Антуан де Сент-Екзюпері

Присвячую Мері…

ВСТУП.

Кволий промінь сонця пробився крізь хмари –

Одразу люди одягли окуляри.

І це сонце не сліпить, просто кожен хоче

Заховати душу, заховати очі.

Відгородитись високим парканом –

Його не перескочиш, не проб’єш тараном.

Кожен має проблеми, кожен має турботи,

Між людьми загорожі з колючого дроту.

Незнайомець не скаже доброго слова,

Знайомий зустріне – порожня розмова.

Посміхнутися важко, співчуття неможливе...

Ось людина нещасна, де ж людина щаслива?

В небі раптом яскраво заграє веселка!

Вхопи краплю щастя – сховай у пуделко.

Не давай цьому щастю на місці сидіти –

Відпускай на волю, хай гуляє по світу!

Коли часом здається, що ти зайва людина

І що власне життя для життя не причина,

Коли думаєш знову, що існуєш даремно,

Ти подумай про тих, кому завжди темно!

Можеш чути радість пташиного співу,

Перекати грому, шелестіння зливи!

Твоя біда – не біда, твоє лихо – не лихо,

Ти подумай про тих, кому завжди тихо!

Ми живемо у колі вузьких інтересів –

Побутових умов, механічних процесів.

Сонце марно дарує нам позитивні фотони –

В нас крутіші мобільні, в нас модніші рінґтони!

Застрибнути на пік матеріального статку,

Від проблем заховатись, наче равлик у хатку.

Не почув, не побачив і сказати не може,

Це для нього чуже, а це на нього не схоже.

Телевізор, диван, пиво, футбол...

Тупий серіал, примітивний прикол...

Книга – просто додаток до шкільної програми,

А все, що потрібно, нам розкаже реклама!

Та кожен, хто вірить, почувається в силі

Так змітити життя, щоб радіти щохвилі!

Щоб ця радість росла в геометричній прогресії,

Щоб звільнити цей світ від журби та депресій!

(Олександр Положинський, “Ти подумай”)

І

Ніжне проміння яскраво проливається по метало пластикових вікнах багатоповерхівок, на дахах яких висять величезні бурульки. Голі дерева самотньо хитаються. На порожніх вулицях починається життя. З’являються перші люди, починає рипіти сніг під їхніми ногами. Де-не-де пробігає песик і чути звук каркання ворон. Статечні чоловіки і жінки, кумедно рухаючись, щоб не впасти, поспішають на роботу. Ближче до дев’ятої вулиці міста заповнюються людьми. Автомобільні гази піднімаються все вище і вище – місто знову поринає у звичайний темп. Люди жваво обмінюються привітаннями – починається новий робочий день.

В одній з звичайних багатоповерхівок на окраїні Івано-Франківська, в ці хвилини метушні нового дня, прокинувся цілком звичайний сімнадцятирічний хлопець. Ліонель ніколи не був втіленням чогось особливого, але кожен, хто заглядав у його паспорт, думав по-іншому. Тільки найближчі люди знали історію його короткого, але так насиченого життя. Ні, він живий і по сьогоднішній день, дякувати Богу! Просто от що ви, сімнадцятирічні хлопці і дівчата, можете розповісти про своє життя? Переважно в усіх будуть подібні відповіді: народився, батьки обожнювали; пішов у садочок, батьки любили; школа – перші з батьками проблеми; перше кохання, перший bearmix, перше пиво, перша цигарка і ще багато чого “ вперше ”. Щодо Лео, то він за цих сімнадцять пережив стільки, що й не кожен в сорок буде мати стільки спогадів. Але про це далі…

Понеділок Лео ніколи не любив, бо це означало, що цілих п’ять днів йому прийдеться ходити в школу. Зазвичай мало хто в одинадцятому класі регулярно відвідує школу. Знаючи Лео, я спокійно можу сказати, що він не боягуз, він ніколи б не “зморозив” втекти з уроків, просто він був якийсь надто правильний і ненавидів брехню.

Прийнявши душ, Лео випив каву з бутербродом, взяв сумку, включив The Rasmus “In the shadows”, поправив маленький ірокез і вийшов на вулицю. Пройшовши близько 50 м, він усвідомив, що забув цигарки.

- О, ти вже йдеш? – спитала сонна мама.

- Та ні, я шапку забув, а тепер йду.

- Ти снідав?

- Звичайно. Па-па, я тебе люблю! – поцілувавши маму в щічку, Лео пішов у напрямку школи.

Подивившись на годинник, він зрозумів, що ще цілих 40 хвилин до дзвінка, тому він виріши піти на “точку”, щоб покурити.

Приємний аромат синього Danhill оточив його і він задумано присів. Докуривши, він взяв свій I-Phone і, знайшовши потрібний контакт, натиснув call.

В тому ж районі, у подібній багатоповерхівці, пив каву інший сімнадцятирічний хлопець – Володя. Це, влесне, і є я! Я знав Лео з 13 років, тому не здивувався, коли моя Nokia видавила з себе мелодію Apocalyptica “No education” і на екрані висвітлило “Leo”.

- Та?

- Що робиш? – “як на мене тупа фраза!”

- З тобою говорю, а ще п’ю каву, дихаю, чую, бачу…тобі все перераховувати?

- Егей, ти чого?

- Та нічого, ти як вчора дійшов?

- Та норм, короче, я на точці, прийдеш?

- Угу, я вже вибігаю,через 5 хв. буду.

- Давай, - він кинув трубку.

Взявши шапку і сумку, я побіг на “точку”. Наша “точка” – це одне дуже особливе місце біля річки. Про нього багато хто знав, але засідали там ми. Це місце було дуже спокійне, сюди майже не доносились звуки машин. Маючи бодай по 20 грн, ми могли зависати там цілий день.

- Здоров! – привітався я.

- Привіт! – відповів Лео, як завжди радісним голосом. - Ну як ти після вчорашнього? - спитав він з єхидною усмішкою.

- Та нормально… а ти як? Не попалили?

- Звичайно ні, я що, перший раз? Слухай, тут таке діло…

- О-па, ми запізнюємось, давай по дорозі розкажеш, - перебив його я і, взявши наші сумки, ми пішли в напрямку Калуського шосе 1.

- Так що ти хотів мені сказати? – нагадав я.

- Та, короч, я на facebook-ці з одними пацанами познайомився, ну і вони запросили мене на fullmoon-party…

- Клас, іди!

- Нє, мені якось одному стрьомно. Ходи зі мною!

- Та Настю візьми…

- Вона вже зайнята, та й я якось не хочу нікуди з нею йти. Вона якась… ну я не знаю, вона мене нервує, ужас як!

- Ну а коли party?

- На fullmoon…

- Який це день?

- А, вівторок – 23-го.

- Клас, а ти мені це кажеш в понеділок 22-го! Супер!

- Так ніби ти б готувався…

- Ні, звісно, але я на нулі…

- А, за це не переживай, ми вже про все домовились.

- Гаразд…А ви на цвинтарі збираєтесь?

- Ну та, перше там, а потім в Алессандро дома. “Гулянка буде, мама не журись я обіцяю”!

- Ладно, переубедила! – сказавши це, ми ввійшли в стіни рідної alma mater і почався новий робочий тиждень.

Для випускників навчання в лютому ще триває, проте є й такі, для яких воно тільки починається. Вісім уроків пролетіли незамінною враховуючи наші завтрашні плани, ми не хотіли йти сьогодні на пиво, але наші плани змінила однокласниця.

- Вова, Лео, ви не хочете випити пива? В мене на хаті нікого нема… - “звучить не погано…”

- Ну в принципі, хоча… - “чого я так ламаюсь?”

- Вова, ти не можеш втратити такого шансу! Дивись, вона вже місяць за тобою упадає! – ці фрази Лео сказав мені на вухо, - так, ми згідні!

Будинок у Маші був досить вишуканий, навіть більше… Напевно, найкраще було те, що магазин був поруч.

- Лео, Маша, я сьогодні пити не буду… - “а,а,а,а,а – що зі мною?”

- Та ладно, Вова, по одній “Stella”!

- Лео, коли ти на одній зупинявся?

- На шкільній дискотеці!

- В третьому гімназійному, коли ми bearmix-ом вбивались?

- Не смішно! – хоча це було смішно і Лео це знав.

Лео також знав, що я був правий, тому що через годину в Машиній хаті валялось 9 пустих бутилок, пуста пачка від Danhill і пару пустих пачок від чіпсів.

Десь в 17.30 ми вийшли з її дому і розійшлись по хатах. Вечір був нудний, тому я ліг спати швидше.

Лео застав вдома порожню квартиру. Роздягнувшись, він пішов на кухню. На столі стояла записка:

«Лео, мене не буде до завтра, бо я у Львові на дні народженні. Їжа в холодильнику. Тут карточка, знімеш скільки буде потрібно. Будь ласка не рознеси хати і НЕ ЧІПАЙ МОЮ МАШИНУ!!!!!! З любов’ю, мама.»

“Моя мама точно блондінка! Лишила карточку, а код не сказала!”

- Алло.

- Мам?

- Лео? Щось сталось?

- Та, мам, який код цієї карточки?

- Ой, а я хіба не написала?

- А я б по твоєму дзвонив, якщо б ти написала?

- 0174.

- Дякую, гарно погуляй!

- Постараюсь! Тримайся там.

Далі пішли гудки.

Лео ще раз списався з новими знайомими на фейсбуку, подивився чергову серію “Lie to me” і, замовивши піцу, заснув.

Ось так з дня у день ми проходили це життя… Нудно? Еге ж! Ну а що нам залишалося робити, коли все на світі було відкритим? Вчитись? Шукати вакцину від СНіД-у? Кумедно :) Лео вважав, що всі найцікавіші хвилини свого життя він уже пережив, тому спокійно плив за течією, стараючись не створювати проблем ні собі, ні іншим. Але так було в його життя, доки не з’явилась вона!

ІІ

Лео було 12, коли він вперше перетнув кордони нашої славної України. Його мамі було 17, коли вона його народила. Вона була українкою, а його батько Александро був дуже заможнім в Аргентині. Якщо я не помиляюсь, то дідусь Лео, батько його тата п. Хуан де Лука був головою штату Росаріо, а сам Лео народився в м.Санта-Фе. Там ще ціла історія палкого кохання його батька і матері, яку б можна було розтягнути на 200 серій чергової латиноамериканської мильної опери, але це не суть цієї розповіді. Скажу тільки, що п. Софія, мама Лео, також була не з бідної родини. Власне її знайомство з Алексанро відбулось завдяки тому, що вона відпочивала в Аргентині. Ну і якось вони зустрілись, та ще й як!

Словом, Лео жив, не знаючи горя до 10 років до дня, який він завжди пам’ятав – 11.ІХ.01. В цей день я ніколи не бачив його тверезим. Я думаю, всі чули про те, що в цей день сталося в Нью-Йорку?! Так ось, його батько п. Алексанро де Лука якраз був на якійсь зустрічі в одному з двох “близнюків”, коли це сталося. Мама Лео дуже тяжко це пережила, це відображалося на тому, що Лео так і не дочекався сестрички. Вона більше не бачила сенсу залишатися в Аргентині і переїхала з сином до України, до рідного Івано-Франківська. Так як батьки п. Софії від неї відреклися, Лео ніколи не бачив своїх українських дідуся й бабусю. Єдиною підтримкою була аргентинська родина, яка вбачали в Лео наслідника Александро.

Ось такі в нас пироги, тому Лео ніколи не був в Україні з 20-30 грудня, бо він завжди летів на свою батьківщину. З мовою у Лео проблем не було (це через п. Софію ☺).

Мама Лео наполягала на тому, щоб він вчився і жив як усі нормальні діти. Треба віддати йому належне, бо він старався, але коли в тебе в кишені кожного дня мінімум “Леся Українка”, таким бути важко. Його віддали в нашу гімназію і там ми познайомились.

Ха, ото була історія! Він прийшов до нас в 2004, коли ми вчились в 3 гімназійному класі. Як сьогодні пам’ятаю: 1 вересня, двері відкриваються, заходить класний наставник п. Світлана, якась молода жіночка (п. Софія), шикарна блондинка (потім мене Лео з нею познайомив, це була його двоюрідна сестра Олівія) і він – смуглявий хлопець в чорному костюмі. Волосся закриває вуха і злегка кучерявиться, руки в кишенях, очі в землю.

- Шановний 3-А, від сьогодні в нашому класі вчитиметься новий учень – Ліонель Лука! Ну, Ліонеле, розкажи нам щось про себе!

Великі карі очі стали ще більшими і пробіглись по класі, але він не розгубився! Фактично чистою українською з легеньким акцентом він почав:

- Всім привіт! Я – Лео, мені 13, вчився нормально, люблю історію і футбол… - ще пару фраз і закінчення, - Радий вас усіх бачити, надіюсь стати для вас другом!

Ну звичайно клас це сприйняв дуже саркастично, а потім п. Світлана звернулась до мене:

- Володимире, а ви знаєте, що ви з Лео народилися в один день – 19.VI.92!

- Вау! – ну якщо бути чесним, то я просто зробив щасливе лице, щоб його не образити. Він мені зразу сподобався, от якесь невідоме відчуття, що дивишся на людину і розумієш – друг!

Потім пішов довгий навчальний процес. Оскільки ми жили майже в одному дворі, ми швидко знайшли спільну мову. Згодом Лео закохався в одну з наших однокласниць і кожен день підкидав їй шоколадку з побажаннями. Це було кумедно! Але хто з нас не робив кумедних вчинків, коли був малий?!

Ми пережили багато радісних і сумних моментів. Лише в 10 класі я дізнався його історію. Я знав його мрію, в нас була ціла купа власних приколів. Ми навіть умудрилися в 9 класі поїзд у Львові пропустити! Напевно, вершиною нашої дружби стало те, що 11.ІХ.09. він вперше запросив мене піти з ним на поминки. За його словами я був перший, кому він це дозволив.

Ну а зараз, коли це обдумуєш, розумієш, що ти знаєш цю людину настільки, що просто не можеш їй не довіряти чи її зрадити. Лео подорослішав, як і я. Змінились наші уподобання в музиці, кіно, дівчатах, врешті – у випивці. Коли тобі 17, алкоголь стає для тебе чимось новим, не звичним. Це своєрідна віртуальність до якої ти хочеш втекти, щоб сховатись там від жорстокої реальності. Я думаю, це всі розуміють, і хоч на кожній бутилці, на кожній пачці цигарок написано, що це шкідливо, якось підсвідомо ти п’єш ще і ще, куриш ще і ще, ще і ще… І як тат не згадати слова В. Цоя: «Но если есть в кармане пачка сигарет,Значит все не так уж плохо на сегодняшний день.» - чиста правда! Ми не хочемо думати про завтра, допоки є сьогодні. Лео зустрічається з симпатичною дівчиною, але, судячи з його недавніх слів, він втратив до неї інтерес, як і до всього, що йому легко давалося – а це все, що він робив! Проте, знаючи Настю, я легко можу сказати, що вона може “задовбати” голову навіть такій надспокійні людині, як Лео.

Отож, ви посвячені в таємницю життя ще однієї людини, на основі життя якої я хочу показати, що життя – величезна позика, за яку колись прийдеться дати звіт, тому не варто його псувати, але до цього ми ще повернемось…

ІІІ

Ніч. Ти ідеш пустою вулицею свого мікрорайону. Жорстокий вітер розпатлює твоє волосся. Згортки сміття кружляють у Віденському вальсі. До сходу сонця ще десь дві години. Чергова сигарета на автоматі витягується з пачки. Стає легше. Раптом з-за рогу будинку чути лайку, брудні матюки…і тут фраза:

- Шишиш, пацанчік, іди сюда! О-па, а что это мы здесь делаем? А? – здається це до мене звертається бритоголовий, худощавий хлопець в “пальоній” курточці від adidas, джинсах, туфлях, з бутилкою “Чернігівське Максимум”.

- Та я до дому йду…

- Да? А т з якого району, на?

- З Пасічної… - здається, не заїкнувся.

- Даже так,да? А сігаретку маєш?

“Та, він явно хоче потовкти мій face. Треба щось придумати…” І саме в цей момент відкрились двері мого під’їзду.

- Та маю… - сказавши це, я побіг щосили в під’їзд. І все було б добре, якщо б той, хто виходив, не грюкнув сильно дверима.

“Код, код, код…о, згадав!”. Я моментально ввів код, але ззаду вже відчувся чийсь подих, я обернувся…

Сонячне проміння крізь вікно разить мої очі. Я прокидаюсь і дякую Богу, за те, що то був тільки сон. Кінець зими, сонце топить залишки білого, вірніше, брудного снігу. Ти усвідомлюєш, що сьогодні більше не заснеш, бо ж сьогодні – 23.ІІ.10 – fullmoon party! Ще вчора до мене прийшла sms-ка від Лео: “Вова, мені шото погано, давай на 6 до мене, зустрінем сонце і т.д.”. Я подивився на телефон – 05.20. “Добре, я встигаю.” Тихенько вставши і привівши себе в нормальний стан, я спокійно вийшов на вулицю.

Легенький вітерець розвіює волосся… Темно, але не холодно. Тиша, тиша, глухо - німа тиша. Під моїми ногами зарипів сніг. Бідо-рожеве небо стає яснішими і яснішими. Дорогу до Лео я міг би пройти з закритими очима. Навколишню фауну я спостерігав і літом, і зимою. Зараз, коли в природі гуляли останні прояви зими, вона була в очікуванні життя, в очікуванні весни. Самотні, голі дерева химерно хиталися коло під’їзду. Натиснувши в ліфті кнопку з цифрою 9, я став підніматися до свого друга.

Лео заснув близько 23.00. Самотність – ось головна хвороба мого друга. Він дуже не любив, коли заставав свої хороми порожніми, тому волів перебувати у дворі,в оточенні товаришів, ніж у цій пустелі самотності. Лео заснув на столі з включеним монітором. На відміну від мене, він не страждав тупими кошмарами про гопніків, його сни, хоч і були дуже емоційними, він сприймав спокійно.

Проте сьогоднішній сон був дуже заплутаний і аж ніяк не спокійний. Лео стоїть посеред великого міста. Багато, дуже багато людей. Гази автомобілів стоять клубком у горлі кожного другого. Великі автомобільні затори, гамір, дуже напружена обстановка. Лео піднімає очі вверх. Він не знає цього міста, хоча й був тут раніше. Хлопець крутиться навколо. На електронному міському годиннику, на високому будинку, червоним мигає дата – 11.IX.2001. Він нічого не розуміє…Раптом зліва від нього, власне там, де великі затори, утворюється велика річка і всіх учасників міського життя забирає течія. Що цікаво, вони так як стояли, так і продовжують стояти, сваритись, сміятись, жувати гамбургер, курити… Лео впізнає в натовпі Настю, Юру, Андрія,Діму,мене і інших наших друзів. Він хоче стрибнути, щоб нас витягнути, але раптом, справа під’їжджає білий лімузин, з нього у білому костюмі виходить його батько, Александро, і йде у високу будівлю. Лео не знає, що має робити. З одного всі його друзі топляться і не усвідомлюють цього, а з іншого – стоїть його тато, якого він хоче обійняти… Сумніви розвіюються, коли у воді він бачить свою маму. Лео з розбігу стрибає у воду. Холодна, крижана вода ломить кожну кісточку його тіла. “І як вони можуть поводити себе так невимушено в такій холодній воді?” Лео намагається доплисти до мами, щоб витягнути її, але вона пірнає під воду і зникає. Він знову бачить дату, що мигає – 11.ІХ.2001. “О, Боже, ні!” Він намагається поплисти проти течії, але ззаду підпливаємо ми, його друзі і, топлячи його, тягнемо за собою. Він щосили пручається, але потім покірно пливе за течією, пливе, не знаючи куди… Зправа він зауважує бетонну доріжку, а на ній – красиву молоду дівчину з хвилястим чорним волосся, одягнену повністю у біле. Вона дивиться йому у очі і простягає руку. Лео робить ще один вдох і починає плисти до неї. Він торкається її теплої руки і не може подивитись на її обличчя, бо воно яскраве, мов сонце. Він вилазить з води і кладе руку їй на спину. Раптом він відчуває щось мокре на спині у дівчини. Він дивиться на свою руку – вона в крові. Лео швидко обходить її… Погляд одразу ж привертають дві тонкі доріжки крові від ключиці до середини хребта.

- Що з тобою сталося?

- Скоро дізнаєшся…

“Скільки можна стукати?” – я розлючено гупав в квартиру №92, але там панувала тиша.

- Лео! Це я, відкривай!

- А, та зараз йду… - почувся по той бік дверей, - здоров, я трохи заснув…ти довго чекаєш?

- Та нє, пару хвилин. Ну як ти?

- Як бачиш – живий… - усміхнувшись, він запросив мене до квартири.

- І що, вона просто сказала, що ви надто різні?

- Ні, вона просто це написала. Ну то й добре, бо я б не витримав ще однієї зустрічі з нею! Вова, там пару шматочків піци ще є – вгощайся, правда вона холодна вже,мабуть… Я за пивом і вже йду…

- Та нє, Лео, звари краще якогось наглого кав!

- ОК, можеш поки що зайти на свою сторінку, почувайся як вдома…

- А чого як? – ми голосно засміялись і Лео пішов на кухню робити каву. “Ех, ось так починається хороший день!” – промайнуло в голові, коли я включив у його Aimp – пі “Life is good”. “Так, Life is good.”

- Лео?

- Та?

- А ти знаєш, що Life is good?

- Ого, ти прям америку відкрив!

- Нє, просто настрій піднявся…

- Ага, два придурка в шостій ранку, під “Life is good”, з кавою і цигарками вилазять на дах, щоб зустріти сонце. Що ж Life is good!

- Я візьму каремат і плед, ок?

- Бери. Давай, йдем, тільки музику скрути, а то сусідів розбудиш!

Сказавши це, ми почали підніматися сходами на дах його дев’ятиповерхівки, щоб зустріти сонце. Чи ми нормальні? Чесно, я не знаю, просто іноді найкраще знайти краплину позитиву в простих, здавалося б банальних речах, як сонце, кава, цигарки і класна компанія. Life is good! Саме тому що зустрічаємо зорю!

Саме тому, що знов і знов я на стіні її малюю!

Саме тому, чому і я не знаю сам!

Я за ранок цей, я за ранок цей, все віддам!

(Тартак,“На даху”)

IV

День почався класно, якщо не враховувати того, що ми були трохи невиспаними. Списавши домашню з алгебри з Нету, ми зрозуміли, що запізнюємось в гімназію. Лео це швидко виправив, викликавши таксі. В 8 ми вже їхали в Skoda Fabia в напрямку гімназії.

- На котру годину party? – раптом спитав я.

- Початок о 22.00 – неохоче відповів Лео.

- Хм, а де мені вбити час до 22.00?

- Ну, скажи своїм, що заночуєш в мене.

- Напевне так і скажу, якщо нічого кращого не придумаю.

Зі швидкістю світла пролітають уроки. Сонце стоїть на самісінькій середині дня. Рівень води у річках піднімається. Сльота на дорогах заважає нормальному пересуванню. Сидячи на фізиці, ти бачиш неймовірний спокій, тишу, немов вся земля ось-ось має прокинутись до життя, адже через п’ять днів весна! Правду кажучи, я не люблю зиму, але хто мене питає? Ця зима була класною, ми багато бували в горах. Я навіть вже навчився нормально спускатись і не падати з сноуборда, ну, майже не падати…

Проспавши фактично всі уроки, ти з жахом усвідомлюєш, що в березні вже пробне, а в травні – справжнє ЗНО. Треба готуватись! Ага, тільки ще б книжки купити…

- Лео, скільки нас буде на party?

- Не знаю, десь до 10 чоловік…

- Круто. Котра година?

- 15.51.

- Значить десь в 20.00 чекай мене в себе, ОК?

- По рукам!

- О, а твоя мама не проти, щоб я прийшов?

- Що? Та вона завжди рада тебе бачити! Це ж не ти перекинув той вазон?

- Нє-є! Звісно не я! – це звучало вельми саркастично.

Попрощавшись, ми розійшлись по домах. Моя дорога до дому зі школи проходила через місце, яке я ненавидів – базар. Постійна штовханина, багато народу… А загалом інший кусок дороги мені подобався. На вулиці плюсова температура. Деякі представниці прекрасної половини людства одягли короткі спідниці – до нас іде весна!

- Мам, я сьогодні заночую у Лео.

- Чого? Ти що своєї хати не маєш? – “почалось…”

- Ми маємо спільний проект з зарубіжної по “Майстер і Маргарита”, якщо хочеш, він заночує у нас?

- Ні, ні,ні! Іди до нього, тільки до школи не забудь завтра прийти, Майстер!

- Хто?Та щоб я не прийшов до школи!!!Добре…

- До речі, ти маєш книжки на ЗНО?

- О, я якраз хотів тобі нагадати…

- 100 стане?

- Я думаю з 200 лишиться здача, щоб класно провести вечір.

- Ну та ясно…Ось, тільки не напивайтесь сильно!

- Мам, нам нема 18, хто нам продасть алкоголь? – “а це було дійсно саркастично!”

- Ой,ой,ой. Гаразд, іди, поки магазини відкриті!

- Па-па.

Купляти книжки я любив, особливо якісь новітні. Зайшовши в перший-ліпший книжковий магазин, я подав список необхідної літератури, а ще через 20 хвилин я вже їхав додому з кульком макулатури.

Ось і 20.00, треба йти… “так, це готичне party, треба одягти щось чорне.” Чорні джинси, шузи, чорна сорочка і пальто задовільнили мою потребу.

- Хто там? – почувся жіночий голос з квартири №92.

- П.Софія, це Володя. – Його мама вже повернулась.

- Привіт. Лео тільки що вийшов у магазин. Проходь. Будеш каву?

- Так.

Я зайшов до великої вітальні і включив його телевізор. “Сьогодні над Івано-Франківськом пролетіла нікому не відома комета. Свідки стверджують, що вона впала десь на території нашого міста. Вчені поки що, не дали жодних коментарів .” – почулося з голубого екрану великої плазми Samsung. “Знову НЛО” – подумав я. В цей час до кімнати ввійшла п. Софія, яка в своєму домашньому халаті нагадувала Сару Джесіку Паркер з фільму “Секс і місто”.

- Ось, - вона поставила каву, - Володя, клацни будь ласка на MTV, там зараз програма класна має бути.

Зробивши ковток кави, я задовольнив її прохання. Ще через хвилину я почув, як відкрилися двері. Лео зайшов в елегантному пальто, повністю чорному костюмі з жовтою бутилкою шампанського в руках.

- Ого, Лео, навіть краватка?! – дійсно вражено спитала його мама.

- З якого приводу гуляєм? – спитав я.

- Вова, не прикидайся, добре… - “Нє, ну то ли я дурак то ли лыжи не едут?” – подумав я.

- Надіюсь, ти не сказав моїй прекрасній мамі, куди я пішов? – якось награно спитав Лео.

- Ні, звісно ні! – “добре, що я розумію його з півслова!”

- Дорога мамо! – звернувся він до мами.

- Шановна п. Софіє! – підтримав його я.

- Ми вітаємо тебе з твоїм маленьким ювілеєм. Ти не дивись, що в паспорті написано 35, тобі завжди буде 18!

- Так, залишайтесь такою прекрасною завжди і живіть ще довго-довго!

- Ой, як приємно! Я думала, що ви забули…Володя прийшов такий серйозний…Ну ви й артисти. – п. Софія так розсміялась, що й сльозу пустила.

- Мамо, ми тут з Вовою скинулись і купили тобі невеличкий подарунок. - Лео простягнув маленький пакетик. Вона дістала звідти новенький I-Phone з рожевим корпусом.

- Вау! Ви мої золоті! Дайте я вас поцілую!

Випивши шампанського, ми зібрались йти.

- Мам, до тебе точно подружки прийдуть?

- Так. Інакше, Лео, я б тебе нікуди не відпустила!

- О, мам, замов нам таксі, бо нам трохи далеко їхати…

- Сьогодні можеш взяти машину!

- Ого, круто! Дякую, мам! Я тебе люблю! Гарно повеселися! – поцілувавши її в щоку, Лео і я покинули його квартиру і побігли на стоянку.

BMW X1 на всіх парах нісся мокрими вулицями нашого міста. Я не став питати Лео, де він взяв рожевий корпус до айфона і ми мовчки їхали в напрямку міського цвинтаря. “ Тільки щоб ДАЇ-шників не було ” – думав я.

Міський цвинтар був на самій окраїні міста. Коли ми під’їхали, побачили білий Porsche Cayenne і три постаті біля нього.

- О, ви вже приїхали. Вітаю, я – Алессандро. – на вид йому десь 23-25 років. Високий, зі спортивною структурою тіла, в довгому чорному плащі, з довгим чорним волоссям і в чорному капелюсі він нагадував головного героя з фільму “Van Helsing” .

- Я Ендрю. Дякую, що прийшли! – представився хлопець з емівською зачіскою нашого зросту.

- Мене звати Майя. – повідомила симпатична рудоволоса дівчина. Вона лівою рукою тримала руку Алессандро, а праву простягнула нам.

“А вони дійсно круто виглядають” – промайнуло в голові.

- Я Лео, а це – мій друг Вова. Вже всі в зборі?

- Ні, ми ще чекаємо на Крістіну і Мері. Вони вже близько. Це ваше BMW?

- Так, моє.

- Добре. О, а ось і вони.

До нас під’їхав червоний автомобіль Ford Escord з табличкою “TAXI”. З нього, спершу, вийшла невеличка блондинка в чорному пальто, джинсах і високих чоботах. Вона підбігла до Алессандро і, обнявши його, поцілувала в щоку. Так само вона зробила з Ендрю і Майею.

- Привіт, хлопці-незнайомці. Мене звати Крістіна!

- Я Лео.

- Я Вова. Радий знайомству.

- Взаїмно.

- А де Мері? – спитав Алессандро.

- Розраховується з шофером.

- Надіюсь не натурою?! – сказала Майя і всі усміхнулися.

- О, а ось і вона! – сказав Ендрю.

До нас наближалась красива брюнетка в чорному платті, коротенькому пальто і ефектному шарфику навколо шиї. На її голові елегантно лежав чорний берет, а в руках вона тримала бутилку червоного вина. Привітавшись з усіма, подібно як Крістіна, вона підійшла до нас.

- Привіт, я Мері.

- Я Вова.

Настала тиша. Лео стояв, як вкопаний в землю. “Що з ним?”

- А це – Лео. – представив його я.

- Добре, - сказав Алессандро, - всі є. Крістіна і Майя, візьміть бокали, треба починати. Йдем! – звернувся він до нас.

Всі почали заходити на цвинтар.

- Лео, що з тобою? – намагався достукатись до нього я.

- Все нормально. Просто ця Мері нагадала мені дєвушку з мого сну про Нью-Йорк і річку, ну помниш, я тобі розказував.

- Так, буває, йдем!

Ми зайшли на цвинтар. Знаєте, це не так страшно, як у фільмах-жахів. Все залежить від настрою, а він в нас був дуже і дуже класний!

Сильний вітер виє в свої труби. Голі дерева прикрашені великими, чорними, воронами. Всі вони дивляться на нас своїми глибокими бездонними очима. Великі ворони в унісон з вітром грають вічний “Requiem” Mozart-а. За нами спостерігали сотні очей з світлин надгробків. Звертаючи з однієї стежки на іншу, ми йдемо долями сотень людей.

Місце, яке обрав Алессандро, було нове. Тут ще не було жодного похорону. Великий склеп був порожній, а на ньому вже були розставленні каремати, свічки і термос з кавою. Готичне open air party починається!

- Ну що ж, почнемо! Майя, роздай всім бокали, Мері, дай мені вино.

Алессандро почав підходити до кожного, наливаючи в бокали червоне вино. Він при цьому говорив:

- Ніде не задумуєшся про вартість життя, як тут! Сьогодні ми п’ємо біля новенького склепу, де ще нікого не ховали, а ось, - він показав на свіже могилу з дерев’яним хрестом і багатьма похоронними вінками. – ось ця людина, ще тиждень тому не думала, що не зустріне весну. Не варто думати, що життя залежить від нас, бо якщо б це було так, то цей чоловік, як і сотні інших, тут похованих, ще б жили. Друзі, є сила, яка дала поштовх нашому життю, але прийде час і ми, по інерції, самі прийдемо до Нього. Хто зна, а, може, на наступне fullmoon - party я, або ти, чи ти лежатимемо в цьому склепі? То ж не марнуймо наші дані дні, бо час короткий і я не знаю, чи переживу цю party. Пам’ятаймо, що ми не раби, ми є вільні, то ж давайте жити так, щоб той, хто дав нам життя, колись не сказав: “Я жалію, що дав тобі можливість жити!” За ще один прожитий місяць, за fullmoon – party! Хай буде свято!

В цю мить Ендрю запалив усі свічки. Тільки тепер я побачив, що вони виставленні у вигляді готичної букви L.

- Лео, Вова, ми раді, що ви з нами! В цей вечір ми п’ємо за вас! Лео, скажи щось.

- Щось… - всі знову засміялись.

- Ні, якесь слово, а краще тост!

- Ну, я не професіонал в тостах, але щоб підтримати розмову про життя, скажу один приклад з біології. Десь в Китаї, якщо я не помиляюсь, є один вид метеликів, весь цикл життя яких триває один день, 24 години. За цей час він має встигнути зробити все. Тож вип’ємо за те, щоб ми все встигнули зробити у житті! Як казав філософ: “Живи кожен день так, ніби він для тебе останній!” То ж Memento mori і до дна!

- До дна! – повторили всі.

“І звідки він таке знає?” – здивувався я.

- Ну що ж, - сказав Алессандро, - пора продовжувати party в мене дома, бо тут стає холоднувато. Я, Майя, Ендрю і Крістіна їдемо в моєму Cayenne – і, Лео і Вова, візьмете до себе Мері, ОК?

- No problem! – жваво відповів Лео.

Ми швиденько зібрались, бо померзли. Через 5 хвилин ми вже їхали в місто.

- Ти місцева, Мері? – спитав у дівчини Лео.

- Частково. Моя мама з Франківська, а тато з Парижа.

- Ого, а я думав, що це не твоє ім’я.

- А Лео – хіба твоє?

- Та, ось паспорт, please. – Лео простягнув їй розгорнутий паспорт.

- Навіть так! Lionel Alexandro de Luka – 19.VI.1992.Ах, ти старший від мене на півроку! – в машині знову залунав сміх. – Де вчитесь?

- В 1-й гімназії.

- О, то ви мудрі…

- А хіба по нас не скажеш? – спитав я.

- Та ні, ну…Промова Лео мені сподобалась.

- Знаєш, Мері, а ти одна з небагатьох, кому я не збрехав про зміну імені у паспорті!

- Та? Цікаво…Може, це тому, що в мене теж абсолютно не українські дані у такій брошурі?

- Напевно…О, ми приїхали!

Дім Алессандро являв собою великий особняк біля в’їзду у місто. Всередині було затишно, все зроблено зі смаком. Ми розмістилися у вітальні біля каміна. Зазвучав сумнечий The Rasmus “October & April”, принесли Martini і party на хаті почалося.

V

Бездонну темряву несміливих юнацьких снів порушують незнайомі голоси і яскраве світло. Сильний головний біль здавлює судини головного мозку. Шалена спрага опанувала рот.

- Вова, вставай! Вова…

“Щоб їм…”

- Та встаю я, встаю…

Яскраве світло разить мої зіниці. Шість пар очей уважно спостерігають за мною. Невідома рука простягає бутилку з написом “Моршинська”.

- Дякую…

Я намагаюсь віднайти свою побілку і подивитись на годину, але Лео випередив мене.

- 08.02 – в нас 28 хвилин, щоб доїхати.

- Їсти будеш? – спитала Майя.

- Кава є?

- Ось, - переді мною клякнула Мері. Її обличчя не було таке ясне як вчора, а очі, які вночі здалися мені голубими, зараз виглядали темно-карими.

Випивши кави, я знайшов свій піджак і був готовий їхати.

- Лео, Вова, дякуємо за приємно проведений час. З нетерпінням чекатимемо вас на березневому fullmoon- party. Хай щастить! – попрощався Алессандро.

- Дякуємо вам за все! Зустрінемось! – подякував Лео.

- Пака! – ледве видавив з себе я.

Свіже повітря великою кількістю оксигену п’янить мою п’яну голову. Блакитне небо вкрите багатьма попелистими хмарами. З даху будинку стікають крапельки снігу.

- Лео, - почулось заду, коли ми сідали в машину. – ти забув телефон.

- О, дякую, Мері!

Мабуть важко уявити подив вчителів і учнів, коли вони побачили двох сімнадцятирічних хлопців, які виходять з чорного BMW X1.

“Мажори, мажори” – чулось звідусіль. Проте в нас не було сил щось комусь відповідати.

Нам дуже повезло, адже ми пішли на уроки без жодних книг і зошитів, але і у вчителів не було настрою робити «ізбієніє младенца». Два перші уроки я спав, а Лео тільки те і робив, що штовхав мене,при початку перерв.

- Вова, що ти думаєш про Мері? – раптом спитав мене він на 3 уроці.

- Яка Мері? А, Мері… та не знаю, дивна вона якась. Я не знаю, що, але щось її відрізняло від тих готів.

- Ти тоже це помітив?

- Але вона дуже уважна, розумна і вельми симпатична!

- З 10 скільки?

- 9 з половиною!

- Лука, що смішного? – перебила нас вчителька історії.

- Я в захваті від того, що Ізраїль так легко виграв Триденну війну і ділюсь цією радістю з своїм другом!

- Я за вас рада…

- А я за Ізраїль! – клас вибухнув сміхом.

- Тихо, тихо! Продовжуємо…

- Вова, заціни. Вона прислала мені sms-ку.

- Та ну?

“Лео, Вова, як ви? Все нормально? - Мері”.

- Слух, Лео, запроси її кудись погуляти!

- Ай, я щось не хочу…А якщо відмовить?

- Тобі? Тобі хоч одна дівчина колись відмовляла?

- Та, ніби, ні…Але вона якась не така як всі…Вона я не знаю. Ну що я їй напишу? “Ти не хочеш піти зі мною на каву?”

- Лео, дівчині не задають питань! – раптом встряла в нашу розмову Марта – однокласниця з сусідньої парти. – Що? Можна було тихше говорити!

- Вона права, дай мені свій телефон.

- Вова, ти маєш мій телефон.

- Нє, трубку, дай сюди! – Я забрав у нього його I-Phone і зайшов в sms.

“Дякую, ми класно! Мері, я після школи хотів би десь випити кави і т.д. давай сходимо разом?”

- Я тебе вб’ю!

- Ні, ти скажеш мені “Дякую!”. Спорим на пиво, що вона погодиться?

- Спорим!

Відповідь від Мері прийшла аж на перерві.

“Що означає т.д.?” – Лео сприйняв це з великим сміхом.

“Т.д. означає пообідати. Я знаю класне кафе. То ти прийдеш?”

“Я не знаю… Яке кафе?”

““Хрущ на вежі””.

“Я не знаю де це…”

- Вона ламається, значить не піде! З тебе пиво, Вова!

- Дай телефон!

“Мері, напиши свій адрес, я за тобою під’їду.”

- Мене мама вб’є!

- Нє, вона зрозуміє.

“Микитинецька 42, коли тебе чекати?”

“ В районі 15.00. Дякую!”

- З тебе пиво!

- Завтра.

Ось так закінчився наш ще один навчальний день. Після школи Лео підвіз мене, а сам поїхав до Мері. Я, пообідавши, вирішив відкрити книжки для ЗНО.

“Так, Микитинецька 40, значить там 41, а це – 42! Ого, не погано!” – Лео подзвонив у дзвінок.

- Хто там? – почувся дзвінкий голос.

- Та це я. Лео…

- Одну хвилину.

Мері відчинила двері і у Лео відвисла щелепа. Дівчина стояла перед ним у голубому платті, білому пальто, голубому шарфику і шапочці, яка надавала її чорним кучерям ще більше об’єму. Її яскраво-голубі очі сяяли великою радістю.

- Я тільки сумочку візьму і все.

- Та добре, я почекаю.

Мері зайшла в дім.

“Вона точно мені снилась, або я сходжу з розуму!”

- Ну що ж можна йти! – радісно сказала Мері і взяла Лео під руку.

- Ти мала на увазі, можна їхати! – Лео відкрив передню чорну дверку.

Так почалось їхнє перше побачення.

VI

“Хрущ на вежі” – було дуже затишне арт-кафе. Лео і я часто там засідали, ми, навіть, встигли познайомитись з декількома офіціантками. Маленькі столики, цікаві експозиції і незрівнянний вид на місто, панорама якого вразить любого.

Дивлячись у кругле вікно, ти спостерігаєш ввесь рух життя міста. Інколи важко зрозуміти людей, коли вони великими, безликими, сірими масами ходять туди-сюди, щось шукаючи. Вони дбають про власний маленький світ – свою сім’ю, щоб все там було чудово… І так з дня у день течія сірих буднів несе їхні піщинки часу у невідомість. З висоти пташиного польоту вся ця метушня нагадує мурашник, де кожна мурашка хоче скочити вище іншої. Залишок Союзу – однотипність – не сприймає новаторства, консервує і зазубрює все, що чує по TV, щоб жити за зразком типового українця середнього класу XXI століття. Відтак, піщинка за піщинкою, хвилина за хвилиною проходять дні, місяці, роки, а сіра маса сірих вулиць сірого міста великою течією пливе у невідомість, у вічність…

- Що будете замовляти? – звернулась до Лео і Мері офіціантка Наталя.

- А що у вас є на десерт?

- Десерт? – здивовано спитала офіціантка.

- Так.

- Сьогодні є млинці политі шоколадом, торт “Гірка”…

- Чудово, мені млинці і ананасовий сік. Дякую.

- А мені каву і попільничку. – спокійно сказав Лео.

Коли офіціантка відійшла, Лео заговорив:

- Зазвичай десерт їдять в кінці.

- Так, але в мене нема гарантій, що я доживу до нього. Дай мені таку гарантію і я замовлю його в кінці. Поклянись своєю безсмертною душею!

- Ого, навіть так… Ну в мене просто нема слів… Смачного! – сказавши це, Лео закурив цигарку, змішуючи отруйний оксисен з кавою.

- Лео, а ти зміг би не курити?

- Прямо зараз?

- Так.

- Я постараюсь. – зробивши ще вдох, він загасив цигарку.

Мері спокійно їла млинці, а Лео уважно вивчав її поглядом лікаря.

- Лео, хочеш?

- Якщо б я хотів, я б замовив.

- Егей, та скуштуй! – вона, фактично, насильно запхала йому ложечку в рот. – Ну як?

- Непогано!

Офіціантка уважно спостерігала за парочкою і, як тільки Мері справилась з млинцями, швиденько підійшла до столика.

- Щось ще?

- Так, мені, будь ласка, грецький салат, картопля – фрі і “Хруща”, а, і стакан соку. – зробив замовлення Лео.

- Який сік? – спитала Наталя.

- Виноградний.

- А вам що?

- Я обмежусь грецьким салатом і ще склянкою соку.

Офіціантка відійшла.

- Мері, скільки тобі років?

- Дівчат не ввічливо про таке питати!

- Облиш, я серйозно.

- 17.

- Коли буде 18?

- В грудні, 25-го.

- Ого, на саме Різдво!

- Ти знаєш, що таке Різдво?

- Ну та, я постійно на Різдво лечу в Санта-Фе, до дідуся й бабусі

- Ні, я про культ свята. Як ти ставишся до релігії?

- Релігія? – це було неочікуване питання. - Ну я думаю, кожна релігія має право на існування. Це як політична партія, яка пропагує щось своє, але в результаті, я думаю, всі релігії приводять до чогось одного. Це як їхати з Пасічної до Центру: ти можеш приїхати на таксі, можеш сісти на бус, а можеш пройтись пішки – все одно ти прийдеш в Центр.

- Коли ти був востаннє в церкві?

- Ого, - Лео розгублено засміявся, - та не пам’ятаю. Я думаю, старим треба ходити до церкви, щоб могти комусь розповідати свої нецікаві історії. Коли я буду старим, я, напевно, ходитиму до церкви.

- А якщо ти помреш молодим?

- Значить, я приїду до Центру, розмазаним на лобовому вікні автобуса, як комашка!

Вони обоє засміялися і Мері продовжила серію питань.

- Якщо я скажу, що відвідую церкву декілька разів на тиждень, ти сміятимешся?

- Та ні, ну хіба що трохи… Мері, мені все одно, і то все одно як все одно на церкву. Мені подобаєшся ти, і якщо ти ходиш до церкви, я поважаю твоє прагнення до вдосконалення. Ходи собі на здоров’я!

- Куди ти хочеш поступати?

- Та я ще не знаю, мабуть, в Штати, а що?

- Та просто, цікаво.

- А ти?

- Я,я…я навчатимусь в Франції.

- Ясно…

- Наталя, можна рахунок? – вернувся Лео до офіціантки. Вона принесла чек і він залишив одну куп’юру з фотографією Т.Г.Шевченка. – Що ж , вже 17.32 до дому, чи ще погуляємо? – спитав він у Мері.

- Я б ще погуляла.

Вони вийшли з кафе і направились до машини.

- Куди підемо? – спитала Мері.

- Поїдемо на нашу з Вовою точку!

BMW X1 направився в Пасічну.

- Лео, а якщо б я попросила тебе піти зі мною на Службу Божу, ти б погодився? – раптом спитала Мері.

- Ого, та навіть не знаю…Можливо…

Вони вийшли з машини і піднялись на дамбу. Ще через хвилину вони сиділи на карематі, який Лео взяв з машини, і дивились як сильна течія каламутної води плила у далечінь.

- Отже тебе можна чекати в неділю?

- Вову можна взяти?

- Звичайно, а потім можна піти до мене. Буде весело.

- А скільки часу йтиме ця Служба?

- Десь годину…

- Добре, можна вистояти…

Далі запанувала тиша. Мері сперла свою голову на коліно Лео. Його руки пестили її ніжні кучері. Проміння західного сонця освітлювало їхні обличчя. Шум річки коливався у їхніх вухах. І, хоч за календарем ще була зима, серця їхні дихали весною. Легенький вітерець розвіював їхнє волосся, а “спідометр” романтики зашкалював.

- Котра година? – спитала Мері з закритими очима.

- 18.27 – відповів Лео, подивившись на телефон.

- Що ж, мабуть, пора розходитись…

- Добре, ти додому?

- Так.

Вони знову зійшли до машини і поїхали до Меріного дому. Дівчина знайшла якийсь диск і включила його.

- Apocalyptica?

- Та…

- Я також їх часто слухаю.

Під “Faraway” вони поїхали до Микитинецької 42. Чорне Х1 зупинилось. Лео вийшов і поспішив відкрити двері дівчині.

- Ну, дякую за приємно проведений час. Сподіваюсь ми ще зустрінемось! – такі моменти Лео не любив. Він ніколи не вмів когось про щось просити, чи гарно дякувати, чи вибачатись. Це, просто, було не його.

- Звичайно, ми побачимось у неділю в церкві. Я тобі напишу адрес і годину.

Далі настала мертва тиша. Лео вдивлявся в її небесно-блакитні очі, які, здавалося, поглинали його. Зазвичай, в такі моменти Лео нахилявся і цілував дівчину, або дівчина сама вішалась йому на шию і пристрасно цілувала його. Проте до Мері він якось по-іншому ставився. Щось, якась невідома сила, не дозволяла йому зробити так, як завжди.

- Добре, я, мабуть, піду… - промовила Мері.

- Та… - Лео розвернувся, але потім знову повернувся до дівчини і втопився в її очах. Цього разу його внутрішнє Его рвалося з усіх ланців. Воно взяло своє і Лео легенько нахилився.

- Ні-ні, вибач, я ніколи не цілуюсь на 1-у побаченні. Таке – собі правило, вибач…

Лео зніяковів. До цього йому ніколи не відмовляли…

- А як на рахунок десерту? Що, якщо я не доживу до 2-го побачення?

- Значить ти приїдеш на лобовому вікні автобуса до Ценру.

Вони засміялись і Мері, трошки ставши на пальчики, поцілувала його. Легеньке весняне віяння, літній морський бриз повіяв у лице хлопця. Ніжно-рожеві губи дівчини зійшлися в унісон з губами Лео. Цей поцілунок він не забуде ніколи.

VII

Ранкове блакитне небо де-не-де вкрили хмари. Сонце з кожним днем дає все більше і більше тепла. Ні вулиці нульова температура. Болото, змішане з минулорічною травою, терпить людське пересування. Вершки багатоповерхівок освітлює зірка на ім’я Сонце. Пташки радо вітають новий день – день відпочинку – неділю.

“Доброго ранку! Ти не забув про Службу Божу? Незалежності 181, початок о 12.00. Не забудь Вову і вибач, що розбудила. Мері .” – прочитав Лео сонними очима.

Я читав історію, коли моя nokia заграла “No education”.

- Алло.

- Здоров, ти не спиш?

- Нє, я історію вчу…

- Ого! Короче, ти підеш зі мною?

- А ти думаєш я можу таке пропустити? На котру?

- На 12. Я в половині по тебе заїду.

- Давай.

Я допив каву і пішов у душ.

- Лео, ти куди так рано? Сьогодні ж неділя…

- До церкви, мамо…

- До церкви? Ого, хто вона?

- Дівчина.

- Я зрозуміла, що не хлопець. Надіюсь, це не якась сектантка!

- Ні, вона католичка. То можеш поїхати зі мною.

- Якось іншим разом. Я маю деякі справи по роботі.

- Як хочеш…Я машину візьму.

- Бери. Каву будеш?

- Ні, я вже йду.

- Щасливо, а і помолись за мене! – п. Софія усміхнулась.

- Без проблем. – Лео закрив двері.

Коли в мій двір заїхала чорна BMW, я чекав її.

- Здоров.

- Привіт, як настрій? – поцікавився Лео.

- Бувало й краще…

Ми приїхали до потрібної церкви. Мері, в оточенні інших дівчат, чекала нас на подвір’ї.

Це була церква чоловічого монастиря Василіянського Чину. Ззовні вона була жовтого кольору. В небо дивилися сім чорних куполів. На подвір’ї вже було багато людей, які молилися біля Розп’яття і скульптури Богородиці.

- Привіт, Мері. – привітався з дівчиною Лео.

- Потрібно казати: “Слава Ісусу Христу!” – поправила його Мері і поцілувала в щоку. – О, і Володя є!

- Я також радий тебе бачити.

- Давайте, ходімо в середину, скоро почнеться Служба.

Ми зайшли в середину храму. Це було щось неймовірне! Зліва була намальована красива ікона Христа і загубленої овечки, яку він витягає з тернини. В очі одразу ж кидається великий дерев’яний іконостас. Такого красивого я ще не бачив, та й де я міг бачити? Вся церква розмальована іконами з Біблійних епізодів. Багато світла і ангельський спів хору створювали незабутню обстановку. Ми пройшли, майже, наперед.

Відкрились центральні ворота. Молодий священик обкадив престіл, людей і розпочав Службу Божу. Я і Лео стояли у великому потрясінні. Багато дітей сиділи і клячали на підвищенні. Церква вщент була заповнена людьми. Лиця вірних були звернені до престолу, де священик приносив жертву Христа.

Мері взяла Лео за руку. Вся вона, немов витала в повітрі. Лице її стало, як сонце і вона передавала це світло моєму другу. Лео стояв, як загіпнотизований. Він дивився вперед і, здавалося, не дихав. Важко сказати, про що він думав.

Священик прочитав притчу про Блудного Сина. Чи був це збіг обставин чи просто доля?

- Приємно бачити стільки молоді у нашому храмі, - почав проповідь священик. – Сьогодні ви чули притчу про Блудного сина. Цим Сином, дорогі мої, є кожний з нас. Ця притча вчить про велику батьківську любов отця до нас. Задумаймось, хто ми такі, щоб своїми гріхами дразнити нашого Сотворителя? “дай мені мою частку!” – каже дрібна мурашка, глина, до того, хто дав їй життя. Бог в одну мить знищив Содом і Гомору, наслав страшний потоп на Землю і терпить вибрики пороху! Чому? Бо він нас любить! Якщо б на цілій Землі зостався тільки один екземпляр Біблії, ба, навіть, один стирок з Іванового послання: “Бог є любов!” – суть Біблії збереглась би! Отож сьогодні задумаймось, чи маємо ми право ображати того, хто нас так сильно любить? Чи будемо ми людьми, коли на таку палку любов відповідатимемо гріхами? Слава Ісусу Христу!

Священик став на своє місце і продовжив відправляти Службу Божу. Його слова ще довго бриніли в наших вухах. Далі пішла основна частина Літургії, вірні клякнули. Клякнув і я з Лео. Мері продовжувала тримати його за руку і відпустила тільки тоді, коли пішла до Святого причастя. Година двадцять пролетіли непомітно.

По закінченню Служби Божої ми знову вийшли на церковне подвір’я. В той час, як Мері знайомила нас з усіма своїми друзями, до нас підійшла ще одна її подруга.

- Привіт, я – Аня, - привіталась з нами невеличка дівчина з світлим волоссям. У неї були красиві голубі очі.

- Я – Лео.

- А я – Володя. – вона простягнула до мене свою мініатюрну ручку і я її потиснув. Так я зустрівся з нею вперше, але до неї я ще повернусь…

Ми вийшли на стоянку, Лео підійшов до смітника і викинув новеньку пачку Danhill – так ми кинули курити.

Сівши в чорне BMW, ми поїхали до Меріного дому. Варто сказати, що Лео став сам на себе не схожий. Щось у ньому помінялось і я це добре відчував.

Зайшовши в красивий особняк, ми сіли у вітальні. Мері пішла на кухню робити каву. Стіни її будинку були прикрашенні іконами. А ще у неї було багато, дуже багато вазонів.

- Лео, з тобою все нормально? – спитав я.

- Та. Я трохи задумався, але все чудово!

Ми пройшлися по будинку, потім зайшли до Меріної кімнати. Її кімната майже вся була у вазонах. Над ліжком висіла ікона Богородиці, а навпроти – ікона Христа, де з його серця виходять два промені. Біля ліжка стояла маленька тумбочка з настільною лампою, а на тумбочці розгорнута книжка Паоло Коельо “Алхімік”.

- Я також його читав… - зізнався Лео.

- І як? – поцікавилась Мері.

- Дуже подібна до “Маленького Принца” Екзюпері.

- Та? Значить мені сподобається!

Взявши каву ми сіли на диван у вітальні, а Мері включила домашній кінотеатр.

- Що будемо дивитись? – запитав я.

- “Slumdog Millionaire”. Вчора купила диск, кажуть, класний фільм.

З голубого екрану пішло зображення. Це історія вісімнадцятирічного сироти Джамаля Маліка, що зростав у найбідніших нетрях Індії, який потрапив на телешоу «Хто хоче стати мільйонером». Джамаль лише за крок від виграшу у 20 мільйонів рупій, але його заарештовують за підозрою у шахрайстві. Звідки хлопець, що виріс на вулиці, може знати так багато? На допиті у поліції Джамаль розповідає сумну історію свого життя: про пережиті разом з братом пригоди, про сутички з місцевими бандами, про свою трагічну любов. Кожний розділ особистої історії дивним чином дав йому відповіді на питання телевікторини. Коли гру відновлять, інспектору поліції і шістдесятьом мільйонам глядачів захочеться з'ясувати відповідь тільки на одне питання: навіщо цей юнак, без явного прагнення до багатства, вирішив взяти участь у телепрограмі? Фільм – шедевр, не даремно йому вручили Оскар!

- Котра година? – запитав я.

- 18.22 – відповів Лео.

- Пора йти… Завтра понеділок. – простогнав я.

Ми зібрались на виході.

- Вова, почекай коло машини. – поросив Лео.

- Добре. Мері, дякую за приємно проведений час!

- І тобі дякую. Пака!

Обнявши її, я вийшов.

- Як тобі Служба Божа?

- Трохи не така, на якій я був у Санта-Фе, але мені сподобалось. На другий тиждень я знову прийду!

- Ура! Мабуть, ти римо-католик, тому у вас трохи інша відправа, але суть одна – жертва Божого Сина з любові до людини.

- А ти хто?

- Я тоже католичка, тільки греко, тобто інший,Східний обряд, от і все.

- В Неті про це є?

- Wikipedia має про це щось мати.

- Cool, я сьогодні пошукаю. До завтра?

- На 15.00?

- Ні, в мене 8 уроків, давай на 16.30.

- Добре! – Мері підійшла до нього і Лео її поцілував.

Потім він вийшов і ми поїхали по домам.

VIII

Піщинки нашого часу відходили у минуле. Стрілка годинника рухалась швидше і швидше. День за днем, і прийшла весна. Я почав серйозно готуватися до незалежного оцінювання, навіть репетитора найняв. З горем пополам, я здав пробне Тестування…

Дерева почали вкриватися молодими листочками, на деяких почали з’являтися квіточки. Сонце з кожним днем давало все більше і більше тепла. Ми знову витягнули літній гардероб і почали ходити в футболках.

Лео і Мері продовжували щасливо зустрічатись. Ми регулярно відвідували Службу Божу – це стало нашою ще однією спільною справою. Лео дуже змінився у кращу сторону. Ми абсолютно не курили і обмежувались 2-3 пляшками пива в тиждень. Він таки переконав свою маму і на Великдень вона поїхала з ним до церкви. Там вона і познайомилась з Мері. Забув додати, я став зустрічатись з тою дівчиною – Анею, що був познайомився коло церкви. В нас з’явилося багато спільних товаришів. Життя кардинально помінялося з появою Мері. Тепер у нас заповнилася та частина життя, яку ми заливали алкоголем і закурювали цигарками.

У школі також помітили зміну нашого стилю життя. Ми стали більш відкритими. Однокласники могли тепер вільніше з нами спілкуватися. Ми більше не ходили на fullmoon – party, бо вважали, що порушимо клятву щодо 2-3 пляшок пива в тиждень. Життя продовжувало пливти своєю течією, але ми почали впевненіше себе в ній почувати.

На початку травня ми навіть зіграли в одній церковній виставі, присвячену Дню матері. Потім ми познайомились з деякими священиками і вони не марнували нагоди в черговий раз нас чомусь навчити.

У школі почався період активної підготовки до випускного. Лео запросив на випускний Марту, а я – Лесю. Потім ми взяли солідну суму грошей у наших батьків і пішли шукати костюми на випускний.

- Йдемо в VD ONE, там непоганий вибір і ціни нормальні! – запропонував Лео.

- Йдем.

Нашими порадницями були Мері і Аня, які помогли нам вибрати нормальні костюми.

Лео вирішив купити чорні штани, чорну камізельку і чорну сорочку, а піджак і краватку захотів білу.

Я захотів, щоб мій костюм доповнював Лео і купив білі штани, камізельку і сорочку, а піджак і краватку купив чорну.

- Ну як ми виглядаємо?

- Шикарно! Жаль, що ми не ваші однокласниці!

Коли підготовку було закінчено, ми пішли на піцу, щоб вбити час.

А час біг і біг, не стримуючи своєї руйнівної сили. Він біг до того самого рокового дня у нашому житті…

Природа у всій красі сіяла своєю життєдайною силою. Коли на душі весна – весна і у природі! Маленькі пташки щосили виспівують під нашими вікнами, ховаючись у розкішних зелених кронах великих дерев-красенів. Блакитне небо дозволяло собою милуватися усім охочим. На річці почали з’являтися перші сміливці, які починали купальний сезон.

Сонечко було ласкаве і нікого не палило. Кришталево-чиста вода сіяла великою радістю, приймаючи все більше і більше людей.

ІХ

- Вова…

- Та. Щось сталось, Лео? – здивовано-сонно спитав я.

- Вова… Мері щось погано… Короче, мене в школі не буде, якщо що – прикриєш.

- Без проблем, а… - пішли гудки. Я допив каву і намагався зберігати спокій.

Сірі хмари повністю окупували неба, ніде не пропускаючи промінчика сонця. Природа завмерла… Світ, немов затамував подих в очікуванні чогось… На небо збігалось все більше і більше темних,як ніч, хмар, мабуть, буде дощ.

Чорне BMW X1летіло вулицями міста. Лео вперше їхав з такою швидкістю, явно порушуючи правила. На його обличчі виступили краплинки поту. Серце відчувало щось недобре, але розум намагався діяти тверезо. Щоб ні про що не думати, він включив свій улюблений диск. На дисплеї появилось “No one” саундтрек з фільму “A walk to remember”. Врешті машина заїхала на подвір’я Микитенецької 42. Лео вибіг з машини, на хочу включаючи сигналізацію. Він різко відкрив двері будинку.

Порожні коридори похмуро дивились на гостя. Великі вазони, які постійно сіяли радістю, сьогодні стояли сумно. Лео швидко зайшов до кімнати Мері.

“Невже нікого з її батьків нема?” – здивовано думав він.

Дівчина покірно лежала у ліжку і дивилась на ікону Христа з двома променями. Коли зайшов Лео, вона підвела до нього очі усміхнулась.

Лео підійшов до неї і легенько поцілував.

- Як ти? – спитав він.

- Скоро буде легше… - ледве сказала вона.

Запанувала тиша. Лео уважно подивився у її очі.

- Ти носиш лінзи?

- Ні, а що?

- Твої очі… Вони завжди були голубими, а сьогодні – темно-карі…

- Я знаю…це…флюоресценція… - Мері запиналась.

- Флюори…що?

- Не важливо…

- Чому?

- Лео, я…я маю тобі щось сказати. – почала дівчина.

- Почекай, що з тобою? Давай я викличу лікарів!

- Ні! В цьому нема потреби…

- Чому? Чому ти так говориш? – Лео нахилився до неї.

Його очі наповнились слізьми, але він знову опанував себе. Хлопець легенько гладив її ніжні кучері. Німа сцена тривала ще декілька хвилин.

- Пам’ятаєш свій тост на party? – раптом спитала Мері.

- Про китайського метелика?

- Та…

- Звісно.

- Так ось, Лео, це поможе тобі краще зрозуміти… Моє життя частково подібне до життя того метелика. Лео, я…

- Боже, Мері, в тебе вся простинь в крові! Повернись, де в тебе вата? Зараз, я тобі допоможу…Де…

- Лео! – перебила його Мері. – Лео, згадай свій сон про Нью-Йорк.

Лео стояв, як зомбований. Він, сівши коло неї, мовчки похитав голово.

- Звідки ти знаєш? Вова?

- Ні, Лео, почекай, не перебивай! Тобі дійсно снилась я. Лео, я не людина…я…я – твій Ангел!

- Що? – лице хлопця уподібнилось на великий знак питання.

- Ось. – Мері обернулась і Лео побачив на її спині дві доріжки крові.

- Пам’ятаєш свій сон? Він тобі приснився тоді, коли по новинах показали незаплановану комету над Івано-Франківськом. Коли, на наступний день, появилась я. Я, як той метелик, мала три місяці, щоб показати тобі Його любов. Тепер мій цикл життя підійшов до заходу і я маю знову повернутись до нього. Я виконала свою місію… Знаєш, я б хотіла пожити з тобою ще, але мені пора. Коли я знову зникну, скажеш всім, що повернулась у Париж… Лео, я дуже тебе люблю! Я чекатиму тебе в Ценрі! Він також тебе любить, тому і послав мене до тебе…

- Мері… - цього разу Лео не зумів стримати сліз. Він нахилився до неї і голосно заплакав. Дівчина зібрала останні сили, щоб обняти його.

- Ти і Володя – ви хороші хлопці, я мала лише вам це показати. Ви станете великими людьми. Через тебе спасеться багато людей і, перш за все, твій батько! – Лео заплакав ще голосніше. – “Живи кожен день так, ніби він для тебе останній!” – це твої слова, не марнуй життя! Я тебе люблю і вірю в тебе!

- Мері…

Кімнату опанувало неймовірне світло. Лео встав з ліжка і взяв Мері за руку. Дівчина закрила очі і її тіло піднялося в повітря. Велике світло огорнуло її. Лео відчув, що рука дівчини стала гаряча, але він не відпустив її.

- Лео, я завжди буду з тобою! – потужні фотони світла засліпили хлопця.

З двох ран на спині дівчини перестала текти кров. Тіло дівчини почало зникати, розкладаючись на маленькі зірочки. Врешті, в кімнаті відбувся великий спалах світла і знову все стало як було раніше.

Лео відкрив очі. Ліжко, на якому лежала дівчина, було застелене. Темно-зелені вазони тепер були ніжно-салатові. Він стояв на колінах, а на руці, якою він тримав руку Мері, висі золотий ланцюжок і хрестик. Хлопець підніс ближче до себе розп’яття. По інший бік розп’яття було щось написано. Він напружив зір: “Я завжди з тобою. Мері – 16.V.10.”

Лео підвівся і пішов до виходу. Сівши в машину, він надягнув на себе ланцюжок з розп’яттям. Потім дістав свій I-Phone, де вже було 24 пропущених дзвінка від абонента “Вова”.

- Алло…

- Це нормально? Що все це означає? Сьогодні неділя, а я тебе в школі відмазувати маю?!

- Розслабся…

- Ти будеш в церві?

- Я не знаю…

- Що?

- Та, я буду в церкві. Давай там і поговоримо.

Він кинув трубку, включив свій улюблений диск і під The Rasmus “October & April” чорне BMW X1 поїхало в напрямку вул. Незалежності 181.

Спершу я подумав, що Лео цілу суботу пив – такий у нього був вид. Цілу Службу він не видав ні слова. Сьогодні, чи не вперше, пішов до Сповіді і прийняв Святе Причастя. Я зробив так як і він. Коли Служба закінчилась, ми вийшли на церковне подвір’я.

Він стояв і тупо дивився мені в очі, але його погляд був десь далеко-далеко. До нас підходили люди і віталися, але Лео стояв,як вкопаний.

- Вова, привіт! Що з Лео? – спитала моя дівчина.

- Поки що не знаю. Анічка, ти не образишся, якщо ми погуляємо іншим разом?

- Та ні, я все розумію…Ви Мері не бачили?

Лео різко повернув голову у її сторону і уважно поглянув у її блакитні очі. Я взяв його під руку і вивів на стоянку.

- Може тепер ти зможеш мені хоч щось пояснити?

Він продовжував дивитись у далечінь і мовчати.

- Лео, я маю право знати, ти так не думаєш?

- Та, ти правий…Вибач, ось ключі, давай на нашу точку, я хочу випити…

Я мовчки взяв ключі і чорний Х1 поїхав в сторону Пасічної. Купивши в магазині пляшку Martini, два стаканчики і шоколадку, ми пішли на нашу стару-добру точку.

Лео відкрив Martini і налив мені в стакан, а потім почав пити з горла. Це була жахлива картина.

- Спокійно! – я вирвав від нього бутилу. Його повні сліз очі подивилися на мене. – Я уважно слухаю…

- Знаєш, вона була послана тільки тому, що Він мене любить! – він засміявся не своїм голосом. – Він мене любить! А мене хтось запитав: “Лео, як ти це переживеш?”; “Лео, чи тобі не буде важко?”. Він думає, що я нічого не відчуваю? Чи, може, три місяці – це надто мало, щоб відчувати в ній потребу?

Фактично, я нічого не розумів. Лео поводив себе не як п’яний, а як людина з психічним розладом. Я ніколи його таким не бачив. Я не знав, що маю робити, що сказати.

- Стоп! Стоп! Стоп! – закричав я, але він продовжував горланити, дивлячись на небо. Тоді я не витримав. Поставивши пляшку на землю, я щосили штовхнув його у річку (щастя, що там була глибина!). Лео з головою пірнув у холодну воду, адже якраз починав капати дощ. – Охолов?

Лео усміхнувся і вийшов на берег. Потім він витягнув свою sim- карточку з I-Phone і дав мені.

- З тебе I-Phone, а карточку потім віддаш!

Ми засміялись. Здається, до мене повернувся мій друг.

- Поїхали до мене, я все тобі розкажу, тільки купи пару кульків, не хочу замочити салон.

Ми знову засміялись і пішли на стоянку.

Поиск по сайту: