Бібліотека як інформаційна база, канал і суб’єкт політичної комунікації

План

1. Бібліотека – інформаційна база політичної комунікації

2. Бібліотека – опосередкований канал політичної комунікації.

3. Бібліотечний інститут як функціональний суб’єкт політико-комунікаційних процесів

Варто одразу наголосити на тому, що бібліотеки завжди виступали як системи з організації найцінніших для суспільства знань, основними функціями яких було збирання, систематизація, зберігання суспільно значущої інформації і забезпечення доступу до неї, та як суспільно-інформаційні центри, що забезпечували поширення знань, яких потребувало суспільство.

З часу виникнення перших бібліотек і до сьогодення їх суспільна місія еволюціонувала від обслуговування потреб правлячої еліти до задоволення потреб широкої громадськості. Бібліотека перетворилася на соціальний інститут, що включає інформаційні та культурні компоненти і забезпечує стійкість зв’язків і стосунків між державними інститутами та громадянським суспільством, у рамках усього суспільства. Здійснюючи систематизацію, зберігання і поширення культурного спадку, вона організує навігацію у світі культури, у світі інформації та знань [353].

Від початку свого створення бібліотеки активно включились у систему комунікацій, і у першу чергу – комунікації на рівні державної влади, політичної еліти, яка першою усвідомила потребу у додатковій інформації для прийняття оптимальних рішень і проведення ефективної державної політики. Саме влада мала необхідну волю, кошти та управлінські інструменти для реалізації масштабного проекту зі створення бібліотек з метою забезпечення необхідного інформаційного супроводу суспільно-політичних та економічних процесів. Іншими словами, бібліотеки виступили складовою системи політичної комунікації.

Виходячи з того, що сутнісною стороною політико-комунікаційних процесів є передача, переміщення, обіг значущої у політичному контексті інформації – тих відомостей, якими в процесі конкретної суспільно-політичної діяльності обмінюються (збирають, зберігають, переробляють, поширюють і використовують), автор доходить висновку про те, що бібліотеки виступили одним з важливих компонентів системи політичної комунікації [71, c. 148]. Вони як соціальні інститути підключені до процесу передавання смислів (сенсів-месиджів), що стосуються політичної сфери суспільства, від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною та суспільною системами, між складовими суспільної системи з метою здійснення впливу.

Сьогодні бібліотеки беруть участь у здійсненні таких функцій політичної комунікації, як поширення ідейно-політичних цінностей, знань про політику, політичне інформування; формування громадської (політичної) думки; поширення політичної культури, її розвиток в індивідів; політико-культурний обмін; підготовка громадськості до участі в політиці [98, с. 68].

Даючи змогу своїм користувачам долучатись до кумульованих у бібліотечних фондах наукових знань щодо вироблених у процесі розвитку даного соціуму політичних традицій, цінностей, ідей, беручи участь у роз’ясненні громадянам політики і дій державної влади, надаючи доступ до інформації політико-правового характеру – Конституції, законів, указів тощо, які задають і обумовлюють спрямованість і межі компетенції органів державної влади та конструювання поведінки індивідів, бібліотека сприяє як задоволенню потреб громадян у розумінні своєї належності до певної держави і визначенні прийнятних для них способів участі у відстоюванні державних інтересів, так і їхньому розумінню власних можливостей при реалізації особистих прагнень у системі держави.

Здійснення бібліотекою цих функцій відбувається, зокрема, шляхом проведення пошуку, оцінки, відбору, систематизації, збереження та надання доступу до створеної у процесі суспільного розвитку інформації політико-правового характеру, що сприяє її спадкуванню та циркуляції у суспільстві. Причому, на відміну від ЗМІ, бібліотека здатна забезпечити доступ як до окремих оперативних відомостей, так і одразу до систематизованого комплексу достовірної, в тому числі офіційної, наукової інформації з політичної та правової тематики. Останнє особливо важливо з огляду на участь бібліотек у забезпеченні інформаційної підтримки законодавчого процесу, що дає змогу говорити про їх вплив на процес інтеграції та регулювання політичних відносин.

Вироблення бібліотечними структурами власної інформаційно-аналітичної продукції, що стосується розвитку політичної системи та суспільства, здобутків людства у сфері політичного будівництва, та її поширення виступають інструментом політичного інформування та політико-культурного обміну. Метою цього напряму діяльності бібліотек є вплив на формування громадської (політичної) думки та розвиток політико-правової культури суспільства, підвищення її рівня як у політичної еліти, так і в окремих громадян.

Не менш важливим у сфері політичного інформування є, також, проведення бібліотеками моніторингу ефективності дій владних структур шляхом вивчення громадської та експертної думки щодо найважливіших питань державного розвитку та надання інформації з цього питання органам державної влади. Цей напрям діяльності бібліотечних структур відіграє роль зворотного зв’язку в політико-комунікативному процесі, даючи інформаційне підгрунтя для висновків стосовно ефективності політики влади та організованого нею процесу комунікації.

У поширенні ідейно-політичних цінностей, знань про політику бібліотеки беруть участь шляхом організації виставок, лекцій та інших заходів відповідної тематики; популяризації державних символів та інформування з питань історії їх виникнення та розвитку; інформуючи органи державної влади та громадськість стосовно поповнення бібліотечних фондів новою інформацією політико-правового характеру; беручи участь у проведенні круглих столів, наукових конференцій, під час яких розглядаються окремі аспекти функціонування політичної системи. Останнє має на меті сприяння виробленню та поширенню нових політичних підходів, концепцій, цінностей, які у підсумку впливатимуть на розвиток політичної системи й окремих її елементів.

Бібліотеки – зручні майданчики для проведення діалогу між владою та громадянами. Шляхом залучення обох сторін до участі у виставках, презентаціях та інших бібліотечних заходах створюються умови не лише для поширення знань політико-правового характеру, а й для вироблення культури діалогу між владою та громадськістю, для підготовки громадян до участі в політиці. Сприяти політичній соціалізації особистості покликане і створення і діяльність у структурі бібліотек центрів правової інформації та надання консультаційних послуг політико-правового характеру.

Сприяючи розвитку науки і прогресу, зберігаючи політико-культурні надбання і виховуючи суспільство відповідно до виробленої протягом століть системи загальнолюдських цінностей та ідеалів, сприяючи, водночас, збереженню специфічних традицій, бібліотеки допомагають суспільствам вижити і розвиватись, незважаючи на глобальні соціально-політичні трансформації. Відбираючи, зберігаючи суспільно значущу інформацію, надаючи доступ до неї, забезпечуючи створення необхідного для прийняття рішень інформаційно-аналітичного підґрунтя, бібліотеки сприяють створенню умов для підтримки життєздатності політичної системи, її стабільного розвитку і трансформації відповідно до тих змін, що відбуваються у суспільстві та світі, тобто виконанню політичною комунікацією свого головного призначення.

Серед трьох видів суб’єктів політичної комунікації, які виокремлюються дослідниками, – інституціональних, якими є глава держави, парламент, уряд, судова гілка влади, політичні партії, органи місцевого самоврядування та ін.; соціальних, які уособлюють індивіди та різні соціальні спільноти: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні тощо; функціональних, якими виступають передусім засоби масової комунікації – бібліотеки можна віднести до третього, функціонального, виду.

Як функціональним суб’єктам політичної комунікації бібліотекам властивий дуалізм, який полягає у їх суб’єктності у частині створення власної інформації, з одного боку, та системності як засобу передачі інформації – з іншого. Адже бібліотеки, з одного боку, є центрами доступу до вже створеної інформації, тобто беруть участь у процесі її передачі, а з іншого – володіють на сьогодні достатнім ресурсом для продукування та поширення власної вторинної інформації.

Бібліотеками, зокрема, готуються та видаються систематичні й бібліографічні покажчики, каталоги, путівники інформаційного та рекомендаційного характеру суспільно-політичної тематики, довідники, збірники документів і матеріалів, інформаційно-аналітичні огляди, збірники наукових праць і т. п. (наприклад, Національною бібліотекою України імені В. І. Вернадського НАН України (НБУВ)вийшли друком такі видання, як «Українська революція і державність (1917-1920 рр.): Науково-бібліогр. видання» [359], «Україна в глобалізованому світі: Зб. наук. праць» [358], Радченко В. Ю., Шкаріна В. А. «Держава і право: Бібліографічні посібники: анотований каталог» [113], видаються чисельні матеріали з політичної проблематики, що виходять друком у інформаційно-аналітичному журналі «Україна: події факти коментарі», а також представлені на сайті бібліотеки.

Львівською національною науковою бібліотекою України імені В. Стефаника (http://www.lsl.lviv.ua) підготовлено видання «Конгрес Українських Націоналістів 1929 р.: Документи і матеріали» [165], «Лукіянович Денис. Маківка – гора невмирущої стрілецької слави» [203], «Листи Вячеслава Липинського до Осипа Назарука (1921–1930)» [200], «Листи Михайла Грушевського до Михайла Мочульського (1901–1933)» [104].

Науково-технічна бібліотека Національного університету «Львівська політехніка» випустила у світ бібліографічні покажчики «Загальнонаціональний визвольний рух українського народу за відновлення своєї державності (лютий 1917 – березень 1921)» [132] та «Борцям за волю України» [36].

Одеською обласною універсальною науковою бібліотекою (ОУНБ) випущено видання «Права людини: ідеї, норми, реальність: Бібліогр. покажч.» [268]. Перелік можна продовжувати.

Поглиблення процесу інформатизації, впровадження у суспільну і бібліотечну практику новітніх електронних технологій створює для бібліотек нові можливості для забезпечення доступу до інформації політико-правового характеру та її поширення, в тому числі й через використання CD-ROM та Інтернету. Таку практику поширення інформації про бібліотечні фонди активно використовують Бібліотека Конгресу США, Національна парламентська бібліотека Японії, де на CD-ROM, зокрема, представлені Каталог публікацій ЮНЕСКО (Catalog of UNESCO publications and others), Щомісячний Каталог Публікацій Уряду Сполучених Штатів: періодичне доповнення (1996–2000) (Monthly Catalog of United States Government Publications : periodocal supplement (1996–2000)), у Росії – Російська державна бібліотека, в якій на оптичних компакт-дисках представлено «Фонд офіційних і нормативних видань», який містить офіційні нормативні видання з законодавства та права, офіційні нормативні виробничо-практичні видання, а також «Повне зібрання законів Російської імперії», «Звід законів Російської імперії», «Зібрання узаконень та розпоряджень уряду». У фонді також є колекція статутів, установ, громадських та громадсько-політичних організацій Росії та СРСР (1857–1991 рр.). В Україні практика поширення інформації на компакт-дисках використовується Бібліотекою Верховної Ради України (БВРУ), де таким чином представлені тексти законів Європейського Союзу, США та Росії, переклади нормативно-правових актів та аналітико-правові документи країн світу, бібліографічні покажчики «Виступи Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України», «Актуальні проблеми законотворення», «Політика і політики України в дзеркалі періодичних видань», Національною бібліотекою України імені В. І. Вернадського – в електронному фонді представлені такі тематичні та видові зібрання публікацій, як «Президент України: повнотекстова база даних» (містить 2,3 тис. текстів з 1991 р.), «Україніка політична» (містить Конституції, інформацію про вибори народних депутатів, резонансні публікації), Національною парламентською бібліотекою України (НПБУ) –представлене тематичне зібрання«Політика і політики у дзеркалі періодичних видань України», що містить, зокрема, електронну бібліографічну база даних, електронний бібліографічний покажчик та ін.

Виходячи із запропонованих сучасними дослідниками чотирьох основних каналів політичної комунікації[259, с. 51–53], визначених з урахуванням специфіки джерела інформаційної дії, а саме: офіційного (регулює рух інформаційних потоків від політичних організацій, установ; при цьому розповсюджена інформація носить іституціоналізований характер, вона фіксує ухвалення політичних рішень, доведення їх змісту до громадян (державні нормативні акти, що набувають сили після публікації закону, а також офіційні заяви, звернення, програми політичних організацій, які беруться населенням до уваги тощо)), персонального (призначений для передачі політичної інформації конкретними учасниками політичних подій, лідерами політичних організацій і державних органів та припускає вираження останніми їх власної думки, своєї позиції, індивідуальних якостей (виступи політика перед аудиторією, у пресі, на радіо і телебаченні, особисті контакти з людьми)), анонімного (позбавлений достовірно відомого джерела інформації, побудований на чутках, які нерідко розповсюджуються у ЗМІ), опосередкованого (інформація виходить не від власне політичних структур або політичних і державних діячів, а від посередників, якими можуть бути ЗМІ, науково-дослідні і соціологічні центри, інші свідки та інтерпретатори політичних подій) – бібліотеки у процесі політичної комунікації слід відносити до опосередкованого каналу комунікації між державою та громадянським суспільством.

В існуючих на сьогодні моделях політичної комунікації таким посередником (каналом комунікації) зазвичай визначались засоби масової інформації. Водночас в умовах поглиблення процесів інформатизації спостерігається тенденція до зміни ролі ЗМІ з каналу передачі інформації на учасника процесу формування політики завдяки можливостям інтерпретації інформації. Така тенденція породжує ризики того, що державні органи, обов’язком яких є сповіщати населення про свої кроки, певною мірою потрапляють у залежність від ЗМІ у їх висвітленні. Використання ж владою потенціалу бібліотек у процесі політичної комунікації сприятиме вирішенню нагальної проблеми диверсифікації суспільно значущих каналів інформації.

Посилення соціальної ролі бібліотек призводить до їх активного включення до суспільних комунікацій. Виходячи за рамки суто кумулятивного інституту (за теорією О. В. Соколова) [324], бібліотека бере участь у формуванні документного потоку: видаючи власну періодичну інформаційно-аналітичну продукцію, в тому числі й з політологічної та політичної тематики, розміщуючи інформаційно-аналітичні матеріали на власних web-сторінках, бібліотечні структури забезпечують широкий доступ громадськості до наукової інформації, що базується на наукових методах, сприяють поширенню об’єктивних оцінок та висновків.У цьому – принципова перевага інформаційних матеріалів, що створюються бібліотеками, порівняно з тими, що продукуються іншим функціональним суб’єктом політичної комунікації – ЗМІ. Бібліотеки, на відміну від ЗМІ, не прагнуть сенсації, інформаційно-аналітичні матеріали, які створюються ними, спираються на різноманітні за своїм характером джерела, мають науковий характер та позбавлені емоційного забарвлення. За наявності інформації, що впливає на політичну свідомість, у них відсутній прямий заклик до дії.

Розкриття колосального потенціалу бібліотек, питання ефективного використання якого актуалізувалось з огляду на процеси інформатизації, вплинуло на суттєві зміни в уявленнях про завдання й можливості бібліотечних структур, переосмислення їх місця в культурній, освітній та інформаційній інфраструктурі, їх ролі у формуванні глобального інформаційного простору, розвитку ринкової економіки, місцевого самоврядування, політичному житті як на професійному, так і на побутовому й урядовому рівнях.

Проявом цих змін стало надання бібліотекам з боку влади специфічних функцій у сфері політико-правового інформування, що в організаційному відношенні знайшло відображення у створенні в структурі бібліотек спеціальних підрозділів.

Так, за ініціативою Конгресу США у структурі Бібліотеки Конгресу було створено Довідкову службу із законодавства, яка у 1970 р. була перейменована в Дослідницьку службу Конгресу. Дослідницька служба Конгресу ефективно (за рік Служба задовольняє близько 600 тис. запитів Конгресу) здійснює інформаційну підтримку законодавчого процесу, яка полягає у підготовці аналітичних матеріалів (звітів про дослідження, довідок), рефератів, перекладів, індивідуальних інструкцій конгресменам та їх співробітникам. Зокрема, Службою були підготовлені аналітичні матеріали для надання допомоги у підготовці рішень з питань фінансування військових операцій у Боснії та Іраку, розширення НАТО, випробувань ядерної зброї в Індії та Пакистані та ін. Під час сесій Конгресу в Бібліотеці працює «гаряча лінія», по якій конгресмени можуть отримати термінову правову інформацію.

Загалом, між Бібліотекою і Конгресом існують тісні зв’язки: директор та інші керівні співробітники регулярно виступають в палатах Конгресу та в Об’єднаному комітеті з Бібліотеки, обговорюючи бюджет і додаткові асигнування, окремі проекти та програми.

Аналоги Дослідницької служби Конгресу в Україні – Служба інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади (СІАЗ) Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського НАН України та Відділ інформаційного забезпечення Верховної Ради України Національної парламентської бібліотеки України.

У Росії на рівні центральної виконавчої влади було прийняте рішення про використання потенціалу бібліотек у виконанні функціонуючого відповідно до стратегії розвитку бібліотечний установ, розробленої Міжнародною федерацією бібліотечних асоціацій ІФЛА (IFLA) [412], та у межах Програми ЮНЕСКО «Інформація для всіх» (Information for All Programme (IFAP) 2000 р.) [288], якою зокрема передбачено визначення нової ролі та розширення сфери діяльності таких інформаційних інститутів, як бібліотеки, загальноросійського проекту з реалізації права громадян на доступ до соціально значущої інформації – «Програми створення загальноросійської мережі центрів публічного доступу до соціально значущої інформації (Програми ПЦПІ)» (з 1998 р.) [286].

У Програмі зауважується, що законодавство Російської Федерації не завжди достатньою мірою деталізує порядок реалізації конституційної норми, що проголошує свободу інформації. Існує також певний дисбаланс між законодавством, що охороняє інтереси власників інформації, і законодавством, яке регулює порядок доступу до інформації її користувачів. Результатом цього може стати обмеження конституційного права на доступ до інформації, зловживання правом на захист інформації і утиск законних інтересів громадян, їх об’єднань, організацій і суспільства в цілому. Негативний ефект у разі виникнення подібної ситуації посилюється, якщо йдеться про соціально значущу інформацію, що є суспільним надбанням, зокрема, інформацію про права й обов’язки громадян і організацій, про діяльність органів державної та муніципальної влади, правову, споживчу й екологічну інформацію.

Запобіганню самій можливості виникнення подібної ситуації покликане служити створення такої системи забезпечення доступу до соціально значущої інформації, за якої всі її суб’єкти замість того, щоб примушуватись до дії законом, спонукаються до нього лише здоровим глуздом. Тобто системи, в якій реалізація принципу свободи інформації так само природна, як і сам цей принцип.

Створення такої системи передбачалося на основі добровільного й рівноправного партнерства державного, суспільного і комерційного секторів, коли кожен суб’єкт відносин прагне до реалізації своїх інтересів, автоматично забезпечуючи при цьому реалізацію інтересів решти суб’єктів.

Ряд положень концепції Програми ПЦПІ були відбиті у Постанові уряду Російської Федерації від 21 жовтня 1994 року № 1181 «Про заходи із забезпечення взаємодії органів державної влади Російської Федерації в області інформаційно-правової співпраці з державами – учасниками Співдружності Незалежних Держав» і інших нормативно-правових актах, прийнятих президентом і урядом Росії.

У 1998–99 рр. у рамках проекту «Правова реформа в Російській Федерації» Російський фонд правових реформ, Міністерство культури Російської Федерації та Федеральне агентство урядового зв’язку й інформації уклали угоди про взаємодію і співпрацю в області правової інформації та правового виховання населення. Угоди, зокрема, передбачали відкриття в 1998–2002 рр. центрів доступу до правової інформації на базі публічних бібліотек (ЦПІ).

Сьогодні центри доступу до правової інформації відкрито у багатьох бібліотеках різного рівня, від головних російських бібліотек – державної та національної, до сільських, селищних і улусних, таких, як Шемуршинська сільська модельна бібліотека, розташована в 100 км від столиці Чувашії – Чебоксар.

Програму ПЦПІ реалізує МОО «Інформація для всіх» за активної підтримки органів влади суб’єктів федерації, муніципальних утворень, компаній-виробників довідково-правових систем – «Гарант», «Кодекс» і «Консультант Плюс». Ряд Центрів було відкрито спільно з Міністерством економічного розвитку і торгівлі, Міністерством культури і Російським центром міжнародної наукової і культурної співпраці при Міністерстві закордонних справ.

Закладена в основу Програми ПЦПІ модель забезпечення доступу громадян до соціально значущої інформації виявилась зручною для використання органами влади різних рівнів. Саме завдяки інтересу до Програми з боку регіональних властей, її впровадження стало успішним, а сама модель, закладена в основу Програми, отримала визнання в Росії та за кордоном.

Технологічно під час створення інформаційно-аналітичного матеріалу співробітник бібліотеки творчо переосмислює наявну інформацію і створює на її основі синтезований інформаційний продукт. Він виступає, по суті, суб’єктом своєї професійної творчої діяльності, яка створює умови для реалізації його особистості як фахівця. Керівництво бібліотеки виступає суб’єктом політичної комунікації, оскільки воно визначає позицію бібліотеки як комунікатора стосовно суспільно-політичних процесів, що відбуваються в державі і світі. У тих випадках, коли бібліотека є державною, суб’єктом, відповідно, виступає держава. Саме вона визначальним чином впливає на інформаційну політику бібліотеки стосовно громадян відповідно до мети, яку задекларувала держава в особі домінуючого суб’єкта влади. Громадяни можуть (чи не можуть – залежно від політичного режиму і законодавства) вплинути на державу в її рішенні вести ту чи іншу комунікативну діяльність. Якщо вони цього не роблять, то держава в особі домінуючого суб’єкта політичної влади на свій розсуд може враховувати чи не враховувати думки громадян з огляду на знову ж таки права суб’єкта політичної комунікації на реалізацію власної програми.

В Україні ст. 25 «Участь громадськості в бібліотечній справі» Розділу VIII Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» [271], передбачає можливість залучення громадських організацій до управління бібліотечною справою. Відповідно до Закону, громадяни та їх об’єднання мають право брати участь в фінансуванні бібліотечних програм, підтримці творчих починань у діяльності бібліотек, вирішенні соціальних і побутових проблем бібліотечних працівників. Це право реалізується шляхом створення читацьких та наглядових рад бібліотек, благодійних фондів, розвитку інших форм спонсорства, меценатства. Органи виконавчої влади у межах своєї компетенції можуть делегувати громадським організаціям культурологічної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку бібліотечної справи, проте здійснюють контроль за реалізацією цих повноважень.

З іншого боку, у процесі формування і розвитку бібліотечної системи бібліотеки засновувались не лише владою, а й окремими діячами, фондами, об’єднаннями тощо. У таких випадках суб’єктом політичної комунікації, який, власне, визначає для бібліотеки інформаційну стратегію, стає її засновник. Отже, у цьому випадку суб’єктом політичної комунікації може виступати громадськість у особі громадських фондів та об’єднань, окремих громадян.

Разом з тим, функціонуючи в межах і в напрямі інформаційної стратегії держави або іншого суб’єкта політичної комунікації, бібліотеки, крім передачі створеної цим суб’єктом інформації політико-правового характеру (збирання й надання до неї доступу), шляхом опрацювання матеріалів широкого кола джерел створюють власні інформаційні повідомлення, які стають інформаційною базою для підготовки та формулювання суб’єктом політичної комунікації смислу, призначеного для трансляції. Отже, бібліотеки беруть участь у процесі створення цього смислу.

Розглянемо типовий процес створення повідомлення суб’єктом політичної комунікації. На початку цього процесу стоїть усвідомлення суб’єктом власних потреб та інтересів, які й спонукають його розпочати комунікацію. Другим етапом стає формування інформаційної бази повідомлення – збирання і аналітичне опрацювання наявної інформації стосовно суспільно-політичної практики, історичного досвіду, специфічних рис даного соціуму, його політичної свідомості тощо з метою визначення стратегічних шляхів задоволення власних потреб. Саме на цьому етапі до процесу створення повідомлення підключаються бібліотеки. Третій етап полягає у складанні змісту повідомлення (рис. 2.6).

Рис. 2.6. Типовий процес створення повідомлення суб’єктом

політичної комунікації

Більше того. Ступінь адекватності визначення суб’єктом політичної комунікації своїх стратегічних та нагальних потреб значною мірою залежить від того, наскільки повним сформується його уявлення про процеси, що відбуваються у державі та світі, тобто від ступеня його перебування в інформаційному контексті суспільно-політичних процесів. Останнє напряму залежить від, знову таки, інформаційної бази, підготовленою за безпосередньої участі бібліотек. Таким чином, бібліотеки беруть участь у формуванні у суб’єкта комунікації уявлення про власні потреби й потреби держави та суспільства.

Інші інформаційно-аналітичні структури, що були створені під впливом процесу інформатизації і зростання інформаційних потоків, також здатні проводити таку роботу, утім, з метою якомога повнішого наукового аналізу вони змушені звертатись до інформаційної бази бібліотек. А отже, бібліотеки все одно стають задіяними у процесі створення політичного послання.

У «Рекомендаціях для бібліотек урядових департаментів», розроблених Секцією бібліотек урядових департаментів Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій ІФЛА (IFLA), стверджується: «Метою урядової бібліотеки є забезпечення тих, хто приймає політичні рішення, розробляє законодавство і визначає політику, різноманітною інформацією, необхідною для виконання їхніх завдань. Ці рішення мають ґрунтуватись на вагомих свідченнях. Інформація в урядових організаціях – це дійсно влада для тих, хто знає де, як і коли можна використати ту чи іншу інформацію. Тому бібліотекар у такій організації має змогу не лише надати послугу, але також відігравати невід’ємну роль у прийнятті рішення» [296].

Іншими словами, бібліотеки сьогодні починають функціонувати не лише як канали політичної комунікації, а і як її співджерела, виступати не просто посередником у передачі інформації, а й, по суті, співкомунікатором, причому для всіх видів суб’єктів політичної комунікації.

Функціонуючи одночасно як співкомунікатори та канали передачі інформації, бібліотеки включаються у різні рівні інформаційних потоків:

– між органами влади і керівництва;

– між політичними партіями, профспілками, суспільними рухами;

– на рівні громадськості.

В силу своєї специфіки (співкомунікаторами для бібліотеки можуть бути і держава, і політичні партії, організації тощо, і громадськість) бібліотеки стають зручним майданчиком для перехрестя вертикальних та горизонтальних потоків політичної комунікації.

Вони беруть участь у обміні інформацією між суб’єктами однакового статусного рівня: «партія – партія», «суспільна група – суспільна група», та в обміні інформацією суб'єктів різних рівнів: «центральні органи влади – місцева влада», «держава – особа», «суспільство – лідер».

Інформаційна співпраця бібліотек із владними структурами – на загальнодержавному і регіональному рівнях – полягає в наданні їм необхідних даних, у забезпеченні принципу відкритості й зрозумілості процесу прийняття рішень влади, у створенні при бібліотеках центрів правової інформації. На сьогодні, як наголошує автор, вже не викликає сумнівів те, що розв’язання актуальних суспільних проблем напряму залежить від ефективності взаємодії владних структур центрального, регіонального та місцевого рівнів, а також рівня інформаційного забезпечення їх діяльності [74, c. 9].

Характерною особливістю бібліотек є їх здатність передавати інформацію політико-правового характеру від покоління до покоління та від спільноти до спільноти. Враховуючи, що політична комунікація є одним із засобів трансляції політичної свідомості у межах певної політичної культури суспільства, бібліотеки забезпечують спадковість і наступність політичної свідомості.

Сьогоднішні можливості бібліотек дають їм змогу використовувати у процесі політичної комунікації візуальні, вербальні та звукові види комунікації. Популяризація державної символіки, проведення відповідних виставок і презентацій, наукових конференцій і круглих столів, інформування про наявну у фондах бібліотеки інформацію політико-правового та політологічного характеру, надання доступу до неї, створення і поширення власного інформаційно-аналітичного продукту – все це сприяє наповненню інформаційного простору держави науковою суспільно корисною інформацією, що впливає на політичну свідомість громадян.

Проте виконання цього завдання вимагає від бібліотек певної трансформації їх функцій, в першу чергу, соціальних або зовнішніх, адже саме через їх реалізацію бібліотека виконує свою роль відносно соціуму. Як слушно зазначає В. Р. Фірсов, якщо розглядати бібліотеку як систему, то її зовнішні функції відіграватимуть роль засобів, інструментів, за допомогою яких бібліотека реагує на потреби суспільства, взаємодіє з ним і, таким чином, адаптується до системи вищого порядку. Вони сприяють вирішенню протиріч із середовищем, є засобом пристосування до нього. У ході цього вирішення будь-яка соціальна система не лише відтворює себе як ціле, але й постійно розвивається, а саме у цьому – суть функціонування бібліотеки як соціального інституту [363]. Виходячи з цього, принциповим виглядає аналіз впливу функціонування бібліотек як суб’єктів та каналів політичної комунікації на реалізацію ними саме своїх соціальних функцій.

При цьому у процесі політичної комунікації бібліотека взаємодіє як з політичною системою, так і з громадянським суспільством, і її соціальні функції, відповідно, є проявом адаптації бібліотечних структур до вимог і потреб як першої, так і другого. З огляду на це, в умовах недемократичних режимів розвиток функцій бібліотек (у більшому або меншому ступені) обмежується рамками, встановленими панівними у державі політичними силами та ідеологією. Це проявляється у дотриманні ідеологічного принципу і «цензурі» у процесі формування та систематизації бібліотечних фондів (наприклад, вилучення з фондів «шкідливої», на думку влади, інформації), у звуженні можливостей користувачів отримати необхідні їм інформаційні матеріали (наприклад, необхідність отримання спеціального дозволу для роботи із закритими фондами), у виробництві лише такої інформаційно-аналітичної продукції, яка відповідає загальній державній ідеології, у вихованні громадян у дусі особистої відданості режиму тощо.

В умовах демократичних режимів, за яких інтереси держави і громадянського суспільства практично збігаються і суспільства набувають відкритого характеру, функціонування і розвиток бібліотек відбувається найбільш динамічно і гармонійно.

Варто зауважити, що склад соціальних функцій бібліотеки та їх класифікація в сучасному бібліотекознавстві визначається різними дослідниками по-різному. Докладно історіографія цієї проблеми висвітлена Р. С. Мотульським [226]. Водночас, більшість науковців серед багатьох функцій, що визначають специфіку бібліотеки як соціального інституту та її зв’язок із соціумом, виокремлюють сутнісні меморіальну, кумулятивну, комунікативну та інформаційну та прикладні культурно-освітню, соціалізуючу та ідейно-виховну (або ідеологічну). Також до переліку зовнішніх функцій бібліотеки додають гедоністичну, рекреаційну, художньо-естетичну, товарну, бібліофільську, бюрократичну, утім, оскільки ці функції не є сутнісними для бібліотеки та слабо підпадають під вплив її участі у політико-комунікативних процесах, специфіка даного дослідження не вимагає їх спеціального розгляду.

Вплив участі бібліотечних структур у процесах політичноїкомунікаціїспричинює розширення напрямів здійснення ними своїх соціальних функцій. Зокрема, це стосується меморіальної функції бібліотек, реалізація якої сприяє збереженню національної ідентичності суспільства, що є духовною основою існування політичного інституту національної держави. Адже національна спадщина зберігається у тому числі у документному вигляді у бібліотеках країни. Важливим при цьому є забезпечення збереження і наступності тих здобутків соціуму у сфері політичного розвитку, які давали б змогу, з одного боку, розвиватись суспільству на основі вироблених ним у процесі розвитку традицій, з іншого – відповідно до світових досягнень. Яскравим свідченням суспільної затребуваності поширення бібліотеками реалізації меморіальної функції на збереження політико-правової інформації стало заснування у США меморіальних президентських бібліотек. Хоча термін «меморіальна бібліотека» не зафіксований у стандартах з бібліотечної справи, ряд бібліотекознавців вважає, що він має право на існування (докладніше див. дослідження з питань меморіальної функції бібліотек та меморіальних бібліотек О. Виноградової [43, 44]).

Президентські бібліотеки СШАстановлять єдиний комплекс з архівами і музеями. Це сховища документів, записів, колекцій та інших історичних матеріалів, що належать американським президентам, починаючи з Герберта Гувера. На сьогодні в країні існує 13 президентських бібліотек, які адмініструються Національним управлінням архівів і документації і об’єднані в Президентську бібліотечну систему. Її створення було розпочато Ф. Д. Рузвельтом, який у 1939 р. подарував уряду США свої особисті папери, а також ті, що з’явилися під час його перебування на посаді президента країни. На переконання Ф. Д. Рузвельта, президентські документи є важливою частиною історичної спадщини, яку необхідно зберегти і надати можливість для ознайомлення з нею всім бажаючим. На його прохання, Національне управління архівів і документації узяло на себе всю роботу з організації матеріалів і управління бібліотекою.

Пізніше президент Гарі Трумен ініціював роботу Конгресу США, результатом якої стало прийняття Закону про президентські бібліотеки 1955 р., за яким було утворено систему бібліотек, які будуються приватними особами, а управляються державною організацією. Згідно цього закону, президенти країни повинні передавати історичні матеріали державі, що гарантує їх збереження і можливість доступу до них американських громадян [270].

В Україні для збереження документальних матеріалів, що стосуються державної, суспільно-політичної діяльності, творчості та життя Президентів України, та забезпечення необхідних умов для користування ними у структурі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського створений Фонд Президентів України. Понад те, Фонд забезпечує збереження документів, які відображають історичні форми організації державної влади на території України; процеси становлення та функціонування інституту президентства в Україні; вибори Президента України; діяльність громадських організацій і осіб, які так чи інакше пов’язані з реалізацією ідеї президентської влади в Україні, у тому числі Президентів України, обраних політичними об’єднанями діаспори, президентів Західноукраїнської Народної Республіки, Карпато-Української республіки, кандидатів у Президенти України; функціонування інституту президентства за кордоном; діяльність президентів іноземних держав.

Проявом трансформації кумулятивної функції бібліотеки під впливом її участі у процесах політико-комунікативної взаємодії стало визначення для ряду бібліотечних структур, а саме – бібліотек урядових департаментів принципів пріоритетності комплектуванням необхідними даному департаменту для його роботи матеріалами при формуванні бібліотечних фондів. Зокрема, для Бібліотеки Конгресу США, відповідно до визначених спеціальним документом принципів відбору, пріоритетом номер один є володіння «всіма бібліотечними матеріалами, необхідними Конгресу і посадовим особам уряду США для виконання їх обов’язків».

В Україні профіль комплектування документного фонду Бібліотеки Верховної Ради України визначається статусом цього фонду як науково-інформаційної основи діяльності Верховної Ради України і передбачає комплектування не лише документами суспільних і гуманітарних наук або універсального змісту, але й документами з інших галузей знань, що відповідають профілю діяльності парламентських комітетів та структурних підрозділів Апарату Верховної Ради України, та документами з галузей знань відповідно до завдань функціонування та розвитку документного фонду БВРУ.

Аналогічні новації простежуються і в реалізації бібліотеками комунікативної функції. Це стосується питання пріоритетності для бібліотек урядових департаментів в обслуговуванні та наданні доступу до певних видів інформації співробітникам своїх відомств порівняно з рештою користувачів.

У Росії спеціальним напрямом реалізації рядом бібліотек комунікативної функції стало налагодження діяльності в їх структурі за Програмою ПЦПІ Центрів доступу до правової інформації, про які згадувалось вище. Головною метою діяльності центрів є організація вільного доступу громадян до правової інформації на базі використання нових інформаційних технологій.

Завдяки активному розвитку Програми на регіональному рівні, істотно розширилася і номенклатура інформації, що надається ЦПІ. Якщо первинним завданням центрів було забезпечення доступу громадян до правової інформації, то сьогодні їх відвідувачі можуть отримати відповіді на ширше коло питань, адже керівництво організацій, на базі яких відкриті центри, і регіональні власті краще знають, яка інформація, окрім правової, найбільш актуальна для місцевих жителів.

Для організацій, на базі яких відкриваються центри, вони стають додатковим інструментом роботи з цільовою аудиторією – відвідувачами, учнями, студентами, співробітниками, бізнесменами, лідерами громадських організацій і т. ін. Для громадян – сприяють забезпеченню доступу до соціально значущої інформації про свої права і обов’язки. Для організацій комерційного сектора – сприяють формуванню позитивного корпоративного іміджу, участі у формуванні національної культури соціально відповідального бізнесу. Для органів влади регіонального і муніципального рівня центри служать ефективним каналом інформаційного обміну, що дозволяє налагодити довірчий діалог з громадянами і досягти отримання «зворотного зв’язку», підвищити рівень довіри громадян до органів влади.

Для суспільства у цілому діяльність центрів як інформаційних посередників між владою і суспільством позитивно впливає на формування інститутів громадянського суспільства, сприяє зростанню громадянської самосвідомості, залученню громадян в суспільне життя, допомагає здолати соціальну апатію і зняти соціальне напруження в суспільстві.

На сайті Програми ПЦПІ розміщено 52 подяки представників органів місцевої і центральної державної влади, бізнесу, діячів культури і освіти.

Багато в чому під впливом Програми і заходів, що проводяться в її рамках, у Росії сформувалися регіональні співтовариства експертів, що працюють в області забезпечення доступу до соціально значущої інформації, створення елементів «електронної держави» (e government), побудови інформаційного суспільства і суспільства знань.

Таким чином, досягається надзадача Програми – сприяння зміцненню інститутів громадянського суспільства і побудові постіндустріального суспільства, в якому головними цінностями є інформація і знання, а найбільш коштовним навиком – уміння людини ефективно розпоряджатися ними, тобто суспільства знань.

В Україні аналогами російських ЦПІ стали Центр правової інформації Національної парламентської бібліотеки України, Національна юридична бібліотека НБУВ, Центри правової інформації Івано-Франківської ОУНБ ім. І. Франка, Дніпропетровської, Вінницької, Херсонської ОУНБ, Севастопольської центральної міської бібліотеки ім. Л. М. Толстого, Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка. У них користувачам надано відкритий доступ до документних ресурсів з питань національного та міжнародного права; до вітчизняних електронних баз даних Ліга-Закон, «Нормативні акти України», «Законодавство України»; світових інформаційних ресурсів з питань права і суміжних наук під час безкоштовного доступу, проводяться юридичні консультації.

Слід наголосити, що загалом у рамках здійснення комунікативноїфункції бібліотека створює умови для взаємодії користувачів з усією соціальною пам’яттю людства, з виробленими протягом століть соціальними й політичними цінностями та ідеалами. У зв’язку з цим актуалізується питання і підвищується значення складання ретроспективної національної бібліографії – не тільки як показника інтелектуального та наукового потенціалу держави, а й як засобу інформування світової громадськості про її досягнення, створення її позитивного міжнародного іміджу.

Так, ретроспективна національна бібліографія, основним завданням якої є максимально повне, об’єктивне виявлення й облік усіх можливих рукописних та друкованих джерел, що так чи інакше стосуються розвитку країни, дає змогу у вигляді бібліографічної інформації зберігати її інтелектуальне надбання, інформувати про досягнення суспільства, нації, втілені у книгах (документах). В. Ю. Омельчук осмислює загальне історико-культурне та суспільно-політичне значення бібліографії як специфічної форми відображення багатовікової пам’яті народу, засобу обміну і збагачення досягнень його культури, інформаційного забезпечення вирішення економічних і політичних проблем як на рівні держави, так і на рівні взаємодії з міжнародним співтовариством [243]. Проект «Створення національної бібліографії. Українська біографістика» став одним з пріоритетних напрямів роботи Інституту української книги Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Напрацюваннями бібліографічної школи НБУВ створюється національний репертуар друкованої продукції, якого Україна не мала за всю історію, видаються покажчики серії «Національна бібліографія України», формуються бази даних ретроспективної національної бібліографії та біографічної інформації, проводяться роботи з підготовки та видання матеріалів біографій діячів України, довідників, альманахів. На сьогодні у серії «Національна бібліографія України» видано вже тринадцятий випуск науково-інформаційного покажчика «Книга в Україні. 1861–1917: Матеріали до репертуару української книги» (у 2-х ч.) [173].

Комунікацію між користувачем та потрібним йому документом бібліотека здійснює, використовуючи як власні фонди, так і, за допомогою міжбібліотечного абонементу та мережі Інтернет, інформаційні ресурси інших бібліотек і установ. Надаючи доступ до політико-культурної спадщини суспільства, бібліотеки сприяють поширенню, у першу чергу, тих його цінностей, що забезпечують суспільний поступ, сприяють реалізації прав і свобод кожної окремої особистості. Іншими словами, вони здійснюють вплив на формування й оновлення системи цінностей соціуму і його окремих представників.

Можна цілком погодитись з І. Тікуновою в тому, що «інформаційно-знаннєві ресурси бібліотек є основою для розвитку філософських, ідеологічних, релігійних, політичних течій, за їх допомогою формуються і розвиваються різні напрями у культурі і мистецтві. Надаючи всіляку інформацію своїм користувачам, бібліотека сприяє регулюванню взаємодії членів суспільства в рамках сформованих соціально-політичних відносин. Сприяючи різним видам людської діяльності, бібліотека забезпечує інтеграцію людських прагнень, дій і інтересів» [353].

Діяльність бібліотеки із забезпечення рівного і вільного доступ до затребуваних суспільством інформації і знань сприяє затвердженню соціальної справедливості, зниженню соціальної напруженості у суспільстві. Розширення доступності інформації підвищує роль бібліотек як стабілізуючого соціально-політичного чинника, який сприяє безпеці і стійкості розвитку політичної системи, вирівнює можливості для реалізації власного потенціалу різних категорій населення.

При цьому варто зробити наголос на активному використанні у процесі реалізації бібліотеками комунікативної функції можливостей електронних технологій. Традиційне бібліографічне інформування співіснує з комп’ютеризованим. За допомогою електронної пошти бібліотеки отримують запити на інформаційне обслуговування та надсилають респондентам підготовлені інформаційно-аналітичні продукти. Використання пошукових систем дає змогу піднести на більш високий рівень ефективність роботи навіть невеликих бібліотек. Створення бібліотечними установами власних web-ресурсів сприяє розширенню кола користувачів бібліотечною інформаційно-аналітичною продукцією.

До цього варто додати, що створення бібліотеками в мережі Інтернет на різноманітних платформах інтерактивних майданчиків для обговорення актуальних проблем політико-правової тематики не лише забезпечує функціонування комунікації у форматі «запит – відповідь», а й комунікації між самими користувачами, коли відбувається безпосередній обмін інформацією. Таким чином, використовуючи нові електронні технології, бібліотека забезпечує не лише комунікацію між користувачем та потрібним йому документом, а й між користувачем і потрібною йому інформацією.

Створення високотехнологічного фундаменту своєї діяльності дає змогу бібліотечним установам підвищити ефективність здійснення комунікативної функції, а крім цього – сприяти забезпеченню належної комунікативної взаємодії на вертикальних (низхідні та висхідні інформаційно-комунікативні потоки всередині влади, від влади до громадянського суспільства і від громадянського суспільства до влади) рівнях і на горизонтальному суспільному рівні, вкладаючи таким чином свій внесок у загальне зміцнення і розвиток політичної системи й окремих її елементів.

Утім, чи не найбільшої трансформації в сучасних умовах активізації участі бібліотек у політико-комунікативних процесах та під впливом інформатизації зазнала інформаційнафункція бібліотек, яка супроводжує всі процеси, пов’язані із зверненням до змісту документу і пронизує всі елементи бібліотечної діяльності.

Технічна і технологічна модернізація створили підґрунтя для розширення форм реалізації інформаційної функції сучасної бібліотеки. Сьогодні бібліотека стає не лише повноправним суб’єктом інформаційного простору, а й активним учасником інформаційного виробництва. Вона не лише збирає і зберігає документовану інформацію і знання, а й бере участь у формуванні документного потоку, здійснює його аналітико-синтетичну обробку, систематизує, оцінює інформаційно-знаннєві ресурси та на їх базі створює нову затребувану суспільством, адаптовану під конкретні запити користувачів інформаційно-аналітичну продукцію.

Певним свідченням зростання значення інформаційної функції стала розробка М. С. Слободяником актуальної на сьогодні моделі бібліотеки як інституції, що входить до системи соціальних комунікацій, вихідним принципом якої розглядається саме інформація та її обіг. Дослідник пропонує модель бібліотеки, що складається з наступних елементів: інформаційний потенціал – інформаційна діяльність – комунікаційний процес – управління, які перебувають між собою у відношеннях взаємозв ’язку і взаємозалежності.

На думку М. С. Слободяника, елемент «інформаційна діяльність», «покликаний забезпечити ефективний пошук і надання читачам бібліотеки первинних і вторинних документів, а також інтегрованої і синтезованої інформації. У результаті інформаційної діяльності розробляється система інформаційної продукції і послуг для читачів і зовнішніх користувачів бібліотеки. Цей елемент покликаний забезпечити ефективне використання інформаційного потенціалу в комунікаційній діяльності бібліотеки» [314].

Безпосередньо інформаційний процес у сучасній бібліотеці проходить такі етапи: пошук і оцінка інформації, її відбір, первинна обробка, систематизація, аналітична обробка, створення вторинної інформації та її поширення.

При цьому, за спостереженням Л. Й. Костенка, сьогодні великі наукові бібліотеки здійснюють аналітико-синтетичну обробку вхідного документного потоку не лише на рівні каталогізації, систематизації, предметизації та підготовки бібліографічних покажчиків, а й на рівні створення реферативної, оглядово-аналітичної та прогностичної інформації. До останнього часу роботи такого рівня проводились лише у спеціальних інформаційно-аналітичних центрах. Утім, на переконання вченого, «враховуючи глибоку ретроспективу бібліотечних фондів і забезпеченість провідних бібліотек на відміну від інформцентров обов’язковим екземпляром документів, найбільш раціональним є зосередження повного циклу аналітико-синтетичної обробки документальних потоків (бібліографування, реферування, підготовка оглядово-аналітичних матеріалів) у бібліотеках з подальшим створенням і тиражуванням ними електронних копій науково-інформаційних матеріалів» [177].

Серед напрямів роботи, які наразі користуються дедалі більшим попитом, можна виокремити вузькотематичні інформаційно-аналітичні та аналітичні розробки; узагальнення інформації електронних ЗМІ та розробок аналітичних центрів з актуальних питань суспільного життя; розробка методики й основних закономірностей розвитку інформаційної діяльності бібліотек в умовах інформатизації суспільства; підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів в інтересах дослідних проектів, науково-технічних програм тощо.

Для привертання уваги до політичних проблем, під час підготовки такої продукції бібліотечні працівники намагаються дотримуватись принципів пріоритетності (до таких тем належать питання національної безпеки, тероризму, територіальної цілісності, екології, національних відносин тощо); новизни фактів (залучення фактів, які ще не стали відомими широкому загалу); актуальності (висвітлення подій і процесів, які наразі перебувають у центрі уваги громадськості та владних структур); політичного ефекту (до цих повідомлень включають резонансні політичні події); значного суспільного статусу (вважається, чим вищий статус і посада джерела інформації, тим вона важливіша). Важливим засобом політичного впливу інформаційно-аналітичної продукції бібліотек є визначення тем дискусій і привернення до них уваги влади та громадськості.

Реалізація інформаційної функції бібліотеками здійснюється у тісній взаємодії з іншими суб’єктами інформаційного процесу, з використанням різних каналів поширення інформації. Бібліотека активно бере участь в оцінці, інтерпретації та відборі інформації, у встановленні зв’язків між інформаційними масивами з метою забезпечення доступу користувачів до широкого спектра джерел соціально значущої інформації. Водночас, враховуючи постійне зростання обсягів інформації, перед бібліотечними структурами постає завдання її «стискання» до рівня реально можливого сприйняття користувачем. Ідеться про виробництво синтезованої інформації – аналітичної продукції.

У сучасних умовах, які диктують необхідність оперативного реагування держави на швидко змінювані реалії та обмаль часу на прийняття відповідних рішень, така продукція особливо затребувана владними структурами різних рівнів. Якісний результат інформаційно-аналітичної діяльності бібліотек, який сприятиме подоланню суперечності між наявністю постійно зростаючих обсягів інтелектуально-інформаційних ресурсів та можливостями переробки та використання цих знань, запобігатиме можливому інформаційному «перевантаженню» управлінської сфери.

Більше того. В. М. Горовий, аналізуючи проблему інформаційного суверенітету, звертає увагу на те, що збереження і зміцнення інформаційного суверенітету напряму пов’язані з поповненням, зберіганням і підвищенням ефективності використання системи соціальних інформаційних баз українського суспільства, основу яких, власне, і складають бібліотеки. Привертає увагу зроблений ним висновок стосовно того, що «введення поняття інформаційного суверенітету у сучасне бібліотекознавство має велике значення, оскільки сприяє теоретичному обґрунтуванню актуальної суспільної потреби – перетворення бібліотечних установ на вітчизняні інформаційні центри зберігання, поповнення та організації використання суверенних інформаційних ресурсів» [59, с. 7].

Актуальність зазначеної проблеми підвищується, зважаючи на поглиблення процесу глобалізації та стрімке розростання глобального інформаційного простору, а також інтенсифікацію інформаційних обмінів. В цих умовах перед бібліотеками у контексті здійснення ними інформаційної функції постало амбітне завдання – навчитись ефективно використовувати інформаційний ресурс Інтернет, що, з одного боку, сприятиме зростанню їх інформаційного потенціалу, а з іншого – сприятиме збільшенню переліку та підвищенню якості послуг, що надаються бібліотеками.

Незважаючи на нібито легкість пошуку за допомогою існуючих у мережі різноманітних пошукових систем, знайти потрібну інформацію в Інтернет досить складно. Цей процес потребує тривалого часу, а також відповідного рівня освіти і знань користувача. Враховуючи ж ту обставину, що необхідність пошуку додаткової інформації виникає в умовах її недостатньої наявності у користувача, то можна прогнозувати, що пошуковий процес проходитиме не без ускладнень, а отже – користувач потребує кваліфікованої допомоги.

При цьому, як зазначає В. М. Горовий, за допомогою бібліотек – сучасних інформаційних центрів можуть бути забезпечені необхідні пропорції «між змістовним наповненням комунікацій новою інформацією, що узагальнює нові явища дійсності, та інформацією, продукованою попередніми поколіннями, що може бути дороговказом, орієнтиром користувачам під час оперування новими ресурсами» [61, c. 285].

Крім цього, ефективно використовуючи інтернет-ресурси та міжбібліотечну кооперацію, бібліотечні структури успішно вирішують наявні питання, на які вказує вчений, щодо комплектування інформаційними ресурсами, удосконалення форм інформування користувачів про наявні ресурси (розвиток електронних каталогів, видання тематичних реферативних матеріалів, організація власної інформаційно-аналітичної та наукової діяльності, спрямованої на розкриття фондів, виявлення нових закономірностей розвитку інформаційних процесів у суспільстві і використання їх у практичній діяльності тощо), проводити роботу щодо первинної організації тематичних ресурсів для їх ефективного використання у практичній діяльності соціальних структур суспільства, що у підсумку сприятиме вдосконаленню національної інформаційної бази і зміцненню національної інформаційної безпеки [61, с. 285].

Отже, форми реалізації бібліотеками інформаційної функції урізноманітнюються, включаючи сьогодні створення сучасних інформаційно-аналітичних продуктів, які відповідатимуть потребам представників різних сфер суспільства, у тому числі органів державної влади і місцевого самоврядування, політичних партій та громадських організацій тощо, з урахуванням специфіки їх діяльності в умовах необхідності швидкого прийняття рішень.

Специфіка функціонування та вдосконалення ресурсно-технологічної бази сучасних бібліотек у системі політичної комунікації, зростання їх ролі як активного компонента галузі інформаційно-аналітичного виробництва, результати співробітництва регіональних бібліотечних структур і місцевих органів влади зумовили істотні зміни в організаційно-технологічній діяльності бібліотек. Наслідком розвитку системи суспільних запитів поряд із становленням та розвитком бібліотечного інформаційно-аналітичного виробництва, стає виникнення його нових форм – бібліотечних консорціумів, які функціонують на основі використання розгалужених каналів зв’язку; електронних бібліотек, які на ринку інформаційних продуктів і послуг поступово стають конкурентами інших його суб’єктів; спеціальних інформаційно-аналітичних служб, діяльність яких ґрунтується на використанні як бібліотечних фондів, так і ресурсів світової інформаційної мережі. Всі ці процеси сприяють створенню комфортного інформаційного середовища для користувачів, активізують співробітництво бібліотечних структур.

Водночас необхідність задоволення інформаційних запитів користувачів, у тому числі й у сфері політичних знань, висуває на порядок денний питання розширення асортименту інформаційних продуктів, удосконалення форм обслуговування, підвищення рівня інтелектуальної обробки інформації. У цьому контексті важливим є вивчення попиту на інформаційно-аналітичну продукцію, яка продукується бібліотеками, її наукову насиченість, актуальність та новизну.

Адже саме підготовка затребуваного, суспільно значущого науково обґрунтованого інформаційно-аналітичного продукту сприятиме більш ефективному здійсненню бібліотеками інформаційного супроводу суспільно-політичних процесів та інформаційному забезпеченню політичної комунікації, їх функціонуванню як універсальних інформаційних центрів.

Що стосується соціалізуючої функції, то, здійснюючи її, сучасна бібліотека підкреслює принцип рівності всіх користувачів. Особливо в цьому відношенні важлива діяльність публічних бібліотек, що зберігають і передають політико-культурну спадщину всім, незалежно від віку, соціального статусу, раси, національності, віросповідання, місця проживання, статі, мови та інших диференціюючих ознак. Вона сприяє консолідації суспільства, надає користувачам стартовий мінімум інформації, необхідний для орієнтації у державних і суспільно-політичних процесах, адаптації до них.

Надаючи можливості для проведення публічних зборів, організовуючи доступ до існуючих інформаційних мереж, що дозволяє кожному громадянинові взаємодіяти із засобами масової інформації, місцевою та центральною владою, соціальними службами, державними і приватними підприємствами, бібліотека створює умови для віртуальних і реальних колективних комунікацій. Не викликає сумнівів висновок Г. М. Андреєвої стосовно того, що бібліотека стає справжнім центром суспільного життя, змістовним елементом політико-культурної інфраструктури [5].