Заощадження та інвестиції, їх роль в економічному зростанні
Дослідженню проблеми заощаджень присвячені праці всесвітньо відомих учених минулого, а також сучасних зарубіжних і вітчизняних економістів. Перші наукові уявлення про заощадження як економічну категорію було надано Адамом Смітом у «Дослідженнях про природу і причини багатства народів». Саме тут, у другій книзі «Про природу капіталу, його нагромадження та застосування» розкриваються місце, роль і значення заощаджень для економічного піднесення. Аналіз заощаджень відбувається за рахунок і на підставі введення поняття «продуктивна праця». Розвиток теорій заощадження охоплює два періоди. Перший період характеризується тим, що максимізація заощаджень розглядалася економістами як вельми бажане явище. Тільки окремі економісти, переважно аристократичних поглядів, не поділяли оптимізму в цьому питанні. У працях учених XVI–XIX століть пріоритет явно надавався заощадженням. Тільки заощадження, на їхню думку, створювали ресурси для нагромадження, а обсяг інвестиційної діяльності визначався цими ресурсами. Звідси висновок про сприятливу роль заощаджень, про доцільність підвищення їх частки в доході. Саме нагромадження розглядалося як фактор, який розширює можливості економічного зростання. Однак розвиток ринкової економіки у ХХ столітті значною мірою виявляв, що заощадження – не тільки передумова зростання, а й причина диспропорцій в економіці. Тому другий період – це період визнання суперечливості процесу заощадження, оскільки ринкова економіка не завжди була спроможною використати наявні ресурси. У таких умовах збільшення їх загального обсягу може виявитися не тільки безплідним, а й здатне призвести до ще більших втрат. Теорія А.Сміт мала наступну характеристику: Заощадження насамперед – це як неспожиті частини доходів основних класів суспільства: заробітної плати – робітників, ренти – землевласників і прибутку – підприємців. Більшість людей бажає поліпшити своє становище через збільшення свого майна. Найбільш надійний спосіб це зробити – заощаджувати і нагромаджувати деяку частину того, що здобувається або регулярно (щороку), або за якимось особливим випадком. Виключно велике значення надається аналізові нагромадження капіталу. Основою нагромадження капіталу є ощадливість. На думку Сміта, заощадження здійснюються всіма класами суспільства, але провідну роль у цьому процесі відіграє ощадливість буржуа. Попри марнотратство лендлордів, жалюгідне заощадження трударів, буржуазія заощаджує значну частину свого доходу, за рахунок чого розширює бізнес, дає роботу додатковому числу робітників і в кінцевому рахунку сприяє зростанню багатства суспільства На погляд Т.Р.Мальтус , сам по собі акт заощадження не забезпечує потреби в капітальних благах, а нагромадження не забезпечує попиту. Бажання заощаджувати – це одне, а можливості інвестування заощаджень – це зовсім інше. Заощадження не можуть збільшуватися в умовах, коли ще залишається низький дохід. Спочатку треба підвищити рівень доходу, що потягне за собою, з одного боку, розкриття нових інвестиційних можливостей, а з іншого – може викликати новий потік заощаджень. Мальтус встановлює різницю між заощадженням, що відбувається із зростаючих прибутків, і заощадженням, що відбувається за рахунок зменшення витрат [16, 94]. Перший варіант, пов’язаний із попереднім підвищенням доходу і, як наслідок, збільшенням і споживання, і заощадження, Т.Р.Мальтус захищає; другий, пов’язаний із зниженням функції споживання, на його думку, неодмінно призведе до загострення здигоднів, замість їх пом’якшення У працях Н.В.Сеніор «Основні начала політичної економії» (1836 р.) та «Листи про фабричне законодавство» (1837 р.). розробив теорію стримування, що відіграла значну роль у науковому обгрунтуванні категорії «заощадження». Теорія стримування – це теорія пропозиції заощаджень, яка в наявному вигляді не співвідносить ощадливість із попитом на інвестиції. Термін «стримування» означає жертву, що що принесена в ім’я створення капіталу, – заощаджуючи, люди додають цінність своєму майну, а це можна зробити тільки стримуванням від споживання поточного доходу від своєї власності Важливу увагу співвідношенню заощадженнь, інвестицій та утворення скарбів приділяв Дж.С.Мілль. Визначав заощадження як дохід, неспожитий особою, що здійснює заощадження, а скарби – як дохід, неспожитий взагалі. Тому «заплановані заощадження» в сучасному понятті еквівалентні сумі класичних заощаджень та скарбів, оскільки надлишок «запланованих заощаджень» над запланованими інвестиціями в сучасному аналізі має той же ефект, що і збільшення тезаврації у класиків Дж.Гобсон , однин із перших економістів, що звернув увагу на нові риси процесу нагромадження на межі ХІХ і ХХ століть. Він продовжив дослідницьку традицію А.Сміта у розкритті категорії «заощадження», особливо в роботі «Промислова система» (1910 р.). На думку Гобсона, заощадження викликає виробництво додаткової кількості різних видів капіталу. Заощаджений дохід витрачається на виробничі блага. У той же час Гобсон рішуче заперечує думку, що сума заощаджень може збільшуватися нескінчено. Ще 1889 року Гобсон увів поняття «надмірні заощадження» – oversaving. В інших роботах ця ідея отримала подальший розвиток. Якщо заощадження призводять до тезаврації грошей або невикористаних депозитів, то зростання заощаджень призводить до скорочення попиту на товари і створює диспропорцію в економіці. Зауваження Дж.Гобсона про можливість незбіжності заощаджень та інвестицій через зростання тезаврації або наявності невикористаних депозитів є принципово важливим. По суті проголошувалася відмова від попередніх уявлень про регулюючу роль процента К.Віксель висунув теорію існування природної та грошової норм процента, які тільки випадково можуть збігатися. Природня норма процента – це така норма, за якої бажання суспільства заощаджувати частину свого доходу збігається із бажанням інвестувати ці кошти. Проте немає жодних підстав вважати, що така збіжність має місце насправді. Заощадження й інвестиції здійснюються не тими самими особами, і фактори, що визначають їх розміри, цілком різні. У зв’язку з цим фактична (або грошова) норма процента може бути вищою чи нижчою за природну. Таке розходження, на думку К.Вікселля, є головним механізмом, що породжує циклічні коливання ринкової кон’юнктури. Грошова норма процента являє собою ставку, яку беруть банки за позиками, природна – очікувану норму доходу на знову вкладений капітал. Якщо б фактична норма могла бути рівною природній нормі, то було б забезпечено рівність між заощадженнями та інвестиціями. Процес заощадження виступає як «приводний ремінь», що поєднує ринок позичкового капіталу з товарними ринками. Так, якщо фактична ставка процента нижча за нормальну, це буде обмежувати процеси заощадження й сприяти збільшенню поточного споживання Дж.Х.Робертсон дав своє тлумачення розходженню між заощадженнями та інвестиціями. Він припускав, що сьогоднішнє споживання залежить від учорашнього доходу, а завтрашнє – від сьогоднішнього. Споживання функціонально пов’язане із попереднім доходом, але має місце деяке відставання витрат у часі. Із цієї функціональної залежності Робертсон робить висновок, що причиною зростання доходу є перевищення інвестування над заощадженням Дж.М.Кейнс висунув цілковито нову ідею, згідно з якою зрівноваження заощаджень та інвестицій відбувається швидше внаслідок коливань рівня виробництва або доходу, ніж зміни рівня процента. Суть цієї ідеї в тому, що саме інвестиції, а не заощадження викликають зміни в доході: замість того, щоб за вихідний пункт аналізу взяти бажаний рівень інвестицій і потім показати, як інвестиції за допомогою процентної ставки пристосовуються до заощаджень, Кейнс виходить із автономного потоку інвестицій і показує, як за допомогою мультиплікатора створюються ті самі заощадження, які необхідні для даного рівня інвестицій. Кейнсіанська інтерпретація формує основу для системи рівнянь, яка дає опис всієї національної економіки в термінах декількох макроспіввідношень. Звичайним для кейнсіанських моделей є оперування формулою Y = С + S, де Y – дохід, С – споживання, S – заощадження. При цьому C/Y – "схильність до споживання", S/Y – "схильність до заощадження". Далі виводяться такі формули, як C = Y–S і S = Y–C,а за умови, якщо інвестиції дорівнюють заощадженням,то Y= С + І, а звідси І = Y – С тощо. Рівність інвестицій і заощаджень, точніше, потрібного попиту на інвестиції та фактичних заощаджень (I = S) – найважливіша категорія кейнсіанської теорії господарського кругообігу і економічної системи. Рівність I = S тлумачиться кейнсіанством як головна умова динамічної рівноваги, тобто такої рівноваги, яка забезпечує усталений темп зростання і стабільну норму прибутку . Головне питання у формулах Дж.М.Кейнса – це встановлення функціональної залежності між «схильністю до споживання» і «схильністю до заощадження». Ця залежність визначається «основним психологічним законом», суть якого полягає в тому, що люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із ростом доходу, але не тою ж мірою, якою зростає дохід. Виникає потреба якось компенсувати цей недолік споживацького попиту. На думку Кейнса, це повинно бути зроблено шляхом розширення «інвестиційного попиту». Розширення інвестицій є у Дж.М. Кейнса основним засобом подолання розриву між сукупним попитом і сукупною пропозицією і такого розширення виробництва, яке здатне в той же час забезпечити "повну зайнятість" Дж.М. Кейнс стверджував, що саме інвестиції визначають величину заощаджень в умовах неповної зайнятості; державні витрати з приватними інвестиціями завдяки ефекту мультиплікатора тією мірою збільшать національний дохід, що очікувані заощадження з цього національного доходу зрівняються зі сумою інвестицій приватного сектора та державних витрат. Саме інвестиції визначають рівень заощаджень, а не навпаки. Суспільство в цілому, на його думку, заощаджує не більше і не менше, ніж підприємці бажають інвестувати Кейнсіанські моделі економічного зростання Р.Ф.Харрода, Н.Калдора, Є.Домара намагалися простежити зворотний вплив зростання національного доходу на величину інвестицій. Особливу увагу при цьому вони звертали на проблему нагромадження капіталу. Саме на такій основі й будується більшість кейнсіанських моделей економічного зростання. Всі вони мають дві сторони – заощадження та інвестиції. Їх рівність буде забезпечено у тому випадку, якщо реальна величина (заощадження) буде дорівнювати передбачуваній (інвестиціям). Тому центральним питанням є вияснення факторів, що визначають величину очікуваних інвестицій. Теорія заощадження, яку висунув Р.Ф. Харрод, передбачає, що людина складає зведення свого ймовірного доходу та ймовірних потреб для всіх майбутніх років. Індивідуальні заощадження можна поділити на дві частини: 1) ті, які потрібні людині для задоволення потреб протягом її життя; 2) ті, які призначені в успадкування Обсяг заощаджень, які людина робить для себе особисто, визначається такими чинниками, як очікування зростання доходу, росту потреб та ймовірної неспроможності заробляти на останній фазі життя. В суспільстві, де чисельність населення і стан техніки є незмінними, заощадження першої категорії зводяться до нуля. Кожне покоління буде заощаджувати для себе, проте старші за віком групи населення одночасно будуть витрачати рівну кількість коштів. Не так очевидно, що заощадження для нащадків також повинно звестися до нуля. Якщо суспільство має стаціонарний характер і існує думка про майбутнє його збереження, то було б помилкою припускати, що в ньому не повинно відбуватися ніякого заощадження. Інакше кажучи, мотив до заощадження, представлений у рівняннях Р.Ф. Харрода, на його думку, завжди застосовується деякою мірою до заощаджень на користь нащадків, хоча, без сумніву, із спадною силою. Сума цих заощаджень, імовірно, повинна прагнути до зменшення в кожному поколінні. В їх основі Посткейнсіанські моделі зростання й розподілу (Н.Калдор, Л.Пазінетті, Дж.Робінсон) лежать дві ідеї:Темпи зростання залежать від розподілу доходів, оскільки загальна величина заощаджень являє собою суму заощаджень із заробітної плати й прибутку. Отже, оскільки схильність до заощаджень в одержувачів заробітної плати й прибутку різна, то зміни в розподілі будуть змінювати і загальну суму заощаджень. Сам розподіл доходу є функцією нагромадження. Темп нагромадження капіталу визначає норму прибутку, отже, частку прибутку в доході. Частка і фонд заробітної плати представляють остаточну величину Сучасний монетаризм (М.Фрідмен) Інвестиціям і споживанню монетаристи протиставили грошовий фактор, який відіграє, на їх думку, вирішальну роль у динаміці національного доходу і формуванні циклу. Динаміка національного доходу залежить від того, як складаються відносини між грошовою пропозицією та попитом на гроші. На відміну від кейнсіанської теорії, яка виходила з нестійкості попиту на гроші внаслідок залежності від спекулятивних мотивів (функція ліквідності), монетаристи пропонують стійку функцію грошового попиту. Остання, згідно з їх теорією, визначається стійкою схильністю до заощаджень з метою досягнення бажаного рівня багатства Гіпотеза життєвого циклу Ф.Модільяні розглядає приватних осіб як таких, що планують свою поведінку щодо споживання та заощадження на тривалі періоди, сподіваючись якнайкраще розподілити споживчі видатки впродовж усього свого життя. Заощадження при цьому розглядаються як засіб забезпечити споживання, яке не знижується після закінчення трудового періоду життя людини. Тим самим споживання перебуває в тісному зв’язку із заощадженням, яке виступає часткою наявного доходу, його залишковою вартістю. Усяке зростання наявного доходу за незмінного споживання викликає збільшення заощадження, і навпаки
Ретроспективний аналіз теорій заощадження показав, що: по-перше, заощадження тлумачаться як різниця між доходом і споживанням, хоча чіткості в розумінні самого терміна «заощадження» немає. Найчастіше під ними розуміють різницю між поточним доходом та поточним споживанням. Проте іноді трапляється і розуміння заощаджень як запасу, тобто суми, наявної в даний час. Крім того, існує невизначеність щодо предметів тривалого користування. Деякі автори розглядають їх придбання не як споживання, а швидше як заощадження, оскільки в споживання входить лише частина, що відповідає амортизації, а в цілому ці блага можна розглядати як відкладене споживання або як заощадження; по-друге, об’єктом дослідження теорії заощадження є, як правило, тільки особисті заощадження. Заощадження корпорацій з аналізу виключаються, оскільки вважається, що вони збігаються з інвестиціями. Між тим вони становлять значну питому вагу в заощадженнях громадянського суспільства; по-третє, рішенням про заощадження надається яскраво виражене психологічне забарвлення. Вважається, що в основі процесу заощадження перебувають насамперед мотиви психологічного характеру. При цьому наголошується на споживацькому призначенні заощаджень, які покликані допомогти створити матеріальний добробут, забезпечити нащадків, зберегти престиж тощо; по-четверте, найбільшу зацікавленість в економістів Заходу викликала проблема загального розміру заощаджень у масштабі суспільства. З появою кейнсіанства, коли сукупні заощадження стали розглядатися швидше як фактор, який гальмує економічний розвиток, аніж такий, що сприяє економічному зростанню, уже не можна було тлумачити заощадження як механічну суму індивідуальних заощаджень; по-п’яте, висуненням на передній план проблеми економічного зростання економісти підкреслюють два аспекти проблеми нагромадження: попит на капітальні блага і пропозицію капітальних благ. У зв’язку із цим виникла численна література про відповідність заощаджень та інвестицій, для якої була притаманна суперечливість точок зору. Не меншою мірою це проявляється і в тлумаченні факторів, що впливають на інвестиції і заощадження, в оцінці значення та причинній обумовленості цих факторів. У сучасній економічній літературі загальновизнаним є положення, що в процесі розширеного відтворення частина вартості суспільного продукту постійно вивільняється з поточного обороту і протягом певного часу нагромаджується у грошовій формі, поки не досягне розмірів, достатніх для використання на потреби розширеного відтворення особистого споживання. Таке нагромадження вартості здійснюється у грошовій формі. Грошові нагромадження відбуваються на різних стадіях суспільного відтворення. У сфері особистого споживання грошові нагромадження виникають унаслідок перевищення грошових доходів громадян над поточними витратами і виступають у формі грошових заощаджень як у готівковій, так і безготівковій формах. Аналітичний огляд вітчизняної і зарубіжної економічної літератури показав, що при визначенні суті заощаджень варто виходити з таких основних положень. По-перше, попри те, що в ринковій економіці переважає приватна власність, заощадження формуються не лише в сімейних господарств, а й у таких суб’єктів економіки, як фірми і держава. По-друге, важливо враховувати сукупні доходи суб’єктів ринку, а не лише поточні доходи. По-третє, суб’єкти економіки одержують доходи не тільки у грошовій формі. По-четверте, доходи можуть використовуватися не лише на споживання, а й на сплату податків. Таким чином, у західній економічній літературі заощадження населення здебільшого визначаються як та частина доходів сімейних господарств, яка не використовується ними для придбання товарів і послуг, а також для сплати податків. Природу заощаджень досліджували і радянські економісти – Ю. М. Белугін, Ю. І. Кашин, Б. В. Ракитський, О. М. Шохін. Більшість їх розглядала заощадження як невикористану на поточні потреби частину особистого доходу. На думку інших економістів, грошові заощадження – це індивідуальне нагромадження грошових сум, які є частиною трудових доходів. Ю. І. Кашин розглядає створення заощаджень як кристалізацію частини грошових доходів населення з метою задоволення майбутніх потреб. Проте всі ці підходи не позбавлені вад, притаманних науковим уявленням радянського періоду. Зокрема, цим визначенням притаманні ідеологічне нашарування, а також акцентування уваги на трудовому характері заощаджень; у них не простежується мета заощаджень, визнається формування останніх лише в населення; часто увага акцентується на частині доходів, тобто лише на грошових доходах населення. У сучасній українській економічній літературі заощадження населення часто визначаються як частина грошових доходів населення, не використана для поточних споживчих потреб; чи як та частина доходу, яка не використовується на поточне споживання; чи як нагромаджувана частка грошових доходів, призначених для задоволення потреб у майбутньому. М. Д. Алексеєнко дає таке визначення: заощадження – частина доходів суб’єктів економіки, не використана на споживання, сплату податків і неподаткових платежів і призначена для забезпечення потреб у майбутньому. Аналіз підходів зарубіжних та вітчизняних економістів до визначення суті заощаджень дозволяє зробити висновок, що основою заощаджень фізичних осіб є добровільне відкладення грошей на деякий час населенням після задоволення своїх потреб. Тому, на нашу думку, «заощадження населення» можна визначити як частину грошових доходів населення, яка формується за рахунок скорочення поточного особистого споживання і призначена для забезпечення потреб у майбутньому; дорівнює використовуваному доходу мінус особисті видатки на споживання. Щодо мотивів накопичення грошей населенням, то ще 1936 року Дж. М. Кейнс зазначав, що «є, взагалі кажучи, вісім основних стимулів або цілей суб’єктивного характеру; усі вони спонукають людей утримуватися від витрачання одержаного доходу». Перелічимо ці вісім мотивів Кейнса, вказавши поруч, як їх називає сьогодні економічна наука. 1. Створити резерв на випадок непередбачених обставин – застережний мотив. 2. Забезпечити майбутнє (наприклад, подбати про старість, освіту дітей), оскільки співвідношення між доходами людини (сім’ї) та її потребами змінюється упродовж життя – мотив життєвого циклу. 3. Забезпечити собі дохід у формі процента і скористатися зростанням цінності майна, оскільки більшому реальному споживанню в майбутньому віддають перевагу над меншим поточним споживанням – мотив міжчасового заміщення. 4. Отримати можливість поступово збільшувати свої видатки в майбутньому, що відповідає поширеному підсвідомому бажанню бачити в майбутньому поступове підвищення свого життєвого рівня – мотив поліпшення. 5. Насолоджуватися почуттям незалежності та свободою дій, навіть якщо немає чітких планів чи намірів – мотив незалежності. 6. Забезпечити можливості маневру для здійснення ризикових чи ділових операцій – мотив підприємництва. 7. Залишити спадок – мотив спадку. 8. Задовольнити почуття скнарості, тобто нічим необґрунтований, але стійкий спротив самому фактові витрачання грошей, – мотив жадібності. Сьогодні до цього переліку додають ще один пункт: 9. Нагромадити кошти для купівлі житла, автомобілів та інших товарів тривалого користування – мотив придбання товарів тривалого користування. Зважаючи на те, що від 1936 року перелік мотивів заощаджень доповнено лише одним пунктом, його можна вважати вичерпним. До того ж, частина мотивів, вочевидь, тісно взаємопов’язана і вони доповнюють один одного (мотиви застережний і життєвого циклу, життєвого циклу і спадку, міжчасового заміщення і поліпшення, придбання товарів тривалого користування і спадку). Деякі з них, імовірно, легше пояснити з погляду психології (мотиви незалежності та жадібності). Очевидно, що різні групи населення, ухвалюючи рішення щодо заощаджень, керуються різними мотивами (групами мотивів) залежно від віку, матеріального становища, освітнього та культурного рівня тощо. Відмінності в мотивах логічно зумовлюють відмінності в моделях поведінки заощадників та їхню реакцію на зміни тих чи інших чинників. Тому глибоке розуміння мотивів заощаджень домогосподарств важливе для прогнозування впливу різноманітних заходів економічної політики на рівень особистих заощаджень. Дослідження вітчизняних і зарубіжних науковців показують, що заощадження населення є одним з основних джерел надходження коштів на грошовий ринок. У моделі сукупного грошового обороту заощадження виступають узагальнюючим джерелом надходження коштів на грошовий ринок, а отже – узагальнюючим джерелом інвестування розширення виробництва в секторі фірми. За рахунок цього джерела суб’єкти підприємницької діяльності можуть збільшити свої інвестиції, а органи державної влади – збільшити свої закупівлі понад доходи від податків, тобто профінансувати бюджетний дефіцит. Звідси можна зробити кілька загальних висновків щодо взаємозв’язку заощаджень та інвестицій. 1. Заощадження сімейних господарств є єдиним джерелом чистих інвестицій у закритій економічній системі. Якщо формування заощаджень уповільнюється чи зовсім зупиняється, починається скорочення інвестицій та «проїдання» раніше нагромадженого капіталу. Така ситуація звичайно виникає в умовах тривалої інфляції, коли населення перестає робити нові заощадження і витрачає попередні під загрозою втратити їх через інфляцію. Ці процеси чітко проявилися в економіці України в 1992–1994 рр., коли внаслідок гіперінфляції попередні заощадження населення повністю знецінилися, а нові заощадження в національних грошах не створювалися. Інвестування в розвиток виробництва в той період фактично припинилося, за винятком незначних вкладень за рахунок централізованих коштів державного бюджету. 2. Зростання обсягу заощаджень створює верхню межу нарощування інвестицій. Проте зростання інвестицій, як правило, не досягає цієї межі. Частину коштів, що надійшли на грошовий ринок за потоком заощаджень, мобілізує уряд для державних закупівель та інших витрат. У конкурентній боротьбі за ресурси на грошовому ринку уряд звичайно має переваги над фірмами у зв’язку з вищим рівнем гарантій за його зобов’язаннями порівняно із зобов’язаннями фірм та фінансових посередників, через яких заощадження трансформуються в інвестиції. Тільки скорочення бюджетного дефіциту дає можливість максимально наблизити фактичний обсяг інвестицій до верхньої межі та навіть перевищити її за рахунок інших джерел. Певна частина коштів, що надходять на грошовий ринок каналом «заощадження», використовується для поповнення запасу грошей (збільшення обов’язкових резервів банків, поточної каси економічних суб’єктів) і не скеровується в інвестиції. Ця частина функціонує як гроші і трансформується через сектор «ринок грошей» [38; 44]. Решта заощаджень використовується як капітал і трансформується в інвестиції через «ринок капіталів». 3. Заощадження населення, що надійшли на грошовий ринок і не мобілізовані урядом для своїх потреб та не осіли в грошових запасах, мають бути позичені фірмами для інвестування. Інакше на грошовому ринку виникне надлишок коштів, а на товарних ринках – брак попиту на товари. Неінвестовані заощадження неминуче викличуть кризу збуту, скорочення виробництва, зниження доходів і заощаджень у секторі «сімейні господарства». У нереалізованих товарних запасах будуть заморожені значні капітали. У проблемі «заощадження – інвестиції» важливе значення має не тільки нагромадження достатнього обсягу збережень у сімейному секторі, а й повна трансформація цих збережень в інвестиції. Грошовий ринок покликаний створити ефективний механізм такої трансформації. Проте чи в змозі грошовий ринок справитися з цим завданням? Однозначної відповіді на це питання не дала ні західна, ні вітчизняна економічна наука. Представники різних економічних шкіл дають різні відповіді: монетаристи відповідають «так», а кейнсіанці – «ні». Якщо визнати правоту монетаристів, треба погодитися з тим, що ринкова система має внутрішній механізм саморегулювання, здатний відвернути економічні кризи. Якщо ж визнати правоту кейнсіанців, то слід погодитися з тим, що ринкова економіка не здатна до саморегулювання і внутрішньо нестала, потребує постійного регулятивного втручання ззовні. Монетаристи виходять з того, що грошовий ринок має механізм, який одночасно впливає на підприємців (фірми) та на сімейні господарства (фізичних осіб), стимулюючи перших і других інвестувати та заощаджувати рівновеликі маси грошових коштів. Таким механізмом є динаміка процентної ставки як плати за використання грошових заощаджень. Зміна процентної ставки одночасно впливає як на заощадження (пропозицію), так і на інвестиції (попит), тільки в протилежних напрямках. Якщо ставка процента зростає, посилюється стимулювання заощаджень та розміщення їх на ринку, тому що на кожну заощаджену грошову одиницю власник одержить додатковий дохід. Одночасно послаблюється стимулювання інвестицій, бо зростуть витрати на кожну одиницю інвестицій. Представники кейнсіанської школи заперечують можливість автоматичного вирівнювання заощаджень та інвестицій на тій підставі, що не тільки процентна ставка впливає на їх рух, а й сама ставка процента змінюється під впливом не лише попиту на інвестиції та пропозиції заощаджень. Ключовий аргумент кейнсіанців полягає в тому, що рішення про заощадження і про інвестиції приймають різні економічні суб’єкти, які керуються різними цілями і міркуваннями. Рішення про зміну заощаджень приймають мільйони сімейних господарств, кожне з яких керується своїми власними інтересами, які можуть бути зовсім не пов’язаними з рухом процентної ставки. З іншого боку, рішення про інвестування приймають мільйони підприємців (фірм), кожний з яких керується насамперед можливістю одержати прибуток. Ставка процента цікавить інвестора лише у зв’язку з визначенням затрат на реалізацію інвестиційного проекту. Зміна заощаджень населення їх може зовсім не цікавити. Більше того, кейнсіанці вважають, що заощадження населення – не єдине джерело інвестиційних ресурсів. Ними можуть бути гроші «поточної каси» населення, позички кредитних установ, нагромадження самих фірм і навіть ресурси уряду. Використання цих джерел розширює обсяги інвестицій за межі заощаджень сімейних господарств. Хоч і логічні ці докази кейнсіанців, у цілому їх позиція має істотні вади. По-перше, не правомірна вимога кейнсіанців, щоб на грошовому ринку на боці попиту і на боці пропозиції виступали одні і ті ж самі суб’єкти і щоб вони керувалися однаковими міркуваннями у своїх економічних рішеннях. Подібного збігу немає на жодному іншому ринку, у тому числі й на товарних. Проте економічна наука визнає, що «невидима рука» ринкового механізму вирівнює попит і пропозицію на цих ринках. По-друге, не можна погодитися з твердженням кейнсіанців, що між суб’єктами заощаджень та суб’єктами інвестицій немає зв’язку, що це принципово різні економічні групи. У ринковій системі переважає приватна власність, отже, власниками фірм як суб’єктів інвестицій є, зрештою, фізичні особи – суб’єкти сімейних господарств, що формують заощадження. По-третє, ретельнішого аналізу потребує посилання кейнсіанців на те, що інвестиції фінансуються не тільки із заощаджень, а й з інших джерел. Кейнсіанці посилаються також на втручання банків у потік «заощадження – інвестиції», яке нібито порушує їх рівновагу, бо заощадження можуть спрямовувати на погашення раніше одержаних банківських позичок чи банки можуть фінансувати інвестиції за рахунок емісії. Проте й у цьому твердженні є слабкі місця. Саме по собі втручання банків у потік «заощадження – інвестиції» на грошовому ринку не вносить у нього суттєвих змін, бо банки тут – лише посередники: скільки заощаджень мобілізували в депозити, стільки й видали інвестиційних ресурсів. Не змінює цього положення використання частини заощаджень для погашення позичок, адже процеси видавання і погашення позичок здійснюються одночасно і безперервно. Тому погашення позички лише вивільняє в банків кошти для нових інвестицій. Часові розбіжності тут можуть бути короткостроковими та незначними, і від них можна абстрагуватися. Більш складним є втручання банків у потік «заощадження – інвестиції» через емісійну діяльність. Якщо видавання позичок та інвестиційні вкладення банків за рахунок емісії здійснюються в незначних розмірах, то порушення рівноваги в цьому потоці буде незначним і вона може відновитися самостійно. Додатковий приріст інвестицій активізує попит та виробництво, що спричинить приріст національного продукту та заощаджень. Приріст останніх послугує джерелом погашення емісійних позичок і відновлення рівноваги інвестицій та заощаджень. Надмірне використання банками емісійного джерела кредитування та інвестування неминуче призведе до тривалого і відчутного порушення рівноваги грошового ринку. Відбудеться шокове підвищення попиту на товарних ринках, за яким не зможе встигнути зростання пропозиції. Приріст ВНП, доходів і заощаджень не буде достатнім, щоб забезпечити погашення емісійних кредитів. В обороті залишаться надлишкові гроші, які провокуватимуть інфляцію. Отже, можливості емісійного втручання банків у потік «заощадження – інвестиції» надто обмежені їх інфляційними наслідками і тому не можуть слугувати вагомим аргументом для заперечення здатності грошового ринку до саморегулювання. Дослідження зарубіжного економічного досвіду показує, що визначення взаємозв’язку потоків інвестицій та заощаджень має не тільки теоретичне, а й практичне значення і повинно враховуватися при розробленні та реалізації всіх напрямів економічної політики держави. По-перше, банківська система у своїй грошово-кредитній політиці має виходити з того, що економічні межі її кредитно-інвестиційної діяльності визначаються національними заощадженнями, до яких, крім сімейних заощаджень, включаються заощадження фірм та бюджетної системи. Порушення цієї межі загрожує порушенням економічної рівноваги та інфляцією. По-друге, у своїй економічній і соціальній політиці держава повинна виходити з того, що таке важливе завдання, як нарощування інвестицій, має вирішуватися в нерозривній єдності з нарощуванням заощаджень. Щоб інвестиційний процес в економіці країни розвивався успішно, так само активно й успішно повинні формуватися заощадження. Політика сприяння заощадженням стає одним із пріоритетних напрямів економічної політики в цілому і політики доходів зокрема. По-третє, взаємозв’язок «інвестиції – заощадження» повинен враховуватися в бюджетно-фіскальній політиці держави. При розподілі національного доходу вилучення податків передує формуванню заощаджень, тому зміни в оподаткуванні викликають зрушення в заощадженнях, а отже, впливають на інвестиції. Бюджетний дефіцит впливає на процес «заощадження – інвестиції» через механізм монетизації дефіциту. Урядові позики для покриття дефіциту зменшують масу заощаджень, які спрямовуються на інвестиції. Цей процес отримав назву «ефект витіснення інвестицій». Аналітичний огляд різних класифікацій заощаджень фізичних осіб показав, що грошові заощадження включають готівкові кошти на руках у населення, страхові поліси, депозитне і недепозитне розміщення коштів у фінансово-кредитних установах. У свою чергу, грошові заощадження можуть формуватися і зберігатися в національній та іноземній валютах. Використання грошової форми заощаджень доцільне тоді, коли гроші не змінюють власної номінальної вартості. За умов інфляції формування окремими суб’єктами економіки заощаджень проблематичне, тому акумулювати вартість можна в натурально-речовій формі – товарах, рухомому і нерухомому майні, коштовностях, творах мистецтва. Нагромадження вартості в деяких видах грошової та натурально-речової форм не дає їхнім власникам доходів від неї. Цей чинник та можливість знецінення грошей підштовхує частину власників заощаджень до їх капіталізації, і заощадження набувають форми фінансових активів. Але оскільки заощадженням у формі фінансових активів притаманний комерційний ризик, то це породжує невпевненість у людей. Вони не завжди схильні ризикувати своїми заощадженнями, і це спричинює зберігання заощаджень в інших формах. Між різними формами заощадження існує взаємозв’язок і взаємозалежність. Так, іноді сімейні господарства змушені здійснювати заощадження в готівковій формі у зв’язку з неможливістю придбання товарів і послуг тоді, коли це їм потрібно. Відсутність розвинутої інфраструктури грошового ринку, його законодавча неврегульованість спричинюють неможливість формування заощаджень у формі фінансових активів. Імовірність інфляційного знецінення заощаджень зумовлює формування їх у натурально-речовій формі або нагромадження в іноземній валюті. У сучасній економічній літературі за характером мобілізації заощадження населення поділяють на неорганізовані та організовані. Організованими заощадження стають тоді, коли накопичуються у фінансово-кредитних установах (на рахунках у банках або спрямовані на придбання цінних паперів). На вкладені заощадження населення через певний час має змогу отримувати прибуток у формі відсотків. Неорганізовані – це ті, які зберігаються вдома у формі національної або іноземної валюти, або відразу вкладається в товари довгострокового користування (приймають форму натурально-неорганізованих). Вони невигідні не лише державі, а і їхнім власникам. Зокрема, наявність неорганізованих заощаджень для держави ускладнює процес регулювання грошової маси в обігу, а самих власників позбавляє можливості отримання доходів у формі процентів чи дивідендів. У часовому вимірі заощадження поділяють на коротко-, середньо- та довгострокові. Короткострокові заощадження утворюються, в основному, готівкою. Середньострокові набирають форму вкладів у високоліквідні товарно-матеріальні цінності або у валюту. Довгострокові заощадження розміщуються, як правило, у власність, капітал, пільгово-податкові інвестиції та облігації. Необхідність заощаджень випливає із системи мотивів їх утворення. З огляду на мотиви утворення заощадження поділяють на мотивовані і немотивовані. Якщо виходити з того, що мотив – це підстава для певних дій і вчинків людини, то це явище суб’єктивного і психологічного порядку. Мотивованими заощадженнями є нагромадженням грошей з метою: придбання товарів і послуг, оплата яких потребує великої суми грошей; забезпечення непередбачуваних витрат; покриття витрат, пов’язаних із дотриманням звичаїв і традицій; отримання додаткових доходів. Заощадження населення можуть бути і немотивованими. Але це не означає, що немає причин для їх утворення. Ними, зокрема, можуть бути невідповідність між платоспроможним попитом населення на товари і послуги, з одного боку, та обсягами їх виробництва – з іншого; швидке зростання доходів, коли можливості для розширення споживання ще не привели до виникнення нових потреб; прагнення окремих громадян до нагромадження заради нагромадження; отримання окремими фірмами й групами населення доходів від тіньового бізнесу. За спонукальними причинами, зацікавленістю в утворенні заощаджень їх можна поділити на добровільні і вимушені. Добровільні заощадження мають місце тоді, коли суб’єкти економіки свідомо і добровільно відмовляються від поточного споживання з метою забезпечення потреб у майбутньому. Якщо суб’єкт економіки через певні обставини змушений відмовитися від поточного споживання, то такі заощадження вимушені. Вимушені заощадження – це сума грошей, не використана на купівлю за офіційними ринковими цінами бажаних товарів через відсутність останніх на ринку. Згідно з теорією фіксованих цін можна очікувати, що незадоволений попит на конкретні товари у формі заощаджень, по-перше, призведе до зміни попиту на замінники, які будуть доступними на офіційних ринках; по-друге, частина попиту буде пред’явлена на товари за вищими цінами, включаючи ціну на «чорному» ринку; і по-третє, решта заощаджень, утворених через незадоволений попит, буде перенесена на майбутній період (відкладений попит). Перенесення заощаджень (купівельної спроможності) на майбутній період набуває форми нагромадження готівки, зростання вкладів у фінансовій системі, нагромадження золота і коштовностей, а також концентрації коштів в іноземній конвертованій валюті. За умов інфляції втрачається можливість виконання грошима функції засобу нагромадження. Тому слід розмежовувати поняття «номінальні заощадження» та «реальні заощадження». Заощадження, виражені в дійсних на даний момент цінах, є номінальними. Скориговані на індекс інфляції номінальні заощадження називаються реальними.
Інвестиції– витрати на відновлення зношеного основного капіталу і збільшення основного капіталу. Основний капітал включає: будинки, устаткування, використовувані в процесі виробництва; житло; товарно-матеріальні запаси. Оскільки інвестиції є одним з основних компонентів ВВП, то коливання інвестицій відображають закономірності циклічності розвитку економіки. Інвестиції визначають економічний ріст у довгостроковій перспективі. Інвестиції поділяються на:
- інвестиції в основний капітал підприємств;
- інвестиції в житлове будівництво;
- інвестиції в товарно-матеріальні запаси.
Підінвестиціями розуміють всі витрати, які безпосередньо сприяють зростанню загальної величини нагромадженого в економіці капіталу. Інвестиції складаються з двох компонентів. Перший з них – це інвестиції в основний капітал, тобто придбання новостворених матеріальних благ, таких, як виробниче обладнання, комп'ютери, будівлі виробничого призначення тощо. Другий компонент – інвестиції в товарно-матеріальні запаси, якими є нагромадження запасів сировини для подальшого використання її у виробничому процесі, а також нагромадження запасів нереалізованої продукції.
Таким чином, оскільки домогосподарства, як правило, витрачають щороку менше у порівнянні з величиною своїх доходів, тоді як фірми витрачають щороку дещо більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції, в моделі кругообігу з'являються фінансові ринки.
Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-виробничих запасів називають реальними інвестиціями. Однак за сучасних умов зі збільшенням обсягу матеріально-речових елементів основного капіталу швидко зростають вкладення у розвиток інтелектуального потенціалу (науку, освіту, підготовку кадрів, охорону здоров’я тощо), який стає дедалі активнішим елементом виробництва. Тому ці витрати, за своєю сутністю, є продуктивними. Більш того, у країнах з розвинутою економікою такі витрати випереджають по темпах зростання вкладення в основний капітал.
Особливістю сучасної підприємницької діяльності є те, що переважну більшість становлять приватні інвестиції. Держава також бере участь в інвестиційних процесах шляхом вкладення капіталу в державний сектор, як безпосередньо, так і надаючи кредити, субсидії тощо. Значна частка її інвестицій спрямовується, в першу чергу, в галузі (сфери) соціально-виробничої інфраструктури, які необхідні для нормального суспільного відтворення, — розвиток освіти, науки; системи транспорту та зв’язку; охорони здоров’я населення; збереження навколишнього середовища.
Ефективність нагромадження характеризується коефіцієнтом приросту капіталомісткості, який розраховується як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту валового національного продукту за відповідний (той самий) період у незмінних (базових) цінах.
У загальному (концентрованому) вигляді роль інвестицій проявляється в темпах і масштабах економічного зростання, яке вимірюється двома способами: 1) як збільшення реального виробництва ВВП (ВНП) чи національного доходу; 2) як приріст того й іншого на душу населення. В аналітичній практиці це — розрахунки річних темпів їх зростання в процентах.
Важливо розрізняти потенційні та фактичні темпи зростання. Перші — це ті, яких суспільство може досягти на межі своїх виробничих можливостей, тобто коли воно реалізує принципи: «мінімум витрат — максимум виробництва».
Фактичні темпи зростання можуть бути нижчими за можливі (потенційні) через недовикористання наявних виробничих факторів, особливо через прийняття помилкових управлінських рішень.
заоща́дження — грошові вклади фізичних осіб, населення в ощадні банки з метою отримання процентів.
Заощадження населення — сума грошового доходу, яка не використовується на поточне споживання і призначається для задоволення потреб у майбутньому. Є елементом особистої власності населення і надається банкам у вигляді кредиту, який є джерелом інвестицій. Основним заошадником в економіці є домогосподарства, які заощаджують певний відсоток використовуваного доходу. Заощадження домогосподарств називають особистими заощадженнями. Відношення особистих заощаджень домогосподарств до валового внутрішнього продукту називають рівнем особистих заощаджень. Цей рівень неоднаковий навіть у розвинутих країнах світу. Якщо, наприклад, цей показник у США у 90-х роках становив менше 5 %, то в Італії — 18 %, а в Японії — 14 %. У більшості країн, що розвиваються, рівень особистих заощаджень дуже низький, що зумовлено невеликим використовуваним доходом. Окрім домогосподарств, заощаджують також ділові підприємства. До заощаджень підприємств належать нерозподілений прибуток та амортизація. Особисті заощадження разом із заощадженнями підприємств називають валовими приватними заощадженнями. Якщо із цих заощаджень вирахувати амортизацію, то отримаємо такий показник, як чисті приватні заощадження. Відношення валових (чистих) приватних заощаджень до ВВП називають рівнем валових (чистих) приватних заощаджень.Отже, в національній економіці є чотири заощадники — домогосподарства, ділові підприємства, держава та іноземці.
Теорії економічного зростання
У теоретичному і практичному аспектах поняття «економічне зростання» тісно пов’язане з терміном «розширене відтворення», але за своїм змістом — це не тотожні економічні категорії. Так, остання (розширене відтворення) охоплює процеси як на макрорівні (національна, світова економіка), так і на мікрорівні (галузь, підприємство). Економічне зростання характеризує стратегічні цілі руху економіки в основному на макрорівні (національному чи світовому). Сам механізм економічного зростання, як правило, в сучасній економічній літературі розглядається незалежно від існуючих соціально-економічних відносин в тій чи іншій країні (економічній системі). Тут на перший план висувається проблема кількісного та якісного розвитку національної економіки.
Поняття «економічне зростання»
Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві . У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за даний період.
Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів.
Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.
Як відхилення від закономірного процесу економічного зростання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.
Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.
Рушійні сили економічного зростання(прогресу)
Суспільне виробництво перебуває у постійному русі, але він відбувається не просто по замкненому колу, а по висхідній лінії, хоча і не завжди рівномірно.
Аналіз змісту рушійних сил економічного зростання починається з розгляду відтворення суспільного виробництва як безперервного процесу виробництва. Розвиток виробництва, підвищення його ефективності досягаються зусиллями людей, їх працею та соціально-економічною активністю. Але що спричиняє людей до вчинків та дій? Відповідь на дане запитання є надзвичайно важливою для розуміння умов економічного розвитку.
Рушійними силами економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного піднесення, є суперечності. Тобто економічний розвиток носить діалектичний характер, тому відсутність внутрішніх суперечностей рівнозначна призупиненню руху (розвитку). Співіснування двох взаємносуперечливих сторін, їх боротьба становлять сутність діалектичного розвитку. Відтворювальність тотожності сторін протиріччя робить будь-яку систему саморушійним організмом. Це загальне правило, зрозуміло, цілком стосується й економічного життя.
Узагальненою основою і рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. З одного боку, економічні потреби породжують ідеальний образ продукту і в такому смислі стимулюють його створення. Але, з іншого боку, вони самі породжуються виробництвом. У реальному житті це протиріччя — лише найзагальніша основа розвитку виробництва незалежно від його суспільної форми, що значною мірою знаходить свій вияв у відповідному типі економічних систем: традиційна, капіталістична (ринкова), командна (адміністративно-командна), змішана, перехідна (від адміністративно-командної до ринкової). З точки зору економікс та сучасної західної навчальної літератури дана суперечність (ресурси — потреби) трактується як аксіома стосовно невідповідності безмежних економічних потреб обмеженим виробничим ресурсам.
У сфері економічних відносин потреби набувають форми економічних інтересів і стимулів. У попередніх темах зазначалося, що економічні інтереси — це спонукальні мотиви господарської діяльності людей (як господарюючих суб’єктів), які зумовлені їх місцем у системі відносин власності та наявній системі потреб. В останніх концентрується сутність інтересів: інтерес — це форма прояву потреб. Тому інтереси виступають потужним «двигуном» економічного розвитку, образно кажучи, формують ту «пружину», яка «каталізує» і приводить до руху весь економічний механізм.
З точки зору політекономічного розуміння змісту цих аспектів, важливо підкреслити, що економічні інтереси у різних соціальних класів (страт), прошарків та ін. далеко не однакові, а в ринковій (капіталістичній) економіці часто діаметрально протилежні. Фахівцю політичної економії при трактуванні економічних інтересів (як й інших економічних категорій) необхідно розуміти, що вони походять не просто з біологічної сутності природи людини, а визначаються її положенням як відповідного соціально-економічного суб’єкта в економічному устрої суспільного життя, що врешті детермінується формами власності. При всій різноманітності (як і схожості) індивідуальних уподобань, запитів та цілей у дрібного виробника — одні інтереси, у найманого працівника — інші, у підприємця-капіталіста — треті.
Варто враховувати, що людина одночасно виступає як індивід і як представник того чи іншого соціального класу (страти), групи, прошарку тощо. Відповідно до цього вона є і носієм різноманітних інтересів.
Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови — держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних їм інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концесій і т. ін.
Тобто, аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та рівень розуміння народними масами об’єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культуру праці та спілкування, пануючі морально-етичні, релігійні установки, а також національні традиції. Всі вони, будучи продуктом багатовікової історичної еволюції, хоча є надбудовними факторами, суттєво впливають на ефективність функціонування базисних елементів та відносин економічної системи. При цьому часто вони модифікують навіть її модель.
В цілому дійовий вплив політичних, правових, моральних, духовно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить свій прояв у тому, що вони детермінують розкриття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі. Разом з тим загальні риси економічного зростання, які притаманні різним періодам (етапам) розвитку суспільства, завжди виступають у конкретних історичних формах, що відповідають якісним характеристикам факторів і результатам виробництва на даному конкретному історичному проміжку часу.
Важливою складовою наукового аналізу сутності макроекономіки, вивчення чинників і результатів розвитку народного господарства є дослідження економічного зростання і макроекономічної нестабільності. Єдність вирішення завдань економічного зростання в умовах циклічних коливань економіки дає можливість посилювати активний характер їхньої взаємодії в інтересах суспільного прогресу, реалізувати спроможність системи господарювання раціонально використовувати наявні ресурси, створювати максимальний обсяг матеріальних благ і послуг у поточному та перспективному періодах.
Економічне зростання є центральною проблемою оцінки ефективності будь-якої системи господарювання.
Теорії економічного зростання аналізують чинники і процеси, що забезпечують його динаміку і стабільність, шляхи досягнення оптимального співвідношення виробництва, нагромадження і споживання, певні особливості відтворення, передусім його циклічний характер.
Нерівномірність суспільного відтворення та його окремих елементів, зміна революційної та еволюційної форм руху, інтенсивного та екстенсивного типів зростання відбивають дію законів діалектики в економічному житті. Кожен цикл відтворення містить такі фази, як зародження, освоєння, поширення, стабільний розвиток, відмирання. Час циклів неоднаковий, але загальною рисою їх є тенденція до скорочення. У межах кожного циклу можуть відбуватися певні зміни: періодичне заміщення одного покоління техніки і професій іншими, оновлення технологій, основних фондів, структурні реконструкції. Наприклад, під впливом науково-технічних нововведень відбувається перехід до ресурсозберігаючого типу відтворення. Це знаходить вираження у широкому застосуванні енергозберігаючих та безвідходних технологій, зростанні частки наукомісткої продукції. Утвердження ресурсозберігаючого типу відтворення зумовлює зміни у співвідношенні темпів зростання та підрозділів суспільного виробництва, валового та кінцевого продукту.
Які ж економічні теорії зростання є найбільш поширеними?
Теорія чинників розвитку. Автори цієї теорії А. Сміт і Т. Мальтус вважали, що чинниками розвитку є праця, капітал та населення. Згідно з цією теорією економікою керує нагромадження капіталу, а випуск продукції забезпечується двома видами витрат — капіталу й праці. При цьому не беруться до уваги вплив розвитку науки, нових технологій на темпи економічного зростання.
Теорія виміру капіталу. Якщо у А. Сміта і Т. Мальтуса кількість праці зростала щодо вартості землі, то в сучасних моделях капітал зростає швидше, ніж праця. Капітал поданий інвестиційними товарами, матеріальними благами, які можуть бути використані для виробництва інших товарів. З використанням поняття сукупного основного капіталу як загальної вартості засобів виробництва досліджуються наслідки відносного зростання капіталу, або зростання капіталооснащеності. Доход на капітал зменшується, якщо немає нововведень. Одночасно відносне зростання капіталу відбувається за умов його більш швидкого зростання порівняно з чисельністю населення і кількістю праці.
Теорія тривалої стабільності. Цей стан досягається в моделі нагромадження капіталу, за якого рівні реальної заробітної плати і відсотка постійні, нагромаджується велика кількість виробничих споруд і устаткування при одночасному зростанні доходів.
Теорія технічних нововведень і зростаючого попиту. За цією теорією швидке зростання інвестицій у науку, створення нових технологій, удосконалення системи виробництва зумовлюють зростання доходу на кожну одиницю виробничих витрат. Інвестування забезпечує зростання продуктивності капіталу за умови безперервного науково-технічного прогресу.
Теорія напряму інвестицій. Згідно з нею виділяють переважні вкладення або в капітал, або в працю. Залежно від напряму використання інвестицій розрізняють їх працезберігаючу (збільшується прибуток по відношенню до заробітної плати) або капіталозберігаючу форму (капітал застосовується більшою мірою, ніж праця, підвищуючи заробітну плату щодо прибутку). Нейтральні інвестиції займають проміжне становище.
На відміну від розглянутого групування, К. Макконнелл і С. Брю аналізують теорії економічного зростання з точки зору заходів державного регулювання, спрямованих на стимулювання цього процесу. Виділяється кейнсіанський підхід, згідно з яким економічне зростання розглядається з погляду чинників попиту. Низькі темпи зростання пояснюються у теоріях цього напряму неадекватним рівнем сукупних витрат, що не забезпечує необхідного приросту валового національного продукту. Звідси висновок про необхідність низьких ставок відсотка як засіб стимулювання капіталовкладень.
На противагу кейнсіанцям прихильники «економіки пропонування» вважають за необхідне зменшення податків як засобу, що стимулює трудові зусилля і підприємницький ризик, заощадження та капіталовкладення.
Економісти різних теоретичних напрямів пропонують й інші методи стимулювання економічного зростання. Зокрема, вважається доцільним проведення урядом індустріальної політики, формування високоефективної структури виробництва за рахунок розвитку наукомістких і високотехнологічних галузей.
Аналіз розглянутих теорій економічного зростання засвідчує два моменти: тип економічного зростання залежить від рівня розвитку продуктивних сил і спроможності існуючої системи виробничих відносин ефективно використовувати переваги науково-технічного прогресу, визначати найбільш раціональне співвідношення між фондами споживання і нагромадження у національному доході та підрозділами суспільного виробництва.
У другій половині 80 — на початку 90-х років XX ст. виникають теорії економічного зростання, що розкривають зв'язок між темпами розвитку економіки і економічною свободою. Витоками цих теорій є погляди А. Сміта, сформульовані в його класичній праці «Про природу і причини багатства народів». У цьому дослідженні викладені найважливіші умови процвітання країни та її населення — справедливі закони, необтяжливі податки і мир. Визначення основних складових свободи господарської діяльності було доповнено сформульованим головним правилом економічної політики: чим менше держава займається економікою, тим краще для економіки.
У подальшому значний внесок у розвиток економічного лібералізму зробили представники австрійської (К. Менгер, Л. фон Мізес, Ф. Хайєк, Ф. Махлуп), чиказької (Ф. Найт, Дж. Вінер, Г. Саймоне, М. Фрідмен, Р. Ко-уз) та фрайбурзької(А. Рюстов, В. Рснке. В. Ойкен, Л. Ерхард) шкіл. Економічне зростання в моделях представників неолібералізму досягається за рахунок підвищення ефективності використання існуючих чинників у процесі змін загальних умов господарювання. Вирішальна роль у зміні цих умов належить державі, конкретним формам економічної політики, співвідношенню між економічною свободою та її обмеженням з боку держави.
Економічна свобода передбачає недоторканність приватної власності, свободу вибору у виробництві, торгівлі, зберіганні, інвестуванні, використанні створеного і заробленого. Економічна свобода учасників ринкової системи господарювання з боку держави обмежується використанням таких інструментів, як конфіскація приватної власності, створення нерівних і непередбачених змін умов господарської діяльності.
Особливе значення має система оподаткування. Високий рівень оподаткування зумовлює зростання витрат виробництва, відповідно й цін, що негативно впливає на конкурентоспроможність продукції. Нестача бюджетних коштів змушує державу використовувати механізми внутрішніх і зовнішніх позик. Однак такий підхід до ліквідації дефіциту державного бюджету має суттєві недоліки.
Внутрішні позики зменшують національні заощадження й інвестиції, підвищують відсоткові ставки, а також вартість комерційного кредиту.
Зовнішні позики збільшують зовнішній борг, містять потенційну можливість валютних криз та державного банкрутства.
Слід зазначити, що негативний вплив внутрішніх і зовнішніх позик на економічне зростання значно менший порівняно з інфляційним оподаткуванням, яке виникає внаслідок грошової емісії. Особливо відчутний цей вплив для осіб, котрі отримують фіксований доход — працівників бюджетної сфери, пенсіонерів тощо.
Згідно з поглядами прихильників неоліберального напряму держава має обмежити свою участь у регулюванні економічних процесів, зняти обмеження на зовнішню торгівлю, валютообмінні операції, рух капіталів між різними країнами. Постійні зміни економічного законодавства і нестабільність головних орієнтирів економічного розвитку (термінів інфляції, валютного курсу, відсоткових ставок, податків, ввізного та вивізного мита, інших регуляторів) обмежують економічну свободу, знижують підприємницьку активність і уповільнюють в кінцевому підсумку економічне зростання.
Чинники економічного зростання і шляхи досягнення його стабільності. Чинники, що визначають темпи і якість економічного зростання, доцільно поділити на такі групи:
інноваційні, пов'язані з оновленням технологій і продукції, використанням інноваційного потенціалу країни, визначенням пріоритетів науково-технічного прогресу;
інвестиційні, що визначаються інвестиційною активністю, ефективністю капітальних вкладень, оновленням виробничих основних фондів та використанням їх, ресурсними обмеженнями з боку інвестиційного комплексу;
структурної мобільності економіки, спроможності її реагувати на зміни в обсягах та структурі суспільних потреб як у поточному, так і в майбутньому періодах.
Кожна група має особливості, що формуються під впливом взаємопов'язаних заходів на макро- та мікроекономічному рівнях, взаємодії держави та підприємницької діяльності. Наприклад, процес прийняття інноваційних рішень має вигляд системи з багатьма зв'язками, де висхідний пункт— порівняння запланованих цільових установок з реальними (зокрема, можливість створити новий ринок або нішу, нову споживну вартість, новий попит, конкурентні переваги, що ґрунтуються на диференціації продукції). Порівняння запланованої та реальної ринкової ситуації дає змогу відібрати продуктивну інноваційну ідею, скласти план маркетингових заходів, спрямованих не тільки на оптимальне задоволення попиту споживачів, а й на створення нового ринку і попиту.
Підприємницькі інноваційні рішення мають повною мірою враховувати дію макроекономічних чинників — тип та структуру економічної системи, форми державного регулювання, динаміку і характер руху капіталу, стан фінансово-кредитної системи, напрями податкової політики тощо. Так, аналіз загального економічного середовища в національній економіці свідчить про дію обмежуючих чинників інноваційної діяльності, зумовлених перехідним характером суспільного розвитку, нерозвиненістю ринкових структур і конкурентного середовища, депресивним попитом взагалі та слабким інвестиційним попитом, зокрема через обмежуючий вплив на виробництво інфляції витрат.
Вихід із складної ситуації, що склалася в економіці України з дією інноваційних чинників, потребує проведення державної політики, спрямованої на збереження на недопущення подальшого розпаду науково-технічного та інтелектуального потенціалу. Ця політика у поєднанні з структурними зрушеннями, підтримкою пріоритетних галузей господарства, технологій, стратегічних науково-технічних програм зумовить зростання впливу опосередкованих методів стимулювання інноваційної діяльності.
Інноваційні та інвестиційні чинники економічного зростання пов'язані з наявністю та дією довго-, середньо- та короткотермінових циклів. При зростанні ролі ринкового механізму регулювання економічного зростання, посиленні впливу попиту на діяльність виробників види циклів у певний спосіб трансформуються, характеризуючи діяльність одного або кількох підприємств (короткотермінові цикли), дію середньотермінових інвестиційних та відтворювальних циклів на різних рівнях регулювання економіки — індивідуальному, корпоративному, державно-корпоративному, а також зміни в загальнонаціональних довготермінових циклах.
Циклічність впливає на економічне зростання завдяки дії механізму, що індукує довготермінові цикли. Зростання цін у сфері виробництва засобів виробництва в межах 10—20 років активізує пошук нових ресурсів; значно зростає потреба в нагромадженні, яка задовольняється лише за значний проміжок часу. В кінцевому підсумку зростання попиту на інноваційні товари зумовлює заміну діючих технологій новими. Період депресії в середньотерміновому циклі закінчується внаслідок накопичення нових технологій, здатних забезпечити більш ефективне використання наявного потенціалу або дати імпульс до його докорінного оновлення.
Досвід останнього десятиріччя свідчить, що технологічні інновації принципово нового типу прискорюють старіння традиційних галузей та технологій, стимулюючи тим самим економічне зростання. Сучасна теорія довготермінового циклу ґрунтується на таких постулатах: в економічному розвитку довготермінові цикли опосередковані значним впливом ряду ринкових чинників (співвідношенням попиту та пропозиції, рівнем цін на найважливіші товари). Ці цикли асоційовані з базовими технологічними інноваціями, які є вихідним пунктом циклу; крім того, у кожному циклі виділяються домінуючі технології, пов'язані з дією природних чинників. Отже, рушійними силами економічного зростання стають інновації, що надають підприємницький динамізм господарству країни, інвестиції, що виконують роль підтримки технічного рівня виробництва і ресурсного забезпечення інновацій та значні структурні зміни.
Взаємозв'язок виробництва, нагромадження і споживання. Економічне зростання значною мірою залежить від пропорцій суспільного відтворення і насамперед від співвідношення між виробництвом, нагромадженням і споживанням. Динаміка співвідношення фонду нагромадження і фонду споживання свідчить про наявність двох протилежних тенденцій. Якщо посилення соціальної орієнтації економіки зумовлює зростання частки споживання у національному доході, то потреби технологічного оновлення матеріальної бази та продукції зумовлюють необхідність високої норми нагромадження. Суперечності між споживанням і нагромадженням є суперечності між поточними та перспективними потребами, необхідністю економічного зростання і добробуту населення.
Формою вирішення цих суперечностей є визначення такого співвідношення між нагромадженням та споживанням, я
