Якщо ти можеш і, звичайно, хочеш провести її в останню дорогу, приїжджай завтра за нижче вказаною адресою, це зовсім недалеко від твого міста. Я буду чекати

Зоряна Бублик

ЗГАДАТИ МИНУЛЕ, ЩОБ

ЗРУЙНУВАТИ ТЕПЕРІШНЄ

Зоряна Бублик

Згадати минуле, щоб

Зруйнувати теперішнє

( Збірка оповідань )

Бар 2012

ББК 84.44кр – 4 Він

Б 90

Зоряна Бублик

Згадати минуле, щоб зруйнувати теперішнє: Збірка оповідань. – Бар, 2012. - ?с.

Згадати минуле, щоб зруйнувати теперішнє не просто збірка оповідань – це щоденник головної героїні. До втрати пам’яті Віола веде щоденник, де коротко розповідає про своє дитинство. Після жахливого випадку, який призвів до втрати пам’яті, Віола розпочинає нове життя у якому не має місця для минулого. Та дуже скоро головна героїня знаходить щоденник, який згодом відновить її пам'ять. Вона так порине у світ минулого, що повністю зруйнує своє теперішнє.

© Бублик З.С., 2012

ЗМІСТ

Замість прологу…………………………….

Самотність……………………………………………

Ненависть………………………………………………….

Нова сім’я…………………………………………………..

Невипадкова зустріч……………………………………..

Перше кохання………………………………………………

Хвилини щастя………………………………………………

Лист від татка………………………..

Віра, надія та любов………………………………………

Наречена в чорному……………………………………….

Психіатрична лікарня……………………………………….

Мені вже все одно…………………………………………

Замість прологу

Відкрити карту пам’яті, видалити файл? Так. Файл видалено. Як легко можна видалити файл з карти пам’яті на телефоні, а чи можна так легко раз і назавжди видалити минуле, яке було прожито пліч-о-пліч з горем та щастям, болем та слізьми? Чи можливо забути те, що навчило тебе жити, чи варто згадувати те, що вже пережито? На нашому життєвому шляху зустрічається багато проблем та негараздів, проте проблеми ми вирішуємо, негаразди згодом забуваємо, і так все життя. Ми намагаємося ділити його на теперішнє, минуле і майбутнє. В минуле ми записуємо те, що вже відбулося в нашому житті і про що можливо більше не хочеться згадувати, на майбутнє – щось плануємо, а теперішнім – живемо зараз.

Я також минулого не згадувала, на майбутнє планувала, і теперішнім жила, проте одного дня я згадала минуле і навіть почали ним жити. Мені знову довелось перейняти раніше пережиті негаразди, виплакані сльози, відчути біль у душі, поринути знову в світ дитинства, при цьому повністю зруйнувавши теперішнє.

Я жила в звичайному місті, звичайній квартирі, мене оточували звичайні люди. Я мала все: сім’ю, великий дім, престижну роботу, вірних друзів, великі плани на майбутнє, здавалось, що могло б це все вмить у мене забрати? А відповідь проста: маленький, обшарпаний зошит з надписом «Щоденник».

Перебираючи старі речі, я натрапила на нього випадково, він знаходився серед моїх шкільних зошитів. Я завела його, коли мені ще не було шести років, так було написано на першій сторінці щоденника, адже це було так давно, що я навіть забула про його існування. І взагалі не пригадую, що вела колись щоденник, і не дивно, що не пам’ятаю, адже із розповідей мого чоловіка у двадцять три роки я втратила пам'ять, загубивши при цьому спогади про своє дитинство. Взявши до рук щоденник, я мала велику надію поринути у далекий світ давно прожитих днів.

Самотність

Я, як завжди, заварила собі кави і сіла біля вікна, Андрій вже давно спав, а Аліна на вихідні поїхала до подруги на дачу, тож наразі ніхто не заважав. Відкривши першу сторінку щоденника я почала читати.

Мене оповила і не відпускає самотність, але я вже до неї звикла: ще в чотири роки вона записалась в мої подруги і супроводжує мене все життя. Самотність замінила мені маму, сестру, подругу…

Мама мене віддала до дитячого будинку, коли мені було всього чотири роки, хоч була я тоді ще маленькою, проте той день пам’ятаю ще до цих пір.

Автомобіль зупинився біля великої брами, я ще не уявляла, що там за нею, проте з маминих слів, за високими ворітьми ховався рай, де так добре жити.

І я не розуміла, чому мене привезли до цього раю, чого мама прощалась зі мною ніби в останній раз, а тато, втираючи сльозу, навіть не хотів мене обняти. Чому зовсім незнайомі мені тітки говорили, що все буде добре і що я тепер тут буду жити. А як же мій дім, моя улюблена кімната, книжки, які татко читав мені перед сном; а як же мама, вона також тут буде жити? На ці питання мені ніхто не відповів, тільки якийсь дядько взяв на руки і сказав, що тепер я частинка їхньої великої дружної сім’ї. Крізь сльози я бачила, як мама з татком сідають в автомобіль і… їдуть.

- Зачекайте, ви ж забули мене!?

Я вириваюсь, проте великі руки дядька мене сильно тримають, і від цього я ще дужче починаю плакати. Автомобіля вже не видно, він сховався в темний ліс, його оповили вже напівголі дерева. Татко казав, що коли на деревах мало листячка, то це – осінь…

Я тоді не знала, що бачу своїх батьків востаннє. Вихователі запевняли, що мама скоро повернеться, тому кожний день я сідала на підвіконня і чекала… Саме тоді я познайомилась із самотністю. Інші діти грались,пищали, кричали, а я плакала, плакала в основному вночі, щоб ніхто не бачив.

Вранці робила вигляд, що солодко спала, а насправді втирала сльозу і знову йшла до вікна. Я бачила, як до інших дітей приїжджали батьки зі сльозами на очах, просили пробачення, брали їх на руки і забирали додому. І я чекала такої миті, проте з роками маленький вогник надії все згасав і згасав.

Одного дня я зрозуміла, що за мною ніхто не приїде. Я бродила довгими коридорами, бувало, по декілька годин, інколи весь день, я не могла змиритися з тим, що ще нещодавно я була бажаною дитиною в родині, а зараз стала маленьким, нікому не потрібним створіннячком. Але я терпіла, я чекала появи когось із родини, уявляла, як біжу в обійми мами чи татка, надіялась до останнього, доки одна із виховательок, яка постійно за мною наглядала, не сказала слова, які,мабуть, запам’ятаються назавжди: «Навіть і не мрій, у тебе більше немає сім’ї, тебе покинули, віддали нам як непотрібну вже нікому річ, і ти повинна змиритись з тим, що відбувається». Щось ніби прокололо моє маленьке дитяче серце, гарячі сльози покотились по обличчю, я не витримала і розревілась вголос, за це отримавши доброго ляпаса.

Таким був мій перший день у новому будинку. Крім мене, там ще було багато таких маленьких покинутих дітей, як і я. Дорослих було мало, оскільки стаючи повнолітніми, вони розходились різними шляхами свого подальшого, вже дорослого, ні від кого незалежного життя.

Тут ми навчались, кожен день робили зарядку і, якщо сказати чесно, то навіть нас смачно годували. Добрих виховательок було мало, тобто, тих, які відносились до нас як до своїх рідних, а деякі постійно сварили, а інколи й били. Я б не сказала, що там мені було погано, але й не скажу, що дуже добре.

Щоденник випав із моїх рук, мені не хотілось більше його читати. По обличчю покотились сльози, затремтіли руки, чашка з кавою випала і розбилась. Я не могла повірити в те, що згадала, але більше всього не могла повірити в те, що моя рідна мама віддала мене в дитячий будинок. Але чому? Яка причина? Вона повинна бути досить таки вагомою.

Я підняла щоденник і почала читати далі, шукаючи відповідь на питання. Я жила в чужій сім’ї, любила чужих батьків. Вони любили мене як рідну, забезпечували. А я просто з дитячого будинку!.. Соціальне дитя !..

Ненависть

Ненависть – моя друга подружка. Познайомилась я з нею, коли мені було тринадцять років. І перша людина, яку я зненавиділа, була моя мама, моя найкраща в світі мама. Звичайно, так не можна говорити про людину, яка дала тобі щасливе життя, але навіщо вона забрала його у мене? Навіщо? Чому вона приїхала в цей день і змусила ненавидіти її, хоч я цього сама й не хотіла.

- Віоло, прокидайся, – крізь сон почула я.

Відкривши очі, я своїм поглядом зустрілася з поглядом виховательки.

- Чому так рано, щось сталось? – тривожним голосом спитала я.

- Сталось, одягайся і виходь до приймальні.

Я зраділа, адже коли кажуть іти до приймальні, то це означає, що хтось до тебе прийшов. Я дуже швидко одягнулась, йдучи коридором, я навіть не хотіла уявляти, хто це може бути. З кожним кроком серце все дужче і дужче починало битись, я відкрила двері і побачила те, про, що так давно мріяла. Це була мама, моя найкраща в світі, вона, як завжди, була прекрасною, гарна фігура, біляве накручене волосся, а дорогий одяг і ніжні парфуми робили її королевою. Очі наповнились слізьми, слізьми щастя.

Невже вона приїхала мене забрати, невже передумала, зрозуміла, що не може без мене. Емоції мене перебороли, хоч як не намагалась їх стримувати, руки самі потягнулись до неї, та найбільше мене здивувало те, що мама говорила по телефону і ніякої уваги не звертала на мене. Я підбігла до неї і спробувала обійняти, вона ж мене відштовхнула і попереджувальним тоном сказала:

- Тільки без обіймів, у мене дорога сукня, ще забрудниш її.

Я просто остовпіла, протерла очі і ще раз переконалась, що це вона, моя мама. Найкраща в світі мама. Я не повірила своїм очам, мені до останнього не хотілось вірити, що це відбувається саме зі мною.

- Я приїхала не для того, щоб обніматись і ревіти. Ти мене зрозуміла? І тепер слухай мене: я відома на весь світ акторка, мене показують по телебаченню, і недавно хтось пустив слухи, що у мене є дочка, і журналісти дізнались, що я здала тебе до дитячого будинку, більше того, дістали адресу і мають намір сюди приїхати. Ти ж у мене вже доросла і тому повинна зрозуміти: маєш раз і назавжди забути про моє існування – ти ж не хочеш зіпсувати мамі кар’єру?

Вона говорила добрим і лагідним голосом, таким, якого я ні разу не чула. Тоді я зрозуміла, що вона приїхала не за мною, а за своєю кар’єрою і що я їй зовсім не потрібна.

В знак згоди я кивнула головою, обернулась і ноги самі повели мене до кімнати. Впавши на ліжко, я почала ридати, ридати вголос, кричати, що всіх ненавиджу, а саме найстрашніше, я думала, що вона повернеться, що зрозуміє і виправить цю страшну помилку, проте це були тільки думки, які, на мою думку, вже ніколи в житті не матеріалізуються.

Так, вона була актрисою, і я кілька разів бачила її по телебаченню. Невже я справді ненавиділа її чи просто була маленькою і думала, що так буде краще і що так роблять усі. А зараз, що я можу зробити зараз, знайти її, сказати: «Привіт, мамо, це я. Пам’ятаєш, ти в чотири роки віддала в дитячий будинок, і я тебе за це ненавиджу».

В основному ненависть виникає тоді, коли ти з кимось посварився, коли хтось тебе зрадив чи близька тобі людина зробила боляче. Ненависть підступна, адже вона приходить тоді, коли ти її не кличеш, вривається в твою душу тоді, коли ти її не чекаєш.

Я лягла, закрила очі, але заснути таки не могла. Різні думки вривались не стукаючи. Під ранок я все-таки заснула…

Нова сім’я

Сьогодні я прокинулась рано. За вікном йшов дощ, не йшов, а просто лив. В таку погоду я завжди довго сплю. В кімнаті була повна тиша, яка давала мені велику нагоду знову заснути. Раптом тиша перетворилась на галасливі крики виховательки. Вона увірвалась в мою кімнату і сповістила про те, що у мене будуть нові батьки.

Нові батьки?.. Я не знаю, радіти мені чи плакати. Чому саме нові, а не мої рідні? Я задавала собі різні питання, але відповіді дати не могла. Для мене це було великою несподіванкою. Я довго ще сиділа в кімнаті і спостерігала за крапельками, які швидко стікали по вікну. Я ніяк не могла наважитись, але потрібно було.

В приймальні сиділа на перший погляд молода парочка,було добре видно, що вони хвилюються. Я тихенько сіла на стілець і опустила очі. Вони довго про щось говорили з вихователькою, вона запевняла їх, що я хороша дівчинка і якщо візьмуть мене в свою сім’ю, то на майбутнє будуть гордитися. Я відчувала себе якоюсь річчю, яку хочуть спродати, і в них це вийшло. Мене посадили у дорогий автомобіль, я бачила, як інші діти махали руками через вікно і щось кричали. Я востаннє бачила їх і дитячий будинок, який подарував мені кілька років дитинства.

Вже сьогодні ввечері я переступила поріг нової квартири, вона була затишною і теплою. Молода парочка заздалегідь підготувала для мене кімнату, яка трішки нагадувала мою колишню. Розмістивши свої речі, подякувала їм і тільки-но закрились двері в уже моїй кімнаті, залилась слізьми - мені ніколи ще не було так важко, як зараз; як звикнути до нової сім’ї, як заставити себе називати їх татом і мамою? Я боялась всього, що тут відбувалось, я боялась всіх. Все було для мене чужим, всі були чужими.

Проте на сьогодні сюрпризи не закінчились; на мене чекала зустріч та знайомство з названою сестрою, тобто, з дочкою тієї молодої парочки. Я думаю, що зможу знайти з нею спільну мову.

За вечерею всі зібралися, за винятком Юлі, вона ще не прийшла зі школи, тому, не чекаючи її приходу, ми почали вечеряти. Я ніяк не могла звикнути до нових облич, я робила вигляд, що мені добре у них, постійно посміхалась, але в душі ридала і ненавиділа весь світ, за те ,що мене всі зрадили. Тишу порушила білявка, яка вбігла в кімнату взутою та одягненою і на вигляд дуже веселою.

Привітавшись з батьками, вона сіла за стіл і швидко почала їсти макарони. Марина (так звали мою нову маму) зробила їй кілька зауважень щодо мене, але вона продовжувала запихати у себе все, що було на столі. Тоді я зрозуміла, що ми з нею ніколи не подружимося.

Я поступово почала звикати до нової сім’ї, нові батьки усім мене забезпечили, у мене було все, про що раніше я навіть і не мріяла: телефон, ноутбук, навіть телевізор, який стояв у моїй кімнаті. Що ще потрібно хотіти? Вони мене любили, інколи навіть обіймали та цілували, але мені не було цього достатньо, адже з моєї сторони не було взаємності.

Юля ж мене ненавиділа всією душею, я була для нею пустим місцем. Вона постійно мене у всьому звинувачувала, в усіх її негараздах винною була я, але я мовчала, бо була гордою. Кожен вечір, коли ми збирались за столом, вечеря розпочиналась зі сварок, Юля, як завжди, мене у чомусь звинувачувала, Марина мене захищала, а Юрій, чоловік Марини, постійно мовчав і завжди читав газету, при цьому роблячи вигляд, що все гаразд. Вечеря закінчувалась тим, що всі розходились по кімнатах. Юля йшла базікати зі своїм «котиком» (так вона називала свого бойфренда), Марина з Юрієм ішли до своєї кімнати, а я закривалась у себе і писала щоденник.

Так йшов день за днем, я вже звикла до нової сім’ї. Кожен день аж до самого вечора я залишалась сама вдома, всі інші розходились у справах. Мені подобалось бути одною, залишатись наодинці зі своїми думками.

Наближалось літо. Восени Марина пообіцяла влаштувати мене в школу, куди ходить Юля, як виявилось, ми з нею однолітки, цього року нам виповниться по шістнадцять років. Я їй була дуже вдячна, адже любила навчатись і швидше хотілось завести нових друзів.

Я сама собі можу признатись, що мені тут добре, я вже звикла до них, я одна – єдина, хто знає секрети кожного із цієї сім’ї. Літом Юля говорила, що ми поїдемо в село на дачу, де будемо відпочивати. Саме ця поїздка змусила мене подивитись на своє життя іншими радісними, щасливими очима.

Я читала щоденник із великим задоволенням, мені подобалось згадувати своє дитинство, своє минуле, я ніби жила ним зараз. На роботу сьогодні не пішла, просто не хотілось – у мене були справи важливіші. Мені взагалі нічого не хотілось, я була як мала дитина, якій дали іграшку, а забрати вже не можуть.

Перше кохання

Перше кохання, завжди таке прекрасне, його не можливо забути, інколи навіть не можливо повернути. У більшості випадків перше кохання приходить до нас ще в шкільні роки. Перше кохання буває сліпим, а буває бажаним. Проте таке кохання не можна назвати справжнім, бо воно ще тільки тоді формується і не завжди має своє продовження.

Я ще ніколи нікого не кохала, і першого кохання у мене ще не було. У дитячому будинку мені подобався один хлопець, ми з ним просто дружили, але інколи я відчувала до нього щось більше, ніж дружба. Я не була авторитетом серед дівчат, тому на мене ніколи не звертали уваги хлопці. І я знала, що прийде той день, коли я покохаю, коли я відчую, що таке любити. І я дочекалась… Це сталося саме тоді, коли ми відпочивали на дачі.

Як і обіцяла Марина, сьогодні ми їдемо на дачу аж на цілий місяць. Я була дуже рада, адже хотілось швидше на природу. До дачі було недалеко, десь дві-три години їзди. Тільки-но ми в’їхали в село, як я зразу відчула свободу, незалежність, тепле повітря перебивало дух, а запахи зеленої трави та квітів западали в душу. Хто не був радий цій поїздці, то це Юля, вона не любила села, і цілу дорогу ми вислуховували її претензії: а що вона буде робити без ванни, а що буде з її манікюром, а що ж без неї буде робити її хлопець.

Я не звертала на це уваги, а з нетерпінням чекали приїзду. Як виявилось, дача була за селом, будиночок, що стояв біля річки, був надзвичайно гарним, охайним, кругом нього буяв сад та квітник, Марина дуже любила квіти, і це було видно. Квітник аж ніби сміявся великою різноманітністю квітів. Подвір’я було вистелено зеленою травичкою та де-не-де виднілись синенькі квіточки. Оце краса! Кричала моя душа. Найбільше мені сподобалась лавочка, яка стояла в садку, вона була надзвичайно гарно зроблена з дерева, такі бачила тільки на малюнках. Ми розібрали речі, освоїлись і тоді мені дозволили пройтись парком, який був недалеко від дачі.

Все кругом пахло літом, шуміла у річці вода, співали пташечки, бігали босоногі діти… Невже я так довго чекала цього дня, щоб бути щасливою, щоб бути по-справжньому щасливою? Я впала на траву і зажмурила очі, сонечко не давало розгледіти небо, тільки в такі моменти життя можна мріяти про найпотаємніше, коли ніхто не заважає, коли все, що навколо відбувається, надихає на неймовірні подвиги. І ця природа мене надихнула на один із майбутніх подвигів. Було дуже жарко, і мені захотілось скупатись, але я не мала купальника, а вода аж заманювала мене в свої тенета.

Довго не думаючи, роздягнулась і голяком стрибнула у вода. Вона була дуже холодною, літо тільки розпочалось, вода ще не встигла добре нагрітись. Я плавала, пірнала, вигрівалась на сонечку, ловила сонячні зайчики і так захопилась, що не вгледіла, як хтось за мною спостерігав. Він сидів на березі і весь час за мною наглядав. Я злякалась і почервоніла від сорому. Він дивився то на мене, то на небо.

- Ти давно тут? – лагідним, тихим голосом промовив незнайомець.

Він був надзвичайно красивим, біляве волосся розпадалось в різні сторони, і від цього він ставав смішним, за весь час посмішка не зникала з його обличчя.

- Так, давно! – ледь вимовила я.

- Замерзла?

- Так!

- Сама вирішила скупатись в такій холодній воді чи хтось порекомендував? – з іронією спитав він.

- Сама, просто було дуже жарко і мені закортіло скупатись.

- Виходь, давай, а то простудишся, он вже аж посиніла.

- Я не можу, я без купальника.

Мені стало соромно, в такій критичній ситуації я була вперше. Він робив вигляд, що не сміється, але в душі просто заливався сміхом.

- Добре, я обернусь, а ти одягайся.

Він обернувся, і я швидко вибігла з води, було дуже холодно, одягатись на мокре тіло було важко. Футболка прилипла до тіла, і я вигляділа по-кепськи.

- Я вже… – тихо промовила, і він в мить обернувся.

Зблизька він був ще гарнішим, я могла добре розгледіти його обличчя, у нього були карі очі з надзвичайно гарними віями. Саме в ту мить я закохалась. Ось воно – перше моє кохання.

- Ти, мабуть нещодавно приїхала, бо щось я тебе тут раніше не бачив?

- Я сьогодні приїхала сюди вперше, місцевість для мене не знайома, тому й не знала, що вода дуже холодна.

- Нічого, я як перший раз сюди приїхав, то також поліз купатись в цю річку.

- Невже, що, справді? А ще з мене сміявся.

- Я не сміявся!

- Сміявся, я бачила.

- А хочеш, я тобі місцевість покажу, до речі, у нас є дуже гарні мальовничі куточки.

- Із великим задоволенням!

Ми гуляли з ним у парку, він розповів про історію цього містечка, інколи трохи розповідав про себе. До речі, він мав гарне українське ім’я Ваня, родом з цього містечка, але зараз навчається і проживає в Черкасах. Сюди приїжджає до батьків. Те, що я з дитячого будинку, його не здивувало, а, навпаки, сказав, що мені дуже поталанить в житті.

Ми не вгледіли, як надворі стемніло, небо засвітилось зорями і над нами повис великий жовтий місяць. Він провів мене до самого будинку і взяв обіцянку завтра знову зустрітися біля річки.

Я була щасливою. Марина мені нічого не сказала, вона взагалі на мене ніколи не сварилась. Я прийшла і лягла спати, довго крутилась і не могла заснути, думки про нього не давали спокою. Заснула я десь під ранок і рівно опівдні прокинулась. У будинку нікого не було всі роз’їхались у справах, я одна. Заварила собі кави, зробила зарядку, адже завжди підтримувала фігуру, Юля інколи мені навіть заздрила, що у мене гарна, струнка фігура, а у неї ні. Я постійно дивилась на годинник і чекала вечора, щоб знову побачити його, щоб він знову взяв мене за руку і сказав, що я йому подобаюсь. Ми з ним дуже схожі, любимо читати книги однакових письменників, дивитись та роздумувати про життя з філософської сторони, слухаємо схожі музичні напрямки, а саме найголовніше, можливо, те, що обоє любимо дивитись фільм «Пірати Карибського моря»

Час минав дуже швидко, ми з ним зустрічались кожен вечір, разом ходили купатись, а коли землю вкривала ніч, лягали на траву і спостерігали за зорями, говорили про різні речі, слухали музику. При цьому не відкривали одне одному свої почуття, хоча обоє знали, що між нами не просто дружба, а щось більше. Ми ніколи не боялись одне одному дивитись у вічі, казати правду. З ним я була по-справжньому щаслива.

Читаючи це, почала згадувати всі цікаві моменти мого отроцтва у моїй новій сім’ї. Зараз я їх дуже люблю і поважаю, завдячую тим, що подарували мені нове життя. Марина і Юрій давно стали для мене татом і мамою, вони мене виховали, виростили, показали правильний шлях, і за це я їм вдячна. А Ваня, як я могла про нього забути, він був першим моїм коханням, і невже я його ще до цього часу люблю… Якщо зізнатись чесно, то це саме так. Мені стало цікаво знати, де він зараз і чому, якщо ми одне одного так любили, зараз не разом, що могло статися? Мені зараз дуже важко це згадати, можливо, саме щоденник допоможе це зробити. Це не можливо, це не правильно. Чому ми не разом? Я спрагло жадаю його бачити.

Випадкова зустріч

Хвилини щастя

Сьогодні я встала рано, і ще навіть не розплющивши очі, потягнулась до щоденника. Андрій це все бачив, але мовчав, бо знав, що рано чи пізно це станеться. Він терпів, чекав, ходив на роботу, дивився за дочкою, а я не могла відірватись від історії свого минулого.

Щастя… У кожної людини воно різне, проте найбільше щастя – це тоді, коли ти відчуваєш, що потрібен людям. Щастя – це відкривати незвідане. І я була щасливою, здавалось би, майже все дитинство провела в дитячому будинку, нікому була не потрібна, жила сама по собі, зненавиділа маму, - і ще при тому щаслива? Не потрібно забувати про те, що в людини бувають різні періоди, критичні ситуації в житті, але бувають і хвилини щастя, коли забуваєш про все на світі. Хвилини щастя мені подарував він.

Швидко сплили місяці навчання. Я закінчила одинадцятий клас на відмінно, вступила в престижний університет разом із Свєткою. Розійшлась з Андрієм, з Олександром Олександровичем залишились друзями, на випускному вечорі згадували ту історію з усмішкою. В загальному, я була задоволена останніми подіями. Я жила, цвіла, раділа життю, звичайно, не без допомоги мами і тата, вони мною пишались, а головне – вони мене любили.

Сьогодні Марина сповістила, що завтра я їду на дачу, поки вони не закінчать працювати, я буду там одна. Я дуже зраділа і з нетерпінням чекала цього дня. Вані вирішила не казати – нехай це для нього буде сюрприз.

Настав довгожданий день. Юрій спершу завіз Юльку до своєї мами, а потім мене на дачу. Найбільше хотілось швидше побачити його. Я знала, коли він піде купатись до річки, гарно причепурившись, я побігла на місце зустрічі. І не помилилась - він був там, я довго спостерігала за ним і ніяк не могла налюбуватись його красою, його загорілим тілом, білявим волоссям. Він довго мене не помічав, і тут я вирішила заявити про свою присутність.

- Ти давно тут? – несподівано навіть для самої себе сказала я.

Він обернувся, і зразу засміявся.

- Віоло, яка несподіванка, я дуже радий тебе бачити, я скучав за тобою!!! – так само несподівано для себе сказав він.

- Виходь швидше з води.

- Я не можу – протяжно сказав він – я не зовсім одягнений.

- Невже? – сказала я, і не втримуючи сміх, почала сміятись, – а при першій нашій зустрічі, хто сміявся наді мною?

- Просто так вийшло, – сказав він і почервонів.

- Гаразд, я обернусь, а ти виходь із води.

Я стояла і чекала, коли він скаже, що вже одягнувся, але він мовчав, я почала хвилюватись, проте не оберталась. І коли терпіння уже увірвалось, я обернулась, але нікого там не побачила.

- Як же так? – напівголосно сказала я.

Тут я відчула, як хтось легенько мене обняв холодними руками, в душі я злякалась, але зовні цього не показувала.

- Не бійся, – почула я знайомий для мене голос, – я просто скучив, – продовжував далі він. Я довго про тебе думав, та що там, майже кожен день, мені не вистачало твоєї присутності. Ти мені навіть снилась, але головне те, що я тебе… люблю!..

Він затих, можливо, чекав моєї відповіді. Я чула, як б’ється його серце, ніби хоче вибратись на волю. «Ось вони – хвилини щастя, – подумала я, – такі довгоочікувані».

- І я тебе, – порушивши мовчанку, – сказала я.

Він обійняв мене ще дужче, я відчула, як ніби якийсь струм пройшов між нами і затих. Додому ми йшли, тримаючись за руки, як малі діти. Говорили про закінчення навчання та про вступ в інші заклади, про те, хто і як проведе літо, про життя і кохання. На другий день він сказав, що на мене чекає сюрприз.

Я заснула одразу. як тільки прийшла. Мені хотілось швидше прокинутись, зустріти новий день і дочекатись настання вечора.

Я не могла повірити, що закохалась, адже ще в дитячому будинку я сказала сама собі, що не вірю в кохання, а особливо в кохання з першого погляду. Ми дуже рідко можемо спостерігати таке явище. Проте ми не завжди бережемо те, що нам дано, і не завжди йдемо до кінця з тією людиною, яку нам подарувала доля.

Сьогодні у мене багато справ, потрібно полити всі квіти, а в цю пору року їх особливо багато, а ще хочеться привести себе в порядок. Цілий день я жила думками про нього.

Ввечері він зателефонував і сказав, щоб я прийшла до річки, не гаючи часу, я прибігла до призначеного місця, але там нікого не було. Я сіла на траву, повністю вкритою пелюстками червоних і білих троянд.

- Але звідки вони взялись та ще й так багато? – напівголосно промовила я

- З неба! – почула я тихий голос, який долинав десь позад мене, – коли тебе не було, то йшов дощ із пелюсток троянд, – далі продовжував він.

Я обернулась і просто оніміла від неочікуваності побачити його із великим букетом червоних троянд і з однією білою посередині. Він підійшов до мене, обійняв і тихо, майже пошепки сказав:

- Червоні троянди – то моє кохання до тебе, а біла троянда – то ти.

Я не могла промовити й слова, для мене ніхто ніколи подібного не робив, я могла таке бачити тільки по телебаченню і дуже часто читала в книжках, проте ніколи не думала, що зі мною таке станеться.

- Я тебе кохаю, – після довгої паузи нарешті вимовила я, – чуєш, безмежно кохаю, ти мій назавжди, я ніколи тебе не покину, навіть смерть не зможе нас розлучити.

- І я тебе кохаю, Віоло, більше всіх на світі, і я зроблю все можливе, щоб наші почуття збереглися надовго. Ти моя навіки.

Ми сиділи на березі річки і довго мовчали, інколи розмовляли. Дивились на небо і уявляли, що ми дві маленькі зірочки, які світять і випромінюють свої почуття, а коли мерехтять, то це означає, що просто радіють. В той момент ми були найщасливішими в світі.

Мріючи, ми навіть не помітили, як небо затяглось хмарами, спалахувало і погасало, тільки де-не-де було чути гуркіт грому. Дощ нас застав, коли ми вирішили тільки йти, він лив як із відра, але, на диво, був теплим. Ми бігли босими по зеленій траві, тримаючись за руки, з ним я нічого не боялась, з ним я була спокійна, з ним мені було добре.

Додому ми прийшли вже промоклими до ниточки. Гроза втихла, але ще місцями спалахувало небо. Ми сиділи біля старого каміна спинами один до одного. Я відчувала, як б’ється його серце, я відчувала його кохання, я відчувала кожен його подих, інколи я навіть вгадувала його думки. А він сміявся, я любила, коли він сміявся, в такі моменти він був щирим, його посмішка давала мені життя.

Ми просиділи так до ранку, нам не хотілось спати, нам хотілось радіти кожній хвилині, проведеній разом.

Так минав день за днем, ми разом проводили час, кожен день ходили на річку, гуляли нічним містом, ми раділи життю, так як ще ніхто не радів, ми жили так, як ще ніхто не жив, ми разом долали негаразди, які траплялись на нашому шляху, і разом йшли до однієї мети: бути разом назавжди. Ось вони хвили щастя. Чому саме хвилини? А тому, що час летить дуже швидко, і ми не встигаємо запам’ятовувати все, ми запам’ятовуємо тільки ті хвилини, тільки ті моменти, події, коли по-справжньому, без усякої фальші були щасливими.

Я почала згадувати. З кожним згаданим фрагментом до мене приходила пам'ять, я навіть почала згадувати, як сиділа ночами і писала цей щоденник, згадувала навіть невеликі дрібниці, але далі прочитаного, на превеликий жаль, згадати не могла.

Я вже цілих два тижні не ходжу на роботу, телефон вимкнений. Інколи спілкуюсь з Аліною, але зараз вона стала більше часу проводити з Андрієм. Вони почали жити без мене, але я не могла спокійно жити, не дочитавши до кінця щоденник, не згадавши свого дитинства, юності. Я не могла дивитись на себе в дзеркало: за два тижні я добре схудла, під очима появились синці, з успішної бізнес-леді я перетворилась на маленьку, нікому не потрібну істоту, яка не жила, а просто існувала.

Лист від татка

Я була щасливою, дійсно щасливою. У мене була сім’я, яка робила мене щасливою, яка мене любила і яку любила я. Я навчалась в престижному університеті, так вийшло, що вступили ми разом із Свєткою, та ще й попали в одну групу. У мене була кохана людина, з якою навіть велика відстань не могла розлучити, ми любили одне одного так щиро, що відчували це навіть, живучи в різних, далеких одне від одного містах.

Навчалась гарно, самостійно вивчала різні мови. Марина говорила, щоб бути успішною, не потрібно все зубрити, завчати, просто потрібно хотіти йти до своєї мети, хотіти здійснювати свої бажання, прагнути самим робити своє життя кращим, і тільки тоді ти будеш успішною та щасливою.

Кожен день я прокидалась з думкою, що сьогодні все буде добре, що сьогодні все буде так, як хочеш ти, і кожен день не відрізнявся нічим від наступного. Однак один день все-таки мав деяку відмінність від інших. Цей день був найжахливішим днем у моєму, ще в не такому великому віці.

Повертаючись додому із занять я завжди перевіряла пошту, проте сьогодні мене по-особливому тягнуло перевірити її. І я не помилилась. Серед постійних газет я натрапила на лист, адресований особисто мені.

Листи особистого характеру нам приходили нечасто, в основному це були листи адресовані Марині або Юрію по роботі, тому мене здивувало те, що цей лист саме мені.

Відправником цього листа був Максимов Сергій Васильович – мій рідний татко. Ноги підкосило, потекли сльози, затрусились руки, я довго вагалась: відкривати чи не відкривати лист, я представляла, що там може бути написано. Але того змісту, який містив лист, я аж ніяк не очікувала.

Вдома нікого не було, то ж не було ніяких перешкод, щоб його прочитати.

Я сіла біля вікна і відкрила лист, зміст був невеликим, проте ті кілька абзаців стали для мене найжахливішими.

Привіт, моя люба дівчинко!

Мені важко писати цього листа, я ніколи їх не писав, тому, можливо, щось буде не так. Мені здається даремно зараз просити вибачення за скоєння найжахливішої нашої з мамою помилки. Ти вже доросла і повинна мене зрозуміти. Я бачив твою фотографію в журналі, ти стала дуже красивою і ще більше схожою на матір. Я не хотів до тебе телефонувати, тривожити і думав, що лист буде найдоречнішим в даній ситуації. Проте зараз не про це, я хочу сказати тобі найголовніше: вчора вранці померла твоя рідна матір від передозування снодійним. Вона його пила від того, що не могла спати по ночах, як ти знаєш, вона була актрисою і мала дуже важкий графік. Ти спитаєш, де я тоді був, чому не був поряд з нею. Ми розлучились з нею п’ять років назад і жили окремо, але в одному місті.

Якщо ти можеш і, звичайно, хочеш провести її в останню дорогу, приїжджай завтра за нижче вказаною адресою, це зовсім недалеко від твого міста. Я буду чекати.

Поиск по сайту: