Цілі та завдання формальної організації

Організація як форма спільної діяльності людей має певні ознаки. Так, основу будь-якої організації становлять люди, об’єд­нані в групи (не менш як дві особи). Групи створюються для досягнення певної мети. Щоб її досягти, люди в групах працюють разом, і їхня діяльність певним чином координується. Усе це дає змогу визначити, що організація — це спільна діяльність групи людей, яка координується для досягнення їх загальної мети.

Така координована взаємодія передбачає створення офіційно встановленої і зафіксованої формальної організації та визначення порядку функціонування її частин. Формальну організацію, основна підприємством. Законом України «Про підприємства в Україні» встановлено, що підприємство є основною первинною організаційно-господарською ланкою економічної системи країни, яка, виготовляючи і реалізуючі продукцію та послуги, забезпечує досягнення своїх цілей.

Головна мета підприємства — задовольнити запити і потреби ринку в певних видах продукції та послуг. Економічним результатом діяльності підприємстваєодержання максимального прибутку в довгостроковій перспективі.

Для досягнення головної мети і прибутковості своєї діяльності підприємство повинне забезпечувати:

· конкурентоспроможність продукції, що випускається, та послуг, які надаються;

· високий рівень організації, розвиток та підвищення ефектив­ності виробничої системи;

· прискорення оновлення номенклатури та асортименту продукції (послуг), що випускається;

· упровадження прогресивних технологій та устаткування;

· створення сприятливих умов для високопродуктивної праці персоналу.

Основне завдання будь-якого промислового підприємства полягає у випуску певної за спеціалізацією продукції. Розмаїтість видів продукції потребує її класифікації за ознакою застосування (рис. 2.4).

Рис. 2.4. Класифікація продукції за ознаками застосування

Продукція — це результат діяльності або процесу. Неюможуть бути послуги, обладнання, матеріали, що переробляються, програмне забезпечення та ін. Розрізняють продукцію матеріальну (деталі, вироби) і нематеріальну (інформація).

Кінцевою вважається продукція,що виробляється підприємством і передається іншим господарським суб’єктам. При цьому вона може мати вигляд як споживчих, так і інвестиційних (виробничих) благ. Споживча продукція (наприклад, меблі, телерадіоапаратура, продукти харчування тощо) використовується безпосередньо. Інвестиційна продукція (наприклад, машини, інструменти, технологічні лінії) призначена для того, щоб з її допомогою робити інші продукти. Таким чином, застосування певного кінцевого продукту є критерієм його віднесення до споживчих чи інвестиційних благ. Для підприємства комп’ютери, лампи для освітлення, наприклад, є інвестиційними продуктами, а для домашнього господарства — споживчими.

Проміжні продукти в багатостадійному виробництві використовуються в наступних процесах як чинники виробництва. Деталі та вузли, з яких складаються вироби, є проміжним продуктом. Ця особливість показує, що чітко розділити блага (вироби) на продукти та виробничі чинники складно, і вирішальним для класифікації є місце благ (виробів) у виробничому процесі.Відходи — це продукти, що залишаються при виготовленні благ (виробів) чи їхньому використанні і не можуть більше застосовуватися як споживчі чи виробничі блага (наприклад, обрізки листового металу, стружка при обробці матеріалів). Відходи можуть бути використані для виготовлення непрофільної (побічної) продукції або спрямовані на перероблення. Властивості підприємства. З погляду економічних відносин промислове підприємство являє собою складну підприємницьку структуру, для якої характерні виробничо-технологічна та організаційно-економічна єдність, а також господарська самостійність (рис. 2.5).

Виробничо-технологічна єдність означає тісний взаємозв’язок і взаємозалежність усіх складових підрозділів підприємства, що визначається спільністю споживаних сировини, матеріалів і послуг, призначення виготовленої ними продукції і технологічного процесу. Технологічний взаємозв’язок виробництва з забезпечуючими його виконання матеріальними, трудовими, технічними і фінансовими ресурсами; організації діяльності на засадах комерційного розрахунку. Замкнена система організаційно-адміністративних відносин і зв’язків підприємства забезпечує його організаційно-адміністративну

самостійність. Вона зазвичай підкріплюється правом юридичної особи.

Підприємства класифікуються за різноманітними ознаками. Залежно від розмірів розрізняють дрібні, середні та великі підприємства; на дрібних працюють десятки людей; на середніх — сотні; на великих — тисячі; можна також говорити про дуже великі підприємства, на яких працюють десятки тисяч людей.

За характером продукції, що випускається, і сферою діяльності підприємства поділяються на промислові, сільськогосподарські, транспортні, торгові та ін.

На підставі організаційного типу виробничих процесів розрізняють підприємства з масовим (кондитерська фабрика), серійним (домобудівний комбінат) і одиничним (судноверф) виробництвом.

За ступенем спеціалізації продукції розрізняють три типи підприємств:

· універсальні, що випускають різноманітну, не обов’язково взаємопов’язану продукцію;

· спеціалізовані, які виробляють однорідні вироби (послуги);

· комбінати, процес виготовлення продукції на яких складається з окремих послідовних етапів часткового перетворення предметів праці.

За ступенем механізації та автоматизації виробничих процесів підприємства бувають автоматизовані, комплексно-механізовані, частково механізовані.

Виробничі процеси на підприємстві здійснюються завдяки його техніко-виробничій базі, яка становить матеріальну основу підприємства. Вона містить активні елементи (технологічне вироби; а також пасивні елементи (будинки, споруди, комунікації), що створюють необхідні умови для такого впливу — захист від температурних змін, вітру, осадків, освітлення і багато чого іншого.

До основних елементів техніко-виробничої бази підприємства належать насамперед будинки і споруди виробничого призначення (корпуси цехів, труби, естакади, складські приміщення), а також різноманітне устаткування та машини, які групують за певними ознаками. До важливих елементів виробничої системи підприєм­ства належать також транспортні засоби та інструменти всіх видів.

Інформація про стан та використання техніко-виробничої бази, її окремих елементів потрібна для прийняття обґрунтованих управлінських рішень з планування діяльності та розвитку виробничої системи.

Підприємство одночасно розглядається як соціально-еконо­мічна система, що містить функціональні підсистеми, серед яких основною є колектив працівників за відповідними професійно-кваліфікаційними категоріями. У єдиній системі підприємства виділяють ієрархічні, функціональні, кібернетичні підсистеми.

Будь-яке підприємство є складною ієрархічною системою, яка складається зі ступенів: робоче місце, дільниця, цех, виробництво (рис. 2.6).

Рис. 2.6. Структура ієрархічної виробничої системи

Кожний верхній щабель являє собою елемент зовнішнього середовища для нижніх ступенів, а кожен нижній є елементом внутрішнього середовища для верхнього. Усі ступені ієрархії можуть підрозділятися на функціональні підсистеми, які мають об’єкт і суб’єкт управління за аналогією з кібернетичними системами.

Застосування системного підходу дає змогу виділити в діяльності підприємств спеціальні функції як відносно відокремлені компоненти.

У межах підсистем здійснюються певні види діяльності. Їх відносна самостійність, визначеність цілей та зміст дають їм мож­ливість інтегруватися у функціональні підсистеми:

1. Організація виробничих процесів: технічна підготовка виробництва, виробничі та трудові процеси, забезпечення якості продукції.

2. Елементна складова виробництва: будівлі, споруди, виробничі приміщення, устаткування, пристрої, прилади;

предмети праці певних властивостей; кадри різних рівнів кваліфікації.

3. Виробнича інфраструктура підприємства: технічне обслуговування і ремонт основних матеріальних елементів виробничої системи, її матеріально-технічне й енергетичне забезпечення та транспортне обслуговування, а також складське і тарне господарство, збут готової продукції.

4. Управлінська підсистема підприємства: техніко-економічне планування, фінансування, бухгалтерський облік, науково-тех­нічний та соціальний розвиток підприємства.

В умовах ринкових відносин рішення про створення нового підприємства або реконструкцію діючого має прийматися, коли прогнозо­ваний прибуток від його функціонування перевищує середній рівень.

Мета створення підприємства пов’язана з потребами ринку, конструкцією і технологією виготовлення продукції, обсягами її випуску, організаційним типом виробництва, вибором елементів виробничої системи, визначенням виробничих потужностей, їх розташуванням на певній площі та іншими параметрами.

Мета і підцілі створення і функціонування виробничої системи можуть бути різноманітними. Тому для побудови дерева цілей використовують системне формулювання цілей і підцілей.

Сучасні виробничі стратегії та концепції організації вироб­ництва. В умовах глобалізації товарних ринків конкурентоспроможність стає вирішальним чинником досягнення успіху будь-якого підприємства. Конкурування здійснюється різними способами: ціною, якістю, споживчими властивостями продукції (послуг), сервісним обслуговуванням, термінами виконання замовлень, гнучкістю пристосування виробництва до нових виникаючих потреб ринку, швидкістю вдосконалення існуючих чи проектування нових виробів (послуг). Тому умовою виживання в сучасній системі господарювання є моніторинг ринкової ситуації шляхом маркетингових досліджень, оцінювання власних можливостей і постійне коригування та перегляд цілей підприємства.

Досягнення чітко сформульованої мети в оптимальному режимі можливе за наявності конкретного плану — загальної та виробничих стратегій за функціональними сферами діяльності, дія яких охоплює вироби (послуги), процеси, методи і ресурси виробництва, якісні і цінові показники, терміни виготовлення продукції, її сервісне обслуговування та графіки роботи.

Практика підприємницької діяльності виробила деякі виробничі стратегії:

1) увага на спрощення; 2) постійне вдосконалення; 3) активізація та підтримка інновацій; 4) ретельний вибір процесів; 5) безперер­вне навчання; 6) виробниче прогнозування; 7) зменшення розміру партії виробів; 8) скорочення виробничих запасів; 9) мінімізація запасів заготовок; 10) зменшення різноманітності робіт; 11) збіль­шення частоти поставок комплектуючих виробів; 12) всезагаль­ний контроль (перевірка та статистичний контроль процесів).

Зазначені виробничі стратегії тією чи іншою мірою втілені в сучасних взаємопов’язаних концепціях організації виробництва. Узагальнено їх можна подати трьома групами:

1) Виробництво «точно вчасно» — отримання всіх матеріалів, комплектуючих тоді, коли вони потрібні для складання і випуску продукції готових виробів. При цьому постачальник повинен поставляти комплектуючі по кілька разів на день.

2) Виробляти правильно з першого разу — тотальний комплекс­ний (всеосяжний) контроль якості. Якість продукції (послуг) забезпечується шляхом включення положень про відповідальність за якість в кожну посадову інструкцію або опис робіт виробничого робітника. Новий робітник повинен вивчати принципи якості одночасно з навчанням виробничим операціям на устаткуванні. Якість формується на робочих місцях, а не внаслідок контролю виготовленої продукції.

3) Комплексне профілактичне обслуговування. На виробничих робітників покладається обов’язок ретельно здійснювати профілактичні операції та обслуговувати устаткування, на якому вони працюють, щоб виключити його відмови.

5. Система оперативно-виробничого планування

Оперативно-виробниче планування (ОВП) є завершуючим етапом внутрішньозаводського планування.

Під оперативно-виробничим плануванням розуміють здійснення поточної діяльності планово-диспетчерських підрозділів протягом короткого періоду.

Завданням оперативно-виробничого планування є забезпечення своєчасного й якісного виконання річних задач, що передбачені планами соціально-економічного розвитку підприємства, організація злагодженої роботи усіх підрозділів для рівномірного, ритмічного випуску продукції у встановлених обсягах і номенклатурі при повному і раціональному використанні наявних економічних і виробничих ресурсів.

Оперативно-виробниче планування виконується в масштабі підприємства, по цехах основного і допоміжного виробництв фахівцями виробничо-диспетчерської служби; в масштабі окремих цехів — виробничо-диспетчерським бюро або диспетчером цеху спільно зі спеціалістом виробничого відділу.

Існує два види оперативно-виробничого планування: міжцехове і внутріцехове.

Міжцехове планування включає:

– розробку виробничих програм підприємства в цілому щодо обсягу, номенклатури і термінів;

планування, регулювання і контроль виконання виробничих програм цехами у цілому (або дільницями при безцеховій структурі) як самостійними виробничими одиницями;

– координацію роботи основних цехів між собою і зв’язок їх з допоміжними та іншими підрозділами і службами підприємства.

Міжцехове планування повинне забезпечити координацію діяльності та необхідні пропорції у виробництві між окремими підрозділами підприємства, особливо між основними і допоміжними, заготівельними та обробними, обробними та складальними. Узгодження (поєднання) номенклатури заготівель, деталей, вузлів і термінів їх руху між підрозділами підприємства – головний зміст міжцехового оперативно-виробничого планування.

У процесі міжцехового планування виробничі програми складають найчастіше на місячний термін. У масовому виробництві їх можуть розробляти на квартал з розподілом за місяцями. У таких випадках місячні виробничі програми коректують відповідно до результатів попереднього місяця.

Внутріцехове планування забезпечує:

– розробку виробничих програм і планів-графіків для дільниць, ліній та окремих робочих місць;

– складання планових завдань на місяць і коротші терміни (декада, тиждень, доба, зміна);

– контроль за виконанням планових завдань;

– координацію роботи пов’язаних дільниць, ліній, робочих місць;

– регулювання роботи допоміжних служб цеху щодо забезпечення основного виробництва.

При розробці виробничих програм застосовують “ланцюговий метод”, який полягає у встановленні завдань у порядку, зворотному до ходу технологічного процесу, тобто від здачі і випуску готових виробів до заготівлі і визначення потреби у матеріалах, сировині, напівфабрикатах.

Оперативно-виробниче планування - багаторівнева система, яка поділяється за стадіями планових робіт на три блоки, що виконуються послідовно: планування обсягів; календарне планування і поточне планування.

Таблиця 1

Характеристика блоків оперативно-виробничого планування

В процесі оперативно-виробничого планування проводиться розподіл річної виробничої програми підприємства в натуральних показниках між підрозділами у відповідності з виділеними їм трудовими і матеріальними ресурсами за плановими періодами.

Мета оперативно-виробничого планування полягає у забезпечені задоволення сукупного попиту при мінімізації загальної суми витрат. План виробництва продукції розробляється на конкретні періоди часу з врахуванням обсягів виробництва в цей період і кількості необхідних ресурсів. При розв'язанні цих задач необхідно забезпечити рівномірне завантаження обладнання і працівників на всіх ділянках виробництва. При цьому застосовуються методи економіко-математичного моделювання, оскільки план виробництва продукції впливає на величину низки витрат (витрат на зберігання готової продукції; витрат, що пов'язані із простоями; витрат, що пов'язані із передачею частини робіт субпідрядникам; витрат, що пов'язані із наймом і звільненням працівників, тощо).

Оперативно-календарне планування передбачає визначення термінів початку і закінчення робіт у підрозділах, а також строків передачі продукції іншим підрозділам і здійснюється як для підприємства в цілому, так і для окремих його підрозділів. На цьому етапі об'єктом планування є окремі види продукції, види робіт, операції. Оперативно-календарне планування ґрунтується на конкретних нормативах, що дозволяють здійснити зв'язок календарних планів і узгодженість робіт взаємопов'язаних робочих місць, підрозділів тощо. Календарно-планові нормативи (обсяги і ритми робіт, тривалість виробничих циклів, матеріальні нормативи тощо) також забезпечують найбільш ефективне використання ресурсів підприємства. Плановим періодом при календарних розрахунках у сільському господарстві зазвичай обирається у рослинництві - періоди підготовки ґрунту, посіву, уходу за врожаєм, збирання і доробки продукції тощо, у тваринництві - місяць або квартал. Правильність, надійність і ефективність розв'язання задач оперативно-календарного планування залежить від організації обліку, контролю і регулювання виконання оперативних планів і ходу виробництва.

Задачею поточного планування є розробка конкретних виробничих завдань за номенклатурою робіт і виконавців на короткі планові періоди (декаду, тиждень, добу, робочу зміну, годину).

Ефективність оперативно-виробничого планування характеризується зміною основних показників виробництва, ритмічністю роботи і рівномірним навантаженням усіх підрозділів протягом запланованого періоду.

Слід розрізняти оперативно - виробниче планування одиничного,серійного та масового виробництва .

Одиничне виробництво характеризується великою кількістю замовлень на виготовлення різноманітної продукції одиницями і малими партіями, що не повторюються.

Для серійного типу виробництва характерне виготовлення одного виробу різних модифікацій або декількох видів виробів серіями різної величини.

Під серією розуміється число виробів, однакових по конструкції і технічній характеристиці. Для серійного виробництва характерна обробка деталей і складальних одиниць партіями. Під партіями розуміється плановане число однакових деталей або складальних одиниць, що одночасно запускаються у виробництво і оброблюваних з одноразовою витратою підготовчо-завершального часу, що враховується.

У масовому виробництві оперативне планування проводиться по кожній деталі. З ритмом випуску виробів цехом остаточної зборки узгоджені ритми інших потокових ліній. Ритмічна робота знаходить віддзеркалення в щоденному випуску однакової або рівномірно-наростаючої кількості продукції.

Нормативно-календарні розрахунки включають встановлення регламенту роботи потокових ліній, циклу виробів і норми незавершеного виробництва у вигляді внутрішньолінійних і міжлінійних заділів.

Основними елементами оперативного планування є:

1) планово-облікові одиниці виміру продукції;

2) планово-облікові періоди, на які розробляються оперативні плани;

3) нормативи просування виробництва (партії запуску – випуску виробів, необхідні запаси незавершеного виробництва та тривалість випереджень).

Поиск по сайту: