Правомірна та протиправна поведінка. Правосвідомість, законність і правопорядок
Правомірна поведінка - це така поведінка, яка відповідає приписам правових норм. Вона являє собою суспільно необхідне і суспільно корисне явище, є об'єктивною передумовою нормального функціонування суспільства і держави
Правомірна поведінка характеризується певними ознаками:
· відповідає вимогам правових норм, тобто особа діє правомірно, якщо вона точно дотримується правових приписів;
· є соціально корисною поведінкою, тобто вона є бажаною та об'єктивно необхідною для нормального функціонування і розвитку суспільства;
· має свідомовольовий характер, тобто проявляється як дія або бездіяльність;
· гарантується і охороняється державою, включаючи заходи державного примусу.
· Правомірна поведінка поділяється на такі види:
· залежно від сфери суспільних відносин — економічна, політична, соціальна тощо;
· залежно від суб'єктів права — індивідуальна чи колективна поведінка (діяльність трудових колективів, державних органів, громадських об'єднань тощо);
· залежно від об'єктивної сторони — дія або бездіяльність;
· залежно від форм реалізації норм права — дотримання, виконання, використання, застосування;
· залежно від ставлення держави до правомірної поведінки — схвалювана, заохочувальна, допустима;
· за фіксацією в нормативноправових актах — врегульована законодавством або неврегульована законодавством;
· залежно від особливостей внутрішнього ставлення суб'єкта права до своїх діянь (за суб'єктивною стороною):
активна (принципова) поведінка, тобто вона характеризується високим ступенем активності, відповідальності, правосвідомості, внутрішньою переконаністю суб'єктів права у необхідності виконувати вимоги правових норм;
звичайна поведінка, тобто вона характеризується тим, що необхідність виконання вимог правових норм у суб'єктів права стала звичкою, яка не вимагає від них додаткових витрат і зусиль;
пасивна (конформістська) поведінка, тобто вона характеризується низьким ступенем соціальної активності суб'єктів права, їх пристосованістю до зовнішніх обставин, відсутністю власної позиції, прагнення не відрізнятися від інших суб'єктів, а робити так, як роблять інші;
маргінальна поведінка, тобто вона характеризується тим що суб'єктам права притаманна готовність до протиправних дій у разі зниження нагляду і контролю за їх поведінкою, але переступити межу між правомірною та неправомірною поведінкою їм не дозволяє страх перед можливістю застосування юридичної відповідальності.
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Правопорушення є антиподом правомірної поведінки.
Правопорушення — це суспільно небезпечне винне протиправне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.
Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний чи колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення.
До основних ознак правопорушення належать:
· суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків законним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною та фізичною);
· правопорушенням може бути тільки діяння — тобто у вигляді активної дії (наприклад, вчинення крадіжки) або у формі бездіяльності — коли норми права зобов'язують особу зробити певні дії, а особа їх не виконує (наприклад, ненадання допомоги).
· Правопорушення завжди є актом дії суб'єктів. Думки, наміри, переконання, почуття, погляди, соціальні або особисті властивості особи не є правопорушеннями і відповідно не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності;
· протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати вимоги конкретної норми права. Діяння, не врегульовані чинним законодавством не вважаються правопорушенням;
· винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Про винність йде мова тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч правовим нормам;
· деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також може нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа повинна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші обставини), то не буде і правопорушення;
· юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального характеру;
· причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.
Відсутність хоча б однієї з названих ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності, системно. Для того, щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відповідало певним ознакам, які дозволяють відмежовувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і утворюють поняття "склад правопорушення".
Склад правопорушення — це сукупність закріплених у законі об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких, суспільно небезпечне винне протиправне діяння визнається конкретним правопорушенням.
Склад правопорушення включає чотири елементи:
· об'єкт;
· об'єктивну сторону;
· суб'єкт;
· суб'єктивну сторону.
Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, які охороняються нормами права та на які посягає конкретне правопорушення.
Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішнє вираження протиправного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Тобто об'єктивна сторона описує як здійснене правопорушення.
Прийнято розрізняти обов'язкові і факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушення. До обов'язкових ознак належать протиправність діяння, а також причиннонаслідковий зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками.
До факультативних ознак відносять місце, час, спосіб, обставини здійснення правопорушення і які набувають юридичного значення лише тоді, коли вказані в гіпотезі відповідної правової норми.
Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Не кожна особа визнається правопорушником, а лише та, що є деліктоздатною, тобто спроможна відповідати за свої діяння. Рівень деліктоздатності фізичної особи, на відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення, визначається законом з урахуванням їх віку та психічного стану здоров'я.
Фізичні особи поділяються на громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства. Існують також поняття "приватна особа", "посадова особа", "службова особа", "спеціальний суб'єкт".
Суб'єктами деяких видів правопорушення можуть бути не тільки фізичні особи, а й держані органи та громадські організації, але вони не можуть бути суб'єктами злочинів.
Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішнє психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Тобто суб'єктивна сторона описує, чому вчинене правопорушення.
Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета.
Вина може існувати у формі умислу або необережності. У свою чергу умисел поділяється на прямий і непрямий.
Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння, передбачала та бажала настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки.
Непрямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння, передбачала та свідомо допускала настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки.
Необережна форма вини відрізняється від умислу тим, що правопорушник не усвідомлює суспільної небезпеки своєї поведінки.
Розрізняють два види необережної форми вини — протиправна самовпевненість та протиправна недбалість.
Протиправна самовпевненість має місце тоді, коли особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.
Протиправна недбалість має місце тоді, коли особа не передбачала можливості настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча була і могла їх передбачити.
Факультативними ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є мотив — тобто внутрішнє спонукання особи до вчинення правопорушення, а також мета — тобто уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи протиправне діяння.
Залежно від ступеня суспільної шкідливості чи небезпеки правопорушення поділяють на злочини і проступки.
Злочин— це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Злочинами є тільки кримінальні правопорушення, які посягають на суспільний лад держави, її політичну й економічну систему, власність, особу, політичні, трудові та інші права і свободи громадян.
Злочини різняться між собою за внутрішньою та за зовнішньою ознаками. У чинному кримінальному законодавстві України в основі поділу злочинів на певні категорії покладено два критерії: 1) матеріальний (характер і ступень суспільної небезпечності злочинного діяння); 2) формальний (вид покарання і розмір його санкцій, передбачених законом). За цими критеріями злочини поділяються на:
· злочини невеликої тяжкості;
· злочини середньої тяжкості;
· тяжкі злочини;
· особливо тяжкі злочини.
Проступок має зовнішню схожість зі злочином, але він має меншу ступінь суспільної небезпеки.
Проступок— це суспільно шкідлива протиправна винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка порушує приписи інших, крім Кримінального кодексу України, норм права.
Проступки поділяються на такі основні види:
· конституційні — це правопорушення, які посягають на порядок організації та діяльності органів державної влади і управління, конституційні права і свободи громадян;
· адміністративні — це правопорушення, які посягають на громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління;
· дисциплінарні — це правопорушення, які дезорганізують нормальну діяльність підприємств, установ, організацій і посягають на трудову, військову, навчальну та інші види дисциплін;
· цивільні — це правопорушення, що виникають у сфері майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин.
Правосвідомість — форм суспільної свідомості, що містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та концепцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групи і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням.
Функції правосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому. Правосвідомість — елемент правової системи, поєднаний з її іншими елементами: системою права, системою законодавства, юридичною практикою, правовою культурою тощо. Основні функції правосвідомості:
когнітивна (пізнавальна, інформаційна) — припускає знання права, поінформованість про нормативні акти, зміст юридичних норм; без інформації про закон не може бути і ставлення до нього.
правостворююча (ціннісна, емоційна) — припускає ціннісне ставлення до законодавства, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов'язкове, необхідне. Ця функція свідчить про те, що нормативно-правові акти виступають як зовнішнє вираження правосвідомості суспільства і законодавчих органів держави;
регулююча (настановча) — припускає співвідношення поведінки людей з чинною в суспільстві системою правових розпоряджень; мотиви і настанови стосовно поведінки, врегульованої правом — відповідно до правових дозволень і заборон.
Законність — це багатоаспектне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.
Ознаки законності:
зовнішня (формальна) — обов'язок виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями.
внутрішня (сутнісна) — наявність науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якість законів.
Принципи законності, тобто ті головні засади, на яких базується законність у сучасній державі:
єдність, тобто однаковість розуміння і застосування законів та підзаконних нормативно-правових актів на всій території їхньої дії та щодо однойменних суб'єктів;
верховенство закону, тобто регулювання всіх найважливіших аспектів суспільного та державного життя законами та відповідність всіх підзаконних нормативно-правових актів Конституції та законам;
контроль за законністю, тобто наявність дійового механізму недопущення та усунення будь-яких порушень законності з боку будь-яких суб'єктів права;
неминучість відповідальності за порушення вимог закону, тобто кожен випадок порушення закону з боку будь-якого суб'єкта права повинен тягнути за собою відповідне реагування з боку держави, відповідних органів.
Правопорядок — частина системи суспільних відносин, які врегульовані нормами праваПравопорядок — частина громадського порядку.
Правопорядоквстановлюється в результаті додержання законності в суспільстві
Правопорядок — це стан упорядкованості суспільних відносин, заснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових вимог і розпоряджень, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок являє собою ланцюг правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони й інші нормативно-правові акти, здійснюється удосконалювання законодавства, приймаються заходи для зміцнення законності.