Функції центрального банку. Призначення центрального банку обумовлює його функції (основні напрями діяльності)

Призначення центрального банку обумовлює його функції (основні напрями діяльності). Одні з них поступово були делеговані іншими банками, а інші він сам взяв на себе з огляду на своє специфічне положення в банківській системі. Основними з них є функції:

* емісійного центру готівкового обігу;

* банку банків;

* органу банківського регулювання та нагляду;

* банкіра і фінансового агента уряду;

* провідника монетарної політики.

Емісійний центр готівкового обігу. Емісія банкнот в історичному плані - найдавніша функція центрального банку. Саме ця функція, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку.

У XX ст. емісійна функція центрального банку зазнала істотних змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифікацією грошового обігу - розширенням сфери використання депозитних грошей.

До Першої світової війни світова економіка функціонувала в умовах золотомонетного стандарту. Золото у формі монет виконувало функцію засобу обігу. Воно вільно вивозилось і ввозилось із країни в країну, що забезпечувало відносну стабільність обмінних курсів. Емісійні банки без обмежень обмінювали банкноти на золото в монетній формі. Структура банкнотної емісії визначалась на законодавчому рівні. Частина банкнотної емісії повинна була забезпечуватись (покриватись) золотим запасом, а решта забезпечувалась комерційними векселями, які комерційні банки враховували або приймали як забезпечення позичок. Норми золотого забезпечення банкнотної емісії встановлювались у різних країнах неоднаково.

Згідно з законом про банківські привілеї (1844р.) загальна сума фідуціарної емісії Банку Англії не могла перевищувати 14 млн ф. ст. Усі банкноти, випущені понад цю суму, повинні були забезпечуватись золотом або сріблом, проте срібло в запасах не повинно було перевищувати 20%. Більш гнучкою була система банкнотної емісії у Франції, прийнята законом у 1870 р. Вона характеризувалась фіксацією абсолютного розміру всієї емісії, в межах якої Банк Франції самостійно визначав співвідношення між фідуціарною емісією і емісією, забезпеченою золотом.

З початком Першої світової війни країни, що воювали, припинили обмін банкнот на золото. Після війни деякі країни відновили золотий стандарт, проте в обмежених формах - золотозлив-ковій і золотодевізній. Центральні банки відповідно до форми золотого стандарту обмінювали банкноти (національну валюту) або на зливки золота, або на іноземну валюту (девізи), яка конвертувалась у золото.

Наприклад, Велика Британія ввела золотозливковий стандарт і Банк Англії конвертував банкноти у золоті зливки вагою 400 унцій, що дорівнювали за вартістю 1550 ф. ст. Німеччина, Австрія ввели золотодевізний стандарт.

У 30-ті роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту у внутрішньому обороті країн. США, які зберегли систему золотомонетного стандарту після Першої світової війни, також у 1933 р. відмовились від обміну доларів на золото у внутрішньому обороті. Проте вони взяли на себе зобов'язання обмінювати долари на золото за офіційною ціною (35 дол. за одну тройську унцію - 31,1035 г) для центральних банків і казначейств інших країн. Цього зобов'язання вони дотримувались до 1971 р. З припиненням обміну банкнот на золото вимоги щодо часткового покриття банкнотної емісії золотом були скасовані. Так, у США ця вимога (покриття банкнотної емісії Федеральних резервних банків на 25% золотими сертифікатами) була скасована у 1968р. Золотий вміст грошових одиниць у період з 1934 по 1976 р, визначався на базі офіційної ціни золота. У зв'язку з відривом офіційної ціни на золото від ринкової встановлення золотого вмісту мало штучний характер. Тим паче такий характер воно мало після припинення обміну банкнот на золото.

Кінгстоунська угода про світову валютну систему (1976р.) юридично закріпила демонетизацію золота: було скасовано офіційну ціну на золото, золоті паритети, припинено обмін доларів на золото. Країни відмовились від установлення (фіксації) золотого вмісту грошових одиниць (1978 p.).

У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціа-рний характер. Забезпеченням банкнот слугують головним чином державні цінні папери. Наслідком емісії банкнот під забезпечення державними цінними паперами є можливість надлишкового випуску їх в обіг порівняно з потребами товарного обігу, перепов-

нення ними каналів грошового обігу та їх знецінення. Центральний банк у процесі розроблення і реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що стосується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку.

Сьогодні в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку - 5-10%. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в грошовій системі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам замінники готівки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому підсумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть зажадати перетворення своїх банківських депозитів на готівку. Центральний банк, як правило, має монопольне право емісії

банкнот і розмінної монети. Він зазвичай організовує виготовлення грошей, регулює їх обіг, вилучає з обігу фальшиві та зношені гроші, здійснює їх утилізацію.

Готівка, що емітується центральним банком, у багатьох країнах є єдиним законним платіжним засобом на території країни. Згідно з умовами створення Європейського економічного і валютного союзу не пізніше 1 січня 2002 р. на території країн, які запровадили євро, будуть емітовані в готівковий обіг євробанкноти і євромонети. Європейська система центральних банків протягом першого півріччя 2002 р. буде поступово вилучати з обігу національні монети і банкноти та заміняти їх на єврогроші. З 1 липня 2002 р. євро стане єдиною валютою на території країн Європейського союзу.

В Україні функцію емісійного центру готівкового обігу виконує Національний банк України, який із завершенням у 1996р. грошової реформи емітує в обіг національну валюту - гривні та копійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу.

Банк банків. Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право центрального банку на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріплені каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої платіжної системи і децентралізованої. Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку. Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

* через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов'язань) через центральний банк;

* через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

У багатьох країнах світу, крім централізованої платіжної системи, функціонують децентралізовані системи. Наприклад, у США поруч з централізованою платіжною системою Fed Wire, що належить ФРС і за якою кожний федеральний резервний банк є водночас розрахунковою палатою для банків свого округу, функціонує децентралізована система міжбанківських клірингових розрахунків - CHIPS (Clearing House Interbank Payments System).

Незалежно від характеру і структури платіжної системи центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

* розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування платіжної системи;

* організації і проведенні міжбанківських розрахунків;

* наданні комерційним банкам надкоротких кредитів (внутрішньоденних - daylight overdrafts і нічних - overnights) на завершення міжбанківських розрахунків;

* ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбанківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу;

* проведенні остаточних-розрахунків за операціями між учасниками розрахунково-клірингових центрів.

Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:

* мінімізацію банківських ризиків;

* концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резервів комерційних банків;

* належний рівень безпеки системи розрахунків;

* ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриманню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

* нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

* оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілізації фінансового стану банків-учасників ринку платіжних послуг;

* взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесин-говими центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу цінних паперів тощо.

Центральний банк, користуючись підтримкою держави, має можливість забезпечувати платіжну систему потужними засобами телекомунікацій і впроваджувати у міжбанківські розрахунки системи термінових переказів великих сум у режимі реального часу класу RTGS (Real-Time Gross Settlement). За останнє десятиліття багато країн упровадили систему RTGS. Із метою ефективного проведення монетарної політики в межах Європейського Союзу центральні банки країн-членів ЄС запровадили Трансєв-ропейську автоматизовану систему термінових переказів великих сум у реальному часі - TARGET (Trans-European Automated Real-Time Gross-Settlement Express Transfer System), що зв'язала між собою системами класу RTGS країн-учасниць. Система TARGET призначена для здійснення операцій між ЄЦБ, національними центральними банками країн-учасниць і комерційними банками Європи.

В Україні Національний банк запровадив загальнодержавну Систему електронних платежів, що забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків на всій території країни.

Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні комерційних банків має багатогранне функціональне призначення.

По-перше, кредити центрального банку - це один із інструментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок.

По-друге, центральний банк виконує роль кредитора останньої Інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит Для підтримки їх ліквідності. Комерційні банки мають можливість регулювати свою ліквідність за рахунок кредитів міжбанківського ринку, проте цим кредитам притаманний високий системний ризик, зумовлений чутливістю банківської системи до крахів окремих банків, пов'язаних ланцюгом кредитних і розрахункових відносин. Крім того, через міжбанківський кредитний ринок, з точки зору банківської системи в цілому, здійснюється лише горизонтальний перерозподіл вільних (надлишкових) резервів між банками, тоді як за рахунок кредитів центрального банку збільшується загальна банківська ліквідність. Центральний банк як кредитор останньої інстанції взагалі повинен брати участь у створенні системи банківської безпеки, призначенням якої є запобігати системному ризику і втраті довіри до банківської системи.

По-третє, кредити центрального банку - це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.

Комерційні банки звертаються до центрального банку як до кредитора у випадках, коли:

* банківська система в цілому потребує збільшення резервів (ліквідності) у зв'язку із зростанням обсягу ВВП;

* спостерігається масове вилучення вкладниками вкладів з банків. Як наслідок такого вилучення складаються умови, загрозливі для стабільності банківської системи. Завдяки кредитам центрального банку комерційні банки отримують резерви для регулювання потенційного відпливу вкладів. У свою чергу, центральний банк своїми кредитами запобігає банківській кризі (паніці), відновлює довіру до банківської системи;

* є серйозні проблеми з платоспроможністю та ліквідністю в окремого банку, які закривають йому доступ на міжбанківський ринок. Центральний банк вирішує проблему надання кредиту у такій ситуації індивідуально у кожному випадку При цьому він повинен орієнтуватися на мінімізацію можливих втрат, зокрема від морального ризику;

* виникла потреба регулювання миттєвої ліквідності. Комерційні банки отримують надкороткі кредити для завершення міжбанківських розрахунків, для дотримання норм обов'язкового резервування тощо.

Центральні банки використовують різні способи кредитування (рефінансування) комерційних банків: * надання ломбардних кредитів;

* купівля цінних паперів у комерційних банків на умовах угоди РЕПО;

* редисконтування векселів.

Нині основний спосіб кредитування - це надання ломбардних кредитів під заставу цінних паперів, насамперед державних

цінних паперів, що обертаються на організованому ринку. Вартість застави повинна перевищувати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник зберігає право власності на депоновані в центральному банку цінні папери, проте якщо кредит своєчасно не погашається, право власності переходить до центрального банку. Після реалізації цінних паперів центральний банк утримує із виручки суму основного боргу із нарахованими процентами.

Центральні банки використовують два методи надання ломбардних кредитів:

* прямий метод. Центральний банк надає кредит безпосередньо банку, який подав кредитну заявку, під фіксовану процентну ставку;

* тендерний (аукціонний) метод. Банки - потенційні позичальники подають кредитні заявки центральному банку, який організовує торги. Тендери бувають кількісні та цінові. Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту. Заявки задовольняються за фіксованою процентною ставкою. Якщо попит на кредит з боку комерційних банків перевищує пропозицію центрального банку, то кредитні заявки задовольняються пропорційно.

Проведення цінових тендерів передбачає, що банки - потенційні позичальники вказують у заявках не тільки суму кредиту, а й процентну ставку. На цінових тендерах використовується дві моделі організації торгів: американська й голландська. Американська модель передбачає, що заявки банків-учасників ранжуються, виходячи з рівня запропонованої процентної ставки, у міру спадання, а потім центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання встановленого на тендері обсягу кредитів. Голландська модель передбачає, що всі заявки банків будуть задоволені за останньою процентною ставкою, яка увійде у список задоволених заявок, тобто за ставкою відсікання, що встановлюється центральним банком.

У 80-90-ті роки у країнах з розвинутою економікою значно зросла роль такого способу рефінансування комерційних банків, як проведення операцій з цінними паперами на умовах угоди РЕПО. Операція РЕПО з рефінансування комерційного банку складається з двох частин. У першій частині цієї операції комерційний банк продає цінні папери центральному банку. Водночас комерційний банк бере на себе зобов'язання викупити цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони. Це зобов'язання на зворотну купівлю відповідає зобов'язанню на зворотний продаж, що його бере на себе Центральний банк. Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати центральний банк, що є покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині операції РЕПО.

Редисконтування векселів центральні банки розвинутих країн останнім часом активно не проводять. До створення ЄСЦБ цей спосіб рефінансування комерційних банків використовував, зокрема, Німецький Федеральний банк (Бундесбанк). Починаючи з 1999 р. він застосовує ті методи рефінансування, які визначає ЄСЦБ і які були вже розглянуті. Особливість політики рефінансування Бундесбанку полягає у характері забезпечення, під яке він кредитує комерційні банки. Згідно з рішенням ЄСЦБ забезпечення кредитів, яке дістало назву гарантій, поділяється на дві категорії: гарантії першої категорії і другої. Гарантії першої категорії визначаються за єдиними критеріями, установленими ЄСЦБ. Це насамперед боргові державні зобов'язання, що обертаються на організованому ринку. Гарантії другої категорії визначаються національними центральними банками з урахуванням національних особливостей грошового ринку. Так, Бундесбанк включає до гарантій другої категорії комерційні векселі, а також кредитні вимоги комерційних банків до підприємств-резидентів, тобто боргові зобов'язання підприємств. Перш ніж прийняти цінні папери як забезпечення кредиту, Бундесбанк аналізує платоспроможність векселедавця або боржника за кредитом, використовуючи спеціально розроблену методику. Базою для проведення аналізу слугує звітність боржника, опитування керівників підприєм-ства-боржника та інша додаткова інформація прб поточний розвиток підприємства. Політика Бундесбанку щодо рефінансування комерційних банків більшою мірою, ніж політика інших центральних банків, орієнтована на вирішення проблеми опосередкованого кредитування реального сектора економіки на основі урахування обсягів попиту на кредит і оцінки кредитного ризику.

Порядок кредитування комерційних банків у різних країнах має свої особливості. У США Федеральні резервні банки здійснюють рефінансування комерційних банків шляхом надання прямих ломбардних кредитів через так зване "дисконтне віконце". У межах ЄСЦБ комерційні банки мають можливість без обмежень користуватись прямим нічним кредитом (overnight), який надається центральними банками під найвищу процентну ставку на грошовому ринку. Водночас банки мають можливість розмістити

свої надлишкові резерви у центральних банках на нічні депозити під найменшу процентну ставку грошового ринку. Щотижня ЄЦБ проводить кількісний тендер, на якому комерційні банки мають можливість отримати кредит строком на два тижні. Щомісяця ЄЦБ проводить ціновий тендер, на якому комерційні банки мають можливість отримати кредит строком на три місяці. Усі кредити надаються банкам єврозони через національні центральні банки під заставу цінних паперів.

В Україні Національний банк поступово освоює методи кредитування комерційних банків, що є загальноприйнятими у світовій банківській практиці.

Орган банківського регулювання та нагляду. Успішне регулювання центральним банком грошового ринку потребує наявності в країні стабільної та надійної банківської системи. Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структури, мета діяльності яких - отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільне корисні й необхідні функції, що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обґрунтованим і необхідним завданням держави. У більшості ринкових економік законодавчі й нормативні акти, що регламентують діяльність центрального банку, покладають на нього функцію регулювання банківської діяльності. Що стосується наглядової функції, то її, крім центрального банку, можуть виконувати спеціальні установи, створені під егідою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту. Наприклад, у Німеччині та Японії створені наглядові банківські структури під егідою міністерства фінансів, які тісно співпрацюють з центральними банками (Федеральне відомство з контролю за банками в Німеччині і Бюро банків у Японії). Прикладом структури банківського нагляду, незалежної від центрального банку й уряду, є Федеральна корпорація страхування депозитів у США, підзвітна Конгресу.

Терміни "регулювання банківської діяльності" та "нагляд за діяльністю банків" цілком слушно часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємозв'язані та взаємодоповнювальні види діяльності.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

* використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

* ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві і регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

* застосування превентивних І протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної монетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

* вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

* вимоги щодо ліквідної позиції банків;

* вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприклад, установлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик "великих" кредитів);

* обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи застосовуються для' захисту від уже існуючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити неплатоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить:

* рефінансування комерційних банків центральним банком;

* створення і функціонування систем гарантування банківських депозитів;

* вимоги щодо формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях, функціонування банків - від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засобів примусового впливу з метою регулювання їх діяльності.

Держава в особі центрального банку та відповідних уповноважених органів ставить за мету впровадження пруденційного нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої та розважливої поведінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки.

У світовій практиці існують різні моделі інституційної побудови системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб центральний банк або інші банківські регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законодавчому рівні.

До основних повноважень центрального банку, як регулятивно-наглядового органу, належать такі:

* регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов'язковими для отримання ліцензії на право займатись банківською діяльністю, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

* забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтримуванні фінансової стійкості, а з іншого - передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

* регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду;

* здійснювати інспекційні перевірки в банках;

* застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків;

* брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

В Україні функцію банківського регулювання та нагляду виконує Національний банк.

Банкір і фінансовий агент уряду. Центральні банки, виступаючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими органами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому виконанні державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Центральний банк, як правило, веде рахунок Міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, враховуючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

У процесі касового виконання бюджету кошти списуються з рахунків платників податків, покупців державних цінних паперів, Що відкриті в комерційних банках, і зараховуються на рахунок міністерства фінансів (казначейства), відкритий у центральному банку. У результаті збільшуються депозити уряду і зменшується грошова база. Коли уряд фінансує державні витрати, то процес розвивається у зворотному порядку. Наприклад, при оплаті устаткування для державного медичного центру кошти списуються з рахунка Міністерства фінансів (казначейства) і зараховуються на рахунки постачальників устаткування, відкриті в комерційних банках. Депозити уряду зменшуються, а банківські резерви і відповідно грошова база зростають.

В окремих країнах кошти державного бюджету зберігаються не тільки у центральному банку, а й у комерційних банках. Наприклад, у США кошти, які Казначейство отримує від податкових надходжень, і виторг від продажу державних цінних паперів зберігаються на спеціально відкритих урядових рахунках у найбільших комерційних банках (так звані "податкові і позичкові рахунки"). Поточні платежі Казначейства, зокрема оплата виписаних Казначейством чеків, здійснюються головним чином з рахунків, відкритих Казначейству у Федеральних резервних банках (так звані "чекові рахунки"). Кошти на "чекові рахунки" переказуються з "податкових і позичкових рахунків" у міру потреби.

Оскільки надходження коштів до бюджету і витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в центральному банку характеризуються значними коливаннями і, отже, можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер і Центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про сподівані надходження і видатки, що дає банку змогу вжити відповідних заходів через проведення операцій на відкритому ринку і нейтралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з проблемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

* податкове фінансування. В основі цього методу - підвищення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу;

* боргове фінансування. В основі цього методу - випуск урядом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спрямовується до бюджету. Боргове фінансування також не справляє прямого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов'язань центральним банком;

* фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методу - отримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі купівлі банком державних боргових зобов'язань. Емісія грошей, яку таким чином здійснює Центральний банк, прямо

впливає на грошову базу, а отже і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому.

Якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постійний характер і фінансується за рахунок емісії грошей - це спричиняє збільшення пропозиції грошей високими темпами, викликає подальше зростання рівня цін і провокує інфляцію.

У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансування бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіталів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов'язань і таким чином вирішувати проблему державних фінансів. Водночас у багатьох країнах з метою захисту центрального банку від можливого тиску з боку уряду на' законодавчому рівні забороняється емісійне кредитування уряду шляхом купівлі центральним банком державних боргових зобов'язань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Спілкування уряду і центрального банку стосовно боргових зобов'язань передбачається лише через відкритий ринок, тобто вторинний ринок, на якому центральний банк проводить операції з метою регулювання грошового ринку, використовуючи їх як інструмент монетарної політики.

Країни, що розвиваються, не мають добре розвиненого і достатньо місткого ринку капіталів, на якому уряд міг би розмістити потрібну кількість державних зобов'язань, тому дуже часто єдиним джерелом фінансування бюджетного дефіциту в таких умовах є додаткова емісія грошей, а центральному банку доводиться виступати у ролі кредитора уряду.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску державних боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

В Україні Національний банк здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду, виконує функції платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу, є кредитором уряду.

Провідник монетарної політики. Найважливішою функцією центрального банку є визначення і реалізація монетарної політики. Взагалі функції центрального банку тісно переплітаються, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, проведення монетарної політики є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій функції найповніше реалізується призначення центрального банку і в тій чи іншій формі проявляються усі інші його функції. Разом з тим монетарна політика центрального банку слугує ключовим елементом всієї грошової системи країни. На ній базується весь механізм державного регулювання грошового обороту, її цілі та інструменти були детально розглянуті в розділі 4.5.

В Україні провідником монетарної політики є Національний банк як центральний банк країни.

Крім розглянутих основних функцій, центральні банки виконують ще й додаткові функції, які сприяють реалізації їх призначення. Вони здійснюють аналіз і прогнозування економічної ситуації в країні на макрорівні, моніторинг стану реального сектора економіки на мікрорівні, складають банківську та монетарну статистику, інформують громадськість та дають роз'яснення щодо монетарної політики, представляють інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними валютно-фінансовими організаціями і банками.

Поиск по сайту: