Висновки до другого розділу

Висновки до першого розділу

Отже, проаналізувавши думки багатьох науковців, які займалися вивченням поняттям комунікативного дискурсу, доцільно зробити висновок, що Дискурс – це сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій комунікантів, пов'язаних з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням мовної картини світу адресанта слухачем (адресатом).

Дискурс можна вважати одночасно живим процесом спілкування і найзагальнішою категорією міжособистісної інтеракції.

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ОСНОВНИХ КОМУНІКАТИВНИХ ДИСКУРСІВ

Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація Г.Почепцова. Він виокремлює теле- і радіо дискурси, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР), рекламний дискурс, політичний, тоталітарний, неофіційний, етикетний, релігійний, ритуальний, лайливий,неправдивий, фольклорний й міфологічний дискурси [5, 59 c.].

Теле- і радіо дискурс

Масова комунікація намагається спиратися на звичні для сприйняття норми спілкування. Тому в ідеалі у випадку теле-і радіодискурсів перед нами має бути розмовний тип мовлення, який характеризується невимушеністю, непідготовленістю, неофіційним характером. Завдяки цьому створюється відчуття спілкування з живою людиною. Це досить важко для журналіста, бо він при цьому спілкується з уявним, а не реальним співрозмовником. Але оскільки передачі готуються, сценарії пишуться, в мові журналіста починають переважати писемні конструкції - довжина речення збільшується, з’являється велика кількість складних речень.

Дискурс будується по-різному, коли перед нами один диктор і коли починають розмовляти кілька промовців. На жаль в останньому випадку досить часто на екрані галаслива метушня, а не естетичне видовище. Автори передачі забувають, що вони мають не автоматично відтворити розмову, а створити її телевізійний чи радіоеквівалент, тобто побудувати знаковий образ цього мовлення.

Теледискурс, незважаючи на те, що перед нами па телеекрані проходять, як здається, фрагменти реальної дійсності, теж є знаковим, тобто символічним відтворенням ситуації. І символізація будується на тому, що на екран потрапляє весь потік дійсності, цю тему відбирають з багатьох, процес відбору стосується й вирішення саме цієї теми. Наприклад, знакова ситуація “армія” продемонструє нам на екрані не вояка з недопалком, а радше солдата з автоматом та ще й з броні танка. У знаковій ситуації “завод” ми побачимо людей біля верстатів, а не тих, хто тиняється без роботи. Хоча в дійсності є й ті, й інші варіанти, телебачення, як правило, робить відбір на користь знакової (символічної) ситуації, яка відповідає необхідному іміджу.

На відміну від звичайного спілкування, промовець не може вказати на якісь об’єкти з оточення слухача й тим скоротити свою мову, бо вони знаходяться в різних точках простору часу. Слухач не може коригувати почуте, не може перепитати промовця, бо вони розірвані у часі й просторі так, що екран перебирає на себе лише функції промовця, залишаючи глядачу лише функції слухача. У звичайній комунікації ми маємо можливість бути одночасно і промовцем, і слухачем.

На відміну від газетного чи літературного дискурсу слухач має прилаштовуватися до тієї швидкості подачі інформації, яка йому задається. Читаючи газету, приміром, ми самі обираємо, як нам читати.

Теле- і радіодискурс, на відміну від друкованого слова, не дає можливості повернутися назад, на сторінку, яку ти пропустив. Тому рівень дублювання інформації має тут бути більшим.

І останнє. Оскільки телебачення поєднує слово й зображення, це має відчутно впливати на тип телевізійного мовлення. На жаль, теле- і радіодискурси на сьогодні майже не відрізняються. Це знову пов'язане з попередньою підготовкою писемного варіанту виступу [7, 76-78 c.].

Газетний дискурс

Газетний дискурс. У ньому існує розрив у просторі й часі для автора та читача. На відміну від усної комунікації, він розлогіший, повніший, аргументованіший. Оскільки має писемну (друковану) форму, то відбір слів, конструкцій відбувається за законами писемного (друкованого) спілкування. Значну увагу приділяють не лише змісту, а й формі викладу. Словниковий запас газетного дискурсу приблизно 20 тис. (розмовного — 2—3 тис.) номінативних одиниць.

Для газетного дискурсу характерна колективна праця - стаття автора весь час коригується у питаннях як змісту, так і форми, тому, як правило, в результаті індивідуальні особливості мови автора нівелюються. Й газетна мова стає суворішою, ніж, приміром, мова художньої літератури.

Газетний дискурс базується на двох головних моделях подачі змісту: фактична модель, де головним стає виклад факту й лише факту, і модель авторська, де факт служить лише приводом для викладу авторського погляду на подію. Західна масова комунікація на перше місце ставить фактичну модель, вітчизняна - авторську.

Газетний дискурс, як й інші засоби масової комунікації, - це небезпечний механізм, який дозволяє маніпулювати людською свідомістю. Наприклад, дослідники виокремили таке явище, як “спіраль мовчання”. Вона має місце, коли масова комунікація надає слово вузькому колу людей, видаючи їх за більшість населення. Відповідно всі інші, відчуваючи тиск мас-медіа, вважають свою думку неправильною й стають ще мовчазнішими [2, 198 c.].

Газетний дискурс несе в собі цікавий кумулятивний ефект, бо сприйняття цього дискурсу відбувається одночасно у великій кількості але в різних місцях. Читач газети (або глядач телебачення, або слухач радіо) психологічно відчуває таке одночасне “паралельне” сприйняття інформації. Тому держава, особливо тоталітарна, намагається взяти під суворий контроль масову комунікацію.

Газетна сторінка є поєднанням вербальної(тобто словесної) та візуальноїподачі інформації. Це поєднання сприяє гармонізації сприйняття, бо слово й зображення обробляються різними півкулями головного мозку людини. Не слід ухилятися, як це є сьогодні, ні в той, ні в іншій бік. До речі, цікаве спостереження висловив філософ Павло Флоренський, котрий вважав, що католицтво є більш візуальною комунікацією, протестантизм - більш слуховою, а у православ’ї він побачив гармонійне поєднання обох начал [6, 213 c.].

2.3. Театральний дискурс

Театральний дискурс зацікавлює глядача тим, що театральні знаки підкреслено символічні. Театр завжди мав класичний і модерновий варіанти, саме останній завжди підкреслено уводив нову знакову дійсність-згадаймо театри Леся Курбаса або Театр на Таганці Юрія Любимова. Ця нова знакова дійсність, як правило, важко сприймається традиційними колами, тому театр завжди знаходиться під реальним чи умовним наглядом влади.

Театральна комунікація одразу порушує всі закони комунікації звичайної. Актори роблять вигляд, що не бачать глядачів, хоча одночасно говорять, лише повернувшись до них обличчям. А глядачі дивляться на сцену крізь умовну “четверту стіну”. Вона прозора лише для акторів, їхні дії й голоси проходять крізь неї. Водночас вона є непрозорою для глядачів, для них існує заборона на втручання в дію лише схвальні оплески або обурення можуть припинити на деякий час дію вистави. Глядачі сидять у темряві, актори діють у світлі. Театральний дискурс, розрахований на дітей, або якийсь авангардний театр, може спиратися на дії глядача, але цей виняток якраз і стверджує правило, що забороняє перехрещуватися світам актора та глядача. До речі, коли вистава будується з розрахунку на реакцію глядачів, акторам слід передбачати п’ять-шість можливих варіантів цієї реакції й готувати відповідні варіанти продовження дії [7, 81-82 c.].

У театральному дискурсі задіяно кілька знакових систем. Адже декорації, одяг, освітлення - це все окремі системи. Можна навести такі два приклади, що ілюструють саме символічний характер елементів сцени. Коли художник виставив на тину на сцені безліч горщиків, режисер слушно зауважив: один горщик - це знак села, багато горщиків просто село. Отже, театр зацікавлений не в справжніх, а у знакових ситуаціях. Тому, наприклад, літературний текст не може автоматично стати театральним, до театрального дискурсу може потрапити лише те, що йому притаманне.

Театральний дискурс є нащадком ритуального дискурсу, тому й сьогодні глядач виконує певні правила: він має бути гарно зодягненим, верхній одяг залишити в гардеробі (таких вимог немає в кінотеатрі).

Г.Шпет писав, що у випадку літератури образ героя створюється поступово, іноді ми приходимо до нього лише наприкінці тексту, натомість актор має дати такий образ одразу. Актор не є імітатором. Він умовно відображає дійову особу. На сцені перед нами не самі дії, а лише знаки дій. “Сценічна дія має вестися не так, як відбувається справжня дія, а так, як би вона мала відбуватися”. Театральний дискурс - принципово символічний. Додаткові символічні системи, що мають місце на сцені, - це рух, жест, одяг, декорація.

Кінодискурс

Кінодискурс теж став масовою формою комунікації у XX сторіччі. Кінорозповідь має дуже багато спільного із звичайним мовним цинкуванням. І тут, і там ми маємо знаки. І в звичайній мові, і в кіномові важливу роль відіграє синтагматика (тобто лінійне роміщення знаків, коли один йде лише після іншого, а не всі разом). Але є й суттєві відмінності, пов'язані з тим, що тепер ми маємо справу з мовою мистецтва. Знаки кінодискурсу стають знайомими для нас лише під час кінодискурсу. Тобто знаки мови ми знаємо до того, як почуємо якесь висловлювання, натомість знаки кіно треба створювати під час дискурсу. Звідси випливає проблема творчого характеру кіно треба створити не лише текст, як ми маємо у випадку літератури, а й саму мову. В звичайній комунікації ми йдемо від мови до тексту, а в кіно - від тексту до мови. Як зазначав П.Пазоліні, діяльність письменника–суто художня творчість, натомість діяльність режисера інша – спочатку лінгвістична творчість, а вже потім художня. Відповідно творчою стає й поведінка глядача, він сам намагається віднайти, що хотіли сказати йому режисер та актори.

Кінодискурс дає можливість побачити інтереси суспільства, простежити зміни у ментальності людей у різні періоди. Хоча глядачі не мають можливості втручатися в кінодію, а можуть бути лише пасивними учасниками, кінодискурс вважається психологічно вірогідним інструментом, який розкриває, до чого саме тяжіє глядач у той чи інший період [3, 88-89 c.].

Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одиниці, яка будувалася за законами невідповідності (монтажу). Коли перед очима проходять два кадри, глядач автоматично намагається віднайти між ними зв’язок, хоча реально його може й не бути. Кадри, розташовані поруч, психологічно розглядаються як причина та наслідок. Це й є монтаж: зближення кадрів, і які у дійсності могли й не бути зближеними. Монтаж збагатив і кінодискурс, і вже звідти він став використовуватися в інших мистецтвах, наприклад, у літературі.

Кіно знає лише теперішній час. Як і театр. Завдяки цьому відбувається поєднання глядача з тим, що діється. Всі додаткові обмеження у випадку кіно намагаються допомогти цьому злиттю глядача та кіноситуації: це й відсутність світла в залі, це й заборона рухатись і розмовляти для глядачів. Психологія глядача роздвоюється: він знаходиться і в кіноситуації, і в залі [7,84 c.]

2.5. Літературний дискурс

Літературний дискурс є одним з найстаріших, людство вже й забуло, коли вигадало його. Особливість літературного дискурсу полягає в тому, що коли звичайна комунікація стежить спочатку за змістом, а вже потім за формою викладу то літературна комунікація, навпаки, найважливішим вважає форму, а вже потім зміст. Тому тут виникає такий тип дискурсу, як поетичний, де особлива увага прикута до форми; виникає проблема і повторення форми. Й поезія є одним з найдавніших людських витворів. Ритмічна будова полегшувала сприйняття тексту, а також допомагала зберігати такі тексти в пам’яті. Адже раніше, коли ще не була винайдена писемність, усе важливе, що належало людству, слід було зберігати в голові. Поетичний текст легше відтворювався, тому багато своєї інформації людство зберегло саме у поетичній формі.

Літературний текст побудований так, щоб порушити закон автоматизму звичайного спілкування. Літературний текст повинен деавтоматизувати наше сприйняття, зупинити його, зосередити на знайомому так, щоб зробити його новим і незнайомим. Звичайне спілкування повністю автоматизоване. Л.Толстой писав у своєму щоденнику, що не пам’ятав одного дня, чи змітав він сьогодні пил чи ні. Коли не пам’ятав, то він і не жив у той час. Це автоматичні дії. Формальна школа в літературознавстві, яка виникла у двадцяті роки, займалася пошуками засобів деавтоматизації (В.Б. Шкловський, Б.В. Томашевський, Б.М. Ейхенбаум та ін.).

Художній текст стає деавтоматизованим ще й завдяки тому, що він є принципово багатозначним. Кожен, хто його читає, може знайти свій зміст. Не такою є, приміром, інструкція щодо користування праскою. Всі прочитають у ній теж саме. У ній багатозначність не потрібна. А от художній текст, аби досягти деавтоматизації, принципово будується як багатозначна структура. Тому ми можемо перечитувати його багато разів.

Літературний дискурс теж є мистецьким, тому навіть пасивне сприйняття цього тексту подекуди теж стає творчістю. Читач проймається вигаданою дійсністю, інколи він знає її та її героїв краще, ніж біографії своїх рідних. Це все тому, що ці ситуації символічно влучно відображають нашу дійсність, вони є не дзеркальним її відбитком, а знаковим відтворенням. І саме це приваблює до них читачів [6,225-226 c.].

2.6. Дискурс у сфері “паблік рілейшнз”

“Паблік рілейшнз” - це новий тип комунікаційної діяльності, тому для нього ще навіть немає україномовного відповідника. Це комунікація у сфері взаємовідносин суспільних інституцій з громадянами. До неї відносяться споживачі інформації як за межами цих інституцій, так і в них самих, тобто взаємодія зі своїми співробітниками теж належить до царини “паблік рілейшнз”[7,86 c.].

Найчастіше до “паблік рілейшнз”-дискурсу відносять створення позитивного іміджу як інституцій, так і окремих людей. Відповідний радник угорського прем’єр-міністра каже в своєму інтерв’ю: я займаюся не тим, “що” сказати, а тим, “як” це сказати. Радники з “паблік рілейшнз“- дискурсу змінили, приміром, зовнішність німецького канцлера Г.Коля: окуляри, зачіску, крій піджака. Все це заради того, щоб рівень довіри до політичного діяча був найвищим. До речі, для німців - це рівень людини, у якої можна, не боячись, купити автомобіль, який вже був у вжитку, і тому спеціаліст з “паблік рілейшнз”-дискурсу стежить за всім: як виглядає політичний лідер, як він себе поводить на людях, як він виступає у засобах масової інформації.

“Паблік рілейшнз”-дискурс включає в себе й організацію прес- конференцій, виставок, презентацій. Такий спеціаліст має добре орієнтуватися в специфіці кожного з каналів масової комунікації, вміти зробити інтерв’ю, буклет, статтю.

Сфера “паблік рілейшнз”-дискурсу наперед готується до особливостей інформаційної поведінки у випадках екстремальних ситуацій. Це ситуації “відоме невідоме” (тобто аварії, які можна прогнозувати) та “невідоме відоме” (тобто аварії, які наперед важко уявити, на кшталт підсипаного якимсь божевільним ціаністого калію в ліки). Створюється наперед список усіх можливих аварій, виділяється спеціальна група, заздалегідь моделюється поведінка у реальних ситуаціях. Тому коли така аварія скоїться, конкретна інституція або фірма починає працювати у режимі, який завчасно був опрацьований її співробітниками, й для них практично немає невідомих ситуацій [1, 201-202 c.].

Тексти, які створюються у сфері “паблік рілейшнз”, мають чітко відповідати майбутньому каналу комунікації, нормам такого тексту й нормам такого каналу, типу аудиторії, на яку розрахований подібний текст.

“Паблік рілейшнз”-дискурс може створювати позитивний імідж і цілої країни. Від іміджу країни на світовому рівні залежать її відносини з іншими країнами. Якщо створено негативний імідж, його досить важко потім зробити іншим. Тому питаннями іміджу слід займатися від самого початку па професійному рівні. До речі, й боротьба з чутками теж належить до царини “паблік рілейшнз” [7, 87 c.].

2.7. Рекламний дискурс

Рекламний дискурс має привернути увагу споживача до одного з багатьох абсолютно однакових товарів. Коли вивчення рекламного дискурсу лише починалося, дослідники встановили, що не можна покладатися на те , що говорить споживач. У відповідь на запитання “Що читаєте?” він назве найпрестижніші видання, а наклади періодики говорять про зовсім інше. 85 % курців мають справу з однією й тією самою маркою, а в експериментах вони не можуть відрізнити її від інших. Висновок був таким: реально продається не сам товар, а його імідж, пов’язаний з ним. Наприклад, молоді люди палять, аби виглядати дорослішими, старі люди, навпаки, аби виглядати молодшими. Той чи інший тип цигарок відображає тип людини, на котру хоче бути схожим курець.

Рекламний дискурс має бути спрямований не на товар, а на продаж типових психологічних уподобань людей. Продається емоційна безпека, приміром. Довго не могли зрозуміти, навіщо американці купують морозильні камери, запасають у них удосталь продуктів. Виявилося, що у такий спосіб люди почувають себе впевненіше [4, 111 c.].

Найбільше витрачають на рекламу виробники автомобілів та гігієнічних товарів. У результаті вони створюють чіткий імідж свого товару й мають відповідну групу покупців. Для перевірки цього спеціалісти з рекламного дискурсу створили текст про перше побачення. У цьому тексті фігурували назви автомобілю та зубної пасти, якими користувався чоловік. Текст слід було продовжити, розповівши, чим саме закінчилося це перше побачення. Відповіді були зовсім різними - поцілунок чи більше - залежно від того, назви яких товарів фігурували в ньому.

Висновок такий: типи автомобілів та зубної пасти відображають не просто товар, вони стали знаками, з якими споживачі пов’язують ті чи інші типи життєвої поведінки (влада, агресивність, сексуальність). Отже, знову продається не сам товар, а його символічний відповідник. Купуючи, людина реагує не на відмінності товару, а на відмінності його знакової суті. Й саме у річищі розробки цього боку має йти рекламний дискурс [7, 90-91 c.].

2.8. Політичний дискурс

Політичний дискурс сьогодні набуває дедалі більшої ваги в нашому суспільстві й тому вимагає до себе дедалі більшої уваги дослідників. Слід виокремити такі його суттєві особливості. Політичний дискурс функціонально спрямований на майбутній контекст. Якщо літературний дискурс розповідає здебільшого про минулі контексти, масова комунікація - про теперішні, то політичний дискурс розкриває, як воно має бути, яким воно буде, якими ми будемо. Майбутня орієнтація є дуже вигідною для політиків, бо її неможливо перевірити в сьогоденні. Тому політичні дискурси активно експлуатують гасла на кшталт “Кожній сім'ї окрему квартиру в 2020 році!”.Скерувавши увагу у майбутнє, політики беруть плату за майбутні успіхи в сьогоденні. Майбутні контексти дуже важко заперечити. Тому вони є найвигіднішими: час перевірки їх настає тоді, коли може зникнути один із співрозмовників: або політик, або його виборці вже не будуть цим зацікавлені.

Політичний дискурс сам розв’язує питання, що є істина, а що - ні. Він проголошує саме свої ідеї найкращими, а інші - брехнею. Влада починає визначати тексти, які стають обов’язковими для вивчення у школі або вузі, багато варіантів таких текстів замінюється на єдиний список. Політичний дискурс спрямований на те, щоб визначити правомірність лише одного тексту, лише одного промовця [8, 165-166 c.].

Політичний дискурс, особливо під час передвиборної кампанії, намагається змоделювати інтереси багатьох членів суспільства, навіть коли ці інтереси суперечать один одному. Тому якщо літературний дискурс може залежати від самого автора (крім ситуацій масової культури), політичний дискурс формується рівноцінно як автором-політиком, так і його слухачами-виборцями. Їхні інтереси, їхні сподівання повинні бути вмонтовані в політичний дискурс. У результаті він може відповідати нормам аудиторії навіть більше, ніж нормам самого автора. Через це автор теж стає немовби вербальною фігурою, певним героєм свого власного тексту. Залежність від різної аудиторії весь час призводить автора до суперечливих думок. Кожен раз вони відповідають сподіванням аудиторії, але суперечать одна одній. Наприклад, М.С.Горбачов, виступаючи перед робітниками, казав: ви - підґрунтя перебудови. Виступаючи перед інтелігенцією, теж: ви - підґрунтя перебудови.

2.9. Тоталітарний дискурс

Тоталітарний дискурс задає такі умови, коли вирішальною фігурою є лише промовець, а всім іншим відведені лише пасивні функції - дозволено висловлювати лише задоволення, а не заперечення. Тоталітарний дискурс функціонує лише у сфері позитивної інформації, все інше він відкидає, визнаючи неправдивим. Цей поділ інформації на позитивну та неправдиву підтримується не тільки вербальними, а й репресивними методами.

Тоталітарний дискурс полюбляє втілюватися у синтезі вербальних та невербальних конструкцій. Тому його знаковим утіленням стають урочисті збори, демонстрації, паради, де значну роль відіграють ритуали, для яких важливішим є повторення минулих дій, а не нова дія.

Для свого самовизначення тоталітаризм потребує великого ступеня дублювання своїх подій вербальними та невербальними методами. Доповіді, статті, книжки тиражуються у великій кількості примірників. Звіти з нарад та засідань друкуються в усіх газетах. Дублювання відбувається й на рівні відповідної реакції населення: наприклад, суди тридцятих років обов’язково закінчувалися зборами або мітингами, на яких ще раз остаточно засуджувалися "вороги народу”.

Тоталітаризм віддає перевагу вербальному дискурсу перед реальною дійсністю. Голодомору й навіть голоду в Україні “не було”, оскільки про нього не писали. Вважаючи вербальну дійсність найсуттєвішою, тоталітаризм полюбляє самоописування, витримані у максимально позитивній тональності. Тоталітарний дискурс завжди вимагає свого продовження у різних конструкціях-від вербальних до візуальних. Будинки, площі, пам'ятники -це його улюблена сфера. Тоталітарний дискурс - уніфікований, він орієнтується на минулі авторитети, всім іншим дозволено бути лише інтерпретаторами цих виділених текстів. Тому рівень цитування в тоталітарному дискурсі досить великий [2, 203-205 c.].

2.10. Неофіційний (позацензурний) дискурс

У системі тоталітаризму функціонує також неофіційний (позацензурний) дискурс. Важливими типами текстів, що реалізуються у сфері неофіційного дискурсу, є чутки та анекдоти. За своїм розповсюдженням вони також є масовою комунікацією, але такою, що не контролюється владою. Тому саме тут можна дослідити реальні, а не удавані або позірні уявлення людей, їхні оцінки явищ тоталітарного світу.

Найцікавішою є самоциркуляція цих текстів - ніхто їх спеціально не розповсюджує, водночас вони охоплюють масові верстви населення. Чутками стає те, що не може потрапити на газетну сторінку в зв’язку з цензурою. Навіть коли чутки виявляються неправдивими, вони відображають колективні уявлення людей, що мають своє коріння у підсвідомості.

Якщо офіційні тексти можуть мати своїх авторів, то чутки принципово анонімні. Ми маємо розмову немовби з собою. Якщо щоденник - це розмова індивідуальної свідомості, то чутки - це розмова колективної свідомості з колективною свідомiстю.

Жартівливе визначення реклами каже, що реклама - це мистецтво казати речі, приємні для вас. Чутки-теж бажана й очікувана інформація. Як і анекдоти, вони підкреслюють ті особливості дійсності, про які мовчать офіційні канали інформації. Але заради того, щоб ці тексти мали самоциркуляцію, вони мають прийняти влучну й дотепну форму. Сама їхня форма є додатковим засобом, який полегшує їхню передачу від однієї людини до іншої. Анекдот виступає як клітинка художньої розповіді, наближаючись за своїми семантичними особливостями до новели.

Чутки та анекдоти психологічно важко втримати в собі. Вони завжди розповідають про те, про що мовчить масова комунікація [8, 172-173 c.].

2.11. Релігійний дискурс

Релігійний дискурс особливий тим, що це комунікація з вищою істотою, з Абсолютом. Тому в історії релігії досить часто релігійна мова відрізняється від мови звичайного спілкування: це була латина для Європи або давньослов’янська для Росії та України.

Молитва спрямована до Бога, але її адресатом є також сама людина, бо молитва змінює й її свідомість.

Молитва є перформативною, оскільки вона змінює дійсність своїм вимовлянням. Тому молитва (за змістом) - це прохання, подяка, хвала. Ми маємо особливий тематичний зміст, який підходить до молитви.

Іншу структуру та зміст маємо у випадку проповіді. До неї завжди включені дві орієнтації: звертання до ситуації та слів Бога, а також відповідне перенесення цієї ситуації на сьогоднішнє життя людини. Тобто це місток між Біблією та людиною.

Ю.Шрейдер вважає, що в молитві ми маємо не знак, а символ. Знак він розглядає як відокремлений від людини, у випадку символуми маємо злиття людини її слова, що виражається у вірілюдини в цей символ [3, 97 c.].

Неправдивий дискурс

У нашій звичайній комунікації ми маємо виконувати постулат говоріння правди, у неправдивому ж дискурсі вій порушується. Є приклади, що стоять посередині між брехнею та правдою: “Де ти була?” - “В одному місці”; або: “Хто тебе проводжав?” - “Одна людина” (приклади Ю.Левіна). Це дійсно правда, але з погляду інформації, що її потребує той, хто запитує, це явне ухиляння від правди. До дискурсу такого ґатунку можна віднести й лестощі.

Такий дискурс є зрозумілим у ситуації розмови з важко хворою людиною. Тоді лікар має право не бути до кінця щирим, його правда не врятує людину, а навпаки. Оскільки тоталітарне суспільство полюбляло лише позитивну інформацію, а в житті є й негативна, в журналістиці теж створювалися вигадані ситуації всенародного схвалення чи обурення. Рано чи пізно ці тексти починають співвідносити з реальністю не на користь автора. Судова справа намагається вийти на правду за допомогою інституції свідків, вважаючи їх особами незацікавленими. Якщо поглянути на художню літературу, то з якогось погляду це теж неправдивий дискурс, адже в ньому немає дзеркального відображення або повторення реальності. Література рятується тим, що там постулат правдивості у звичайному, буденному розумінні не діє [6, 217 c.].

2.13. Ритуальний дискурс

Ритуальний дискурс принципово повернений у минуле. Він має повторити все те, що вже було, не дозволяючи вводити щось нове. В історії людства були періоди, коли повторення вважалося кращим зразком, але поступово роль автора зростала, й сьогодні текст має бути не таким, як інші.

Не слід вважати ритуальний дискурс нецікавим, оскільки в ньому немає новизни. І автор, і слухач знаходять позитивні емоції саме в тому, що ритуал не був порушений .

Прикладом ритуального дискурсу можуть бути урочисті збори. Ритуальний дискурс несе в собі не інформацію як таку, а підтвердження приєднання тих, хто виконує ритуал, до цієї інформації, важливість її для суспільства. Доволі часто ритуальний дискурс зустрічається в розмові дорослого та дитини, коли дитина, приміром, полюбляє слухати ту саму казку

[7, 95 c.].

2.14. Лайливий дискурс

Лайливий дискурс — це особлива комунікативна ситуація, коли знімаються деякі заборони. Саме в ній чітко відчуваєш, що норми існують, і ми, як правило, підпорядковуємо їм свою поведінку. А в цій ситуації починають фігурувати позацензурні слова. Вони збереглися з давніх-давен, вважається, що їх колись використовували у чаклунських ритуалах, але потім вони були знижені до сьогоднішнього рівня. Це слова, які не повинні звучати вголос, яким не навчає школа, водночас вони відомі.

Лайливий дискурс - це також перехід з “Ви” на “Ти”, тобто це принципове невиконання всіх вимог нормального дискурсу, оскільки поведінка будується якраз на запереченні норми. Якщо це не помилка. Як було записано у К.Чуковського: у трамваї п’яниця переплутав слова: усі нормальні слова казав своєму сусідові пошепки, а лайливі - кричав на весь вагон [8, 156 c.].

Етикетний дискурс

Етикетний дискурс, на відміну від лайливого, підкреслює в своєму співрозмовцеві лише позитивні риси. Вибираючи між висловлюваннями “У вас відпав ґудзик” та “Яка у вас красива краватка”, етикетний дискурс віддасть перевагу останньому. Він принципово працює на те, що образ співрозмовника став найкращим (сюди входять не лише позитивні висловлювання про нього самого, не менш важливими є негативні висловлювання про його справжніх або позірних ворогів).

Етикетний дискурс має бути принципово автоматичним, щоб не відчувалося жодної напруженості при його подорожчанні. Він має бути легким, невимушеним. Іноді це гра, яку дозволяють собі люди, причому з обох боків. Отже, й сприймати його слід теж етикетно [4, 116 c.].

Фольклорний дискурс

Сюди ми віднесемо ті елементи театральності, які зустрічаються в народних звичаях. Цікаво, що цей тип дискурсу дозволяє бути актором кожному. За останнє сторіччя поступово відбувся розподіл цих функцій: сьогодні ми можемо бути лише актором або лише глядачем; фольклорний же дискурс не визнає цього.

Оскільки цей тип дискурсу приходить з минулого, він поєднаний з ритуалом. Цікаво, що й сьогодні такі речі, як дитяча гра, передаються від однієї генерації до іншої саме завдяки усній комунікації. Ніяка школа не вчить дітей грі, але вона все одно продовжує існувати.

Міфологічний дискурс

Міфологічний дискурс відображає становлення світу, як і звідки він виникає. Цей дискурс відповідав на найперші запитання людини. И сьогодні ми можемо дешифрувати деякі з цих запитань і відповідей. Наприклад, коли Іван оженився на жабі, ця міфологічна схема відображає правило брати жінок з іншого роду. К.Юнг вважав, що міфи відображають психічні явища, які відносяться до перших людей. Міф, як пише К.Леві-Строс, не вдається згубити ніяким поганим перекладом. Це тому, що головне у ньому не стиль, не синтаксис, а сама історія. Міф - це мова найвищого рівня, й тому там можна знайти одиниці, які відповідають побудові, аналогічній мовній структурі. Повтор, потроєння, які настільки характерні для міфу, й вирізняють його головну структуру[7, 97-98 c.].

Висновки до другого розділу

Отже, як свідчить проведений аналіз класифікації Г.Г. Почепцова,кожний вид дискурсу має притаманні йому особливості, які використовуються в комунікативному процесі для впливу на людину тим чи іншим способом.

ВИСНОВКИ

Дискурс – це сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій комунікантів, пов'язаних з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням мовної картини світу адресанта слухачем (адресатом).

Дискурс можна вважати одночасно живим процесом спілкування і найзагальнішою категорією міжособистісної інтеракції [3, 15 c.].

Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація Г.Почепцова. Він виокремлює теле- і радіо дискурси, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР), рекламний дискурс, політичний, тоталітарний, неофіційний, етикетний, релігійний, ритуальний, лайливий,неправдивий, фольклорний й міфологічний дискурси.

Дискурси задають відповідні обмеження на структуру тексту. Якщо наявний дискурс, де слухач не має можливості брати участь у діалозі, впливати на мовну ситуацію, одразу виростає довжина речень, частішими стають складні речення. Звичайна буденна розмова, де слухач одночасно перетворюється на промовця, навпаки, дає такі можливості. Офіційна масова комунікація (теле-, радіо-, газетний дискурс) завжди доповнюється неофіційною позацензурною. Вони збігаються за своїми об’єктами (тобто за тим, про що вони кажуть), але оцінки можуть нести зовсім протилежні (наприклад, Л.Брежнєв в офіційному каналі та Л.Брежнєв в анекдоті того самого періоду). Якщо офіційна інформація позитивна, то неофіційна – негативна, й навпаки (наприклад, якщо Захід був “загниваючим” в офіційних каналах, то він був позитивним у неофіційних). Етикетний й лайливий дискурси теж є комплементарними, теж доповнюють один одного: в одному концентрується позитивна інформація, а в іншому – негативна. Фольклорний дискурс протистоїть театральному в тому, що дозволяє кожному бути актором, натомість театр віддає нам, глядачам, лише пасивні функції. Таким чином, вся дискурсна система – це: певний набір протиставлених характеристик. Різновиди масової комунікації (радіо, телебачення, газета) протистоять літературі, театру, кіно як такі, що більш чітко відповідають реальності. Саме тому вчорашня газета нікого не цікавить, чого не можна сказати про вчорашній роман. Дискурс - це мовна дійсність, яку покладено на соціальні координати. Саме така мовна дійсність є реальною, й саме з такою мовною дійсністю ми зустрічаємося в комунікативному процесі[7, 98-99 c.].

Поиск по сайту: