Сутність конфуціанства

Конфуціанство та даосизм

Вступ. 2

1. Сутність конфуціанства. 3

2. Даосизм. 10

Висновок. 13

Список використаної літератури. 15

Вступ

Конфуціанство та даосизм відносяться до національних релігій суть яких полягає у детальній ритуалізації буденної поведінки людей (приймання їжі, дотримання гігієнічних правил, обмивання тощо); специфічній обрядовості; суворій системі релігійних настанов і заборон, що ускладнюють спілкування з іновірцями.

Основною в них є дезінтегративна со­ціальна функція. Водночас їхнє віровчення і культ сприяють інтег­рації релігійності й етноцентризму, слугують чинником ізоляції та відособлення одного етносу від іншого, часто використовуються для обґрунтування ідеї національної ідентичності, поширення серед віруючих націоналістичних настроїв, посилення міжнаціо­нального розбрату.

Сучасне релігієзнавство відносить до національних релігій брахманізм, даосизм, зороастризм, синтоїзм, сикхізм, джайнізм, парсизм тощо. Найбільш поширеними, впливовими і численни­ми серед них є індуїзм, конфуціанство та іудаїзм.

Сутність конфуціанства

Конфуціанство — філософське вчення мислителя Стародав­нього Китаю Конфуція (Кун-цзи) і його послідовників, що на межі нової ери було перетворене на релігію. За свідченням істориків, Конфуцій народився 22 вересня 551 р. до н. є. (помер у квітні 479 р. до н. є.) у сім'ї представника старовинного китайського аристократичного роду. У трирічному віці він залишився без бать­ка (на час народження майбутнього філософа його батькові було 70 років), а в 17 років — без матері. У ЗО років Конфуцій почав мандрувати по країні та проповідувати своє вчення. Він мав 3000 учнів, 72 з яких були особливо наближеними до нього, а 12 супроводжували постійно. У 479 р. до н. є. він припинив свої заняття і обрав місце для своєї могили на березі невеличкої річки, під кипарисами. На п'єдесталі пам'ятника мудрецеві, у головній будівлі храму і пантеону Конфуція (площею 20 га), є напис: "Най-святіший, обдарований генієм передбачення мудрець Конфуцій — місце утихомирення його духу".

Як і давньогрецькі філософи Піфагор і Сократ, Конфуцій на­вчав усно і нічого не записував, тому з його філософських праць не залишилось жодного рядка. Збереглися тільки записи його учнів: "Шизцин" ("Книга пісень") — 305 народних і ритуальних пісень і од; "Луньюй" ("Бесіди і висловлювання") — збірник, що на його створення пішло близько 80 років, з'явився приблизно у 400 р. до н. є. Конфуцій обожнював порядок. Розповідають, що він не заходив до будинку, якщо циновка біля дверей була недба­ло покладена; у житті він дотримувався чотирьох правил: не вда­ватися до марних роздумів; не бути категоричним у своїх суджен­нях; не виявляти упертості; не думати про себе особисто. "Я в 15 років спрямував свої помисли на навчання, у ЗО років сфор­мувався, в 40 не сумнівався, у 50 пізнав Долю Неба, у 60 став слух­няним вухами, у 70, слідуючи тому, що бажало моє серце, не пе­реступав міри", — говорив про себе Конфуцій.

Згідно із вченням Конфуція, у суспільстві править даний Не­бом закон "жень". Для його засвоєння людина повинна дотриму­ватись "лі" — норм суспільної поведінки, традиційних обрядів, діяти відповідно до свого громадського стану. Ідеал Конфуція — досконала або благородна людина. Такій людині, на його думку, мають бути властиві дві головні якості: бути гуманістом і керува­тися почуттям міри. У розумінні філософа, гуманною (від лат. — людяний, людський) може бути людина скромна, справедлива, безкорислива, стримана, яка поважає гідність свою й інших лю­дей, любить їх, вважає людське життя самоціллю історії і вищою суспільною цінністю. Почуття обов'язку, за Конфуцієм, — це сукупність моральних зобов'язань, що їх гуманна людина добро­вільно бере на себе й обов'язково виконує. Це такі чесноти, як прагнення до навчання і знань, вірність даному слову, щирість, благопристойність, участь у всіх обрядах і церемоніях. "Благо­родний муж, — вчив Конфуцій, — думає про дев'ять речей: про те, щоб бачити ясно; про те, щоб чути чітко; про те, щоб його об­личчя було привітним; про те, щоб його вчинки були шанобливи­ми; про те, щоб його мова була щирою; про те, щоб його дії були обережними; про необхідність пам'ятати про наслідки свого гніву; про необхідність пам'ятати про справедливість, коли є мож­ливість — отримати користь". З викладеного випливає, що досконала людина, за Конфуцієм, — це людина чесна і щира, пря­модушна і безстрашна, уважна в розмові й обережна у справах; людина, яка все бачить і все розуміє, у гніві обдумує всі свої вчин­ки, у вигідній справі турбується за свою честь, юнаком уникає надмірності, у зрілому віці — сварок, на старість — скупості; бай­дужа до їжі, багатства, життєвих зручностей, матеріальних ви­нагород; без залишку присвячує себе служінню людям та їхнім вищим ідеалам, пошукам істини.

Конфуцій повчав, що досконала і благородна людина повинна жити у суспільстві соціального порядку, в якому кожен індивід знає свої права й обов'язки, займається своєю справою: батько має бути батьком, син — сином, правитель — правителем, чинов­ник — чиновником. Це суспільство мусить складатися з "верхів" і "низів", тобто з тих, хто думає й управляє, і тих, хто працює і підкоряється. Критерієм такого поділу можуть бути тільки знан­ня, гуманізм і почуття обов'язку, а не знатне походження чи ба­гатство. Кінцевою і вищою метою управління суспільством по­винні бути інтереси народу; з трьох головних його елементів на першому місці має бути народ, на другому — божества, і лише на третьому — сам правитель.

З часом конфуціанство стало все більше сприйматись як сим­вол "суто китайського". Вважалось, що кожен китаєць за наро­дженням і вихованням повинен бути конфуціанцем. Тому в серед­ньовічному Китаї вся система освіти була зорієнтована на підго­товку знавців учення Конфуція. За тих часів тільки знання цьо­го вчення відкривало людині шлях "нагору" — до кар'єри, пова­ги, багатства, влади. Дати своєму синові конфуціанську освіту було мрією кожної родини. Але для її здійснення доводилось до-

лати чималі труднощі: вивчати декілька тисяч ієрогліфів, оволо­дівати складними і малозрозумілими текстами; витримувати кон­курсні іспити на знання вчення Конфуція. Іспити проводились у три етапи. На першому етапі кожний, хто складав іспит, мав без книг і будь-яких посібників, у спеціальному приміщенні та під суворим контролем, за дві доби написати поему з 60 слів. Це був іспит на нижчий ступінь. Отримували його 2—3, іноді — 5 відсот­ків від усіх конкурсантів. їм дозволяли брати участь в іспиті на другий ступінь. Іспити на третій, вищий ступінь проводились у столиці держави один раз на 2—3 роки під контролем вищих са­новників і самого імператора. Для цього потрібно було довго і наполегливо вчитися, тому конфуціанську освіту здобували да­леко не всі бажаючі. Але тих, хто витримував іспити третього сту­пеня, автоматично призначали на найвищі в країні державні по­сади. Вони користувались загальною шаною, повагою та славою. Ті ж із них, хто долав іспити другого ступеня і не витримував тре­тього, таких благ не отримували, але вважались кандидатами на другорядні державні посади. Володарі нижчого ступеня корис­тувались повагою у сім'ї, серед членів своєї громади, сусідів та місцевої влади. Володарі ступенів знання вчення Конфуція утво­рювали в Китаї того часу особливу привілейовану групу. Їм нале­жали всі ключові посади в державі. Для них непохитність існую­чого суспільного ладу була гарантією їх особистого успіху і про­цвітання. Навіть імператор не був винятком із цього загального правила. За незнання вчення Конфуція будь-який імператор, за законами країни, міг бути відсторонений від влади, навіть шля­хом народного повстання.

Культ вчення Конфуція є характерним і для сучасного Китаю. Час від часу в країні відбуваються гучні ідеологічні кампанії з приводу вивчення праць Конфуція. Ще у XX ст. тут масовими накладами друкувались цитати, витяги з його вчення, а люди змушені були заучувати їх напам'ять у свій вільний час, як інди­відуально, так і колективно. Відбувалось це переважно у важкі для Китаю часи, коли боротьба за владу в країні набувала гострої форми і серед народу зростало соціальне незадоволення. Знання вчення Конфуція у Китаї було найбільш поширеним і довготри­валим культом, об'єктом поклоніння і шанування багатоміль­йонного населення країни, для якого Конфуцій був пророком – посередником між божествами і людьми.

Конфуціанство стало жорсткою консервативною системою, в якій на будь-яке запитання завжди знаходився суворо регламен­тований рецепт-відповідь. З етико-філософського вчення воно еволюціонувало у національну релігію, що впродовж багатьох століть визначала китайську історію.

Слід зауважити, що не лише бажання правлячих кіл Старо­давнього Китаю перекласти, за допомогою конфуціанства, відпо­відальність за становище народу в країні на сам народ було причиною перетворення філософського вчення на релігію. Була й інша причина, що містилася у самому вченні Конфуція. У ньому було таке нагромадження моральних настанов для людей і вимог обов'язкового їх виконання, якого ніколи не було і немає в жодній іншій релігії світу. Ніяких додаткових зусиль не потрібно було докладати, щоб ці настанови і вимоги перетворилися на релігійні культи. Таким чином, перетворення конфуціанства на релігію стимулювали сам філософ Конфуцій, його учні і послідовники. Стародавньому Китаю потрібні були саме така філософія і така релігія. Потреба в них і інтерес до них реалізувались у конфу­ціанстві.

Конфуціанство переповнене релігійними культами. Пошире­ним, наприклад, є культ поваги і шанування старших. Будь-хто старший за віком і за посадою, згідно з вченням Конфуція, — безумовний авторитет для молодшого. Елементарною нормою поведінки всіх молодших, підлеглих, підданих є беззаперечна покора старшим. Найстаршою вважається держава. Держава — це велика сім'я, а сім'я — маленька держава. Отже, підлеглість молодших старшим, дітей батькам — основа сім'ї.

Синівська повага до батьків теж звеличена у конфуціанстві до рангу релігійного культу. Для його виконання Конфуцій розро­бив низку правил. Ось деякі з них:

- віддано піклуватись про батьків, служити й догоджати їм, бути готовим на будь-яку дію в ім'я їх здоров'я і блага, поважати їх за будь-яких обставин;

- якщо батько злодій, грабіжник або вбивця, син може тільки уклінно просити його повернутися на шлях доброчинного життя;

- син не може свідчити проти батька ніде, в тому числі у суді, оскільки прямота у стосунках і чесність полягають не в тому, щоб зрадити батька, а в тому, щоб врятувати його, навіть якщо він "вкрав барана".

У Китаї великими накладами друкувалися збірники про зраз­ки виконання дітьми свого обов'язку перед батьками. У них роз­повідається, наприклад, про те, як восьмирічний хлопчик, під час сну поряд із батьками в літню ніч, спеціально не відганяє від себе комарів, а навіть заманює їх до себе (знімає ковдру, якою вкривається), щоб вони менше турбували його батьків; або син у голодний рік варить бульйон для свого ослаблого батька з частин свого власного тіла; або імператор під час трирічної хвороби своєї матері не відходить від ліжка, доглядає її, готує їжу і контролює всі призначені їй ліки і т. ін.

У конфуціанстві також привертає увагу культ сім'ї і клану. Сім'я, повчав Конфуцій, серце суспільства. Інтереси сім'ї значно вищі за інтереси будь-якого індивіда. Нову сім'ю створюють бать­ки. Кохання у конфуціанстві більш низька моральна категорія, ніж сім'я. Відносини кохання можуть сформуватися й після укла­дення шлюбу, їх може і не бути зовсім, вони не повинні бути пе­решкодою для подружжя у процесі виконання свого соціального обов'язку — дотримуватися традицій сім'ї і народжувати дітей, краще хлопчиків, тому що вони покликані продовжувати рід і навічно закріплювати позиції сім'ї.

За Конфуцієм, після смерті батька главою сім'ї стає старший син, якому належить більша частина спадщини, а та частина, що залишилась, порівну ділиться між усіма іншими синами. З однієї сім'ї утворюється декілька, але під зверхністю старшого брата. Наслідок цього — великий клан родичів. Вони діють дружно і спільно, іноді населяють цілі селища або окремі вулиці в селищах. Всі питання свого життя, сім'ї у кланах вирішують разом. Немає і не може бути нічого особистого, чого б не знали сім'я і клан.

Філософське вчення Конфуція перетворилось на релігію також завдяки наявності у ньому культу форми, що передбачав суворе виконання китайцями в особистому і суспільному житті всіх це­ремоній, деталей етикету, регламенту вчинків, рухів, одягу, при­крас, прийому їжі та всіх інших дій — від вранішнього пробу­дження до засинання ввечері. Така поведінка вважалась у конфу­ціанстві обов'язковою умовою престижу в суспільстві, критерієм освіченості і вихованості. Елементами цього культу були і є, на­приклад, тривала жалоба за померлим родичем (чиновники в цьо­му випадку йшли у відставку на 2,5 року зі збереженням платні та правом повернення на попередню посаду після закінчення жалоби), поєднання вираженої самоповаги з показовим самопри­ниженням. Так, звертаючись до іншої особи, слід було перш за все вжити таку фразу: "Я, нікчемний, насмілюсь потурбувати..." або "Ваш негідний слуга сподівається..." і т. ін. При цьому спів­розмовники зовсім не визнавали себе людьми приниженими, на­впаки, тим самим вони демонстрували своє загострене почуття власної гідності. У Китаї вважали за справжню катастрофу "втра­ту обличчя", тобто публічне звинувачення у шахрайстві, хабар­ництві, у будь-якому злочині. Незалежно від неминучого пока­рання за здійснене самі такі звинувачення означали моральну смерть особистості.

Форма у конфуціанстві — еквівалент релігійного ритуалу. Через численність ритуалів і обов'язковість їх виконання люди­на перетворювалась на бездушний автомат: її свобода волі, смі­ливість, безпосередність, індивідуальність, почуття і прагнення — все замінювалось детально розробленою і століттями апробованою формою. Тільки кризи і порушення відрегульованого життя іноді примушували країну і народ стрепенутися. Проте, як правило, все закінчувалось відновленням утраченого спокою і порядку.

Вищим божеством у конфуціанстві вважалось суворе й орієн­товане на благодійність "Небо". Згідно з китайською міфологією, "Небо" — першопорядок, джерело мудрості і сили; воно визна­чає долю всього живого на Землі; Китай — країна "Піднебесна", і тому є еталоном, зразком культури і цивілізації для всього світу; правителі Китаю — "Сини Неба", і тому є верховними жерцями, досконалістю і вінцем соціальної піраміди. Конфуцій у китайсь­кій традиції — хранитель мудрості "золотих часів", творець учен­ня про моральну досконалість особистості і суспільства у межах суворо фіксованих, освячених авторитетом давнини етичних прин­ципів і норм.

Даосизм

Даосизм - філософське вчення, основоположником якого вважають Лао-цзи, що жив в кінці VII початку VI ст., до н.е. Достовірних відомостей про нього історія не залишила. Його життя і діяння овіяно всілякими легендами.

У короткій біографії Лао-цзи, поміщеній в "Історичних записках" Сима Цяня (II ст. до н.е.), він названий уродженцем царства Чу. Його ім'я Лі ер, прізвисько Дань.

Він нібито служив архіваріусом при чжоуському дворі і зустрічався з Конфуцієм. Проте відомості про нього настільки уривчаті і суперечливі, що серед учених-істориків взагалі немає упевненості в реальності цієї особи.

По значенню і популярності Лао-цзи вважають другим після Конфуція філософом Китаю. Його вчення висловлено в знаменитому трактаті "Даодецзін", що означає "Книга шляху і чесноти".

Даодецзін" - невеликий трактат в двох частинах - містить основну суть філософського навчання Лао-цзи. Якщо судити по мові і стилю, цей трактат був створений приблизно в IV III ст. до н.е.

Головна категорія філософського даосизму - дао (шлях) розуміється як загальний закон природи, як першопричина всього сущого, як джерело всіх явищ матеріального і духовного життя. Дао виявляє собою як би узагальнене поняття про закономірності розвитку світу. Все, що існує, говориться в "Даодецзіні", пішло від дао, щоб потім, здійснивши кругообіг, знову в нього повернутися. Дао не тільки першопричина, але і кінцева мета і завершення буття.

Дао недоступне плотському сприйняттю: те, що можна почути, побачити, відчути, зрозуміти, це не дао. Ніхто не створив дао, але все походить від нього і повертається до нього. Проте все, що породжує дао, виявляється через де (чеснота), тому якщо дао - це загальна сутність світу, то де - його прояв насправді.

Задача людини - пізнати дао, встати на шлях "природності", під яким мається на увазі "гармонія світу" злиття людини з природою. Соціальна несправедливість в суспільстві розглядається як одне з порушень гармонії. Своєрідним виразом протесту проти соціальної несправедливості є відлюдництво і аскетизм, інакше кажучи - повернення до "природності", Відлюдники - даоси у всі часи усамітнювалися на лоно природи і прагнули злитися з нею для збагнення "гармонії світу".

Велике місце в книзі "Даодецзін" приділено принципу "недіяння", який наказує людині відмовитися від всякої діяльності, не втручатися активно в життя: вона повинна розвиватися природно, як би сама собою.

Конфуцій вірив в могутність людської природи, яка завжди залишиться на правильному шляху, якщо належним чином буде направлена вихованням. Лао-цзи ж вважав, що людська природа залишиться непорочною, будучи надана самої собі. Ця теза і з'явився основою доктрини "недіяння".

Дао-цзи засуджував прагнення до освіти, стверджуючи, що народом "легше управляти тоді, коли він дурний".

До пантеону релігійного даосизму входять майже всі божества старокитайських релігій. В даоській релігії так багато святих, що їх довелося навіть розділити на декілька класів: земні, що живуть в самоті в горах; небесні, що перебувають в небесах і перевершують всіх інших по силі і могутності; аскети, які хоча і відмовилися від всіх земних і плотських спокус, але ще не спіткали безсмертя; святі, які живуть на чарівних островах в Східному морі; демони - безтілесні духи, щось на зразок примар. Взагалі всіх безтілесних духів свого надзвичайно багатонаселеного пантеону даоси підрозділяють на головних - небесних і другорядних земних.

Спосіб, за допомогою якого даоси рекомендували віруючим переходити від земного існування в світ духів, був дуже простим: людина повинна залишити своїх близьких, усамітнитися в гори і там вести аскетичний спосіб життя.

У даоській релігії велике місце відводилося так званій святій людині (сянь-жень) . Китайський ієрогліф сянь (святий) складається з двох елементів: "людина" і "гора", його можна трактувати так: "людина, пребиваюший в горах". 'Щоб досягти стану святості, потрібно було виконати три вимоги: очиститися душею, досконало оволодіти спеціальними гімнастичними вправами і, нарешті, приготувати еліксир безсмертя.

Велике місце в даоській релігії відводилося церемоніалу богослужіння.

Богослужіння в даоських храмах скоювалося приблизно так. На фасад храму наклеювалися підписні листи: в них указувалися імена жертводавців і сума дарованих ними грошей. Звичайно служба починалася в ранній уранішній годинник, По дорозі до храму жерці заходили в будинки жертводавців, імена яких були записані в підписних листах, роздавали їм паперові амулети і брали наперед приготовані тексти молитов, в яких віруючі зверталися до бога з своїми проханнями. В цьому обігу обов'язково слід було позначити ім'я, рік народження і місцепроживання прохача: богу потрібно знати, за якою адресою він повинен спрямувати свої благодіяння.

Висновок

Отже, конфуціанство, на думку авторів, — це специфічна релі­гія, яка виникла у конкретних умовах китайської історії. Однак таке визначення занадто вузьке для всебічного осмислення його змісту. В цілому конфуціанство — дещо більше, ніж релігія. Воно в Китаї — і політика, і адміністративна система, і верховний ре­гулятор економічних і соціальних процесів, тобто основа цілого способу життя в країні, принцип організації китайського суспі­льства. Майже 2,5 тис. років конфуціанство формувало філосо­фію і політику, спосіб мислення і почуття китайців, їхні переко­нання і психологію, поведінку і мову, побут і устрій життя. За впливом на людей і суспільство, конфуціанство не лише не по­ступається жодній іншій релігії у світі, а й значною мірою пере­вищує їх. Для стародавнього і середньовічного китайського су­спільства конфуціанство було незамінним.

Тільки у XX ст. його вплив на всі процеси життя великого народу став помітно змен­шуватись. Проте час від часу ідеї конфуціанства свідомо реані­муються з метою вирішення головним чином політичних завдань шляхом маніпулювання індивідуальною і суспільною свідомістю. У наш час традиційні конфуціанські норми та інститути все ще дуже поширені у Китаї, на Тайвані, серед етнічних китайців у інших країнах, а родичі Конфуція, навіть у 68-му поколінні, продовжують користуватися серед своїх співвітчизників великою повагою й авторитетом.

Щодо даосизму, то він активно взаємодіяв з примітивними народними віруваннями, їх магічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові практичного характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчення на релігійне.

З виникненням у Китаї буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: урочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою.

Якщо конфуціанський культ здебільшого мав родинний, домашній характер, то даосистський вимагав значної жрецької кваліфікації, складних технічних умов, спеціальних місць для культових ритуалів. Духовенство внаслідок тривалого навчання мало ґрунтовну духовну освіти, медичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей, вивчало давні книги, усну традицію, розвивало даосистський культ, китайську культуру.

Нижче духовенство було далеким від даосистського богослов’я, його культова практика була на рівні ремесла. Його представники знали безліч прийомів і засобів ворожіння, вдавалися до шаманства, не гребували містифікацією та обманом, спекулювали на марновірстві простих людей.

Поиск по сайту: