Сучасні теорії та типологія політичного лідерства

Сучасна політологія дає кілька пояснень цьому через концепції витоків політичного лідерства, як тих причин, що породжують його. Основними з них є концепції рис,ситуативна, послідовників і психологічна.

1. Концепція (теорія) рис(Френсис Гальтон, Енрі Богардус) склалася на основі аналізу

ролі видатних осіб в історії. Згідно з нею лідерство є результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальних рис (гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність і т. п.

2. Ситуативна концепція пропонує розглядати лідера у зв'язку з певною конкретною ситуацією (Віллі Ділл, Генрі Хіптон, Анрі Голднер та ін.). Причина лідерства полягає не в

індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії лідера, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших ситуацій. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи.

3. Концепція визначальної ролі послідовників (конституентів), запропонована Ф. Стенфордом, трактує лідерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані - конституентів, тобто всіх суб'єктів політики, які взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців тощо. Відносини між лідером і конституентами виступають у вигляді ряду взаємопов'язаних ланок: конституенти - послідовники - активісти - лідер. В демократичних державах претенденти на лідерство можуть розраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікуваннями широкого загалу - конституентів.

4.Прибічники психологічної концепції (Зігмунд Фрейд, Эрих Фромм, Теодор Адорно та ін.) вважають, що в основі суспільного життя лежить людська психіка. Вона є керівною і визначальною щодо інших явищ людського буття. Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми, її дії визначаються волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (3. Фрейд), або іншими психічними мотивами. Слідом за 3. Фрейдом деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видом божевілля.

5. Інтерактивний аналіз.

Інтерактивний аналіз ураховує чотири головних моменти лідерства:

1.риси лідера;

2.завдання, які він покликаний виконувати;

3.його послідовників і конституентов;

4.систему їхньої взаємодії, механізм взаємин лідера і його конституентов.

Кожен політичний лідер має специфічні риси характеру метод взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна визначити деякі типи політичних лідерів.

Одним із перших, хто запропонував характеризувати політичних лідерів за відповідною типологією, був М. Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив тритипи лідерства:

1. Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовуючи свою діяльність.

2. Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

3. Харизматичне лідерство (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), за якого влада над іншими ґрунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він призначений виконувати певну наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних системах: Ю. Цезар у Римській імперії, Наполеон у Франції, Гітлер у Німеччині, Муссоліні в Італії, Ленін у Росії, Мао у Китаї та ін.

Сучасна політична наука пропонує різні критерії типології лідерства. Так, наприклад, Г.Лассуелл розрізнив три типи лідерства:

Ø лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К.Маркс,

Мао Цзедун, А.Лінкольн);

Ø лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який уміє захопити маси (Ф.Кастро, М.Л.Кінг);

Ø лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів.

Р. Такер і В. Хагеманвиділяють консервативний, революційний та реформаторський

типи лідерів за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку.

1. консервативний лідер у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов, протидіє соціальним змінам;

2. революційний — основні свої дії спрямовує на фундаментальні зміни відповідно до інших соціальних ідеалів чи до власних переконань, які ґрунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах, відкидаючи повністю існуючі цінності;

3. реформаторський — вірить в ухвалену більшістю ідеальну модель суспільства, визначає відхилення від цієї моделі й намагається їх виправити, орієнтуючись при цьому на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби політичного керівництва.

Типологія політичних лідерів Маргарет Херманн, хоча сам підхід може бути використаний для характеристики лідерства взагалі. Згідно з цією типологією виділяються чотири основні типи лідерів:

1. лідер-«прапороносець» — видатна людина, яка має власне бачення дійсності, власний погляд на події та шляхи їх розвитку (Ленін, М Ганді, М. Кінг);

2. лідер-«служитель» виступає у ролі виразника інтересів своїх прихильників, виборців, діє від їх імені — такі лідери схильні до популізму (Г. Коль, Л. Брежнев);

3. лідер-«торговець» схожий на продавця товару, який прагне умовити покупця купити товар. Цей тип лідера повинен переконати осіб, які «купують» його ідеї або плани, аби залучити людей до їх здійснення (Р. Рейган);

4. лідер-«пожежник» швидко реагує на ті проблеми, що постають перед суспільством, відгукується на події і проблеми, діє відповідним чином (Ф.Рузвельт, Ш.де Голль).

На практиці більшість політичних лідерів вбирають риси всіх чотирьох типів у різних комбінаціях.

Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика знайближчим оточенням (командою політика). Відповідно відрізняють:

1. авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера.

Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;

2. демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;

3. відсторонений (ліберальний) стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.

Поиск по сайту: