Кримінальна відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності

Відповідальність — це не просто санкція за правопорушення, а санкція, наслідком застосування якої є певні позбавлення майнового або особистого характеру. Санкцією ж інколи визнаються примусові заходи майнового впливу, передбачені законом або договором і покликані забезпечити належне виконання суб'єктивних обов'язків. Проте відповідальність за цивільним правом іноді визначають як юридичні наслідки невиконання або неналежного виконання особою передбачених цивільним правом обов'язків, що пов'язано з порушенням суб'єктивних цивільних прав іншої особи. Іншими словами, деякі автори не розділяють відповідальність і санкції. Відповідальність полягає в застосуванні до правопорушника в інтересах іншої особи (потерпілого) установлених законом або договором заходів впливу, що спричиняють для нього негативні, економічно невигідні наслідки майнового характеру, — відшкодування збитків, сплата неустойки (штрафу, пені), відшкодування шкоди.

З цих досить плутаних визначень все ж можна збагнути, що цивільно-правові санкції — це заходи примусового впливу до порушника майнового характеру, а цивільно-правова відповідальність, — власне, реалізована санкція.

Якщо з цих позицій поглянути на захист права інтелектуальної власності, згідно з чинним законодавством України, то виникає досить цікава картина. Відповідальністю за порушення права інтелектуальної власності можна визнати лише відшкодування збитків, завданих порушенням, включаючи втрачену вигоду. Чинне законодавство України про інтелектуальну власність припускає також в окремих випадках вилучення котрафактних примірників творів, а також матеріалів і устаткування, що використовувалися для їх відтворення. При цьому варто мати на увазі, що суд має право прийняти таке рішення, але не зобов'язаний. От і вся цивільно-правова відповідальність за порушення права інтелектуальної власності. Стягнення прибутку (доходу), отриманого порушником внаслідок порушення авторських і суміжних прав, замість відшкодування збитків і виплати компенсації, до уваги не береться, оскільки останні є нічим іншим як різновидом відшкодування збитків.

Цілком резонно виникає запитання, як бути у тих випадках, коли порушення права інтелектуальної власності є, а збитків немає. Адже цивільно-правова відповідальність за порушення права інтелектуальної власності настає також і за дії, що створюють загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав (пункт "д" статті 50 Закону України "Про авторське право і суміжні права" в редакції від 11 липня 2001 р.). Цивільну-правову відповідальність передбачено також і за порушення особистих немайнових прав авторів. Закон на посталі запитання відповіді не дає.

Відповідно до загального принципу цивільного права — немає шкоди, немає відповідальності. Але чи справедливим буде це принципове правило стосовно права інтелектуальної власності, — адже правопорушення є, а відповідальності немає?

Ми вбачаємо, що обмежувати функцію цивільного права лише компенсаційним характером відповідальності за порушення означає нераціонально використовувати його можливості. Неправильно за умов ринкової економіки вважати метою цивільного права — лише відновлення прав особи, чиї права порушено. Саме тому розмір відповідальності, як на мене, має відповідати розміру заподіяних збитків або завданої шкоди. Іншими словами, порушник не повинен лише повертати те, що вкрав. Адже якщо говорити про відповідальність у точному значенні цього слова, то її в такому разі немає.

Позбавлення цивільного права каральної (штрафної) функції істотно обмежує його потенційні можливості. Порушник має, окрім відшкодування заподіяної шкоди або збитків, понести додаткове майнове позбавлення, "покарання". Він повинен нести додаткові невигідні майнові наслідки саме за вчинене ним правопорушення, а не тільки "виправити" те, що вдіяв за власними волею, помилкою, необачністю (провиною). Це проблеми порушника, але не відповідальність за порушення чужих прав.

Щодо порушень права інтелектуальної власності, то відповідальність за них має бути саме у встановленні цих додаткових невигідних майнових наслідків, до того ж настільки суворих, щоб відбивали бажання порушувати ці права в майбутньому. Ці штрафні санкції можуть полягати в додаткових штрафах, і не тільки на користь бюджету, а й на користь самого суб'єкта права інтелектуальної власності. Закон має визначити, у яких випадках штраф стягується на користь бюджету, а в яких на користь суб'єкта права. Штраф має зростати відповідно до прогресивної шкали у разі його несвоєчасної сплати.

Висновки

На думку експертів, створенню в Україні ефективної системи охорони інтелектуальної власності перешкоджають передусім недоліки правової системи країни. Значну роль відіграє і пануюча в суспільстві зневага до охорони прав інтелектуальної власності, відсутність належного інформаційного забезпечення діяльності в галузі охорони інтелектуальної власності. Водночас навіть серед експертів спостерігається певна недооцінка соціально-економічних механізмів охорони інтелектуальної власності.

Характерно, що понад половина з 2 тис. опитаних УЦЕПД громадян не відносять проблеми охорони інтелектуальної власності до першорядних проблем економічного розвитку України. В умовах обмеженої платоспроможності широких верств населення діють потужні стимули до придбання та споживання продукції, виготовленої з порушенням прав інтелектуальної власності. Майже 70% населення України споживає підроблену продукцію, маркіровану загальновідомими товарними знаками (див. діаграму 2), а ніколи не купує її лише п’ята частина населення. 42,4% громадян України купують дешевші товари, навіть якщо вони можуть бути підробленими. Майже 40% українських споживачів якість підроблених товарів вважає цілком прийнятною. Це свідчить про деформацію правових понять у значної частини громадян, підтримувану їхніми низькими вимогами до якості — що є нормою для малозабезпечених верств населення.

Низькі стандарти захисту інтелектуальної власності в Україні значною мірою визначаються браком кваліфікованих фахівців у цій сфері, позаяк вона вимагає досить великого обсягу специфічних знань. На жаль, лише з 2000 р. у цьому питанні почали з’являтися певні позитивні зрушення. Але й сьогодні потужність освітньої системи низька й не може задовольнити попит на фахівців цього профілю. Так, 2000 р. на перший курс Інституту інтелектуальної власності та права було зараховано лише 39 чоловік, а на другому курсі продовжували навчання 42 студенти. У Харківському міжгалузевому інституті підвищення кваліфікації кадрів за новими напрямами розвитку техніки й технологій при Харківському національному технічному університеті «ХПІ», що готує менеджерів інтелектуальної власності, перших випускників із цього фаху було лише 39.

Відчувається необхідність додаткових правових норм, які узгодили б українське законодавство в питаннях охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності й механізму їх реалізації з Угодою про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС), статтею 50 і Додатком III Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС (УПС).

Неврегульовані й питання «інтелектуальної спадщини» колишнього Радянського Союзу. Так, за даними головного консультанта Комітету з питань науки й освіти Верховної Ради України Геннадія Андрощука, після розпаду СРСР у Росії залишилося близько 500 тис. діючих охоронних документів (авторських свідоцтв) на винаходи з грифом «Для службового користування», які ніколи не публікувалися й можуть бути перетворені на патенти. За розрахунками фахівців, приблизно чверть із них (125 тис.) належить українським винахідникам. В Україні немає навіть переліку цих винаходів, не говорячи вже про їх описи. Аналогічна ситуація і з таємними авторськими свідоцтвами колишнього СРСР (також близько 500 тис.). Деякі з них уже перетворено на патенти Російської Федерації. Така ситуація може створювати для українських підприємств певні труднощі при виході на зарубіжні ринки високотехнологічної продукції.

Під час проведення «круглого столу» висловлювалися різні точки зору щодо проблеми наукової інтелектуальної власності. Зокрема, пропонувалося ввести норми, що захищають наукові ідеї, зміст наукових теорій. Але керівник підкомітету з питань науки й освіти Верховної Ради України, народний депутат Л.Глухівський наголошував на неприйнятності таких підходів і необхідності захисту саме форми, а не змісту наукової праці, що є міжнародно-визнаною нормою в регулюванні авторського права.

Література

1. Йоффе О.С. Обязательственное право. — М: Юридическая литература, 1975, С. 97.

2. Юридический энциклопедический словарь. — М: Советская энциклопедия. 1987. С. 291.

3. Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. — М: 1970. С. 39.

4. Відомості Верховної Ради України, 1996, № 36, ст. 164.

5. Відомості Верховної Ради України, 1992, № 21, ст. 296.

6. Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика Том 1. Право интеллектуальной собственности. — К:, 1999. — С. 153 — 184.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника

Інститут природничих наук

Реферат

‘‘ Способи захисту прав інтелектуальної власності ’’

Виконала:

студентка гр.Б-51

Витвицька Юлія

м.Івано-Франківськ-2012

Поиск по сайту: