ііі.іііІ В НІЧНІЙ ЗМІНІ

III

Дорога в'ється під гору. Зливи поробили глибокі ви­боїни по боках. Сонце парить, в'ялить траву. Карпати мрі­ють, опорошені голубим сяйвом. Вниз опадають рівно царини жовтими, зеленими і білими лавами, на них — ост­рови садів та верхи стріх, далі срібляста стьожка — ріка Бистриця, а за нею — містечко.

Олена напружує зір і слух, чи не помітить хоч одну людину, але не видно, не чути нікого. Зітхнула. Думки плутаються. Сама не знає, що сталося і чого їй жаль, і Іі містечко зі своїм гамором, ні хата газдів не манять її.

Прийшла їй на думку Василиха. Тій вередливій ґаздині нічим не догодиш. Доброго^словсГ від неї не вчуєш, лише

сварку, побої та прокльони. Коби вже раз вирватись із того ярма! П'ять літ в неї вже без просвітку минуло.

Праця до пізньої ночі, а перед досвітом будять зі сну — така неволя. Пригадалися студені, понурі, сльотаві ранки, що стільки разів здавлювали їй груди. Якби ще півроку домучитися, а потім вона вирветься. Може, знайде ліпших газдів.

Пішла межами попри церкву на могилу матері.

Пополудні вернулась додому і погнала худобу у лази. Опинилася в долині, за лісом. На горбку розклала вогонь і лягла коло нього. Ватра розганяє комарів і нудьгу, а худо­ба любить близько неї пастися. Втомлена, озирається дов­кола. Покіс рівний, ясно-зелений. На ньому чисто обкошені кущі ліщини та чорного скоруха. Далі горою підіймається ліс. Запах смеречини мішається з димом корінців та четини. На другому березі — зруб. Коло порохнявих пнів розсипа­лись кущі малини і бузини, а внизу розповзлися ожинники. З трави піднялись широколисті лопухи.

«Не знати, чи світ усюди такий гарний, як у нас. Відай, такого милого села ніде нема. Не знати, як там у інших краях...»

Одна корова проходить повагом, обнюхує землю нав­коло вогню, наставляє голову до пастушки та обганяєть­ся щохвилі від настирливих комах. Пастушка розвесели­лася:

— Видиш, Сищчцкд, які мої ніжки бідні! Скільки-то ворогів на них настає. Колючки, каміння, а найбільше — комашня. Але буде ліпше, буду мати чобітки — такі гарні-гарні!

Задумалась і знову лягла. Не бачить нічого, крім ба­гаття, не чує нічого, крім легкого шуму в передвечірньому повітрі. Дим пахне кадилом. Вогонь, мов місяць, приманює очі і сповиває забуттям. Дим звивається, як вовна.

Вечоріє. Сонце озолочує верхів'я смерек. По долинах, на берегах погейкують пастухи, лунають співи та сопілки.

Олена скликає худобу, стрибає за телятами і підганяє їх за дзвінком. Найстарша корова з дзвінком іде повагом попереду. Олена прислухається, чи не лишилось ще яке теля в гущавині. Бородаті діди трясуться по кущах, русал­ка похитує буйним волоссям, а за срібним гребенем сипля-ться іскри. Вужі піднялись, як свічки, і тримають на го­ловках самоцвіти. Зелень папороті роз'яснилася. Худоба вийшла з лісу. В ковбані рохкотять жаби, ближче озиваю-

ться кумки, за цариною шелестить осика і гомонить ще дзвінок. Нетлі бринять коло сонних яблуньок. Черв'ячки та хрущі ворушать тихенько травою, а по нивах і деревах дзижчить хор польових коників. Між сірими смужками жита маячить зелень тичкового гороху, бузини та садів. Польові копиці конюшини куняють рядами, а довкола села царює темний ліс. Срібні хмарки насуваються на місяць. Роса холодить здорово, ярич нишпорить коло кертовини. Сіра хмарка посувається поза гребенясті верхи смерек і лишає їх на темно-синім небі. Смереки та кущі, розсипані за цари-нами, прибралися тінями і дрімають.

Олена пригнала худобу, поприпинала кожне на своє місце, ввійшла в хату. Василиха поралася коло вечері. Ва­силь сидів на лаві, курив люльку і дивився на горшки. Майстрував нині щось коло воза. Як і звичайно, займався легкою майстеркою. До важкої роботи був нездатний і лі­нивий. Худорлявий, рудий, повільний в їді і в роботі. Ва­силиха заволоділа ним цілком. Боявся її, як вогню.

IV

Ледве світає, а ластівки вже дзьобонять по стріхах. Півні перекликаються. Вертаються пастухи з кіньми. Сві­жий холодок і хмарки на сході віщують погідний день. Стайня відчинена, худоба ще відпочиває.

Олена йде до хати за коновками. Відхилила двері і ста­ла на порозі. Тут усі ще в досвітнім сні. По кутках тіні. Чорний кіт розтягнувся на припічку. В душній хаті чути лише рівномірні віддихи. Василиха розвернулася горілиць, худа, опалена, розхристана. Довкола нахмареного обличчя розсипалося чорне волосся. Одну руку відкинула на край постелі і стисла кулак, наче надумалася когось ним поча­стувати. Дитина в колисці ворухнулася і, всміхнена, почала лебедіти крізь сон. Олена хитнула колиску, вхопила коновки

і вийшла.

Сусід на дровітні коле поліно. З-під стріх виповзає лі­нивий дим. Кури починають гребти коло призьб. Телята озиваються, корови підтягують басом.

Олена набрала води, вмилася біля криниці і шепоче до­рогою молитву. Коновки поскрипують химерно на коро­мислі. Ранні ґаздині виходять по воду і здоровкаються з Оленою.

І

Василиха встала люта. Буркоче щось, тягнучи на себе спідницю, миється і зав'язує хустку.

Ти не ви діла ґазди?

Ні,— відповідає Олена.

Василиха пішла до корів. Олена принесла дров, затопи­ла в печі і кинулась замітати хату. Василиха внесла дій-Ацю і поставила на лаві.

І Олена замітала уважно, але чула на плечах погляд Ва-Иилихи, і він бентежив її, аж руки в неї тремтіли.

А зігнутись не можеш? А он там, у куті, лишаєш барліг та гадаєш, що я буду за тобою замітати?

Де — в куті?

Ти вже осліпла!

Під лавкою лишилася стеблинка. Олена шурнула туди віником.

— Ну, ади, ади, що вона робить!.. Вона гадає, що я
тут маю час гратися з нею!

Підскочила, вхопила дівчину за волосся і поволокла під ослін.

— Ось тут, ось тут, сліпаку забудькуватий! — шипіла
і товкалаТспговгжгдівчини об ослін:

Дівчина кліпала очима і піддавалася стусанам з німою байдужістю. Вона боялася їх лише в першій хвилині, по­тім уже тратила пам'ять. Це траплялося кілька разів на день, через те вона була бліда і залякана. Не раз зривалася у сні і тремтіла всім тілом, мов у лихоманці.

Надійшов Василь, але як почув жіночий крик у хаті, сів на призьбі. Василиха вибігла.

А ти де був цієї ночі?..

Та як де? Таж спав у стодолі...

Брешеш! Я була в стодолі, але тебе не було. Чекай, я тебе навчу. То все на мо-о-ї-й го-ло-ві-і, а т-и будеш до Кривенької ходити!

Вхопила поліно і стала гріти ним чоловіка, куди по­пало.

— Та бійся бога, жінко! Таж люди ззираються на
покаяння!

Сонце підходить, розпорошує росу з запахами квіток у повітряне море. Листки і квіти розкриваються, а з їх обій­мів будиться комашня і бринить. Білочка теребить у кущі

смерекову шишку. Над селом плаває яструб і заглядає на подвір'я. Поміж корови стрибнув заєць і помчав у млаки. Худоба сходить у розлогу долину. З одного боку — молод­ник, а з другого — ліс...

Гоп, скіць,— ха-ха-ха!

Ану, поборімся!

Давай попідсили!

Хай буде! Хлопці змагаються.

— Ов, небоже, вгинаєшся... Було ще трохи каші з'їсти!..
Було проковтнути держално від ложки або копистку, щоб
мав чим запертися. Скільки таких силачів на одну чвертку
йде!

Сміх довкола. Ті, що дивились, підняли колотнечу та біганину. Грались, як рій мотилів.

А ти яку хату будеш мати?

Таку, як Василь.

А моя буде ще мудріша — така, як у Мошка!

А моя ще краща — така, як у попа.

Ходіть сюди, хлопці! Олена вже тут.

Гурт пустунів опинився біля неї. Вона розкрила здиво­вані очі.

Ти чого посоловіла, як каня на дощ? Мовчала.

А ти яку хату будеш мати? Дивилась в голубу далечінь.

"» — Биймо її, хлопці, вона не хоче сказати, яку матиме хату.

V — Моя хата буде така, як цілий світ,— прошепотіла сама до себе і повела прутом навкруги.

Ха-ха-ха! Дивіться, яка мудра!

Зогріймо її, бо вона в такій великій хаті змерзне. Двоє вхопили її за руки, інші наставились із прутами. Раптом залунало з-за кущів:

Йой, хло-хло-о-о! Я тебе зогрію, то будеш мокрий! Смаглявий парубчак вибіг, пустуни — врозтіч, він — за

ними і періщив їх прутом.

— А пильнуй худобу, один з другим! А пильнуй ху­
добу!

Степан вернувся задиханий і сів коло Олени.

Ударив тебе, може, хто?

Ні, але в голові шумить.

Певне, Василиха знов...

Олена мовчала. Парубчак догадався:

— А бодай її!

Степан вийняв з торбини кілька червоних яблук і дав їй. Сховала за пазуху, лиш одно тримає в руці. Вдивляєть­ся в нього напівсонно.

Розчеши мене трохи, а я потім заверну тобі худобу.

Дай гребінь.

Вийняв гребінь із ременя і схилився на її коліна. По­волі, в сонній задумі розчісує вона його темні, буйні ку­чері...

Потік шепоче по камінню співанку, трава ніжиться, листя леліє, мушки, метелики граються в повітрі. Польо­ві коники сюрчать, синички дзьобонять і скачуть шпарко по гіллях, плиски підлітають моторно, вряди-годи за­дзвенить дзвінок, у ліщині кує зозуля та стрекоче луско-ріх, далеко в житі деркає деркач. В лісі воркують горлиці та дикі голуби, скиглить каня. Смереки шепочуть таємно.

Кажуть, що є такий час, коли дерева бесідують між собою.

Та й я таке чула.

А чоловік тоді — як вслухається, та й забуде про все, як дерево.

Олена задивилася на смереки і зітхнула.

VI

Через тиждень принесла бабуня чобітки. Олена не мог­ла натішитися ними. Легкі, з м'якої шкіри, з блискучими підківками. Як взула їх, то й вища і краща стала. У чобо­тях безпечно. Ноги не проб'єш, а хоч об камінь зачепиш, то не болить. Але чобітки в неї — річ неабияка, буде їх взувати лише в крайній потребі. Ноги не сходяться, а чо­бітки можна швидко знищити. Завила їх у стару півку і сховала до комори. Справилася швиденько і стала меткі­ше поратися в хаті. Всміхалася до ґаздівських дітей, а най­менше з них пестила.

Але Дмитрусь, що зависно дивився на її радість, обі­звався:

А тепер, може, схочеш свої шанувати, а н* взувати?

Е, до неї тепер без бука і не підступайлні, як грань.

^! й тягаря не-

да.— Спаніла так, що годі... От — гадає собі — не потребує вже нашої ласки.

Василиха загомоніла:

— Ну, ну, нехай мені роботи не робить, а з чобітьми пеститься, то я їй ті гордощі з голови вижену. Нехай лише зима прийде!

Дівчина спаленіла і вийшла з хати. В горлянці душив її жаль, сила іохота до праці відпали. Цілий світ став їй немилим.

VII

Настала зима. Голоси завмирали без відгомону, як в ямі.

Одного вечора сказала Василиха:

Олено, завтра вдосвіта підеш до міста по муку.

Та в чім піду, коли ані загортки, ані спідниці теплої

не маю!

— Не бійся, не вхопить тебе. Надворі пробирається,

буде сонце.

Ой, це сонце тепер, як мачуха!

От не базікай, а йди вкладайся спати, аби раніш

встати.

Олена подивилася тим дивним поглядом людини, яка щось прочуває. Зморена цілоденною працею, постелила собі на лаві і лягла...

Після півночі збудила її Василиха і веліла збиратися. Олена засвітила каганець, одяглася, взяла з припічка мішок ігроші й хотіла йти.

— Чого надулася? Чому собі картоплі не візьмеш? Га­
даєш, що тобі марципанів настараю? А здула б тебе хво­
роба! Ади, взулася в ті капці та гадаєш собі: отут ти мені
тепер під зап'ятком. А не діждеш! Помітуєш картоплею!

Чекай, дідька з'їси!..

— Та візьми, візьми, бо ще скажеш, що тебе тут збит­
кують та їсти не дають,— пробуркотів Василь.

Олена взяла кілька бараболь, сховала їх за пазуху іви­йшла.

— А вважай та скоро вертайся,— гукнула за нею Ва-

силиу>. Загасила світло і лягла на постіль.

СтеШі*- якесь, ні до бога, ні до людей... А найгірше за ,_т^даРцжу, що що їй не скажи, то мовчить, наче її

Ні, а/

Певне,

Олена вийшла пригнічена. Картопля, хоч студена, пек­ла, але так гірко було, що їсти перехотілося. Ішла обереж­но, бо була ожеледь і пітьма; скільки разів зачепила об груду, то аж під серцем її боліло за чобітки. Час від часу нахилялася й оглядала, чи не роздерла.

Настав холодний ранок. На сході нависли хмари, мов брудні кусні льоду. Віяло від них холодом.

Дівчина йшла скоро, щоб розігрітися. Старий сіряк і хустку пронизував морозний вітер і колов, як шпильками.

Глянула на себе і заплакала вголос:

— От до чого я дослужилася між людей! А роби, а
гаруй від досвітку до ночі, як чорний віл! Душу з тебе
вигнати хотіли б, аби надесятеро розірватися, а подяка за
ту працю яка? От кинуть будь-що їсти, мов собаці. І до­
робися тут, і дослужися! А бодай ти ніколи гаразду, ні
просвітку не зазнала, так, як я в тебе...

Холодний ранок збільшував жаль. Але вона не звикла плакати. Терпіла і мовчала. Утерши сльози, йшла задума­на. Дивилася перед себе і почала пригадувати всіх людей, яких знала. Хто з них добрий, а хто ні. Майнули знайомі лиця. Бабунине щире: вона навчає все Олену і радить слу­хати газдів і бути терпеливою... Батько такий добрий і бідний. Степан — добрий. Та він щасливіший за неї. Хло­пець усюди дасть собі ради. А інші люди... Одні байдужі, другі ненависні...

Дорога веде через ріку. Хвилі повзуть швидко інесуть кригу.

— Бідна ж моя голівонько, що я тепер робитиму?..
Льоду нема, воза не видно, чекати нема як на морозі... Бре­
сти у чоботях зле — замерзнуть на ногах.

Довго важилася. Мало що не плакала. А ріка спокійно котила темно-сині води.

Олена-затнула чобітки. Мов не своїми ногами стала на ожеледу і пустилася брести босоніж. Коле, щипає вода вище колін, ноги сковзаються по камінню... Ще, ще тро­хи — ось вона вже на березі. Взувається і трясеться, аж зубами цокоче.

* * *

З міста перевіз її мужик через ріку.

Олена йде, мов п'яна. Руки задубіли і червоні, як грань. Плече ув'яло під клунком, а змерзла так, що й тягаря не-

годна перемістити. Здається їй, що двигає муку на обох плечах. Сірий вечір западає скоро, мари танцюють перед її очима. Чи це сон? Земля важиться, подається під ногами. Лиш навичка веде її до цілі. Вона рада б уже спочити; більш нічого не чує і не бажає.

По хатах уже позатоплювали. Мороз зціпив повітря, дим ледве продирається крізь нього. Вдивилася в блиск, що плив з одної хати. Глянула перед себе, а в очах потемніло,

мало не впала.

«Ой, як швидко темніє,— думала.— Додому вже неда­леко, а так тяжко дійти. Скільки разів вздовж села перебі­жу і навіть на гадку мені не прийде, що я змучилася, а нині... Он Петро Семенів, а там — Щербани, а за ними мої ґазди. Важко доплетатися. Коби то можна ту дорогу схо­вати, що не раз за іграшки перебіжиш. Колись буде легше, і мені пригадається нинішня дорога. Вона минеться. Все

минеться...»

Ледве приволоклася.

На порозі мало не впала, але змоглася, поставила муку на стілець, а сама склонилась на лаву. Василиха вдала, що нічого не помічає. Ґазда підійшов до дівчини і заговорив, її очі вперлися в огонь, що падав з печі. Вона не рухається, як мертва. Лиш сльози напливли в очах і падають на його руки. Він розперезав її. З пазухи покотилася ранішня

бульба.

Поклали Олену на піч.

До ранку їй погіршало. Запала в гарячку і кричала

спросоння.

Василиха послала по Марисю. Оленину бабу.

У мене не шпиталь: нема кому ходити коло слабих! Прийшли Марися з сусідкою й обвили Олену кожухом,"

Тут ще її сіряк і чоботи,— згадала стара.

Сіряк дам, а чобіт — ні. Вона збила дві миски і один

горнець.

— Та я вам поверну гроші за те. Скільки були варті ті

миски та горнець, що за них аж чоботи в бідної дівчини

грабите?

— Що були варті, то були варті, а я від вас грошей не

хочу. Ще потім скажете, що ми вас тут пограбували. Оду­жає, то нехай сама принесе гроші...

— Ой, одужає!.. Вже її тут довели до могили...
Розвили Оленин клунок. Був там старий сіряк і витерта

хустка, ще від матері. Дві сорочки, одна латана, три пер-

калеві спіднички в квітки, дві хустини, кілька силянок на­миста, крайка, китайка, сталевий перстень і пара мосяжних ковтків — ціле-ціле придане бідної дівчини.

Бабусі навернулися сльози на очі:

— Доробилася у вас до голого коліна.

Занесли її додому. Марися заходилася коло неї, варила зілля, прикликала шептух, підкурювала, але все ні на що не здалося.

VIII

Федят Олениного батька, не було тоді вдома. Рубав де­рево в лісі, а в суботу ввечері прийшов додому і застав новину...

Сидів на лаві і думав. Його думки переривав сухий ка­шель Олени:

«От маєш новий гаразд... Недавно оженився, а скільки похоронів за той час справив. Поховав своїх і жінчиних, і жінку, і дітей двоє. Лише чоловік трохи з біди вилізе, ^ї% лише відітхне, а тут знов новий клопіт. Бідний ніколи нічого ^- не доробиться. Як не по коняці, то по голоблях. Коріцмає-•^, ться чоловік, як муха в мазі, то й ведеться йому, як мокре ^гу горить. Полум'я ніякого, лиш диму гіркого багато. І маєт-^ ку не доробився і здоров'я нема вже. В біді вік пропадає...» Пішов до корчми. Сидів у кутку сам, за плящиною та й далі думав. Люди приходили і здоровкались байдуже. Війт і писар сиділи з багачами, пили та балакали голос­но. Федь сперся на руку і дивився на них крізь димні су­тінки.

«На світі має вартість лиш багатство, гроші, маєтки. Хто їх має, той має і розум, і сумління, і пошану, і все. Ховають багача — піп читає прощу за нього і говорить: «Це був чоловік сумлінний, справедливий, до церкви все ходив». Говорить, все вихваляє, аж люди плачуть, а чому? Бо взяв гроші за похорон, а то був останній грабіжник, злодій. Ну, правда, інколи піп схаменеться: «Він,— каже,— часом согрішив, але хто ж із нас нині без гріха?..» А вмре бідний, то тягнуть його, мов здохлу тварину, аби лише збу­тися».

Федь перехилив чарку і скривився, як від отрути. По-дивився.^начЕЩсаря.

Я£^жкщ';^:Щчв такої гадки, що тепер кожний з нас урний, письменний нін чи ні. Нинішня вченість нічого не

2*

варта. Нема в ній ні сумління, ні доброго прикладу. Я хоч би нині і слабий був, хоч би і в роті нічого не мав, а при­йде наказ попові косити або молотити, то подумаю собі: «Ну та що? Вчений чоловік хіба кривди моєї не схоче, от­же, йду». Але коли моя дитина вмре, то піп без воза та й без п'ятки ані з місця не рушить. Бери звідки хочеш, а йому дай. І де ж тут сумління, де тут приклад?.. Чого тут наука варта, коли сумління нема? Таж і ведмедя і собаку можна всяких штук навчити». Махнув рукою і налив чарку.

«І як же мені тепер, бідолашному, поводитися з бага­чем? Коли хтось краде та обдирає людей тому, що жадний, то мені, мабуть, також не було б гріха, якби я з біди когось

ошукав...»

Похитав головою і засміявся гірко. Думки плуталися. «Не раз думаю собі, що і я не такий вже зовсім дур­ний...»

Відчув весь тягар самоти і гірку нудьгу. «Довкола пусто — і в мене так само». В уяві майнула перед ним небіжка жінка. «Палагно, Палагно, де твої ручки, де твої очі, де твої сліди? Бгд'нгГмученице! Зглянься на мене та випроси в бога талану для мене і своєї дитини... Я тебе ніколи і пальцем не ткнувг-Ой Палагно, того спокою і добра давно вже

нема...» " '—"

Він бачить, як жінку кладуть у домовину, збиту з до­щок постелі, і виносять на двір. « 3 постелі труна...

СиночокІвасьприпадає до домовини і не пускає, а мала Оленка стоїть у вікні і заплакано дивиться за похо­роном».

Федь схилив голову на стіл і гризе кулак. Спогад прр

жаль і здивування дитини схвилювали його.

«Поставив ти мене, господи, зі скованими руками перед каменем. Як же ж той камінь лупати?.. І нехай мені тут знайдеться мудріший та нехай порадить, як і що ро­бити...»

Вертався пізно вночі і став коло воріт. «Ані в хату, ані в світ. Ані здоров'я, ані смерті. Ніч ночі не рівна, днина днині не рівна».

Вслухався в шум потоку, що грав у долині. «От булькотить, пливе вода. Куди? За чим? Та й про­падає в піску». 18

IX

Весна настала, а здоров'я Олені не поверталося. З кож­ним днем в'янула. Ранками було легше, а з полудня стогна­ла від затяжної хвороби: лежить на одному боці, то знов просить, щоб її повернули на другий і знов шепче, щоб її поклали горілиць. Тяжко їй було вимовити слово. З жит­тям і голос від неї втікав. Коли лебеділа, то на її личку ма­лювалася велика мука. Покладе руки під голову — терп­нуть; зложить їх на грудях — давлять, як камінь від жо­рен; опустить попри себе — стають важкі, западаються крізь постіль глибоко в землю, тягнуть її за собою. В ногах холод і дрижаки, в грудях гаряче, ніби там вогонь горить. Здається їй, що не лежить на постелі, лиш на голих, твер­дих дошках, і подушка дошкуляє. Росте під головою, випов­нюється, підіймає вгору її голову, подається, аж шия терп­не. Дошкульний гомін дрожить в вухах, аж млоїть. Пам'ять заморочується, мари мучать її безсонницею, якої вона не в силі відрізнити від сну.

* * *

У лісі весняний ранок. Рубачі повиходили з колиби, стають до роботи.

Федь устав, мов не свій. Такий його жаль взяв, що сам дивувався, звідки це та й з чого? День був сірий, в лісі стояв сутінок. Морозу не було, але Федь промерз та ослаб.

Чути було, як цюкають сокири, гупають довбні, шар­котять пили, скрегочуть колоди та лопають грубі поліна. Час від часу рухнеться з тріском і грюкотом велетень де­рево. Глухий стогін, ніби з тисячі грудей, лунає далеко-далеко лісами.

Федь колов колоду, коли почув за собою голос. Обер­нувся — Степан.

— Йдіть, нанашку, додому. Марися мене послала. Оле­
на вмирає.

X

Олена розплющила очі й прислухалась.

Бабуню, чи то зозуля кує?-

Ага, зозуля.

— Підведіть мене до вікна.

Стара взяла її під руку й помогла зійти з постелі. Олена стала на долівку, почула гострий біль в голові і впала на Марисині руки. В грудях защеміло, піднявся кашель, по­лилася кров.

Згодом очуняла. Сиділа коло вікна, а стара підтриму­вала її. Повіяло весняним леготом: вона прижмурила очі і слухала, як вітерець гладив її по лиці. Стала майже про­зора. Дихала важко...

У вільшині тужить сопілка, а там потік забуту співанку

співає.

— Гори синіють он, верхи зеленіють, а ліс, бабуню, який милий тепер... Я радо пішла б, мені легше нині. Чи то вже з полудня? Коли сонце знов зійде?..

Останніх слів стара не дочула. Олена знов схилилася на підвіконня і зажмурила очі.

Надійшла сусідка і помогла занести хвору на постіль. Олена чує, як її поволі переносять, як кладуть легко і на­кривають сіряком. Усе чує, та не має сили прокинутись. її огорнув такий солодкий сон, що аж Жаль прокидатися...

Стара захлипала. Олена розкрила очі. Вітер заносить цвіт яблуньки до хати. Дівчина видивилася — голуби ті давні. От і мати... в білій, як сніг, намітці. Дівчина зайшла­ся перериваним плачем.

— Цить, дитинко, я все знаю. Тебе мучили. Тихенько,

тепер вже не будеш терпіти. Дівчина втихомирилася:

— Я, мамуню, маю чобітки. Я сама собі їх придбала.

Чекайте, покажу вам.

Але мати переймає її.

Марися заводить. Хустка їй з голови зсунулася, сивий волос упав на Оленчині ноги. Дівчина розплющила очі, усміхнулася і затихла.

XI

Нарядили її в біленьку сорочку, спідничку з квітками і поклали на лаві. Сусідки сходяться. Тиша переривана зітханням, шепотом, молитвою. Діти, здивовані, приту­лилися до матерів.

Прийшов Федь. Сперся на припічок і важко дихав. Вінок з барвінку у неї на голові — як до шлюбу. Підійшов

і припав до її ніг. Потім узяв її голову в обидві руки та промовляє:

— Скажи, на кого і навіщо нас покидаєш? На кого
я тепер буду надіятися? Хто по моїй бідній голові запла­
че? Така ти, як рання квітка,— та й диви — уже тебе
нема... Та й просвітку, ні добра ніякого не зазнала, бідна
дитино... Ми тобі хату ладили, а ти собі іншу знайшла.
Ми тобі коровицю придбали, а ти її покинула...

Сусіди вивели його силоміць на призьбу і розважали.

То, куме Федю, як той казав, нема чого плакати. Таж нас також таке чекає.

Або, може, й гірше.

•— І я скажу: може, й гірше. Бо що тут — то ми ба­чимо.

Федь сховав голову в долоні. Грициха відкашлянула.

— Отак, Грицихо, вороги нині знищують наших дітей.
Що воно комусь винне?..

— Ой так, так, бодай їх грім бив та періщив!
Мали на гадці Василиху.

— А що гадаєте — вона завтра не буде брехати на ціле
село: «йой, падоньку мій нещасливий! Яке воно, небожа,
добре та послушне було. Та чому воно не сказало, що йому
хибує? Та чи воно в мене їстоньки чи питоньки не мало?»

— Еге, еге. Так, як би їй за ту дитину черево боліло.
Федь прочуняв. Встав і поволікся до комори. Склав

руки на скриню і приліг на них головою.

Дихав важко. Губи увіссалися в руки, очі світили дико. Мав розкриті очі, а здавалось йому, що спить. І добре йому так було. Хотів, щоб те забуття тривало якнайдовше. За­бував про біль.

Виринула хата, люди, небіжка. Захлипав, ніби спросон­ня, і прошепотів:

— Підеш, донько, до матері та скажи, що мені тут уже
гаразду нема. Скапарився вік, як несолена страва. *

Люди дивляться на нього, він водить очима по них, не­мов прощається. Прокинувся і притиснувся до кутка комо­ри. Знітився і обгорнувся сіряком. Жаль йому стало самого себе. Чув на собі драну сорочку і латаний сіряк, і здавалось йому, що вони також нещасливі. Заломив руки і бився го­ловою об стіну.

Майдан-Посіч, 1894 р.

СОБАКА

НЕДОУМА

Ночами стерегла майно свого ґазди, терпіла голод і хо­лод, а днями шниряла по чужих обійстях за поживою. Зви­чайна історія. Боки запались ямами.

Скулена, загнула хвіст під себе і гризла кістку. Але за­мерзла кістка була затверда на її зуби. Знеохочена, сіла. Була хвора, дрижала від морозу, а в її очах стільки

суму...

Сніг куйовдився від морозного вітру, як волос старця,

в серці якого дрімає гадюка.

Хтось загулюкав на собаку — вона попленталася даль­ше і знов сіла. Надходить пустяк і схиляється по камінь — вона тікає. Іде прошак, кличе її, вона дивиться недовірливо і тікає з дороги. Ніде місця спокійного...

Прибігла домів і запряталася під піч. Вже й їди не про­сить, тільки лиже цуценята, що приссались до неї і пи­щать... Дивиться з-під печі сонним поглядом, повним ма­теринської меланхолії...

Мала Ганнуся любить бавитись з Лискою, але тепер сидить на лаві і шепче: «Бідна Лиска, дуже бідна Лис­ка. Як мама дадуть мені молока, то я сховаю і вночі встану тихенько, аби ніхто не видів,— та й дам Лисці. А як буде тепло надворі і чічки настануть, буду бігати з Лискою і з песиками у ліс, але вже не буду її бити, лише все сховаю для неї хліба в пазуху...»

Ґазда заглянув під піч, витягнув щенята, став їх огля­дати і вибирати. Лиска прочувала лихо, приповзла на жи­воті і почала лизати його чоботи. Цуценята пищали, а вона не могла їх оборонити. Вона лише махала хвостом, скаву­ліла жалісно і благала очима. Він копнув її, запер у хаті, а щенята виніс на мороз. Даром скавуліла і дерла лапами двері. Знадвору долітав писк, переходив в уриване хропін­ня, вкінці цілком затих.

Ґазда застукав у сінях, собака поволоклась під піч, а дівчатко стрибнуло на постіль і накрилося з головою.

1900

Прибита і робуча попелюшка. Жертва сім'ї. Ніхто би не сказав, що їй вже сімнадцять літ. Молодших сестер ви­няньчила, вони викрасніли, розвились понад неї і попихаю-ться нею. Терпеливо зносить вона нехтування і прокльо­ни, без зависті дивиться, як сестри жиють собі вигідно і гарно вбираються. Кинуть що їсти, то добре, а забудуть, то вона не упімнеться. Скулиться на краю лавки і так без ве­чері засне.

— Юстино, принеси води!

Юстина натягає драну загортку та йде в ліс по воду. Осінній вітер морозить, гуде. Вона бреде босоніж болотом і гріється скорою ходою. Перед її вбогою уявою мелькають чобітки сестер, але вона не вміє завидувати — недоумна. Підтупцює живо, хухає в одну, то в другу руку, сльози станули їй в очах — від вітру. Тяжкі коновки скриплять жалібно, коромисло давить. Тягар горбить її, вона пере-здіймає його з одного плеча на друге й зітхає: «Ой бо-женьку, боженьку, дай весну, дай!»

Скільки разів на день іде вона цією стежкою і скілько вже літ!.. Коби вже борше до хати, бо коромисло в'їлося в молоді, заниклі рамена. Але все легше вертати. То лише з хати так тяжко... Коновки хитаються і нею хитають, бо ноги позривані, і крижі, і вся сила. Ноги, руки і лице за­дубіли, посиніли, і студінь вже не так їм допікає. Ослабає, ледве плентається. Намагається підбігти і ставати ціпко, щоб не посковзнутись...

От вже й хата близько. Поріг, сіни, двері... вже й у хаті!

Крижі ув'яли. Змоглась ще раз — зняла коновки, стяг­ла з коромисла, поставила їх у куті і відітхнула. Станула грітись коло печі. Дивиться, як котики граються, і смієть­ся щасливим, сердечним сміхом.

— Дурна Юстино, чого хлипотишся! Он люди ідуть,
запрячся десь, не стій така розчіхрана та обдерта!

Юстина йде чистити стайню або ховається до комори, щоб не набрати стусанів від сестер.

Скрилась у кутку і виймає з пазухи збиток. Розвиває обережно талісман зі жмуту пестрих платків, що відпали від сестриних суконь. Розвила — образок із старої газети. Вдивляється в нього, голубить, проговорює і знов завиває

в платники.

Скулилась і вдивлялася в темний кут під стелею.

— От не чіпайте її, дітоньки. Вона вам світ не засту­
пила і місця не займе. Менше місця потребує, ніж сама за­
велика.

Так бабуня боронила її перед сестрами.

Обличчя бабуні білим волоссям окружене.

Юстина вдивилась у кут і шепоче бабусині слова, як

молитву.

— От не чіпайте її. Вона нам світ не заступила, що
вона винна, що таку їй бог долю дав. За то він її колись
помилує, бідну мученицю...

Сльози наплили їй в очах — ясність і тепло обнімало...

ЩО Ж РОБИТИ?..

Сиділи в публічнім огороді. Вона тримала дитину при груді, вдивлялася в землю і відповідала на його слова з гірким усміхом; він водив посоловілим зором то на неї, то і пі рухи дитячих усточок.

— Докоряєш мені, Германе, чому я інакше не заряди­лася. І як же я могла зарядитися! Ти лишив мене без крей­цера, на опіку божу, а я на тих часах мусила втекти з дому, щоби бідній матері не зробити сорому. Я тинялась, як собака, по закутках, ночувала і мерзла по таких місцях, про які мені перед тим і не снилося. Сама була б я боялася, та з слабою дитиною чулась безпечніше. Гіркі сльози ков­тала, а розрадити не було кому. Тоді я уперше пізнала, що то самота, що то значить бути відрізаною від людей і боротись самій без способу. Не раз в заулках серед осін­ніх ночей виділось мені в соннім зморенню, що мене зіпха-ли люди на якусь кладку. От я іду тою кладкою і тисну до грудей ціле життя й утіху — свою дитину, а юрба по-пихає мене все вперед та вперед. Аж нараз, над самою серединою глибини — кладка урвана. Я стою в мертвій роз­пуці на краю, а з пропасті доходять зойки матерів, мішаю­ться з дитячим квилінням, продирають гук шалених хвиль, продирають ніч і чорні хмари та німіють під холодним небом. То знов здавалось мені, що юрба трутила мене в иропасть. Чорні хвилі затоплюють мене, а я якоюсь над­людською силою витягаю руки і несу своє життя над иоверхністю глибини і повзаю по своїх попередницях, що п'ються в останніх судорогах...

Мій боже! Глянь, Германе, як воно всміхається!.. Чи я могла би погубити його! Чи я могла б погубити себе і за­лишити таке маленьке, самісіньке!.. А вже раз думала ки­нутись з ним в глибінь. Слухай... то був тоді вечір.,, я вже

йшла. Я збожеволіла і опинилась на самотнім мосту ставу. Ще лиш хвилька... Та дитя заквилило і пробудило мене. Я отямилась. Мені видалося, що хтось на мене кликнув, що темрява кругом мене плаче, зітхає,— ні, я таки чула кругом таке глибоке хлипання, що аж сама себе злякалась і покотилась на міст. Осінній холод став такий приємний, темрява так роз'яснилася...

Я вертала до міста, а з лип падали сльози на пожовкле листя... При світлі ліхтарні я станула і глянула на дитя... Сі оченята дивилися на мене так невинно і жалібно, що я розплакалась, як ще ніколи, і поцілувала його. І від того першого цілунка почула таку любов і розраду, якої ти не піймеш. Кілька разів проклинала я свій нерозважний крок. Я умістила дитину у одної знайомої і кинулась шукати служби. Але гадаєш, що так легко було, як здається? Ни­ні на твою працю не дивляться, а заробіток, що тобі да­ють, уважають за милостиню...

Сама не знаючи, як і відки, я опинилася в таких місцях, що бодай не згадувати... Що ж робити?..

Потім взяв мене якийсь старий пан і я мусила годити йому. Що ж робити?.. Тепер трохи ліпше. Маю незлих гос­подарів, гарувати треба, не раз крижів не чую, але що ж робити? Як то кажуть: побідуєш за сім літ, а відтак при­викнеш...

От жию якось, як заголомшена під обухом... нічого не тямлю. Лиш часом, як прийде така хвиля, що стану роз­гадувати, то такий жаль мене стрясе, такий жаль, що душа вся плаче, так плаче, що ціле тіло дрижить на мені. і_то_ді дитаю себе, хто тут винен? Чи я винна тому, що так до не­пам'яті любила?.. І тоді таке мене обридження до самої себе і до всього збере, що мщуся на собі. Як не йшло життя добрим, щирим способом, 70 най скапариться до крихти;

мені вже однаково...

Так, так, Германе: через солодкі ночі, гіркі дні. Знаю, і що ти не міг мені помогти. Бідний бухгалтер... Але то ме- 1 не боліло, що ти мене в той час покинув і не дав знати про себе. Та менше з тим — ви всі егоїсти, ви від всяких кло­потів умиваєте руки.

Я за той час багато навчилася і пізнала такі речі, про які мені перед тим і не снилося. Гірка то школа була, гір­ка, але що ж робити... Нікого мені так не жаль, як бідної матері. Як вона десь побивалася за мною!... Що вона, бідна, тепер без мене робить? Чи я зможу коли показатися

мі на очі і направити все?.. Чим я відплачу її безсонні ночі, її грижу і наруги від лихих людей?..

Я змінилась? Тебе дивують мої слова? Біда всього на-пчить... Знаєш, Германе, я тепер нікому не вірю і тобі вже пірити не можу. Знаю, ти був добрий, але... Ну, та скажи, що я винна?.. Та я тебе не спиняю, не вішаюсь тобі на шию, роби, що тобі подобається. Тепер маєш більшу плат­ню — можеш женитися...

Клара схилилася над дитиною і шептала глухим, ури-■аним голосом:

— Я тебе ні до чого не обов'язую — я, я бідна служ­ниця, ти — пан... От хіба, може, колись, як постаріюся і прийду до тебе на службу, то ти не повинен би заперти двері переді мною. Зрештою... гм, зрештою, по що я тут зі всім так розбалакалась? Але ти питав мене... Треба йти, бувай здоров...

Тут вмить схопив її Герман в свої обійми разом з дити­ною і став цілувати, і перепрошувати, і звинятись крізь сльози.

Клара прокинулась неначе зі сну і глянула в його очі — глянула вперше з тим повнодушним, материнським захва­том, який до смерті не забувається, скрила обличчя в його рам'я і зайшлась від плачу. Хлипала і дрижала, як лист осиковий, і тислася до його рамені...

1900

ДУШІ КЛАНЯЮТЬСЯ

Не на весілля гуляти і не на луг косити збирається па­рубоцтво. Весілля пройде без гомону — не буде кому танцю ' повести, ні співанок під лад затягнути.Луг опустіе^^бо буй­не парубоцтво йде-щісарю служити. Там стане воно не з ясними косами, а з карабінами й шаблями.

Плач матерів виводить їх з села, а вони п'ють та заво­дять пісню. Співають про журбу, що їх зв'ялила, з білих ніг збила та край серденька, як гадюка, в'ється.

Василь^Скорух вириває пави з капелюха і ногами толо­чить парубоцьку славу.

Бодай я був не дочекав вас убирати, бодай мене була свята земленька не носила.

Ой Василю, не толоч павів, а сховай на парад до шапки! — глумився якийсь товариш.

Риплять вози, пісня стелеться по стернях, з осіннім віт­ром плаче, під хмарою стогне, п'яні візники женуть коні,

як скажені.

Гомін вмирає, як за похороном. Пес виє на загороді

до пізньої ночі.

II

Лишили буйні кучері, поставали в дві лави на широко­му подвір'ї і клонять голови над купами мундирів, реміння

та зброї.

Старі вояки виходять до них і питають за «краянами». Хто знайде свого — довідується про батьків, дівчат, вечор­ниці, інший не знайде нікого.

Мами заглядають через паркан.

За ким там тужите, мамуню?—питає старий вояк.

Десь тут мій син, коби я його хоч ще раз побачилаї

Не плачте, мамуню! Йому тут буде краще, ніж вдо-мп. Дивіться, чи мав він у вас такі камаші? Ми приймемо ІОГО за свого, вберемо в новий мундир, погодуємо ячмінною ПОЛОВОЮ і поженемо цісарською дорогою. Не журіться, він і"|)ік'ться за кілька років та ще вас не раз так виб'є, що і Кажете: «Бодай би тебе там перша куля не минула!»

Стара вхопилася за огорожу і вдарила сивою головою.

— А най би,-^і^каже^=='^бйїГ~мене"тут" зараз"! порубав,
«би лиш вернувся!

Жовнір замовк на це слово. Похилив голову, згадав про ЩОСЬ і пішов кликати сина. Як вернувся, стара добула з її.пухи хустину й розв'язала вузлик:

Нате, пане старший, абисте моєї дитини не збит­кували.

Дайте спокій, мамуню. Руки б мені посушило, якби и злакомився на вашу кривавицю. Бувають у нас такі, що перуть і кажуть собі ще горілки та пива купувати, але я не пускаюся на такий гендель. Навчу вашого сина, що треба, покажу йому все, що сам знаю, але грошей не прийму. У ме­не також була мама... На похорон я не їздив, бо задалеко. Перемучусь ще цей рік, а потім у світ за очі. А не будьте півні на мене за те, що таке набовтав. У війську_чоловік

і ий, ніж_вдома. Вдома я любив людей, а тут став такий,

іік собака..

Ш

Повели їх на залізницю і напхали в ті вагони, що везуть худобу, бо жовнір, «псявіра», невартий кращого.

Западає вечір, всотує прокляту журбу і нудьгу в серце, привалює груди горою. Між рекрути влазить стоголова Пара, висмоктує з них радість і надію, розстроює душі і на-подить якийсь дивний неспокій.

Є звичай, що, як поїзд рушить, рекрути підіймають крик. Зі сотні грудей гримить тоді: «Вів^т^»_У_^іьому_<<xай живе!» чути_^Iекло: прокльони, жаль, страх, рев тварини, їмо йде на заріз.

— Там, удома, стільки праці, що десять рук замало, • і ти їдь на зламану голову цісареві служити.

— Убили його брата, сина, жінку * — видно, є правда, що мститься за людську кривду. Бодай сам на таке зійшов, як я тепер через нього,

В темнім вечорі біліють сорочки, чорніють голови, бли- І мають очі. Рекрути тиснуться один до одного, бо набили І їх, як оселедців у бочку.

Дві доби неволилися вони в сінях перед поїздом, тума­ніли під мурами, хропіли на вулиці. Тепер хиталися на вузьких лавках, клонили голови на плечі товаришів, товкли у сні лобами в стіни вагона, розшивалися під ногами на підлозі, хропіли під лавками, аж дошки двигтіли. Під лав­ками було найкраще: збоку заступали їх ноги товаришів, над головою скрипіла дошка, на якій куняло кільканадцять рекрутів. Було там душно, аж страшно. Не один кидався спросоння і протискав голову між ноги. Здавалося йому: щось насунулося на нього, то знов — що лавка тріснула і придавила, або що його в темну могилу кидають і прива­люють землею.

Інший куняє без дрімоти і жере своє серце, кляне в дум ках, жаліється або тягне якусь співанку, що причепилася його жури. Це рідні нитки так рвуться. А залізниця стог­не, і земля стугонить.

Василь Скорух сидів, скулений, на порозі вагона і за­
думався тяжкоГНарікання товаришів бриніли попри нього,
пронизували, як блискавки, його серце, але від нього не
вийшла ні одна скарга. Батько-мати померли давно, дядько
взяв його до себе, але мав своїх дітей. Марта, може, заче­
кає на нього, та чи не змарнує він тут свої літа й силу, не
придбає навіть стільки, щоб палець обвити, вернеться з
голими руками і затне зуби в стіну. І на яку це війну він
їде? Виведуть його з багнетами на своїх... І ніхто йому!
тепер не допоможе, нема вже ніякого виходу, тут і Марта,і
бідна Марта, нічого не вдіє. Зрештою, яке це життя буде
пізніше в поневірянні і нужді? Марта посивіє, і він змар­
нується. «Нема виходу, нема виходу...» — гуділа думка за
стукотом коліс" -—'

Охопила його розпука неволі і нудьги, розсілася йому на плечах, душила і спихала в прірву.

Гудок дав знати, що поїзд підходить до станції. Василь Сзйр^^шіщком зсунувся вниз, під ^олеса... — Віва-а-аІТ^^^^Тв^ереднш вагон.

* Натяк на цісаря Франца-Йоси_ч ЗО

— Течуть річки кривавії до самої Відні, Подивися, цісарику, які люди бідні. Люди бідні, люди бідні, бо пани зідрали, А де було по корові — лихварі забрали...—

лупало з заднього вагона.

Поїзд зупинився. Велетенські білі тіні летіли від ліхта­рні і перекидалися по вагонах. Один рекрут розкрив очі і ідригнувся.

— Луші кланяються^душі кланяються,— шепотів він і хрестився з жахом.

IV

«Мій любий соколе!

Сама-самісінька я вернулась додому, за мною йшла туга і смуток. Доле нещасна, нащо осиротила ти мене, як ту вдову, з дрібними дітьми! Як вдова журиться, коли має своїх дітей ховати, так я журю­ся, як маю без тебе бути. Як вдова журиться, коли-то з дітей буде мати потіху і поміч, так я журюся, коли побачу свого миленького, коли дочекаюся тебе і того, про що ми не раз розмовляли. Смутно мені, що тебе не маю, голосу твого не чую. Вжелак_у^ на^^іе^агівають, як перед тим співали, вулиці стали смутніші, і танці смутніші, і дівчата смутніші. Лише твій товариш Оніфро ще більше дується, до танцю пхається, а сам він обертається, як крокодил.

Люблю тебе дуже, сильно кохаю, лиш дуже мені тяжко стало, жаль і страшно мені: не добрі сни не дають спати.

Снилося мені, що збираю руту, а тут вечір якийсь дивний, в тебе весілля_ і музики грають. Я подалік слухаю, серце завмирає, я підходжу тихцем до вашо­го подвір'я, йду під вікно, коліна згинаються підо мною, в хаті повно людей, танцюють, сміються, а ти сидиш на ослоні —марний та страшний, у розхриста­ній сорочці, та кров з грудей втираєш.

Під вікном ще якісь люди 6іля~~мгне гудуть. «Ба, де ж молода?» — питають одні. «Нема-нема»,— від­повідають інші. А я як піду на царину, як не стану заводити, мало не минуся, аж мама вчули і збудили мене.

Але сон — мара.

Я дуже втішилась би листом від тебе, краще ніж найбільшим дарунком, бо доки листа від тебе нема, то день мені роком, а ніч морем, і всюди пусто і глу­хо, як в ямі.

Кланяюся я тобі, цілую твоє личенько і поздо'

ровляю.

Твоя Марта».

Так писала вона до Василя Скоруха, та його вже не було на цьому світі.

1905

,

ПІД ОБУХОМ і

Курява, гамір і колотнеча. Вояки збираються до наказу. Хто чистить мундир, хто — черевики, хто — сталь, хто — реміння'. Все робиться на сполох, аж казарма двигтить, бо пан капрал канчуком додає охоти. В будень, як виженуть на муштру, то однаково мучитися, чи болото, чи погода, скоріше день минає. Але як прийде неділя і треба чисти­тись, то все проклянеш.

Єфр£ІІіор випив уже шосту чарку, напхав третім шмат­ком хліба повен рот, аж гулі на щоках понабігали, а четвер­тий тримає в руці і мастить маслом завгрубшки на палець. При тяжких ковтках опускає донизу голову, і тоді його бурі очі завертаються, начеб хотіли зазирнути у горлянку. Та вмить вони повертаються на своє місце і міряють та сверд­лять рекрутів, що стоять біля нього. Рекрути дивляться боязко на цю шваикувату потвору з чорною щетиною на вузькому запалому чолі і з головою, як гуска солі. Він пріє, і вилиці в нього скриплять, як сани в мороз. Здається, ось-ось кинеться звіром.

"іСавчу^ поклав перед ним пачку тютюну, взяв з полиці свіи~ко"т"елбк і сів у куток на дерев'яний ящик. Держить шальку між колінами, в «одній руці — хліб, у другій — кусник м'яса. Кусає раз м'ясо, раз хліб, підімає щико­лотками шальку, посьорбує юшку і квапиться, наче хто з кулаком стоїть над ним.

— Але ж тверде, хоч наступай ногою.

Кадрал подивився на нього.

—-Ч^авчук! Ти ще ««—нажерся? Марш чиститись!

Шаліка, м ясо і хліб розлетілися по підлозі, нагайка стьобнула його по лобі.

З М. Яиків

От яка їжа гірка, та й того не дадуть з'їсти...

Що ти там бурмочеш?

^у' 4 — Пане капрал, я ходив пану єфрейторові по тютюн і не мав коли з'їсти.

Капрал підскочив до нього, мов звір.

— Ти — злосний?

Гудзувате реміння залопотіло по кістках. Савчук виги­нався, кривив лице і сичав крізь зуби, аж сльози стали в

очах.

Капрал нахилився до його лиця, впер у нього п'яні очі

і шепотів хриплим свистом:

— Ти — злодію, ти — віро гуцульська, кажи, любиш ме­
не?.. Ну, кажи, бо...

— Люблю...

V— Брешеш, гадино! Не любиш!.. Ну, кажи правду —
любиш мене? _ж

Совав носом по його лиці, вчепився нігтями в краї вух і сичав тихіше:

— Ну, сучий сину, не хочеш сказати?

Посипалися слова, в яких матір і всі селянські святощі топчуться на дно болота.

Спустив руки на рамена Савчука і сказаз до єфрейтора:

— Гляньте, єфрейторе, як Савчук на мене набурмосив­
ся. Він гадає собі: «Коби я тебе отак в моїм селі коло своєї
хати здибав, дав би я тобі!»

Та єфрейтор цього не чув, бо мав іншу роботу. Він ви­шкріб останки масла і поглядав то на другий бік хліба, то на рекрута. ^ — Масла вже нема?

— Нема, пане єфрейторе.

Єфрейтор схопив горня і тріснув ним об підлогу, аж розлетілось на кусні.

А це як? То я маю їсти пісний хліб? Мой, я з то­бою камашки одержував? То ви хочете, щоб я зараз цілий цуг підняв на ноги? Хочеш, пся крев, один з другим, гризти землю зубами? Чи хочете, щоб я всі куферки зревізував?

Хлопці, дайте котрий масла,— просив рекрут, що збирав череп'я свого горняти.

Другий вийняв неквапно свіже горня масла і поклав пе­ред єфрейтором.

Цей зміряв його поглядом, покрутив головою і процідив

крізь зуби:

— Ой, з'їв би я тебе, злодію...

Мастив хліб ще з другого боку так само грубо. —■ От стільки спокою, як жере, бодай тріснув,— шеп­тали два рекрути в кутку.

— Ти! Ні, не ти — тамтой, ходзь ту*. Ти як назива­
єшся?

—^Адіащйк.

— Звідки?

З Шешор.

А ти не поставиш горшки і¹

Я, пане єфрейтор, не маю ані гроша.

Ти не маєш? Ходзь ту... Ближче. Ов, то ґудзик так тримається?

Так, я його добре пришив.

Ти його добре пришив? То я лиш дотулився, а він підлетів? Падай! Встань! Падай!

Капрал тримав ще руки на раменах Савчука і пригля­дався з насолодою до єфрейторової роботи.

Той їх учить... Єфрейторе, ану дайте мені його сюди.

Марш до пана капрала... Ну, чого не йдеш? Чекай, ч тобі дам...

Штовхнув Антонюка так сильно, що той покотився під ноги капрала.

— Ти падаєш? Чекай, я тебе підійму.

Схопився швидко, бо колодка нагайки замолотила по кістках.

— Стань коло Савчука... Так... А то гарна пара! Поди-
иіться, хлопці!

Одні дивилися перед себе понуро, другі байдуже, дехто реготався.

От не смійся, товаришу, і на тебе таке може впасти.

Овва, або це вдома? Це при війську: тут ні тата, ні мами нема.

А найгірше тут матір зневажають. Капрал наказував: ,

Савчук, дай Антонюкові в морду. <*р'"-<С£<_, Савчук вагається.

Антонюк, дай йому в лице. Цей ударив легко.

Ти що, гладиш? Савчук, дай йому краще.

Бились д<^ крові. Вкінці капрал наказав обом один одно­му плю-вахи-до__черзі в лице.

* йди сюди (польськ.).

— А тепер — марш чиститись. Не гадай собі, що в неді
лю при війську не треба нічого робити.

Савчук підійшов до одного рекрута:

Колего, позич мені щітку.

А твоя де?

Я мав одну, та й ту хтось украв.

То купи собі другу. Дістаєш гроші і хліб так само, як я.

Ой друже, тих грошей я навіть не бачу—ісапрал все від мене забирає... і

■⁼⁼~І^_мені, брате, не легше. Мав я гроші, що з дому при- ' слали, тиснув їх на прикрий час — та й мусив дати за гай­ку до гвинтівки, хтось відгвинтив уночі.

Кому дав?

Таж капралові.

А пасувала?

Чому б не пасувала? Таки та сама, що пропала. \І скільки, чоловіче, я йому горівки, масла та сиру наносив-'

ся! А він і гроші взяв, та й далі допікає мене.

— Скільки тої муки, що якби став розгадувати, то зі-8
йшов би з глузду або смерть собі заподіяв.

Савчук біля вікна щіткував реміння. По тім боці вулиці стояли єврейські будинки, дерева по городах куняли, як ограблені бідолахи. Над містом туманіло глухе небо.

Тротуаром повз казарми снували чепурні пани.

як

«Які вони вільні,— думав Савчук.— Нехай би я був принаймні тим обдертим жебраком або тим водоносом, що вилежується над ровом. Щоб^гТльки на^в£лі...»

Дві малі сестрички в білих капелюшках і плащиках, мишенята з муки, стали біля вікна і дивилися з цікавіс кілька хвилин на Савчука. Потім взялися за ручки і піш у*\ Вояки сновигали і бавваніли над своєю роботою, ц_

ч під обухом.

Нудьга і злоба малювались на всіх лицях, падали са мовбивчі блиски, в кожній душі дрімала злоба і помста, кожна жерла саму себе.

II

Вийшли,до_наказу. —-Єфрейтори і капрали виводили їх рядами й оглядали кожного окремо. Поправляли шапки на головах — кулаком згори, обтягали ззаду блузи, так що з боків збирали руї ками в поясі попри ремінь, а коліном гатили в спину.

Мой! Витягнися з панталонів. Подайся наперед! Че-|ігіні під себе! Ов, небоже, з тебе ще цивільна капуста не ті м тіла.

- Габт ахт має бути пристойний, невимушений, а єд-
іі.н, дещо штивний, як француз каже — лєжер,— навчав
Кіпрал.

На подвір'я вбіг днювальний капрал, за ним — офіцер, і її її знати, що йде полковник.

Сфрейтори і капрали кляли цю несподіванку, і поодиноких рот вони вибирали «ломак» (нездар) та

.піяли їх, щоб під час муштри не псували порядку і не

робили старшині сорому.

Вони повиходили з рядів і стояли безпорадні, як мокрі
і..,ні. ^ч

Вояки душилися від сміху.

— Марш один за одним та скрийся десь у клозеті або

• ші.ідься під землю, аби вас очі мої не виділи! — верещав
фніргр.

«Ломаки» зникали один за одним, тільки найгірший з ЦИХ і'тояв, розглядався, не знав, що робити з собою.

Капрал його взводу стиснув кулаки і підбіг до нього:
— Гадино, чого ти сів на моє здоров'я? Ти йди під
іу, най тебе грім трісне! Марш за тамтими!
І ;і не було часу втікати, бо полковник з кількома офі-
іі< |>.і мїї вже загомонів на воротях. «Ломаку» запхали в зад­
іті рнд, по старшині і вояках перебігли мурашки; всі ви­
ні",, і увалися, з людей ставали дерев'яні ляльки. Лейте-
<и бігали попри ряди, збирали відомості від фюрерів:

• і їй.кп нижчих чинів є в ротах, скільки хворих, скільки на
Іірті. Шиї витягалися в них, як у бузьків. В одному із
II них рядів напав на когось кашель, за ним почав кашля-
мі іругий.

Тесе! Шпиталь, замкни хавку! — шипів капрал.
І )сь і сам полковник. Червоний на вид, наче уіли.р. По-
і кавун ічабочілку, а бочілку на ґринджоли, на ка­
ймі п,тніть маленьку шапку, а решту, аж по ґринджоли,
НК|Ніііге військовою уніформою — і будете мати його вір­
им 11 іиі|ітрет.

Лейтенанти здавали йому рапорт, після чого він прохо-ііпі поні ряди, переглядав їх, всі дивилися йому просто в >>'п і ионертали за ним голови. Він відсапував і гримав ін НХОГОСЬ вояка, тикаючи пальцем у свої груди:

— Очко на мене... Гір... Я... Зо...
Треба було лихої години, щоб впав йому в око саме той

«ломака», який залишився.

— Ходи-но тут, до мене, синку,— закликав його пол­
ковник.

Нездара виступив з ряду на площу.

— Як ти називаєшся, синку?
Нездара муркнув з-під носа.

— Я-я-як? — крикнув полковник.— Ти не умієш го­
лосно балакати?

Нездара став цідити:

Ін-фан-терист... Івап^Мохх^...

Тут не треба Жодного Івана — Іван є вдома, на се лі, а тут тільки інфантерист Мотуз! —гримнув полковник

Після цього відсапнув і спитав:

— Чи давали тобі, синку, нині їсти?

— Давали,— видушив із себе нездара.
•— А не б'є тебе часом пан єфрейтор?

Він оглянувся на єфрейтора, але вмить відвернув го лову.

Ні, не б'є.

А може, пан капрал б'є тебе коли? Нездара зиркнув, його очі відскочили від лиця капрала.

Н-ні, не б'ють...

Полковник оглянув його від голови до п'ят, йому впа-| ли в очі великі, як човни, черевики Мотуза.

— А^„53у^^^с^-*шнч^-чере^ики^^о^ажи_^^ш
Мотуз схилився, розв'язав ремінці, а полковник обер-1

нувся до офіцерів і став балакати з ними.

Той зняв черевик і став розвивати онучу, завбільшки з півверети, витягненої з кагли.

Груболицьому фюрерові з другої роти, що стояв неда­леко на краю, зсунувся козирок шапки на самий ніс, з лиця зробилася червона гидотна куля, в якій потонули очі і вів­сяні вусики, з губи зробилася довга каблучка від вуха до вуха. За ним цілі ряди душилися від сміху. Мотуз огля­нувся, єфрейтори і капрали махали до нього кулаками. Одні показували йому, щоб сховав онучу в черевик, інші радили, щоб звив і поклав позад себе. У нездари тряслися руки, аж впрів сердега, але з тою онучею він не міг дати ради. Нарешті взяв і впхав її знизу в ногавицю. Коли впо-

Тут... Так... Ось так... (Нім.)

|піи, и _;і тою роботою, поставив черевик коло босої і чорної, МОВ чмля, ноги і чекав.

Полковник обернувся і глянув на нього.

— Як то, а онуча де?
Мотуз мовчав.

- Де ж онуча? — заверещав полковник. «Ломака» схилився, взяв за кінець онучі і тягнув її по-ІОЛІ ч ногавиці.

І Іолковник відскочив і заломив руки:

• Кольоссаль! Пірамідаль! Бомбенфест! * За ним — офіцери в регіт. *»Та полковник посатанів.

— Старшини, марш до мене!

Старшини з того цугу, до якого належав Мотуз, висту­пи ли зі своїх місць, побігли до полковника, стали в рівний |імд, взяли під козирок.

1 Іолковник взявся під боки і міряв їх олов'яними очима.

— Панове абріхтери! ** Крутило вашу мать, то цісар-
і і.к.і дитина не має чистої онучі?--По тридцять днів гаупт-
ІІХТи. Я вас навчу! Абтретен, марш! ***

Старшини відскочили, як ошпарені. Полковник дав ІКИЙсь наказ обер-лейтенантові, відсалютував злегка офіце-рам, обернувся і відійшов.

Роти чекали на своєму місці. Обер-лейтенант підійшов |0 резервістів і почав говорити:

— Тепер, в цих днях, ті, що відбули свою службу, бу-
міі> іти у відпустку додому, а ті, що не будуть на себе
ІОбре уважати, то можуть ще лишитися. А ті, що будуть
їїн у відпустку, то, казали пан полковник, аби вони не кри-
•іяли «віват», бо жовнір, як відходить з війська, повинен
п (іікати, а не тішитися. А ти, хлопе, один з одним, як
пИЙдеш на своє село, до тата і мами, то маєш з'явитися
до свого війта. Так... А ти мусиш на село з'явитися і дуже
уи.іжати, як на око в голові, аби кожен знав, де ти є.
І і'Гіс можуть закликати, і ти за двадцять чотири годи­
ни маєш тут знов бути, бо тепер не єсть так, як давно було,
цю ти прийшов додому і лягав спати, але тепер навколо
Листрії щось смердить... Це я тобі балакаю на те, аби ти
ні- настрашився і не загубив голову, як тебе будуть закли-

* Грандіозно! Неймовірно! (Нім.) ** Абріхтери — ті, що проводять муштру. *** Йдіть геть! (Нім.)

кати. То як ти знаєш, що твоя халупа має запалитися, то ти даси собі раду, а як ти не знаєш, що твоя халупа має запалитися, то тебе і твою халупу дідько візьме. На те я тобі тепер балакаю, аби ти не балакав, що я не балакав... А якби прийшла до тебе картка, що ти за двадцять чотири години маєш бути тут, то ти цілуєш свою дитину два рази, жінку, натурально, раз і йдеш, де тебе закликають...

III

Вояки вернулися з «наказу» і віддихали легше. Одні робили порядок на своїх поличках, інші порались у валізах за останками їжі або за грішми до крамнички, ще інші бралися писати листи, хто до батьків, а хто, потай, до люб­ки. Один вояк засунувся у куток і бубонів з книжечки «Добрий тон, або як поводитися в салоні і в товаристві», яку купив в місті і щонеділі і свята сушив голову над нею. І У другому кутку два колеги сиділи на куферках і побрень- ™ кували під носом:

Ой цісаре, цісарику,

Цісаре-паничу,

Пусти мене додомоньку,

Я ти * застав лишу.

Лишу тобі старий мундир

Та й нові камаші,

Сам си піду подивити,

Що там роблять наші.

Ой цісаре, цісарику,

Дай мені пораду,

Ти убрав мене в камаші,

Та не закрив заду.

До Савчука навідалась мати. Він узяв дозвіл у стар­шини і пішов з матір'ю до шинку. Сіли в кутку, обоє бідні,] нужденні.

Як же там, мамо?

Дякую за питання. От добре, поки ще є здоров'я. Але старий слабує. Сумує за коровою. Ти чув, що наша

упала?

— Як там ліси, гори тепер виглядають?

— Смутно, дитинко! Ліс почорнів, а гори хмарами за-]
криті. Осінь постелилась на них.

* Тут у розумінні — тобі, 40

— Так мені без них, що дихати вже негоден.
Настала мовчанка. Обоє верталися до своєї жури, вона

тягнула їх, як каламутна глибінь.

— Коби ще це військо перемучити,— сказав він сухим
голосом.

Розмова рвалась. Випили по чарці, кривилися, як від отрути, і знов потопали в задумі.

Савчук дивився на зів'яле лице матері і гриз нігті, нона дивилася, як він змарнів, і сльози появилися в її очах.

Западав вечір, нагадав про далеку дорогу й розлуку.

Гай, треба йти додому, бо — ніч.

Як же ви, мамо, будете тепер йти дві милі такою дорогою?

От якось поволі дійду. Чи мені це першина? Я вже звикла.

Всміхнулася і сягнула до кошеля.

Тут маєш горнятко масла від нашої Половецької, а тут наш хлібець, хоч чорний, але у війську здасться. Ти, може, і забув уже його.

Ой мамо, де там забув...

Ага, тут ще Марійка передала яблук з тої яблуньки, що на межі, а ГаннуськгГказала, щоб здоров був і на різдво прийшов.

Провів її за місто.

— Кланяюся до тата, Марійки, Ганнуськи і добрих лю­
дей. Як фіри не буде, то не пускайтеся в ріку. Переночуйте
п селі, а вдосвіта підете додому.

Стояв і глядів за матір'ю. Губилася в сутінках.

Раптом ніби опутало його. Скочивші_хотів_птахом поле­тіти за нею...

Зітхнув і вертався до казарми. Голос сопілки сипався дрібненько, вояки пили, співали й танцювали, як бісну­ваті.

— Не грай, брате, бо серце трісне. Оцим багнетом
,імінь собі зроблю.

Трубили на молитву. Лампу загашено. Всі стали до мо­литви. Ліхтарня з вулиці заглядала в казарму. Коло ліжка стояв навколішках Савчук. Вслухався у голос труби. Світ­ло падало йому на голову.

— Гий, гори-гори, гори височезні! Гий, море-море, море
(наконечне.

Не раз, не два прокидався він та вгадував, скільки до­роги зробила мати і як далеко вона могла вже бути.

А-айн, цва-а-й, дра-ай, фір,— повторював єфрейтор муштру крізь сон.

Гей, Ласа, а ти куди лізеш?!

Не ходи, небого, ні з ким, бо як вернуся, то пору­баю, як гадину...

Го-ой, мамо-мамо, як кістки болять... печуть, якби їх приском посипав...

Сон, мов камінь, привалив казарму.

В КАЗАРМІ

І

Вечір в казармі.

Пан капрал простягнувся на ліжку і крикнув:

— Другий цуг!

Вояки збіглися до нього.

Підвівся на ліктях і зробив здивоване лице.

— Ото, во-во є другий цуг!? Ото-во-во-во-о!? Гер­
штельт! Герштельт!..* Казав я! Чули, один з другим? Аб-
Іретен марш! Як скажу абтретен, то все, що жиє, має від-
і Кочити, якби в тебе, в твого тата і маму грім ударив! А,
мокрі рекрути, я вам дам науку! Я кличу другий цуг, а він,
один з другим, лізе, як стара, перевалена корова! Чекай-
іг. я вас навчу дисципліни...

Почекав хвилину і раптом знов крикнув:

— Другий цуг!

З гримотом і тупотом, як стадо сполошених коней, ки­нулося все до нього.

— Герштельт!

Всі відскочили, як ошпарені.

— Падай!

Всі впали на землю.

— Встань!
Всі схопилися.

Командував далі те саме, лиш у скорішому темпі. Зчинився гуркіт і тупіт, як у кінській стайні. За годинку настала задуха, шум і сопіння немов із три­дцяти ковальських міхів.

Вояки витирали піт, стогнали, падали і зривалися. Хтось штовхнув переднього під бік, бо той вдарив його

* Відставити! (Нім.)

зап'ятком у голову. Шепотом сипались прокльони, з кута ] долетів здушений сміх.

Від того сміху капрал мов сказився. Скочив, вхопив трі-1 пачку і загатив по головах, плечах і руках.

Тверді хлопські голови витримали, а капрал змучився. І Сів на ліжко і закликав знов цілий цуг.

Хлопці прибігли, і настала важка тиша.

Капрал мовив хриплим голосом:

-— А тепер знаєте, за що я дав вам такого духу?

Рекрути дивилися на нього тупо.

Пся кров! Матір вашу! Не знаєте?!

Ні,— впало кілька голосів.

А онде що?! — показав на одне ліжко в куті; на нім і лежав хтось під ковдрою.

Лукавий сміх блиснув з-під капралових брів:

— То є весь цуг?! А он хто лежить? Ідіть і тягніть |
його сюди за ноги.

Вояки кинулися до ліжка, як голодні вовки, і за хвили- і ну тягнули товариша штовхаючи.

— Аби тебе грім забив! Дивись, а ми через нього так 1
парились! А бог би тебе побив!

Блідий жовнір протирав очі і роззирався. Капрал взяв його на допит.

Ти що за один?

Сень Макітра.

Ге, Сень, певно, бабин син.

Ні, я не маю нікого.

А звідки ж ти взявся, коли ти не маєш нікого? 1 З кропиви? Ти, певне, покропивник?

Не глуміться, пане капрал, мої тато і мама в могилі ] спочивають, а ви...

Гм, Макітра... Чекай, будемо мати в чім мак терти! 1 Ти чого заліз під одіяло, коли я кликав цуг?

Я слабий.

Ти слаби-ий? Чекай, я тебе вилікую. Ге, це якась 1 телігенція — він

Поиск по сайту: