«Для нас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий...» Без упину Я думала собі оці слова, Простуючи в країну італьянську. І мріялись мені далекі села: Дівчата йдуть, співаючи, з ланів, Клопочуться хазяйки невсипущі, Стрічаючи отару та черідку, Господарі вертаються з роботи, Не прискоряючи ходи, поважно, А нишком поглядають на димок, Що в’ється понад комином низеньким, І думають: «оце ж воно й вечеря...» І мріялись мені росисті луки Волинські: здалека чорніє ліс Зубчастим муром, а туман на нього Безгучним, тихим морем напливає,— Хто в лісі, хто у полі, стережися! То котиться пропасниця лукава.
Стояла я і слухала весну
Стояла я і слухала весну, Весна мені багато говорила, Співала пісню дзвінку, голосну То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов, Про молодощі, радощі, надії, Вона мені переспівала знов Те, що давно мені співали мрії
«Все, все покинуть, до тебе полинуть…»
Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає.
«Слово, чому ти не твердая криця…»
Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхви готова, Тільки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб’єш…
Вигострю, виточу зброю іскристу, Скільки достане снаги мені й хисту, Потім її почеплю при стіні Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів, Стрінеться з брязкотом інших мечей, З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою… Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
25.11.1896
Хвиля йде
Хвиля йде, вал гуде — бiлий, смiлий, срiбний, дрiбний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане камiння, бiлим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне... Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже не бiла, вiдпливає посумнiла, мов до гробу. Iз плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу. I зiтхає, i втихає, рине в море величезне й щезне... Чи вона йде до дна? Може, буде там покiрно, мов рабиня, тихо, вiрно, колихать малi молюски, гаптувать прозорi луски, на коралi класти карби, вартувати морю скарби, i слугою пiд вагою там вона довiку стане й не повстане? Чи полине межи сестри, межи милi, вiльнi хвилi, розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потiм зрине i гучна, i бучна, переможно валом сплесне i воскресне?
«Мріє, не зрадь!»
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила, Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей, А тепера я в тебе остатню надію вложила. О, не згасни, ти, світло безсонних очей!
Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари В серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть, Вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари, І не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.
Я вже давно інших мрій відреклася для тебе. Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, І тепер вже немає мені вороття.
Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора. Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, Той не вмре, не здобувши нового добра.
Мріє, колись ти літала орлом надо мною, – Дай мені крила свої, хочу їх мати сама, Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, А як прийдеться згинуть за теє – дарма!
3.08.1905
«Нічка тиха і темна була»
Нічка тиха і темна була. Я стояла, мій друже, з тобою; Я дивилась на тебе з журбою, Нічка тиха і темна була…
Вітер сумно зітхав у саду. Ти співав, я мовчазна сиділа, Пісня в серці у мене бриніла; Вітер сумно зітхав у саду…
Спалахнула далека зірниця. Ох, яка мене туга взяла! Серце гострим ножем пройняла. Спалахнула далека зірниця…
Ви щасливі, пречистії зорі
Ви щасливі, пречистії зорі, ваші промені — ваша розмова; якби я ваші промені мала, я б ніколи не мовила слова.
Ви щасливі, високії зорі, все на світі вам видно звисока; якби я так високо стояла, хай була б я весь вік одинока.
Ви щасливі, холоднії зорі, ясні, тверді, неначе з кришталю; якби я була зіркою в небі, я б не знала ні туги, ні жалю.
«І все-таки до тебе думка лине…»
І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю! Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, – Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись, – Що сльози там, де навіть крові мало!
Contra spem spero!
Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть - і настане Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. *
В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей - Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. **
Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні! 2 травня 1890 р.
«І ти колись боролась, мов Ізраїль…»
І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя! Сам бог поставив супроти тебе силу невблаганну сліпої долі. Оточив тебе народами, що, мов леви в пустині, рикали, прагнучи твоєї крові, послав на тебе тьму таку, що в ній брати братів не пізнавали рідних, і в тьмі з’явився хтось непоборимий, якийсь дух часу, що волав ворожо: «Смерть Україні»! – Та знялась високо Богданова правиця, і народи розбіглися, немов шакали ниці, брати братів пізнали і з’єднались. І дух сказав: «Ти переміг, Богдане! Тепер твоя земля обітована». І вже Богдан пройшов по тій землі від краю і до краю. Свято згоди між ним і духом гучно відбулося в золотоверхім місті. Але раптом дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат. І знов настав єгипетський полон, та не в чужій землі, а в нашій власній. А далі розлилось червоне море, і розділилося по половині, і знов злилось докупи й затопило – кого? Ой леле! Новий фараон пройшов живий через червоне море, але їздець і кінь пропав навіки. Співай, радій, ненависна чужинко, бий в бубни і лети в танок з нестяму, кінь і їздець в червонім морі згинув, тобі зостався спадок на покраси, бо зносиш ти України клейноди, святкуючи над нею перемогу. Такий для нас був вихід із Єгипту, немов потоп. Заграло та й ущухло
Червоне море, висохло, й осталась безрадісна пустиня після нього, і став по ній блукать новий Ізраїль, по тій своїй землі обітованій, немов якась отара безпричальна. З отарою блукали й пастухи, вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем. Коли ж у їх з’являвся дух величний, що вогняним стовпом палав у тьмі, а вдень ішов, мов туча грізно-біла, вони не вірили своїм очам, і врозтіч розбігались манівцями, і попадали ворогам в полон. Чи довго ще, о господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі? Який ми гріх вчинили проти духа, що він зламав свій заповіт великий, той, взятий з бою волі заповіт? Так доверши ж до краю тую зраду, розбий, розсій нас геть по цілім світі, тоді, либонь, журба по ріднім краю навчить нас, де і як його шукать. Тоді покаже батько свому сину на срібне марево удалині і скаже: «Он земля твого народу! Борись і добувайся батьківщини, бо прийдеться загинуть у вигнанні чужою-чуженицею, в неславі». І, може, дасться заповіт новий, і дух нові напише нам скрижалі. Але тепер? як маємо шукати свому народу землю? хто розбив нам скрижалі серця, духу заповіт? Коли скінчиться той полон великий, що нас зайняв в землі обітованій? І доки рідний край Єгиптом буде? Коли загине новий Вавілон?
