ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ

Держава як форма політичної організації суспільства, як носій й чинник суспільної влади розкриває сутність цього через форми державного правління.

Форма державного правління є однією з суттєвих характеристик форми держави і залежить від способу організації верховної влади в державі, у першу чергу від того, що заведено визнавати її формальним джерелом, яким є порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори чи престолонаслідування), принципи взаємодії органів влади між собою та з населення.

Джерелом влади може бути визнана воля однієї людини, воля усього народу. Залежно від цього заведено розрізняти монархічну та республіканську форми державного правління.

Монархія (від грец. monarchia – одновладдя; mono – один і archea – влада) – форма правління, за якої верховна влада в державі цілком або частково здійснюється однією особою, що належить до царюючої династії. Влада монарха є спадковою і довічною. Вона переходить від одного представника царствуючого дому, династії до іншого у строго встановленому порядку. Разом з тим в історії відомі випадки, коли монарха обирали – Польському королівстві, в Німеччині до 1806 р., зараз у Малайській Федерації.

Монархії були найбільш розповсюдженою формою державного правління у Стародавньому світі.

У XIII–XVII ст. у країнах Європи набуває поширення станово-представницький різновид монархії. Тут поряд із досить впливовою владою короля існують зібрання представників провідних верств, станів (states) – Генеральні Штати у Франції, Кортеси в Іспанії, Земський собор у Росії. Вони виконували здебільшого дорадчу функцію при монархові, інколи ще й фінансову та законодавчу.

У XV–XVI ст. у західноєвропейських країнах склався ще один різновид монархії – абсолютна, або необмежена (від лат. absolutus – безумовний, необмежений). Відбувається максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада (законодавча, виконавча, судова) цілком зосереджується в руках монарха. Така форма правління була більш оптимальною з а умов поступового руйнування традиційних для феодалізму структур, його розпаду і зародження капіталістичних суспільних відносин.

Абсолютизм – це не просто держава, в якій цілком відсутній поділ влади. Це ще й відповідний спосіб мислення, підґрунтям якого є ідея про те, що найголовніше в суспільстві – це король і держава, усе ж решта – особа, громада, народ є другорядними. Держава сприймається як велика вотчина із благодійним паном на чолі, який постає опікуном і пастирем народу. Звідси випливає ще одна ознака абсолютизму – відсутність видимої і легальної політичної боротьби. Змагання за владу тут відбувається закулісно, переважно у вигляді інтриги, а коли й відкрито, то вже як заколот, повстання чи війна.

Розквіт абсолютизму в Англії спостерігався за царювання Єлизавети Тодор (1558-1603), у Франції – за Людовика XIV (1643-1715). У Росії у період правління царя Петра I (1682-1725), а його розквіт – за Катерини II (1762-1796). Ознаками та атрибутами абсолютизму стали бюрократизація державного управління, утворення регулярної армії, впорядкування фінансів й податків, залучення церкви до загальної системи державної адміністрації, інституції станового представництва занедбані.

Якщо у країнах Європи урядову й адміністративну структуру держави визначав суспільний устрій, то в Росії навпаки, держава та її політика формувала соціальну структуру. Таким чином державна влада в Росії мала значно сильніші позиції щодо суспільства, ніж західні режими. Монархічна форма державного правління в Росії отримала назву самодержавства.

Саме за часів російського абсолютизму сталися значні зрушення в ліквідації політичної й культурно-національної автономії України. Це, зокрема, заборона у 1720 р. друкувати в Україні будь-які книжки, окрім церковних; заснування 1722 р. „Малоросійської колегії”, яка складалася із царських офіцерів і фактично перейняла на себе керівництво Україною, це, нарешті, скасування гетьманства 1764 р. та Запорізької Січі 1775 р.

Конституційна монархія. Внаслідок буржуазних революцій в Європі XVII –XVIII ст. у багатьох країнах вдається якщо не скасувати монархію, то істотно обмежити її, визначивши її скасування нормами і вимогами конституції, організувавши її співіснування з виборним представницьким органом – парламентом. Така форма монархії отримала назву конституційної, обмеженої.

У сучасних конституційних (парламентарських) монархіях (Бельгія, Великобританія, Данія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Японія та ін.) роль монарха багато в чому є суто номінальною. Монарх тут може мати право радити, заохочувати, попереджати, або право вето. Він є главою держави символічним уособленням єдності нації, призначає главу уряду та міністрів, проте робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, які здобули більшість у парламенті. Взагалі уряд у конституційних монархіях формується парламентським шляхом.

Державне управління здійснюється від імені монарха. Як суб’єкт влади в державі, монарх може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони), очолювати виконавчу владу, його іменем чиниться правосуддя, він репрезентує державу у міжнародних взаєминах.

Становлять інтерес особливості монархічної форми правління в країнах, які входять до складу Британської співдружності націй – Австралії, Барбадосі, Канаді, Новій Зеландії, Ямайці та ін. Ці країни перебувають в унії (від лат. unio – єдність, об’єднання, союз держав) із Об’єднаним Королівством Великобританії і Північної Ірландії і називаються домініонами (від лат.dominium – володіння, влада). В них немає власних монархів, і главою держави тут вважається британський монарх. Проте його ункції виконує генерал-губернатор, якого призначає британська корона за поданням уряду.

У сучасному світі монархічний лад утримується в 11 розвинених країнах і 23 країнах, що звільнилися від колоніальної залежності. Серед них є монархії абсолютні або необмежені (Катар, Бахрейн, Оман, Об’єднанні Арабські Емірати), конституційні або парламентарні (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.), теократичні, тобто такі, де світська влада зосереджена в руках духовенства (Ватикан, Саудівська Аравія), виборні (Федерація Малайзії, Бутан).

У багатьох країнах після II-ї світової війни відбулося скасування монархічної форми правління, перетворення її у форму республіканську. Це були і насильницькі повалення (Румунія, Болгарія), і реформаторські скасування монархії внаслідок всенародних референдумів (Італія, Греція). У 70-80-х рр. відбулося відтворення монархічного ладу в Іспанії та Камбоджі.

Республіка – форма державного правління, яка ґрунтується на виборності органів влади, що обираються усім населенням на визначений термін.

Республіканською є така форма правління, в якій глава держави й усі органи влади є виборними й замінюваними, а виконавча влада є похідною від представницького органу або виборців. Її органи обираються на певний строк усім населенням або формуються загальнонаціональною представницькою установою, а громадяни повною мірою володіють відповідними правами й свободами, мають можливість впливати на владу та її рішення.

Республіканська форма державного правління передбачає визнання народу носієм верховної влади, сувереном, який делегує її своїм представником на строго визначений строк. Правління державою на принципах республіканізму є найбільш поширеним у сучасному світі.

Розрізняють два головних типи республіканської форми правління – президентську і парламентську республіки.

Президентська республіка – характеризується значною роллю в системі органів державного управління. Обирається він незалежно від парламенту: або особливою колегією виборщиків, які у свою чергу обираються всім населенням (США), або на прямих і загальних виборах (Мексика, Колумбія, Венесуела). Президент одночасно є главою держави і главою уряду, посада прем’єр-міністра при цьому, як правило відсутня. Уряд у таких республіках формується позапарламентським шляхом – через призначення його членів президентом незалежно від партійного складу парламенту (останній може тільки затверджувати склад уряду); міністри зобов’язані проводити політику, яка визначена президентом і несуть відповідальність за її виконання в першу чергу перед ним. Парламент не в змозі оголосити вотум (від лат. votum – бажання, рішення, думка, позиція, яка виражена у формі голосування) недовіри уряду, президент не має права достроково розпустити парламент.

До цього додається ще й те, що в структуру президентської республіки закладена можливість невідповідності партійного складу уряду і парламентської більшості, яка може належати іншій партії, ніж партія президента. Такий стан справ може бути засадою політичного балансу й суспільної стабільності. За дотримання конституції парламент здатний врівноважувати широко повноважну президентську владу, не дати їй перерости в авторитарну диктатуру. Так, наприклад, розбіжності між парламентом і президентом з приводу прийнятих законів президент має право відкладного вето. Але вето може бути подолано парламентом, якщо, як це має місце в США, при повторному його розгляді за нього проголосує 2/3 членів Конгресу. Президент може бути усунений від посади у випадку, коли нижня палата (Палата представників) виразить йому недовіру (імпічмент), яка буде підтверджена верхньою палатою (Сенатом). (Більшість країн Латинської Америки).

Парламентська республіка – характерною ознакою є формування уряду на парламентських засадах, коли він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті. Такий уряд є відповідальним перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку. Парламент тут не тільки творить закони і приймає бюджет, а й спрямовує та контролює діяльність уряду більшості, хиткому коаліційному уряду та слабкому уряду меншості.

Формування уряду на парламентських засадах полягає в тому, що персональний склад виконавчої влади певною мірою відбиває партійну структуру парламенту – до уряду входять представники партій, або партій парламентської більшості, які, керуючись вимогами партійної дисципліни, здійснюють волю своєї фракції. Вотум недовіри уряду з боку парламенту спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту й проведення дострокових виборів. При цьому урядова та парламентська кризи в парламентській республіці можливі й у випадку парламентської рівноваги.

Спираючись на парламентську більшість, уряд у парламентській республіці здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні, а його глава (прем’єр-міністр, канцлер) часто постає як перша керівна особа у державі.

У парламентській республіці може бути президент, як приміром, у Німеччині, Італії, Австрії. Президент тут є главою держави, вважається гарантом державної єдності й незалежності. Проте фактичні його прерогативи (від лат. prerogative – перевага, виключне право, компетенція) тут є обмеженими й часто-густо зводяться до суто представницьких: він може репрезентувати країну у міжнародних відносинах, звертатися з посланнями до народу, закріплювати своїм підписом закони, користуватися правом відкладного вето, призначати прем’єр-міністра і за його поданням формувати уряд. При цьому вищим органом виконавчої влади залишається кабінет міністрів. Президент тут є слабкою ланкою у системі виконавчої влади. Його роль у значній мірі нагадує роль монарха в конституційній монархії.

Змішані формидержавного правління поєднують у собі ознаки президентської і парламентської республік. Найбільш типовим прикладом є Франція. Тут спостерігаються риси президентської республіки (президент обирається без участі парламенту) і парламентської республіки (існує пост глави правительства); уряд несе подвійну відповідальність: перед президентом й перед нижчою палатою парламенту. Франція стала країною з режимом сильної особистої влади президента. Він має право розпустити парламент й призначити при цьому обов’язково час позачергових парламентських виборів. Такого права у президента США, наприклад, немає. Президент без погодження із парламентом, але з урахуванням у ньому розкладу політичних сил, призначає голову уряду й разом з ним формує кабінет міністрів, завдяки чому і він, а не прем’єр, здійснюю верховне керівництво урядом.

Президент є головою держави і верховним головнокомандуючим. Він репрезентує країну у міжнародних відносинах, має право відкладного вето на рішення парламенту, а також право вводу надзвичайного стану у країні. Але разом з тим акти президента Франції, за виключенням деяких, підлягають контрасигнації прем’єром, а у випадку необхідності – відповідальними міністрами. Сьогодні спостерігаються авторитарні тенденції у французькому суспільстві, а не навпаки. (Польща, Болгарія, Росія, перечень яких у різних авторів різний).

Швейцарія. Дуже своєрідна форма правління. Функції голови держави та уряду здійснюються колегіальним органом – Федеральною Радою, який обирається парламентом у складі 7 членів на відносно широкій коаліційній основі. Головує у Федеральній Раді президент, що обирається строком на 1 рік по черзі із складу його членів. Вища влада належить Федеральним зборам, законодавчому органу, що складається з 2-х частин: Національної ради і Ради кантонів. Їх у Швейцарії 23. Закони приймаються тільки з погодженням обох Рад.

Держава – територіальна організація влади.

Поиск по сайту: