Наступного дня приїхала Оленка. Мей ніби зрадів, та я бачив як неохоче він йшов до неї

Ходив по тонкому льоду. І провалився. Так мені і треба. Наступного разу слухатиму Петра. Тепер сиджу вдома і грію коліна. А навпроти мене сидить оце мале чудо, і дивиться на мене своїми карими очима – навіщо Оленка віддала його саме мені, я не знаю. Поїхала на концерт до Відня, а я маю за ним доглядати. Нахиляв голову. Стиха гарчав. А це ж я йому дав ім’я. Тоді був травень, і я банально назвав його Мей. Чи міг би я якось по-іншому назвати цього песика? Мабуть ні. Так і слід було. І тепер на тиждень моя квартира стане не самотньою однокімнатною коморою, а квартиркою двох істот – псевдолюдини і людської собаки.

Перші два дні Мей вивчав мене. Дивився як я лікуюся чаєм, як запарюю ноги у хвої, принюхувався. Іноді виляв хвостом, та помітивши, що я не реагую ніяк на його колихання, швидко припинив до мене «прилизуватися». Поводив себе на диво чемно, ніби знав, що знаходиться в гостях. Розумний песик! Жаль що люди все менше бувають такими «песиками». Чіпав виключно свої іграшки. Я був хворий і не міг його вигулювати, тому випускав на балкон. Він вилазив на крісло, і дивлячись з п’ятого поверху на парк (принаймні я так подумав), час від часу зиркав на мене. Мені здається, що він знав про мій стан, відчував, чи якось так.

Настав третій день. Я сидів закутаний в ковдру, і сьорбаюючи гарячий чай, дивився фільм. Двері повільно відчинилися, і у кімнату зазирнула цікава мордочка Мея. Перші два дні я не вмикав ноутбука, тому це для нього було новинкою. Наскільки мені відомо, Оленка жила як неандерталець, у неї навіть телевізора не було. Тому мій співжилець по-справжньому зацікавився, зайшов до кімнати, сів біля дивану, і пристально почав дивитись на мене. Я поплескав на вільне місце на дивані поруч себе, Мей не зволікаючи застрибнув, і сів біля мене. Не знаю, чи мають собаки емоції, але протягом фільму мій маленький друг не сидів спокійно, а лягав, вставав, гарчав, скавучав, ніби знав що там коїться. Я погладив його по голові. Спершу він з подивом глянув на мене, а потім поставив голову мені на коліно, і час від часу мружився.

Четвертого дня Мей вже ходив біля мене, дивився як моє хворе тіло човгало по хаті, а коли я сідав чи лягав, то він просився, і теж сідав біля мене. Цього дня я вже не давав йому корм, а ділився своєю їжею. Як на мене, він був задоволений. Мабуть, якби мене годували кормом, я б теж став собакою. Треба буде спробувати. Цікаво, чи можна людям їсти собачий корм?

П’ятий день почався з собачого гавкоту. Як потім виявилось, до нас через вікно влетів горобець. Мей то присідав і скавулів, то стрибав по хаті і гавкав на весь голос, тяжко було сказати точно – від радості, чи від горя. Пташка заблукала у зарослях вазонів Оленки, які вона примусом притягнула до мене, і приходила підливати час від часу. З крихт хліба я проклав крилатому гостеві шлях до балкону, і вивівши Мея зачинив кімнату. Він дивився то на мене, то на зачинені двері. Я пішов до іншої кімнати, щоб ще трохи відлежатись. Мей певний час ще сидів біля дверей, та згодом зайшов до мене, і ліг біля ліжка. Цікаво, чи зрозумів він мій вчинок. Вечером я зважився вийти з ним погуляти. Мей радісно ганяв голубів. Мені було тяжко, та я витримав.

Шостого дня я нарешті виспався. Кашель майже не мучив. Оця маленька тваринка допомагала мені. Мей частково став людиною, а я натомість трішки поринув у собачий світ. Ми знову пів дня сиділи з Меєм на балконі. Я читав йому Бернарда Шоу, а він слухав. Може і справді вони розуміють нас? Вечером ми знову разом дивилися фільм. Людина і собака. Та було ще питанням, хто з нас був людиною, а хто собакою.

Сьомий день. Останній день Мея зі мною. Він ніби знав і відчував. Більше ніж раніше бігав біля мене, махав інтенсивніше хвостом, лизав мені руки коли я сидів. Він ніби знав, що завтра замість м’яса знову їстиме корм, замість молока питиме воду, і замість теплого килима в світлій кімнаті прокинеться на підлозі в темному коридорі. Холодній підлозі. Мені стало жаль його. Я усвідомив одну річ – він не був людиною, ні на секунду свого собачого життя, та весь цей час, всі сім днів, він вчив бути людиною мене. І я й досі не впевнений, став я людиною чи ні.

Наступного дня приїхала Оленка. Мей ніби зрадів, та я бачив як неохоче він йшов до неї.

- Де його ошийник?

- Я зняв.

- Навіщо?

Оленка обурилась.

- А ти вдягни і спробуй.

Вона посміхнулась.

- Ти надто прив’язався до нього.

- Як ошийник. Та я не робив йому боляче.

- Не кажи дурниць.

Поиск по сайту: