Поводження, що принижує людську гідність

Як таке, що принижує гідність, поводження може розцінюватися, «якщо воно викликає в потерпілих почуття страху, пригніченості і неповноцінності, здатні образити й принизити них, зламати їх фізичний чи моральний опір», або «спону­кати їх діяти проти своєї волі і совісті».

Встановлюючи факт такого виду поводження чи його відсутність, Суд, крім його об'єктивної природи, бере до уваги суб'єктивістський підхід до розуміння людської гідності, тобто - сприйняття людиною самої себе. Ще у висновку Європейської комісії з прав людини у справі East African Asians v. The United Kingdom (1976) [8] елемент «прини­ження у власних очах» був визнаний таким, що може призвести до встановлення факту такого поводження. Принизливе ставлення до людини має складові: почуття неповноцінності, страху, образи, приниження в очах інших і у власних очах, що в сукупності призводять до відчування нею сильного душевного болю і кваліфікується як порушення ст. 3 ЄКПЛ. Цей вид поводження є «пом'якшеним» варіантом нелюдського відношення до людини і містить моральний компонент, який пов'язаний з суб'єктивним сприйняттям людиною себе як особистості. Саме у цьому є відмін­ність між вказаним видом неналежного поводження і таким видом як катування чи нелюдське поводження, оскільки у першому виді вказані дії спрямовані на применшення значення людини як людської істоти.

Такій оцінці певних видів діянь Судом сприяє запровадження ним принципу мінімального рівня жорстокості для диференціації цих понять і визначення критеріїв значущості шкоди, яку зав­дано гідності особи. В рішенні у справі Ireland v. The United Kingdom Суд вказав на необхідність вста­новити факти, що підтверджують досягнення дією такого рівня жорстокості, яку можна було б вважати катуванням або нелюдським поводженням чи таким, що принижує людську гідність. Оцінка цього рівня не є абсолютною і може бути наданою лише через аналіз сукупності обставин у справі, ними можуть бути - тривалість негативного поводження, фізичні, психічні наслід­ки, стать, вік, стан здоров'я жертви. В рішенні у справі Soering v. The United Kingdom (1989) Суд ввів додаткові фактори - природа поводження і його контекст, способи виконання покаран­ня.

Питання особливої цінності людської гідності постало перед судом у справі «Selmouni c. France» (1999). У рішенні Суд зазначив, що постійне підвищення стандартів у сфері захисту прав людини, невідворотно і відповідно вимагає більшої рішучості при оцінці порушень фундаментальних цін­ностей демократичного суспільства. Посилаючись на власний підхід щодо тлумачен­ня положень ЄКПЛ у світлі сучасних умов, Суд вказав, що діяння, які раніше були кваліфіковані як «нелюдське або таке, що принижує гідність поводження» на противагу «катуванню», в майбутн­ьому можуть бути визнані саме таким. Зважаючи на це, Суд «підняв планку» у трактуванні права кожного на повагу до його гідності і на розуміння гідності конкретної людини як такої у світлі появи нових, більш жорстоких форм поводження із людиною. Із запровадженням такого підходу все нові діяння стосовно заявників могли бути визнані Судом як такі, що посягають на людську гід­ність. Із кожним рішенням, застосовуючи ст. 3 Конвенції, Суд утверджував людську гідність не лише як цінність демократичного суспільства, а перш за все як цінність людської істоти у її абсо­лютному, об'єктивістському значенні, тобто таку властивість, без наявності якої людина перестає бути людиною.

Однак відсутність будь-якої з цих специфічних цілей не виключає можливості класифікувати поводження як таке, порушує ст. З Конвенції. Наприклад, у справі Price проти Великої Британії Суд не встановив наміру образити чи принизити за­явницю, однак зважив, що «тримати під вартою каліку в умовах, де вона могла одержати… загострення хвороб, оскільки її ліжко було занадто тверде і недосяж­не в її становищі, і вона не могла користуватися туалетом і підтримувати чистоту без надмірних труднощів, складає поводження, що принижує гідність». Той самий підхід був застосований у справі Peers щодо умов тримання у в’язниці.

Можна помітити тут серйозну еволюцію в поглядах Суду, якщо згадати вис­новки Суду у справі Ірландії проти Великої Британії: «Хоча вправи, що затримані були змушені виконувати, містили певний ступінь примусу і мали заподіювати страждань, це було скоріше наслідком браку розважливості (lack of judgment), ніж наміру завдати болю або приниження». Суд визнав, що «Королівська поліція Ольстера і війська додержувались… ганебної і гідної осуду практиці», однак відмовився встановити порушення ст. З Конвенції.

«Публічність може бути релевантною обставиною при оцінці, чи є покарання «таким, що принижує гідність», у значенні ст. 3. Однак Суд не вважає, що відсут­ність публічності обов’язково перешкоджає зарахуванню того чи іншого пока­рання до цієї категорії: цілком достатньо може бути того, що потерпілий прини­жений у своїх власних очах, навіть якщо він не був принижений в очах інших осіб».
Суд також має встановити, що певне поводження спричинило для особи потерпілого несприятливі наслідки, несумісні з вимогами ст. 3. Суд не визнав по­рушення у справі Raninen проти Фінляндії, де апелянт оскаржував застосування на­ручників під час арешту і припровадження його до місця затримання. Хоча Уряд визнав, що у застосуванні наручників не було потреби, і Суд врахував багато чинників, у тому числі те, що події відбувалися під час незаконного арешту і при­вселюдно, однак він не встановив причинного зв’язку між цими подіями і тими психологічними проблемами, що виникли в апелянта кількома місяцями пізніше.
Як вже зазначалося, для того, щоб скласти порушення ст. З, ступінь принижен­ня має перевищувати звичайний елемент приниження, властивий будь-якому по­каранню. Однак якщо така надмірність доведена, Суд не знаходить виправдань для застосування такого покарання. «Не припустимо ні в якому разі вдаватися до покарань, що порушують ст. З, який би стримуючий ефект вони не мали».

Поиск по сайту: