Система Особливої частини кримінального права

Особлива частина Кримінального кодексу (далі — КК) України складається з двадцяти розділів. За загальним правилом, порядок розміщення норм у Особливій частині КК визначається на підставі таких критеріїв:

1) кримінально-правові норми об'єднуються в окремі розділи на підставі єдності родового об'єкта посягань — злочини, які посягають на один і той самий родовий об'єкт, об'єднано в одному розділі Особливої частини;

2) послідовність розміщення розділів визначається суспільною небезпекою злочинів, які передбачені нею, — від більш небезпечних до порівняно менш небезпечних посягань;

3) послідовність розміщення норм у межах розділу визначається суспільною небезпекою злочинів, передбачених тією чи іншою статтею Особливої частини, — від більш небезпечних до менш небезпечних посягань.

Усі норми Особливої частини КК за своїм змістом можна поділити на три види: заборонювальні, роз'яснювальні та заохочувальні.

Переважна більшість норм Особливої частини КК — заборонювальні норми — норми, які у своїй диспозиції встановлюють необхідну сукупність специфічних ознак складу злочину, а у санкції — види та розміри покарання, які можуть бути призначені судом винній особі за вчинення діяння, що містить саме ці специфічні ознаки (наприклад: ч. 1 ст. 109; ч. 1 ст. 115; ч. 2 ст. 155; ст. 197; ст. 267; ч. 1 ст. 378 КК України тощо).

Роз'яснювальні норми Особливої частини — це норми, що містять тлумачення тих чи інших кримінально-правових понять стосовно одного чи групи злочинів. Роз'яснювальні норми містяться, зазвичай, у специфічних частинах статті Особливої частини КК — примітках. Так, наприклад, чотири частини примітки до ст. 185 КК України визначають поняття повторності для певних посягань проти власності, поняття значної шкоди, великих розмірів та особливо великих розмірів частини злочинів проти власності; примітка до ст. 286 КК України визначає поняття транспортного засобу, яке використовується в цій статті та ст. 287, 289, 290 КК України. Разом із тим, роз'яснювальні норми можуть міститися і в окремих статтях Особливої частини КК України. Наприклад, ч. 1 ст. 401 КК України визначає поняття військового злочину.

В Особливій частині КК містяться також заохочувальні норми, сутність яких полягає в тому, що за певних умов особу, яка скоїла злочин, звільняють від кримінальної відповідальності з урахуванням її так званої позитивної пост-кримінальної поведінки. Інститут заохочувальних норм у Особливій частині суттєво відрізняється від інституту добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17 КК України) тим, що особу звільняють від кримінальної відповідальності здебільшого за скоєння закінченого злочину і лише за умови вчинення описаної у заохочувальній нормі поведінки. Окрім того, на відміну від інституту звільнення від кримінальної відповідальності на підставі норм Загальної частини КК (Розділ IX КК України), норми Особливої частини про звільнення осіб від кримінальної відповідальності при позитивній пост-кримінальній поведінці застосовуються лише у разі вчинення окремих злочинів. Так, наприклад, ч. 2 ст. 111 передбачає умови звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення державної зради, ч. 2 ст. 114 — умови звільнення від кримінальної відповідальності за шпигунство, ч. З ст. 175 — умови звільнення від кримінальної відповідальності за невиплату заробітної платні, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат тощо. Заохочувальні норми мають важливе значення для попередження та припинення відповідних злочинів, стимулювання пост-кримінальної поведінки.

Таким чином, система Особливої частини кримінального права становить собою вичерпну сукупність кримінально-правових норм, які розміщені у кримінальному законі у певному порядку та визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами та які види й розміри покарання можуть бути призначені винним особам за їх скоєння, а також визначають окремі кримінально-правові поняття те встановлюють спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності за окремі злочини.

Кваліфікація злочинів

Кваліфікація злочинів за своїм змістом та значенням виступає центральною частиною процесу застосування кримінально-правових норм. Саме поняття "кваліфікація злочинів" широко використовують у кримінальному праві, кримінальному процесі, кримінології, судовій статистиці, в інших галузях права та юридичної науки, в право-застосовній практиці, однак законодавчого визначення воно не отримало. Найбільш поширеним та загальновизнаним є розуміння кваліфікації злочинів як встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.

Кваліфікація злочинів складається з таких дій:

1) вибір норми, яка передбачає відповідальність за скоєне. При цьому робиться попередній висновок про те, що посягання є саме злочином, а не адміністративним проступком, цивільним деліктом, дисциплінарним проступком чи іншим правопорушенням. Також висувається припущення про те, яку з кримінально-правових норм може бути застосовано у цьому разі, водночас констатують, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм;

2) встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання й ознаками складу злочину, передбаченими у кримінальному законі. Для цього з усієї інформації про злочин виділяють, по-перше, інформацію, зібрану законним процесуальним шляхом, а, по-друге, ту, що характеризує ознаки юридично значущі, з якими закон пов'язує наявність певного злочину, — фактичну підставу кваліфікації. Після цього з кримінально-правової норми, яку обрано для юридичної оцінки вчиненого, виділяють ознаки, що характеризують вчинене посягання, і за наявності кількох альтернативних ознак обирають ті, які характерні для посягання, що підлягає кваліфікації, нормативну підставу кваліфікації. У цьому процесі використовують конструкцію складу злочину;

3) процесуальне закріплення висновку про наявність або відсутність відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання й ознаками складу злочину, передбаченими кримінально-правовою нормою, — закріплення результатів кваліфікації.

Закріплення (фіксування) результатів кваліфікації в процесуальних документах включає щонайменше три дії:

1) виклад фактичних обставин справи;

2) складання формули кваліфікації;

3) виклад формулювання обвинувачення.

Виклад фактичних обставин справи полягає у формулюванні фактичного складу діяння. Тобто з усіх встановлених у справі фактичних даних обирають ті, які мають значення, враховуються при її вирішенні й виступають фактичною підставою застосування правової норми.

Формула кваліфікації — це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках — і Загальної частини — кримінального закону, якими передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона становить собою сукупність цифрових та буквених позначень, які вказують на статті (а також їх частини і пункти) Загальної та Особливої частин кримінального закону, за якими кваліфікується діяння.

Формула кваліфікації, залежно від обставин справи, може мати, наприклад, такий вигляд:

— ч. З ст. 185 КК України — за умови вчинення однією особою крадіжки, що поєднана з проникненням у житло;

— ч. 4 ст. 27 — ч. З ст. 185 КК України — за умови підбурювання до вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло;

— ч. 1 ст. 14 — ч. З ст. 185 КК України — за умови готування до крадіжки, що поєднана з проникненням у житло;

— ч. 2 ст. 15 — ч. З ст. 185 КК України — за умови закінченого замаху на вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло;

— ч. З ст. 185; п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України — за умови вчинення сукупності крадіжки, що поєднана з проникненням у житло, та умисного вбивства з метою приховати інший злочин.

Формулювання обвинувачення становить собою словесне посилання на ті кримінально-правові норми, які відображено у формулі кваліфікації. Формулювання обвинувачення дозволяє усунути певну неконкретність, яка може мати місце у формулі кваліфікації (наприклад, пов'язана із наявністю альтернативних основних чи кваліфікуючих ознак складу злочину)

Поиск по сайту: