У ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

Останні півтора-два десятиліття ми виявилися свідками унікального збігу і переплетення величезних за своїми масштабами явищ і процесів, кожен з яких окремо можна було б назвати епохальною подією з погляду його наслідків для всього світового співтовариства. Це, по-перше, настання якісно нової фази науково-технічного прогресу, що одержало назву інформаційної або телекомунікаційної революції, і, по-друге, простимульована цією фазою зміна соціально-політичних парадигм. Під впливом цих радикальних зрушень найбільшої популярності отримала класифікація цивілізацій: доіндустріальне – індустріальне – постіндустріальне суспільство. В основі цієї класифікації лежить тип суспільного виробництва: сільськогосподарський, промисловий і виробництва інформації. В.Степін пише про традиційну, техногенну і антропогенну цивілізації. З'явилося визначення „буттєвого”, „інструментального”, „термінального” типів цивілізацій, де перший тип характеризується домінантою відтворення засобів виробництва, одним із яких виступає і сама людина (звідси інструментальне ставлення до особистості). Третій тип характеризується домінантою цінності самої людини, цільової функції спрямованості суспільного розвитку на усвідомлення і примноження можливостей розвитку людської особистості. Якщо ж в основу класифікації покласти особливості типу культури і регуляції соціальної поведінки людей, то виділяють інші фази цивілізаційного розвитку – традиційне суспільство і суспільство, у якому регуляція соціальної поведінки визначається доцільною ефективністю. Починаючи з 70-х рр., найбільш модним у загальнотеоретичному аналізі стало поняття постмодерністської фази розвитку людської цивілізації.

Перехід, що позначився в найбільш розвинених суспільствах до історичного часу постмодернізму, змушує по-новому розглянути модернізацію – як ту, що проходила в минулому, так і незавершену для багатьох суспільств донині. Як відзначають російські політологи В.Пантін та В.Лапкін, для усіх них перехід до постмодернізму став безпосереднім продовженням руху до сучасності, і обидва процеси зараз переплетені і взаємопов'язані.

Подібне суміщення „парадигми" розвитку властиве і Україні, модернізація якої водночас продовжує виявляти особливості, що відрізняють її від інших. У цьому відношенні український постмодерн – як особливого роду гетерогенність і непевність еволюційних тенденцій, якийсь колаж епох – постає скоріше у вигляді незавершеного або, принаймні, некласичного модерну, обтяженого наслідками складного і болісного становлення, а також неорганічним і непослідовним характером позичання традицій. Разом з тим, чим необережніше поводження „модернізаторів” з національною традицією, тим ймовірніша непередбачена реакція традиціоналізму, або в прямих, або в перетворених формах.

Так, в історії багатьох суспільств, що модернізуються, виявляються ознаки своєрідного соціокультурного і політичного циклу, фазами якого є спалах крайнього модернізму, за яким випливають кризи ідентичності, масової дезорієнтації та маргіналізації значних шарів населення.

Відомо, що теорія модернізації склалася в 50-60 рр. XX ст. як одна з теорій суспільно-історичного розвитку, узгоджених із парадигмою прогресивних змін, окресленою філософією Нового часу. Під модернізацією як такою розуміються не обов'язково синхронізовані глибинні перетворення в економічній, політичній і ціннісній системах суспільства, що відбуваються внаслідок того, що називають промисловою, демократичною й освітньою революціями. Сильною стороною теорії модернізації був її цілісно-узагальнюючий характер при аналізі структурних змін, що відбуваються в етапі переходу від традиційного до сучасного суспільства, специфіка політичних і економічних трансформацій пов'язувалися з проблемами змін самої людини, її уявлень, орієнтації і засобу взаємодії із подібними собі, а також цінностей. На ранній стадії розробки теорії модернізації її сутнісними ознаками були універсалізм (еволюція суспільства розглядалася як загальний, або універсальний, процес, що має ті ж самі закономірності й етапи для всіх цивілізацій, країн і народів) і уявлення про лінійно-поступальний характер суспільного розвитку в цілому. Проте незабаром з'ясувалося, що лінійно-поступальна модель модернізації не спроможна аналітично відбити реальні перетворення в суспільствах, що здійснювали перехід від традиційного до сучасного стану в латинській Америці, південно-Східній Азії та інших регіонах світу. Пізніше ця неадекватність лінійно-поступальної моделі підтвердилася і на досвіді країн Східної Європи і республік колишнього СРСР. Накопичений емпіричний матеріал свідчив: процесам політичної модернізації багатьох суспільств, як правило, властиві прискорення і уповільнення, свого роду „хвилі", що специфічним чином їх ритмізують у кожному конкретному випадку. Більш того, як показали дослідження, фази модернізації можуть змінюватися фазами контрмодернізації і антимодернізації, що можна визначити як реакцію на неорганічні для політико-культурного розвитку тієї чи іншої країни спроби трансформації її політичної системи.

Спроби прямо сформувати в цих суспільствах політичну систему ліберально-демократичного типу здебільшого не увінчалися успіхом, що спонукало дослідників політичної модернізації відійти від західного варіанту і пристосувати концепцію до специфічних умов перехідних суспільств. У результаті було розроблено кілька нетрадиційних варіантів теорії політичної модернізації.

Передусім студентам слід знати про авторитарно-прагматичну концепцію, розроблену С.Хантінгтоном і його послідовниками. Вони розробили цілий ряд умов здійснення політичної модернізації в умовах авторитарного підтримання політичної стабільності: поетапна структуризація системи реформ, концентрація реальної влади в руках уряду і компетентність політичного керівництва, послідовність і поступовість у проведенні реформ, створення надійної коаліції реформаторських сил як політичного, так і соціального характеру. Дана концепція стала основою численних авторитарно-елітнетських програм політичної модернізації, що досить успішно здійснені в ряді країн (наприклад, у Чилі). На основі аналізу нового емпіричного матеріалу С.Хантінгтон переосмислив свою концепцію, сформулювавши її у вигляді взаємодії трьох факторів політичної модернізації - економічного розвитку, соціально-економічної рівності і політичної участі, пріоритетність кожного з яких і визначає характер політичної модернізації.

Стосовно Україні, перша серед проблем її політичної модернізації найтісніше, порівняно з іншими, пов'язана з перехідним, кризовим станом українського суспільства, котрий, з одного боку, має спільні риси з кризою у таких країнах Східної Європи, як Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща, а також за деякими головними ознаками схожа на кризу в Росії. А з іншого боку, перехідний стан українського суспільства має і свої особливості, що характеризуються відсутністю конкуренції, надзвичайною розбалансованістю і диспропорційністю, а також кадровою кризою, засиллям колишньої радянської номенклатури на всіх рівнях, економічною й інституційною залежністю від Росії. З огляду на такий стан українського суспільства, полеміка на тему ,,Яке суспільство ми будуємо? ”, що точиться не лише у вищих ешелонах влади з самого початку досягнення Україною незалежності, а й серед усіх верств населення, не відповідає сучасним реаліям і потребам. Саме тому однією з найважливіших проблем сучасної політичної модернізації є проблема досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності та консолідації в суспільстві на основі визначення природи і напрямку процесів, що відбуваються у ньому.

Цікавими є думки російського політолога О.С.Панаріна: „Цивілізаційна аналітика допомагає нам оцінити різницю між розвитком як іманентним процесом і модернізацією як різновидом внутрішнього чи зовнішнього колоніалізму. Одна справа – розвиток як саморозвиток. Він збігається з духом ліберальної епохи, з демократією, тому що в цілому відповідає принципу самодіяльності. Чим вільніше розгортається масова громадянська самодіяльність, тим швидше і успішніше відбувається процес розвитку. Зовсім інша справа – модернізація. Вона означає розподіл суспільства на модернізаторів і тих, що модернізуються. Модернізаторська меншість веде за собою, перетворює і перевиховує традиціоналістськи настроєну, „неадаптовану до духу часу більшість”.

Можна припустити, що подібне перевиховання і здійснюється саме не без допомоги політичного ідеалу, що висувається як засіб для здійснення певного політичного устрою. За словами того ж Панаріна, лише пошуки стабільності можуть вести до спроб (найчастіше несвідомих) декультурації і деінтелектуалізації суспільства, у якого поступово атрофується почуття ідеалу. Сама орієнтація на Ідеал засуджується як архаїзм, що перешкоджає здоровому практицизму і прагматизму. Сьогодення України, на жаль, доводить, що неможливо здійснити модернізацію суспільства без попередньої „революції" у головах її громадян. А зробити це – якраз і є найважчим завданням.

Поиск по сайту: