Культура еллінізму як одне з найголовніших досягнень

Особливості елліністичної культури.Процес культурного розвитку в період еллінізму проходив в нових умовах і мав значні особливості в порівнянні з попередніми часами. Ці нові умови створювались в розширеній окуймені, в тій частині земель де жила людина елліністичної епохи. Якщо до того людина відчувала себе перш за все жителем невеликого полісу в Греції абл сільської общини на Передньому Сході, то в епоху еллінізму посилилось переміщення і змішування населення.

Розширення оточуючого людину світу, знайомство з новими умовами життя і місцевими, часто дуже давніми, традиціями розширювали ментальний світогляд, розвивали творчі задатки кожної людини, створювали сприятливі умови для культурної творчості.В період еллінізму спостерігається подальший розвиток господарства, зростання суспільного і особистого багатства соціальних прошарків і окремих людей. Елліністичні суспільства мали добрі матеріальні здібності, частина яких могла бути витрачена на фінансування культури.Змінилася і роль держави в розвитку культури. Елліністичні монархи, маючи величезні матеріальні ресурси намагалися направити процес культурної творчості в потрібне їм русло, виділяючи значні кошти на це. Особливо вони намагалися перетворити столиці і свої резиденції на важливі культурні центри. Вони запрошують до себе видатних митців і вчених. Такі колективи були утворені в Антіохії, Пергамі, Сіракузах, Афінах та в інших містах. Але найбільший культурний потенціал був зосереджений в Александрії при царському дворі Птоломеїв.

Так засновник династії Птоломеїв Сотер заснував особливу установу, присвячену дев’яти музам, і назвав її музеєм. Музей був сукупністю приміщень де жили, навчалися і працювали науковці. В кінці ІІІ ст. до н.е. Александрійська бібліотека налічувала понад 500 тис. папірусів, більша частина яких була зосереджена в бібліотеці Музею. На утримання музею гроші виділялися з царської казни. Завдяки підтримці царської династії Музей перетворився на щось на зразок міжнародної академії, потужний науковий та культурний центр.Елліністична культура стала синтезом грецької полісної та давньосхідної культур, в котрому переважала грецька культура. Визнаною мовою була грецька мова у формі загальногрецької мови койне, на якій спілкувались всі освчені прошарки елліністичного суспільства і на якій була написана більшість книг.Взагалі елліністична культура була закономірним продовженням і розвитком тих напрямів, жанрів та ідей, що виникли у Греції в V-IV ст. до н.е. Вплив давньосхідної культури на розвиток елліністичної культури виявив себе в основному не в загальному плані, а у внесенні до елліністичної культури ряду нових ідей і досягнень.

Елліністична релігія.Для елліністичної епохи характерне підвищення ролі релігії у всіх частинах суспільного і культурного життя. Греки і македонці, що розселилися на всьому Ближньому Сході, принесли з собою культи олімпійських божеств. Але на нових місцях традиційні культи зазнали значних змін. Так культи грецьких богів Зевса, Аполона, Гермеса, Афродіти, Артеміди набувають нових рис, що характерні для давньосхідних божеств Ормузда, Мітри, Атиса, Кибели, Ісіди і. т. д.

Серед грецького населення також стає популярним східний культ Великої Матері Богів, але особливо популярною стає єгипетська богиня Ісіда, яка і стає універсальним культом жіночого божества.

Характерним для релігійного синкретизму є не тільки змішування існуючих культів, але і виникнення нових божеств. Найбільш яскравим прикладом є культ Сарапісу в Єгипті. Нове божество було проголошено єдиним верховним богом еллінів і єгиптян. Цей культ широко розповсюдився у всіх неєгиптянських володіннях Птоломеїв, а потім і в Малій Азії, особливо в Іудеї.Також були обожнювали такі речі як фортуна, доброчинність, здоров’я, щастя та ін.Елліністичні правителі для зміцнення своєї влади активно впроваджують свій культ середнаселення.

Поширюються ідеї месіанства, тобто віра в приход месії-спасителя, котрий врятує всіх пригнічених. Особливо популярними ці ідеї стають серед населення Іудеї.В цілому елліністичний період характеризується активним пошуком нових форм релігії, тяжінням до монотеїзму і етичних сторін релігійних вчень. В релігійних пошуках з’являлись деякі релігійні ідеї, котрі згодом увійдуть до християнства.

Філософія еллінізму.Якщо в V-IV ст. до н.е. основою світогляду багатьох прошарків населення грецьких полісів був патріотизм, то в період еллінізму, в умовах постійного руху великих мас населення, зв’язок окремої людини з її рідним містом втрачався. Як наслідок - послаблення позицій колективізму і зміцнення почуття індивідуалізму, адже поняття вищої цінності громадянського обов’язку відходило на задній план.

Глибокі зміни в світогляді елліністичних людей спричинили значний вплив на стан філософії як науки про світосприйняття. Центром елліністичної філософії стали Афіни, де сперечались декілька впливових філософських шкіл. Перш за все це школи учнів великих філософів Платона і Аристотеля. Але поступово ці школи втрачають свою популярнісь і стають закритими елітарними групами з обмеженим впливом на розвиток філософської думки.

Значно впливовішими стали нові філософські системи: філософія стоїків, епікурейців і кініків.Філософія стоїків (засновник - Зенон із міста Кітія, Кипр) -була найбільш популярною,згодом розпалася на три частини: фізику (вчення про організацію та розвиток світу), логіку (вчення про те як правильно мислити і зрозуміло висловлювати свої думки) та етику (вчення про людину та його поведінку).

Філософія Епікура (341-270 рр. до н.е.) це вчення також ділиться на три частини: фізику, логіку та етику, але на відміну від стоїків, у яких найбільше була розвинена етика, у епікурейців найбільш структуризованою і найбільш розробленою стала фізика. Епікур був матеріалістом і не був так сильно захопленим релігією як стоїки, він вважав богів не здатними втручатися у життя природи і людини.Філософія кініків (засновник - Антисфен). Це вчення було створене ще в класичну епоху але популярним воно стало саме в епоху еллінізму. На відміну від епікурейства і стоїцизму філософія кініків була більш доступною для неелітарних прошарків суспільства, саме тому вона і стала такою популярною.Загалом елліністична філософія була новим великим кроком уперед у розвитку філософської думки, вона збагатила світову філософію глибокими і оригінальними ідеями.

Література.Літературний процес епохи еллінізму, з одного боку, відтворював значні зміни в загальній соціальній та духовній атмосфері тієї епохи, з іншої - продовжував ті традиції, які вже оформились в літературі класичних часів.

Значно збільшилась кількість авторів. З елліністичних часів збереглися імена більш ніж 1100 авторів. Збільшення загальної кількості авторів свідчило про зростання значення літератури серед населення.Як і в епоху класики театр мав великий вплив на стан літератури. Елліністичне місто не можна було уявити без театру. Зазвичай театр вміщував до половини всього міського населення.Зміни в театральному дійстві були спричинені новими смаками елліністичного глядача. Продовжувалися ставитись трагедії, виникає так звана “комедія нравів” або нова комедія. Центром нової комедії були Афіни.Центром поезії стала Александрія, адже вчені Музею приділяли поезії багато уваги. Навіть виник новий, специфічний, александрійський стиль, котрий передбачав ерудованість і освіченість читача в різних науках, особливо в міфології.

Також стає популярним жанр штучного епосу. Типовим елліністичними літературними жанрами, що відтворюють суспільні настрої, стають жанри буколичної поезії або ідилії і соціальні романи-утопії. Серед прозаїчних жанрів найбільш поширеними були історичні твори.Загалом еллістична література відрізнялась від класичної художньо-ідейною спрямованістю і жанровим розмаїттям. Інтерес до форми і неглибокий ідейний зміст, дослідження внутрішнього світу окремої людини і ігнорування суспільних потреб були характерними для протирічливої елліністичної літератури.

Градобудівництво і архітектура. Скульптура.Період еллінізму був часом заснування багатьох нових та покращення старих міст. Зрозуміло, що цей процес став стимулом для розвитку градобудівництва та архітектури. Нові міста будувалися по чіткому плану, план забудови міста був довгостроковим. Зазвичай місто розбивали на рівні квартали, вулиці, що перетинались, були перпендикулярні.

Старі міста перебудовувались, вулиці розширювалися, з’являлись все більш грандіозні споруди. Храм втратив звання основної будівлі елліністичної культури. Тому основою розвитку елліністичної архітектури стали будівлі суспільного та утилітарного призначення.

Однією з самих грандіозних будівель не тільки елліністичної епохи, а і всіх стародавніх часів є Александрійський Маяк, висота якого становить 120 метрів. Він був побудований у 280 р. до н.е. на о.Фарос архітектором Состратом.

Загалом для елліністичної архітектури характерні такі речі як потяг до грандіозності, розкіші, помпезності і масштабності.Аналогічні напрями художніх пошуків простежуються і в розвитку одного з найрозвиненіших в грецькому мистецтві жанрів - скульптурі. Велика кількість статуй і монументів була характерна навіть для невеликих міст. Але великий попит на статуї перетворював мистецтво на ремесло, тому більша частина всіх скульптур не є художніми цінностями.Найбільш відомими скульптурними школами були пергамська та родозька школи. В Александрії скульптура майже не розвивалась.

Елліністична наука.Бурхливий розвиток гуманітарних і природничих наук є характерною особливістю елліністичної епохи. Правителі фінансували наукові колективи заради подальшого практичного використання науки у військовому ділі, будівництві, мореплавстві тощо. Саме тому особливістю елліністичної науки є її практична спрямованість. Швидкий розвиток науки і її практичне використання сприяли відокремленню науки від філософії.

Спостерігається диференціація і спеціалізація наукових дисциплін. Найбільших успіхів було досягнуто в математиці і астрономії. Найвидатнішими математиками були Евклід, Архімед та Аполоній. Самими Видатними вченими-астрономами були Аристрах, Ератосфен та Гіппарх. Засновником науки про рослини вважається Феофраст. Великих успіхів було досягнуто в медицині. Тут досягнення грецьких вчених V-IV ст. до н.е. , особливо відомого Гіппократа і східні традиції доповнивши одні інших дали дуже вдачні результати.З гуманітарних наук в Александрійському Музеї вдало розвивалися філологія, історична критика і текстологія.

Аттична комедія - давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого в гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки. Назву отримав від Аттики, осереддям якої були Афіни. Тогочасна літературна критика розрізняла три різновиди аттичної комедії, сприйняті пізнішим європейським літературознавством:

· давній (486-404 до н.е., від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні);

· середній (404—336 або 323 до н.е., тобто до початку походів Олександра Македонського або до року його смерті);

· новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III ст. до н.е.

Риси

· Давній аттичній комедії притаманна соціальна заангажованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет (комедії Арістофана, Кратина та ін.);

· середній - міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, гетери, кухаря та ін;

· нова аттична комедія зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зокрема, на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей (Менандр, Філемон та ін.).

Концепція та роль

Давня аттична комедія була дуже гострим драматичним памфлетом проти рабовласницької демократії і проповіддю старовинних землевласницьких та хліборобських ідеалів. Від культу Діоніса - в карикатурній і пародійній формі - у комедію перейшло багато суттєвих рис:

· хор, що був колись невід’ємним елементом ритуалу;

· агон (суперечка) двох напівхоріїв (по 12 осіб), який набув тепер нового змісту і нової моралі;

· парабаса (рух хору в бік глядачів і звернення до них від імені поета);

· багате маскування, що замінило старі ритуальні маски;

· бомолох «блазень біля вівтаря» (як правило простак-селянин і з ним юрба «базік», над якою він сміється;

· бенкет, любовні пригоди (з великою долею дії і слів), весілля і похід зі смолоскипами – аналогія старого жертовного обряду.

[ред.]Часи піднесення

Свого найвищого рівня та повного розквіту комедія досягла в Аттиці. Загальний стиль давньої аттичної комедії – жвавий легкий, дотепний, весь час новий і новий, сповнений усіляких несподіванок балаган, містить у собі, окрім завдань веселити, дуже чітку антиміську тенденцію, тому це комедія суспільно-політичної ідеї, втіленої в певному карикатурно-сатиричному образі (хмари, оси, птахи тощо), що є вихідним для всієї комедії. Найвідомішими серед доарістофанівських аттичних коміків були Хіонід, Магнет, Кратін, Ферекрат.

[ред.]Аттичність у арістофанських комедіях

Арістофан (бл. 450-384 рр. до н.е.). Про життя поета відомо дуже мало. За словами самого Арістофана, він почав писати молодим. Перші твори, які були написані ним у 427 – 425 рр. до н.е. “Бенкетуючи”, “Вавілоняни” та “Арханяни”, з яких зберігся тільки останній, – ставив під іменем актора Каллістрата. Виступав інколи і в ролі актора. Він написав 44 комедії (до нас повністю дійшли 11, які й дають можливість скласти уявлення про загальний характер усього жанру “стародавньої комедії”). Літературна діяльність митця припадає на 427 – 388 рр. до н.е. Загострена боротьба різних угрупувань навколо політичної програми радикальної демократії, протиріччя між містом і селом, питання війни й миру, криза традиційної ідеології і нові течії в філософії і літературі – все це знайшло яскраве зображення у творчості Арістофана і було віддзеркаленням періоду Пелопоннеської війни та кризи афінської держави. Комедії крім свого художнього значення, є найціннішим історичним джерелом, що відображає політичне і культурне життя Афін кінця V ст. до н.е.

Комедія Арістофана найчастіше передає політичні настрої аттичного селянства, яке було не задоволене війною і негативно ставилося до політики радикальної демократії. Творчість Арістофана вченими поділяється на три періоди:

· перший (427-421 рр. до н.е., тобто перший етап Пелопоннеської війни, до Нікієвого миру) – яскраво політичний, з чітким дотриманням обрядово хорового стилю.

· другий (414 – 405 рр. до н. е.). Про період з 421 до 414 ми не маємо відомостей. Другий період уже не стільки яскраво політичний. Тематика швидше просто суспільно-сатирична, комедія містить сатиру на поетів і театр, у зв’язку з політичним вимогами і розчаруванням та опортунізмом.

· третій (392 – 388 рр. до. н.е.) – крах старої хліборобсько-ритуально-політичної комедії, наближення до пізнішої побутової комедії моралі, культивування утопічних ідеалів, пріоритет діалогу над хором зникнення парабаси

Серед політичних комедій найбільшого гостротою відзначаються “Вершники” (424 р.). Ця п’єса Арістофана була скерована проти впливового лідера радикальної партії Клеона в момент його найбільшої популярності, після блискучого успіху, здобутого ним над спартанцями. Комедію “Хмари” (423 р.) названо так тому, що її хор складається з хмар – нових божеств, яких визнає Сократ замість старих давньогрецьких. Сократа взагалі зображено софістом, тобто викладачем фальшивої премудрості і здатного обдурювати в суперечках. Простолюдин Стрепсіад пов’язаний із селом, хоча і проживає в місті, збитий із пантелику софістами, хоче шляхом софістичних вивертів довести своїм численним кредиторам, що він їм не повинен виплачувати свої борги. Для цього він їде в Сократову школу, проте з його навчання немає ніякої користі. Комедія “Жаби” (405 р.) цікава як відбиття літературних поглядів Арістофана, а також має велику історичну цінність. Вона спрямована проти Еврипіда, зображеного у вигляді сентиментального, розманіженого й антипатріотично настроєного поета і на захист Есхіла, поета високої, героїчної моралі, серйозного й глибокого, стійкого патріота. Комедія цікава своєю гострою антиміфологічною тенденцією. Творчість Арістофана завершує один із найблискучіших періодів в історії грецької культури. Він дає сильну, сміливу і правдиву, часто глибоку сатиру на політичний і культурний стан Афін у період кризи демократії і наступаючого занепаду поліса. У кривому дзеркалі його комедій зображено найрізноманітніші верстви суспільства, чоловіків і жінок, державних діячів і полководців, поетів і філософів, селян, міських обивателів і рабів; карикатурні типові маски набувають характеру чітких, узагальнених образів. Оскільки арістофан є єдиним представником жанру “стародавньої” комедії, важко оцінити ступінь його оригінальності і визначити, чим він зобов’язаний своїм попередникам у трактуванні сюжетів і масок, але він завжди сяє невичерпним запасом дотепності та яскравості ліричного таланту. Соціально-політичні погляди Арістофана відповідно до зазначених періодів його творчості еволюціонують від сміливої сатири на демократичні порядки, особливо на мілітаризм тодішніх демократичних лідерів до прямого утопізму, що свідчить про безсилля автора проти наступу торгово-промислових відносин. Літературно-естетичні погляди арістофана на боці давнього урочистого стилю Есхіла, якому він і віддає перевагу.

[ред.]Стиль аттичних комедій (на прикладі Арістофана)

Художній стиль арістофанових комедій становить надзвичайно виразний зразок чисто класичного стилю, тобто він ґрунтується на зображенні абстрактно-типового в індивідуально-пластичній формі. Особливо чудова мова арістофана. В основі це звичайна, розмовна аттична міська мова. Проте комедіограф пересипає її численними каламбурами, протиприродними поєднаннями слів, несподіваними численними порівняннями; уносить жвавість та характерність у діалоги. Творчість поета була пов’язана з сучасною йому дійсністю, тому цікавила свідків і сучасників тих подій. Але ця обставина була серйозною перешкодою для розуміння його творчості в більш пізній період. Високу оцінку витонченості поезії арістофана дав його молодший сучасник філософ Платон. Він зробив арістофана учасником свого діалогу в “Бенкеті”. У візантійську епоху за арістофаном була визнана першість у царині комічного жанру, хоча християнські вчені ставилися до його творчості негативно. В епоху Відродження і частково після неї найбільшою популярністю користувалося “Багатство” – саме та комедія, в якій найменше віддзеркалилась політична боротьба його часу. Серед письменників, які зуміли відчути по-справжньому силу арістофана, був французький гуманіст Ф.Рабле.

[ред.]Вплив літератури

Тільки в ХVІІ ст. відродився серйозний інтерес до арістофана в Німеччині та Франції. Расін під впливом його “Ос” написав комедію “Сутяги”. Але особливо посилився інтерес до митця у ХVІІІ ст. Ним захопились в Англії Свіфт та Філдінг; У Німеччині Гете намагався опрацювати його “Птахів”; Віланд переклав чотири комедії; Тік захоплювався фантазією арістофана, високо цінував його Іммерман. Вплив арістофана видно в Гейне, Гауптмана та ін. У XIX ст. ім’я арістофана стали пов’язувати безпосередньо з соціальною сатирою.

Дати коротку і в той же час достатньо вичерпну характеристику будь-якого літературного періоду - задача непроста, хоча в кожному періоді виділяються якісь переважаючі риси, але не можна спиратися лише на них і говорити про те, що від нас не могли „заховатись” які-небудь факти, що є важливими для загальної характеристики епохи. Особливо загрозливою ця небезпека стає тоді, коли дуже велика частина літературних творів певного періоду до нас або зовсім не дійшла, або, в кращому випадку, відома нам тільки за своїми назвами. Саме в такій ситуації знаходимося і ми, коли говоримо про період грецької літератури, який протягом тривалого часу носив назву „олександрійського”; в наш час цю літературу більше прийнято називати „елліністичною”, або літературою епохи „еллінізму”, що точніше характеризує даний період.
Більшість літературних діячів цього часу гуртувались в Олександрії навколо великого культурного закладу „Мусея”, великої бібліотеки, створеної першими правителями із династії Птоломеїв. Термін „олександрійська поезія” зберігає за собою величні права.
З усього великого літературного спадку епохи до нас дійшла лише мізерна частина творів і дійшло б ще менше, якби олександрійською поезією не цікавилась римська літературна молодь I ст. до н.е. і I ст.. н.е., яка то перекладала деякі її вірші на латинську мову, то, здебільшого, у власних поезіях відтворювала основні її риси.
Однак відому „бідність” матеріалів про олександрійський період повинен враховувати кожний, хто хоче ознайомитися з неперевершеною грецькою поезією і збагатити свій духовний світ.

ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА ПОЕЗІЯ: ЖАНРИ, ПРЕДСТАВНИКИ, ТВОРИ
Основним жанром, який наклав свій відбиток на всю літературну творчість V ст. до н.е., можна, беззаперечно, вважати драму в двох її основних формах – трагедії й комедії. Цікаво відмітити, що створення нових епічних творів в цей час призупиняється. Ближче до сучасності V ст. до н.е. стоїть комедія, але й вона не переслідує цілі індивідуалізації в повному розумінні цього слова, а вирішує політичні й суспільні питання загального порядку, особистими долями окремих людей та побутовими питаннями не цікавиться . Потрібно звернути увагу на одну характерну рису літератури V ст. до н.е. Вона суворо відділяє один жанр від другого і з кожним наступним зв’язує визначений лексичний запас, характер лексики, визначає віршовий розмір; так, епос користується дактельським гекзаметром, елегія чи епіграма пишуться дивіршем, драма – в монологах і діалогах – шестистопним ямбом.
Найпоширенішим жанром була новоаттична комедія. Новоаттична комедія звертається до побуту: типового, пересічного, сімейного. Вона стає популярною серед читачів. Зображення індивідуальних переживань вже не в міфологічних образах все ж виникає то тут, то там; і рука в руку з ними йде процес розпаду суворих меж між різними жанрами. Відмінності нової комедії від „звичайної”:
1) відсутність високого суспільного звучання, політичної злободенності;
2) зникають фантастичні елементи;
3) до мінімуму зведене особисте глузування;
4) нова комедія звертається до загальнолюдського змісту й відходить від злободенних проблем.
Вона зв'язує мистецтво Древньої Греції й пізніших століть. Цікаво, що міняється наповнення термінів «комедія» й «трагедія». Трагедія - мінливості героїчної долі, комедія - повсякденне життя.
Традиційні жанри класичної епохи відступили на другий план. Майже зникли трагедія та ораторська література. Поезія перетворюється на мистецтво обраних, задовольняючи нахили до високоінтелектуальної літератури й улесливо оспівуючи багатих за­мовників.
Авторами поетичних творів переважно стають учені-філологи, які приносять у поезію тенденцію наслідування класичних зразків грецького епосу, панегіричної поезії: епічна поема Аполлонія Родоського «Аргонавтика», витон­чені, але досить заплутані міфологічністю та вченістю так звані епілії (малий епос) Каллімаха. Серед поетичних новацій цього періоду, крім епіграм, варто згадати буколічні (сіль­ські) ідилії. Засновником цього жанру був видатний лірич­ний поет Феокріт із Сиракуз.
У зв’язку із зміною вибору матеріалу змінюється і форма, і розмір літературної поезії: розпадаються твердо встановлені традиції зв’язку матеріалу з формою віршованого твору: матеріал, ніби потребуючий епічного розміру – дактельського гекзаметру, - може подаватись в елегійних дивіршах, або в наявних у драмі ямбах; зночно скорочуючи розміри й простих „розповідних” віршів; епізоди стискаються до мінімуму, швидко змінюються один одним (переходи можуть бути незвичайними і неочікуваними). Але найбільші зміни переживає лексика літературного твору і метод його оформлення; лексичний запас збагачується і розвивається в двох напрямках – по-перше, в сторону використання народно – розмовної мови; можливо, поети черпають його із запасів багатого казкового фольклору; по-друге, ці поети є вченими, на базі детального вивчення багатьох творів минулих століть вони впроваджують в свою лексику застарілі слова і звороти. Вони рідко й неоригінально застосовують порівняння. Зате метафора, яка інколи доходить до повної загадковості, пишно розцвітає в їхніх віршах. Щоб сильніше здивувати читача, деякі поети пишуть „фігурні вірші”, в яких розташування рядків чи декількох цілих віршів створює певний малюнок.
Але не потрібно думати, що такі віршові „фокуси” показують головну задачу і основний успіх поетів олександрійського напрямку: їх вимоги „ювелирной отделки” виконувались ними самими в повній мірі і це сприяло високому розвиткові художньої мови і літературної форми, крім того, ці вимоги вплинули на римську поезію I ст. до н.е. - поч. I ст. н.е.
Міфологічний епос не зник безслідно(до нас дійшло мало творів) й став творцем нового жанру – „епілії”; цей термін з’явився в кінці III ст. і позначає невелику епічну поезію. Вона зберегла традиційний розмір епосу, гекзаметр. В жанрі епілії виділялось два поети – Каллімах та Евфоріон.
Існує ще одна гілка олександрійської поезії – поема дидактична, науковообразна. В цьому жанрі відомо дві астрономічні поеми: „Феномены” Арата і його ж „Предзнаменование”, від яких збереглися лише фрагменти. Значно більший інтерес для сучасних читачів представляють так звані „гімни”. Автором цього жанру і його найкращим представником є Каллімах; від нього дійшло шість „гімнів”, начебто звернених до якого-то божества.
Епіграма, яка при виникненні в прямому розумінні слугувала „надписсю” (що і означає її назва), почала формуватись в особливий літературний жанр в IV ст. В олександрійську епоху вона розцвіла пишним кольором і практично спочатку відірвалась від своєї першопочаткової практичної задачі. Вона стала засобом всесторонньої характеристики літературних образів, ситуацій, творів мистецтва – скульптури, живопису, архітектури; будь-яка інша літературна форма не може дати такого всестороннього й вичерпного, живого й випуклого уявлення про життя і людей того часу, як епіграма.
Буколічний жанр (в пер. з грецьк. „пастух”) – поетичний жанр, що особливо уславив Феокріта серед нащадків. Цей жанр „народився” в Сицилії(і за словами А.Н. Веселовського проіснував аж до XIX ст.), на Батьківщині цього поета. Він створив нову поетичну форму й інший сицилійський та південноіталійський жанр – народний мім. У цій галузі в Феокріта знайшлись учні й наслідувачі ще в елліністичну епоху (Біон і Мосх); у римській літературі його послідовником був Вергілій. Проте від своїх послідовників Феокріт різко відрізняється, по-перше, своїм зв’язком з народною поезією – пастушею піснею, яку він наслідує і за способами якої часто йде, по-друге, реалістичним зображенням пастушого побуту і, по-третє, живим чуттям природи, яка взагалі відрізняє його від інших античних поетів. Ті ж самі і ще гостріш виявлені риси реалізму властиві мімам Феокріта, найяскравішими зразками яких є „Чарівниця” та „Сіракузянки”. В першій привертає до себе увагу психологічний аналіз;у другій – майстерність передачі побутових деталей, підхоплених спостережливістю поета.
В історії літератури в терміни „буколіка”, „ідилія”, „еклога” (і в наслідку „пастораль”) прийнято вкладати об’єднане розуміння, якого за своїм виникненням вони не мають, а конкретно для нас ці поняття означають ідеалізацію скромного, обмеженого і щасливого життя, яке ведуть „прості” люди, що живуть серед природи. Кращими їх представниками, за словами поетів елліністичної епохи, є пастухи, які ведуть найбільш близьке життя до природи, на перший погляд майже безтурботне
Літературні твори, ідеалізуючі побут простих людей і недоторкану природу, могли виникнути тільки в епоху, коли різко встановилась межа між містом і селом, і коли люди міст відчули втому від своєї ж витонченої культури.
Але не потрібно думати, що таке прагнення до простоти могло направити автора, або читачів ідилій на цілеспрямовану відмову від міського життя. „Своєобразність” буколічних творів заключається в тому, наскільки автору вдається створити „ілюзію” безмистецькості. У цьому відношенні не всі поети, яких відносять до групи буколіків, рівноцінні. Перше місце, беззаперечно, належить Феокріту, мистецтво якого так велике, що стає майже невидимим для читача. Тому на протязі багатьох століть знаходилися дослідники, які вважали, що Феокріт безпосередньо використовує народну пастуську пісню і тільки злегка її обробляє. На противагу цьому в VII ідилії Феокріт говорить, що Музи навчили його багатьом пастухським пісням.
Насправді ж поети-буколіки залишені живого зв’язку з природою і всіма соціальними ідеалами. Для себе вони багато не просять – тільки харчування при дворі якого-небудь вельможі чи царя, як відкрито говорить Феокріт у зверненні до Гієрона і Птоломея.
Походження терміну „ідилія” маловідоме. У перекладі з грецької воно означає „картинка”. Вперше термін з’являється в схоліях до Феокріта, тобто він молодший від терміну „буколіка” майже на двісті років. Його стали застосовувати до всіх творів Феокріта без врахування їх змісту. Термін „ідилія” має, крім свого дослівного значення, дуже важливе побічне, походження якого буде цікаво встановити. В розмовній мові під цим терміном ми розуміємо образ життя, настрій чи спокійний, гарний ландшафт; слова „пастораль”, „пастух і пастушка” використовують з певною іронією, розуміючи під ними крім елементу спокою ще й елемент „фальші”.

20. Творча діяльність.

Навіть якщо виключити підроблені та сумнівні твори Плутарха, все ж такисписок цілком достовірних і притому що дійшли до нас творів є, запорівнянні з іншими письменниками, величезним. До нас дійшли, по-перше,твори історико-філософського характеру: 2 твори про Платона, 6 --проти стоїків і епікурейців. Крім того, є твори, присвяченіпроблем космології та астрономії, психології, етики, політики, сімейноїжиття, педагогіки, антикварної історії. Плутарх написав кілька трактатіврелігійного та релігійно-міфічного змісту. Особливо потрібно виділитийого твори моралістичні змісту, де він аналізує такі,наприклад, людські пристрасті, як грошолюбство, безглуздого, цікавість.
До досить складним за своєю тематикою можна віднести застольні і бенкетнібесіди, складові, можна сказати, особливий літературний жанр, а такожзборів висловів. Всі ці твори представляють собою один загальнийрозділ, звичайно носить малозрозуміле назва Moralia. У цьому розділіморальні твори, щоправда, представлені дуже широко, і без цієї моралі у
Плутарха не обходиться майже ні один трактат.

Особливий розділ творів Плутарха, і теж величезний, теж вельмипопулярний в усі віки, і, можливо, навіть більш популярний, ніж Moralia, --це "Порівняльні життєписи". Тут можна знайти і суворо історичнідані, і моралістіку, і захоплення мистецтвом портрета, і філософію, ібелетристику.

Плутарх і антична література.

Античне світогляд і антична художня практика спираються наінтуїції живого, живого і розумного космосу, завжди видимого ічутного, завжди чуттєво сприймається, цілком матеріального космосуз нерухомою землею посередині і з небом як областю вічного і правильногоруху небесного склепіння. Все це, безумовно, зумовлено самимхарактером соціально-історичного розвитку давнього світу. У той час якнаступні культури спочатку виходили з особистості, абсолютною абовідносною, а також з товариства і вже потім приходили до природи ікосмосу, антична думка навпаки, виходила з наочною даності чуттєво -матеріального космосу і вже потім робила з цього висновки для теоріїособистості і суспільства. Це назавжди визначило собою підкресленоматеріальну, тобто архітектурно-скульптурну образність античниххудожніх побудов, що ми, безумовно, знаходимо у Плутарха. Отже,чуттєво-матеріальна космологія - от вихідний пункт світогляду ітворчості Плутарха.

Плутарх і класичний період античної літератури.

Оскільки антична література проіснувала більше тисячоліття, вонапройшла багато різних періодів свого розвитку. Космологія періоду класики,а саме високої класики, - це вчення про світобудову в платонівскому
"Тимеї". Тут дана чітка і виразна картина живого і матеріально -чуттєвого космосу з усіма подробицями матеріальної сферікі космосу.
Тому Плутарх в першу чергу платоніки.

Плутарх знаходив у класичному платонізмі в першу чергу вчення пробожество, але не у вигляді наївного віровчення, а у вигляді продуманоговимоги буття, і до того ж єдиного буття, що є межею іможливістю для всякого часткового буття і для будь-якої множинності.
Плутарх глибоко переконаний в тому, що якщо є буття часткове, мінливета незавершене, то це означає, що є буття єдине і цілісне,незмінне і всесовершенное. "Адже божественне не є множинність,як кожен з нас, що представляє різноманітну сукупність з тисячірізних частинок, що знаходяться в зміні і штучно змішаних. Аленеобхідно, щоб сутнього було одним, так як існує лише єдине.
Різноманітність ж через відмінності від сущого обертається небуттям "(" Про
"E" у Дельфах ", 20). "Вічно незмінного і чистому властиво бути єдиним інезмішані "(там же). "Наскільки можливо знайти відповідність міжмінливим відчуттям і опановуємий розумом і незмінною ідеєю, настільки цевідображення дає так чи інакше якесь примарне уявлення проБожого Милосердя і щастя "(там же, 21). Таким відображеннямбожественного досконалості є перш за все космос. Про це говоритьсявже і в цитованому тут трактаті (21): "Все, що властиво так чи інакшекосмосу, божество поєднує у своїй суті і утримує слабку тілеснусубстанцію від знищення ".

За космологічної проблеми Плутарх присвячує цілих два трактату взв'язку твори своїми коментарями на платонівського "Тімея". У трактаті
"Про походження душі в" Тимеї "Платона" Плутарх розвиває в чистоплатонічного дусі вчення про ідею і матерії, про вічне, але безладномуіснування матерії, про перетворення божественним Деміургом цієї матерії вкрасу, лад і порядок існуючого тепер космосу, про створення вічного інезмінного руху небесного склепіння за допомогою впорядкує діяльностісвітової душі і про вічну красу живого, живого і розумного космосу.
Дійсно, і сам Платон у своєму побудові ідеально прекрасногокосмосу, як ми це знаходимо в його діалозі "Тімей", був на висоті самекласичного уявлення про космос. І таке ж класичневистава є мрією і Плутарха, на всі лади вихваляла красискоєного, хоча й цілком чуттєво-матеріального космосу.

Але вже і тут на висоті свого теоретичного світогляду Плутархпочинає проявляти деякого роду нестійкість і навіть подвійністьзагальнофілософської своєї позиції. Коли Платон будував свій космос, йому і вголову не приходило протиставляти добро і зло. Для нього було достатньоуже одного того, що вічний божественний Розум зі своїми вічними ідеямиоформив раз назавжди безформну і невпорядкованих матерію, звідки із'явився теж вічний і теж навіки прекрасний космос. Зовсім новийвідтінок вносить Плутарх в цей класичний оптимізм. У зазначеному трактаті пропоходження душі з "Тімею" він раптом починає розмірковувати про те, щоаж ніяк не вся безладна матерія була приведена в порядок Деміургом, щозначні її області залишаються безладними і до цього часу іщо ця безладна матерія (будучи, очевидно, теж вічної) і тепер ізавжди буде початком будь-якого безладу, всяких катастроф і в природі і всуспільстві, тобто, простіше кажучи, злий душею світу. У цьому сенсі Плутархтлумачить і всіх найголовніших старих філософів - Геракліта, Парменіда,
Демокріта, навіть Платона і навіть Арістотеля.

Плутарх і еллінізм.

За класикою VI-IV ст. до нашої ери пішла та переробкакласики, що звичайно іменується не періодом еллінства, а періодомеллінізму. Сутність еллінізму полягає в суб'єктивній реконструкціїкласичного ідеалу, в його логічної сконструірованності і емоційно -інтимної пережите і охопленої. Оскільки Плутарх діяв в епохуеллінізму, його світогляд і художня практика побудовані не начистому платонізмі, але на його суб'єктивістською і іманентно-суб'єктивноїінтерпретації. Плутарх - суб'єктивістським налаштований інтерпретаторплатонізму в умовах збереження космологічного об'єктивізму в цілому.

Плутарх і початковий період еллінізму.

Плутарх жив не в століття початкового еллінізму (III-I ст. до нашої ери), абезпосередньо після нього. І тим не менше друк цього початковогоеллінізму рішучим чином виявилася характерною для всього Плутарха.
Цей початковий період еллінізму не вплинув на Плутарха своїми трьомафілософськими школами - стоїцизмом, епікурейства і скептицизмом. Ці школивиникли як захисний захід для з'явився тоді індивідуалізму ісуб'єктивізму. Треба було виховати суворого і суворого суб'єкта і охоронятийого внутрішній спокій перед наростаючої тоді громадою елліністичних -римських імперій. Плутарх виявився чужим і суворого ригоризм стоїків, ібезтурботного наслажденчества епікурейців, та повної відмови від усякогологічного конструювання у скептиків.

З усіх аспектів наростаючого тоді суб'єктивізму Плутарху виявиласяближче всього мала, скромна і проста людська особистість з їїповсякденними прихильностями, з її любов'ю до родини і до рідних місць і зїї м'яким, серцевим патріотизмом.

Початковий період еллінізму з його трьома філософськими школами --стоїцизмом, епікурейства і скептицизмом - виявився для Плутарха занадтосуворої філософською позицією. Як філософ еллінізму, Плутарх, звичайно, тежвисував на перший план людську особистість і теж хотів дати особистопродуману і інтимно пережиту картину об'єктивної космології. Алезазначені три основні школи початкового еллінізму явно були для ньогозанадто суворі й вимогливі, занадто абстрактні і безкомпромісні. Вищевже говорилося, що виступив у ті часи інтимний людський суб'єктбув не такий суворий, як у стоїків, не так принциповий, як у епікурейців, іне так безнадійно анархічен, як у скептиків. Людський суб'єкт виявивсебе тут досить своєрідно, починаючи від своїх повсякденно-побутовихустановок і закінчуючи різноманітними формами сентименталізму, романтизму табудь-яких психологічних примх. Було два таких тенденції раннього еллінізму,які не тільки мали позитивний вплив на Плутарха, але часто навітьперевищували собою інші форми суб'єктивної орієнтації людини у Плутарха.

Перша така тенденція у Плутарха - це побутовізму і цілком обивательськеособиста орієнтація. Цей побутовізму заповнював у Плутарха рішуче всі йогонастрою і доходив до повної невимушеності, до повсякденногообмеженості, до беззмістовного багатослів'я і, прямо можна сказати,до балачок. Але від Менандра до Плутарха пройшло все-таки кілька століть,і чисто побутові аналізи за часів Плутарха вже застаріли. Який же був, втакому випадку, сенс десятки і сотні сторінок відводити дозвільної балачки натеми повсякденності і випадковим анекдотів? А для Плутарха тут кривсядуже великий сенс. На грунті такого суцільного побутовізму виступалапсихологія маленької людини, виступала тенденція убезпечити себе відграндіозних і занадто суворих проблем. Чи, точніше сказати, суворіпроблеми тут не знімалися, але створювалася психологічна можливістьпереживати їх не дуже болісно і не дуже трагічно. Менандр - неплатоніки, а жівопісатель побуту. Але Плутарх - платоніки, і разом зплатонізму вимальовувався для нього довгий ряд глибоких, часто трагічнихі часто нестерпних проблем. Він примудрявся виносити і переносити ці великіпроблеми, часто для нього значні і навіть урочисті, але завждивимогливі і відповідальні. Побутовізму малого людини як раз і допомагав
Плутарху зберігати спокій духу і не падати ниць перед нерозв'язним інеможливим. Ось чому навіть у своїх "Порівняльних життєписах" Плутарх
, Зображуючи великих людей, не тільки не уникає ніяких побутових деталей,але часто навіть надає їм глибоке значення.

побутовізму початкового періоду еллінізму мав величезне значення і длясвітогляду, і для письменницької манери Плутарха. Але в цьому початковомуеллінізму була ще одна, теж нова і чудова і теж величезна посвоїй силі, тенденція, сприйнята Плутархом глибоко, раз і назавжди. Цятенденція, або, краще сказати, ця духовна стихія, була тим, що ми заразповинні назвати моралізмом.

Це було безумовної новиною для грецької філософії та літературитому, що всі класичні і вже тим більше всі Староавньої ніколи незнало ніякої спеціальної моралістікі. Справа в тому, що вся класика живегероїзмом, а героїзму не можна було навчитися, героїзм давався тільки самоїприродою, тобто тільки богами. Всі стародавні герої були або прямими, абонепрямими нащадками тільки самих же богів. Чинить героїчні подвигиможна було, звичайно, тільки після проходження попередньої героїчноїпідготовки. Але стати героєм було не можна. Можна було народитися героєм іудосконалюватися в героїзм. Але давньогрецький класичний героїзм --це область не педагогічна, не виховна і тому неморалістичні. Героїзм в ті часи був явищем природно-людськимабо, що те ж, божественним. Але ось класика скінчилася, і потім в періоделлінізму, виступив вже самий звичайна людина, не нащадок богів, негерой за природою, а просто людина. Для своїх повсякденних справ такийлюдина повинна була спеціально виховуватися, спеціально навчатися ітренуватися, завжди консультуючись у старших і досвідчених. І ось тут-тояк раз і зародилась та моралістіка, яка була невідома класичномугерою. Щоб стати пристойним і гідним людиною, потрібно було знати тисячіособистих, суспільних і, взагалі кажучи, моральних правил.

Плутарх - мораліст. І не просто мораліст. Моралістіка - це йогосправжня стихія, беззавітна тенденція всієї його творчості, ніколи незгасаюча любов і якесь педагогічне наслажденчество. Тільки бвчити, тільки б наставляти, тільки б роз'яснювати складні питання, тількиб поставити свого читача на шлях вічного самоаналізу, вічногосамоісправленія і невідступно самовдосконалення.

Коротше кажучи, від цього початкового періоду еллінізму до Плутархуперейшов побутовізму і добродушний моралізм. Іншими словами, Плутарх бувблагодушним платоніком, для якого набагато ближче виявилися битопісательно -моралістичні форми замість грандіозних і величних формкласичного платонізму і з інтерпретацією його в дусі Сердечна іщиро налаштованого побутописця і мораліста.

Нарешті, крім прямої критики трьох філософських шкіл початковогоеллінізму і крім битопісательной моралістікі малого людини, Плутархуспадкував від раннього еллінізму ще й ту сміливість прогресуваласуб'єктивізму, яка зажадала всерйоз враховувати зло в природі,особистості та суспільстві всупереч безроздільного космологічному оптимізму.
Саме скромний і обивательськи налаштований Плутарх вимагав визнання нетільки доброю, але і злий душі світу. У цьому сенсі він насмілювавсякритикувати навіть і самого Платона. Отже, суб'єктивістським налаштованийінтерпретатор Платона, Плутарх вжив цю інтерпретацію для захистумалого і скромної людини, для постійного побутовізму і моралізму і длявизнання за злом (а не тільки за одним добром) колосальної космічноїсили.

Плутарх і еллінської відродження II ст. нашої ери.

Плутарх, що жив на рубежі I-II ст. нашої ери мимоволі о?? азался НЕтільки під впливом раннього еллінізму, але і під впливом того більшепізнього еллінізму, який в античній науці отримав назву століттяеллінського відродження. Треба віддавати собі суворий звіт в тому, щотаке це еллінської відродження, в чому Плутарх з ним подібність і в чомурізко разлічествует.

Якщо брати еллінської відродження як принцип, то це не могло бутибуквальною реставрацією кілька століть тому віджилої класики. Цебуло перетворенням класики не в буквальну, тобто не в буквальножиттєву, але тільки в естетичну предметність, в самодостатнє і цілкомізольоване споглядання давно минулої краси. Таким чистим естетикою
Плутарх ніколи не був, і така ізольована самодостатня естетичнапредметність завжди була йому глибоко чужа. Він не був здатний на тонко -чуттєвий імпресіонізм Філострата, на захлебиваніе цікавимифілологічними дрібницями Атенея, сухе та методичне описовостіМіфографи або безпардонно гумористики міфологічних замальовок у Лукіана.

Може бути, деяким віддаленим результатом еллінського відродження,характерно що іменується ще а як друга софістика, було дуже часте у
Плутарха багатослівність, що доходило у нього іноді й до якоїсь дозвільноїбалаканини. Це була в нього не просто балакучість, але знову таки захиснаміра для охорони прав буденної людини на своє існування, на своїхай дрібні, але зате чисто людські потреби і настрої.

Справжня значимість еллінського відродження для Плутарха.

Цю справжню значущість необхідно констатувати в тому, яким методомПлутарх користується у своїй схильності до Відродження методології. Саменаочно дана, споглядально самодостатня і естетично ізольованапредметність ніколи не використовувалася Плутархом буквально, ніколи не буладля нього "чистим" мистецтвом, ніколи не була мистецтвом для мистецтва. Уце естетично-ізольованому самодовленіі, на вигляд цілком безкорисливе іні в чому життєво не зацікавлені, Плутарх завжди черпати сили самедля життя. Таке естетичне самодовленіе завжди його оживляло, зміцнювало,звільняло від суєти і дрібниць, завжди преобразующе діяло на психіку,на суспільство, полегшуючи боротьбу, просвітлюючи суєту і осмислюючи життєвінегаразди і трагічну безвихідь. Ось чому побутовізму і моралізм у
Плутарха завжди пересипані міфологічними і літературними прикладами,легендами, байками і довільно вигаданими ситуаціями, анекдотами йгострими слівцями, на перший погляд ніби такими, що порушують рівне поточневиклад і як би безпредметно уводять в сторону. Вся ця міфологія ілітература, всі ці анекдоти і дотепні ситуації ніколи і ніде не малидля Плутарха самостійного значення, і в цьому сенсі вони залучалисязовсім не для цілей ізольованого самомилування. Все це впроваджувалося вжиттєву практику реально діючого людини, все це викриваланизьку і бездарну природу хибних людських пристрастей, і все це полегшувало,освіжає, підносило й примудрявся самої звичайної маленької людини.
Таким чином, Ренесансу-еллінська теорія мистецтва для мистецтва, невідбираючи у людини її прав на повсякденність, відразу й одночасновиявлялася і естетично-самодавлеющей і піднімає морально, зміцнюєдуховно. Платонізм в цьому сенсі зазнав у Плутарха ще новеперетворення, і класична космологія, не втрачаючи своєї піднесеноїкраси, стала виправданням для побутового людини.

Антіноміко-синтетичний характер світогляду і творчості Плутарха.

У результаті нашого обстеження великого літературної спадщини
Плутарха необхідно сказати, що в даний час для філолога єсправжнім гріхопадінням зводити творчість Плутарха до якогось одногоабстрактного принципом. Щоправда, його соціально-історична основа,хронологічно дуже точна, владно вимагає розглядати його якперехід від початкового еллінізму, саме - до еллінському відродженню II ст.нашої ери. Але це вже занадто загальний принцип. Найближче розгляд йогоміровоззрітельних і творчих результатів свідчить про те, що
Плутарх - це надзвичайно ускладнений платоніки, не смогшій піднятися доплатонічного монізму, але зате використав його численніідеологічні відтінки, часто суперечливі, і робили цей платонізмневпізнанним. У приблизному перерахування ось в такому вигляді можна було бпредставити всі ці суперечливі і в повному розумінні слова антиномічнихриси Плутарха з його Синтетизм, якщо не завжди філософським, то завждиясним і простим, благодушним і добродушним, наївним і мудрим. Саме, у
Плутарха поєднувалися універсалізм та індивідуалізм, космологізм і побутовізму,монументальність і повсякденність, необхідність і свобода, героїзм іморалізм, урочистість та побутова проза, ідеалогіческое єдність інеймовірна строкатість зображень, самодостатня споглядальність іпрактична фактографії, монізм і дуалізм, прагнення матерії додосконалості. Все мистецтво історика античної літератури та філософії ввідношенні Плутарха в тому й полягає, щоб розкрити і соціально -історично обгрунтувати саме цей антіноміко-синтетичний характер йогосвітогляду і творчості. Для такого мистецтва потрібне залученнявеличезних матеріалів, і зараз до цього можна тільки віддалено наближатися.

Плутарх і кінець еллінізму.

Плутарх перебував під сильним впливом еллінського відродження, хочавін використав його для обгрунтування прав повсякденного людини. Але від чого
Плутарх вже безумовно був далекий - це від грандіозного завершення всьогоеллінізму в останні чотири століття античності, коли зародилася, процвіталаі приходила в занепад філософська школа неплатників. Ці неоплатоніками тежне могли визнати в якості остаточної теорію самодостатньогоспоглядання. Вони доводили до кінця це чисто поетичне самодавленіе,домислівая його до того логічного кінця, коли поетичний і чисторозумовий образ замість метафори ставав живою дійсністю, живийріччю і самостійно діючою субстанцією. Але поетичний образ,даний як самостійна матеріальна субстанція, є вже міф; інеоплатонізм III-IV ст. нашої ери як раз і став саме діалектикою міфу. У
Плутарха відношення до міфів було позитивне, але не в сенсі визнання вних первинних субстанцій самого буття. Міфи для нього, зрештою, тежзалишилися на сходи метафоричного моралізму, хоча, звичайно, все щещо йдуть в космологічні глибини.

Творчість

Численні твори Плутарха не становлять собою скільки-небудь оригінальної творчості, проте є плодом величезної начитаності. Список творів Плутарха містить 207 назв; з них збереглося понад 150 (у тому числі кілька несправжніх). Їх прийнято поділяти на дві групи: 1) популярно-філософські (так зв. «моральні») трактати на всілякі теми — релігійні, філософські, природно-наукові, антикварні, але найчастіше етичні (напр. про цікавість, про лестощі, про користолюбство, про балакучість, про чесноту і порок, подружні наставляння тощо) і 2) біографії. Цей поділ походить від видання Плутарха, здійсненого візантійським ченцем Максимом Планудом (XIII ст.) і є досить умовний.

У творах першої групи звичайно використовується форма діалогу, послання або діатриби, цікавого повідомлення на філософські теми і широко використовується у виписках і переказах філософська продукція минулих століть. Питання літератури цікавили Плутарха головним чином у зв'язку з моральними і педагогічними проблемами. Цінні історичні відомості містяться в трактаті «Про музику».

Біографії — це головний твір Плутарха «Порівняльні біографії» грецьких і римських державних діячів. Історичні події є для Плутарха лише матеріалом для відтворення образів великих людей минулого як об'єктів наслідування; дрібні особисті риси приваблюють до себе особливу увагу моралиста-характеролога, який не гидує й анекдотами. У розумінні критичного ставлення до джерел і розуміння причин історичних подій Плутарх не був на рівні навіть античної науки. Для сучасного історика його «біографії» цінні передовсім як багаті збірки матеріалів з історіографічної літератури, що не дійшла до нас.

Хоча Плутарх не був оригінальним письменником, він збирав і обробляв те, що інші письменники і мислителі, написали до нього. Але в обробці Плутарха ціла традиція отримала новий вигляд і саме він визначав протягом багатьох століть європейську думку і літературу. Різноманітності інтересів Плутарха відповідало значне число його творів, від яких збереглося менше половини.

Поиск по сайту: