ж напрямку через ріку Вулсун (Висунь) на два споруджені граничні кургани 5 верст і 300 сажнів. А від тих курганів до Білих Криниць із півдня на схід 16 верст і 450 сажнів; від Криниць 28 верст через річку Інгулець у тому ж напрямку на курган перед гирлом Кам'янки, не доходячи однієї версти; а на саме гирло Кам'янки до Дніпра від тих Криниць 49 верст у тому ж напрямку, чим і закінчувалася границя шматка степу, утворюючи по землі від Гарду лінію в 193 версти й 225 сажнів; а весь периметр трикутника степу по берегах Дніпра, обох лиманів і Бугу становив 524 версти й 475 сажнів.

Вище вказаних пунктів, Мезарли-Тепе й гирла Кам'янки, границя вольностей запорізьких козаків залишалася попередньою. Зі східного боку вона йшла рікою Конкою й іншими річками, що становили новий кордон Росії й Туреччини паралельно «новій», Дніпровській лінії, спорудженій 1770 р.,12 з її сімома фортецями. Вона починалася Олександрівською фортецею, далі йшла над річками Конкою і Бердою до Азовського моря й закінчувалася у гирлі Берди Петрівською фортецею. Із західного боку, від Польщі, володіння запорізьких козаків обмежувалися річкою Синюхою, від гирла якої униз річкою Бугом проходив кордон Російської імперії з Турецькою.

Напередодні падіння Січі границі вольностей запорізьких козаків визначалися так. Від річки Бахмут нижче «старої» Української лінії, спорудженої 1733 р., яка тягнулася від гирла Орелі до верхів'я Сіверського Дінця, до ріки Бугу, завдовжки 600 верст, від гирла Берди до «старої» Української лінії, завдовжки 350 верст; на сході з землею Війська Донського; на півдні й заході турецькими землями — Очаковом і Кримом, а навпроти Кубані — по Азовське море.

Однак немає сумніву, що запорізькі козаки часто виходили за межі своїх вольностей, вважаючи границі своїх володінь значно ширшими за вказані в трактатах і постановах; на заході, зокрема, вони вважали границею своїх вольностей ріку Случ — «оце знай, ляше, де твоє, а де наше», на сході ріки Чабур, Єю й Кубань; у межах Кубанської області вони навіть жили осіло, що видно з указу імператриці Єлизавети Петрівни від 11 липня 1745 р., у «збудованих ними шишах,13 немалими ватагами» й займалися рибальством. Узяті в найширших межах вольності запорізьких козаків стосовно сучасної географії займали всю Катеринославську губернію з 9 її повітами: Катеринославським, Верхньодніпровським, Новомосковським, Олександрійським, Павлоградським, Бахмутським, Слов'яносербським, Ростовським і Маріупольським, а також значну частину Херсонської губернії по ріку Буг із 3 повітами: Херсонським, Олександрійським та Єлизаветградським, не рахуючи тих, що знаходились по правому березі Бугу: Одеський, Ананьївський і Тираспольський. Крім того, до запорізьких вольностей належала певна частина Дніпровського повіту нинішньої Таврійської губернії, униз до міста Олешок, та невелика ділянка землі, завдовжки 60 і завширшки 66 верст, Ізюмського повіту Харківської губернії з центром у Барвінковій Стінці.

Поиск по сайту: