Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Не так тії вороги, як добрії люди



 

Така ситуація породжена не лише антиукраїнським гуманітарним курсом режиму В. Януковича, який використовується російською владою для здійснення спецоперації проти державності України, а є й результатом відсутності в Україні протягом всіх років її незалежної державності системної і послідовної державної мовної політики. На жаль, владна еліта України (як вище керівництво держави, так і парламентська опозиція) досить часто займали надто обережну, кон’юктурну, спекулятивну, а часом політично безвідповідальну, а то й злочинну позицію у питаннях дотримання та здійснення основоположних принципів мовної політики держави.

У свій час парламентська опозиція не спромоглась протидіяти ухваленню у 2003 р. Закону про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, який спотворював її зміст і дух, а згодом був використаний як інструмент боротьби проти української мови.

З перемогою помаранчевої революції та обранням наприкінці 2004 р. Президентом України В. Ющенка виникла унікальна можливість для нормалізації мовної ситуації в країні відповідно до вимог Конституції України та потреб зміцнення підвалин української державності. Однак мовна політика не стала пріоритетом гуманітарної політики нової влади, навіть тоді, коли протягом 2005 р. в руках В. Ющенка були зосереджені широкі президентські повноваження. Він не виявив розуміння важливості нормативного визначення засад державної мовної політики, її головних цілей, функцій, завдань та механізмів реалізації. Досить згадати, що Указ № 161/2010 «Про концепцію державної мовної політики», який мав слугувати дороговказом діяльності органів державної влади і управління в мовній сфері, В. Ющенко підписав тільки 15, а розмістив на своєму сайті 22 лютого 2010 р., тобто за два дні до складення президентських повноважень. Причому затверджений Указом документ являв собою лише урізану версію концепції державної мовної політики, яка була розроблена ще у 2005 р., підтримана експертним середовищем і схвалена 11 липня 2006 р. Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права.

Відсутність нормативно визначеної державної стратегії у мовній сфері у поєднанні з егоїстичним суперництвом між В. Ющенком та Ю. Тимошенко найнегативнішим чином позначилось на ефективності мовної політики держави. Команди Президента та Прем’єр-міністра діяли неузгоджено. Внаслідок цього чимало ініціатив Президента гальмувалось. Так, залишився невиконаним надзвичайно важливий Указ Президента «Про деякі питання розвитку державної мовної політики», який було видано у лютому 2008 р. і відповідно до якого уряд Ю. Тимошенко мав опрацювати питання про створення центрального органу виконавчої влади, відповідального за здійснення державної мовної політики.

Декларуючи турботу про долю України, розсварені вожді помаранчевої революції на ділі демонстрували брак стратегічного державницького мислення і політичної відповідальності також і у мовному питанні. Вони виявились неспроможними об’єднати зусилля всіх гілок влади з метою створення належної законодавчої бази для здійснення системної мовної політики та усунення загроз, породжених ухваленням антиконституційного закону, яким було ратифіковано мовну Хартію. Протягом 2006–2008 рр. у Верховній Раді було зареєстровано кілька проектів законів, що стосувались порядку застосування української мови. Однак через брак конструктивної взаємодії між командами Прем’єр-міністра та Президента вони навіть не були включені до порядку денного роботи парламенту.

Такою була і доля законопроекту «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або мов меншин», який ще наприкінці 2006 р. було розроблено МЗС України на основі нового належним чином виконаного і засвідченого 29 серпня 2006 р. офіційного перекладу Хартії з урахуванням мовної ситуації в Україні, вимог Конституції України щодо визначення статусу мов та порядку їх застосування, а також рішення Конституційного суду № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 р. про офіційне тлумачення ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови.

Схвалений на початку наступного року міжвідомчою робочою групою новий ратифікаційний законопроект був поданий до Верховної Ради Президентом України В. Ющенком лише 15 вересня 2008 р. Але до його ухвалення не дійшло. Натомість, на порушення інструкцій МЗС України тодішній постійний представник України при Раді Європи А. Шевчук 19 вересня 2005 р. офіційно нотифікував Секретаріат РЄ про ратифікацію Європейської Хартії Україною. Тим самим процес її ратифікації в формально-юридичному плані було завершено і вона набрала чинності щодо України з 1 січня 2006 року. Посилаючись на ратифікацію Україною Європейської Хартії, окремі районні, міські та обласні ради східних і південних областей України почали ухвалювати постанови і рішення про надання російській мові статусу регіональної всупереч положенням Європейської Хартії і вимогам ст. ст. 10 та 92 Конституції України.

В юридичному висновку від 10 травня 2006 р. згадані акти були кваліфіковані Міністерством юстиції України як протиправні, а більшість з них опротестована органами прокуратури і скасована судами. Однак залишався чинним ратифікаційний акт, який був підставою для таких постанов і рішень, а, отже зберігалась і можливість його використання на порушення Конституції України в майбутньому.

Ущербність державної мовної політики часів президентства В. Ющенка та прем’єрства Ю. Тимошенко виявилась і в тому, що в них не вистачило державної відповідальності і політичної волі здійснювати погоджені та системні практичні заходи, спрямовані на реальну підтримку української мови, підвищення її престижу, припинення подальшої русифікації інформаційного простору України, повернення до теле- і радіоефіру української пісні, обмеження московської експансії в розважальній сфері. З іншого боку, вони не спромоглись мобілізувати громадськість на протидію політиці Партії регіонів, до програми якої була включена вимога владного політичного істеблішменту Росії про надання російській мові в Україні статусу другої державної. Натомість кожен з вождів помаранчевої революції намагався вести з В. Януковичем власні політичні ігри, наслідком яких стало його повернення у велику політику після поразки на президентських виборах 2004 р., посилення позицій очолюваної ним політичної сили і, врешті-решт, обрання його президентом України у 2010 р. Пальму першості тут тримав В. Ющенко.

До розробки ініційованого ним влітку 2006 р. «Універсалу національної єдності» в числі лідерів інших парламентських фракцій був запрошений В. Янукович. Підписання Універсалу відбулось 3 серпня, а вже наступного дня В. Ющенко подав його кандидатуру на призначення прем’єр-міністром України, посаду якого В. Янукович обіймав з 4 серпня 2006 р. по 18 грудня 2007 р… Показово, що з первинного варіанту Універсалу за наполяганням представників Партії регіонів було вилучено формулу про статус української мови як єдиної державної. Отже, в ключовому питанні мовної політики В. Ющенко погодився на поступку, яка підтверджувала незмінність програмної антидержавницької настанови Партії регіонів щодо надання російській мові статусу другої державної.

В свою чергу восени 2008 р. Блок Ю. Тимошенко зробив спробу сформувати з фракцією Партії регіонів парламентську коаліцію (названу журналістами ПРіБЮТ) з метою ухвалення нової редакції Конституції України, проект якої передбачав обрання Президента парламентом з обмеженням його повноважень та формуванням двопартійної політичної системи з домінуванням Партії регіонів та БЮТ. Ця оборудка не відбулась, але на її тлі розгортався політичний флірт очолюваної Ю. Тимошенко фракції БЮТ з фракцією Партії регіонів та КПУ і у мовному питанні. 19 вересня 2008 року згадані три фракції підтримали у першому читанні проект Закону «Про державну службу» (№ 1400), автором якого був В. Янукович і який передбачив вимогу обов’язкового володіння претендентами на посади у державній службі, крім державної, також російською. В практичному плані це була спроба законодавчого прирівняння статусу російської мови до статусу державної української мови.

Вершиною політичної безвідповідальності і моральної ущербності стала позиція В. Ющенка під час другого туру президентських виборів 2010 р., коли він закликав громадян України голосувати і проти Ю. Тимошенко і проти В. Януковича. Психологічний комплекс ненависті до політичного конкурента взяв гору над державницьким підходом. Заклик Президента України, в якого продовжувала вірити певна частина виборців, підтримали окремі українські інтелектуали, які претендують на роль моральних авторитетів. Проте, ставши в позу цнотливих снобів, вони продемонстрували вищий ступінь аморальності. Їхня позиція схилила чимало українських громадян до рішення не голосувати за Ю. Тимошенко. Тим самим вони сприяли обранню Президентом України В. Януковича, який уособлював і представляв політичну силу, відому своєю антидержавницькою позицією у мовному питанні. І це було добре відомо як В. Ющенку так і іншим ідейним натхненникам «противсіхів», яких О. Пахльовська справедливо характеризує як інтелектуальних бомжів, що будуть прокляті в історії України. /Страна рабов, страна господ — День, 8–9.06.2012/.

Партія регіонів, яка первинно була створена як прокучмівська політична сила і двічі висувала В. Януковича кандидатом у Президенти України, завжди відверто і незмінно фіксувала у своїй програмі вимогу Росії про надання російській мові статусу другої державної мови. Ця вимога була серед ключових гасел президентських програм В. Януковича і під час виборів 2004 р., які він програв, і під час виборів 2010, які він виграв. Отже, не було жодного сумніву, що Партія регіонів, маючи свого Президента на чолі держави, реалізуватиме у мовній сфері антидержавницьку політику, за лаштунками якої стоїть інша держава.

Перший крок в цьому напрямку було зроблено в день іногурації В. Януковича 25 лютого 2010 р., коли він відкликав з Верховної Ради законопроект «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або мов меншин». 30 квітня 2010 р. тодішній віце-прем’єр міністр з гуманітарних питань В. Семиноженко на робочій нараді, присвяченій реалізації Хартії, дав вказівку здійснити її новий офіційний переклад. При цьому він проігнорував інформацію присутнього на нараді представника Міністерства закордонних справ України В. Василенка, який повідомив про наявність такого перекладу, зробленого в МЗС із залученням кваліфікованих фахівців, погодженого з Міністерством юстиції та належним чином засвідченого ще в серпні 2006 р.

На виконання цієї вказівки призначене В. Януковичем нове керівництво МЗС санкціонувало перегляд раніше здійсненого перекладу і, тим самим, стало співучасником злочинної оборудки, спрямованої на спотворення змісту і мети Хартії та виправдання її антиконституційного використання. В результаті відбулось повернення до старої версії перекладу Хартії, зокрема хибного перекладу її базового терміну (замість терміну «регіональна або міноритарна мова» було відновлено невірний — «регіональна мова або мова меншини»), що усунуло головну підставу для перегляду Закону України про ратифікацію Хартії від 15 травня 2003 р. та дозволяло продовжувати її спекулятивне використання для офіціалізації статусу російської мови всупереч вимогам Конституції України.

В програмних засадах діяльності парламентської коаліції, створеної в антиконституційний спосіб у складі фракцій Партії регіонів, КПУ та Народної партії в частині, що стосувалась мовної сфери було записано: «Реалізація державної мовної політики на основі норм міжнародного права, Європейської Хартії регіональних або мов національних меншин» (п. 3.2 Угоди про створення Коаліції депутатських фракцій «Стабільність і реформи» у Верховній Раді шостого скликання, опублікований в парламентській офіційній газеті «Голос України» 16 березня 2010 р.). Таким чином, було нормативно оформлено відмову пропрезидентської коаліції будувати мовну політику держави відповідно до вимог Конституції України, зокрема її статті 10. В практичному плані це означало нелегітимну підміну основоположних конституційних засад мовного регулювання положеннями Хартії та їх використання як інструменту докорінної ревізії державної мовної політики в обхід і на порушення Конституції України.

Керівники парламентської опозиції — фракцій БЮТ і НУНС — виявились неспроможними організувати ефективну і результативну протидію системному наступу антидержавницьких сил на українську мову ні в парламенті, ні поза ним. Вони скоріше імітували, ніж чинили спротив агресивним і протиправним діям режиму В. Януковича. З особливою наочністю це проявилось під час просування у Верховній Раді антиконституційного законопроекту Ківалова-Колесніченка, яке відбувалось у нелегітимний спосіб і викликало громадські протести практично у всіх регіонах України.

Епіцентром протестних акцій в столиці стали сходи Українського дому, на яких 3 липня 2012 р. група народних депутатів з фракції НУНС (В. Кириленко — ініціатор, Л. Григорович, В. Карпук, Я. Кендзьор, К. Кульчинський, К. Ляпіна, В. Мойсик, І Стойко, З. Шкутяк та ін.) оголосили про початок голодування. До них швидко приєднались представники молодіжних громадських організацій і деяких політичних партій. Їхні дії підтримало суспільство і вони стали прикладом для наслідування в інших українських містах. Однак через дїї лідерів парламентської опозиції протестні акції на захист української мови не переросли у потужний всеукраїнський рух спротиву. Вже 6 липня 2012 р., тобто лише через три дні після шахрайського голосування у Верховній Раді так званого мовного закону, А. Яценюк виступаючи на мітингу біля Українського дому, проголосив, що мовна протестна акція стає частиною політичної кампанії «Україна проти Януковича». Цей заклик, з яким солідаризувались лідери інших парламентських опозиційних партій (А. Гриценко, В. Кириленко, М. Томенко, а також очільник ВО «Свобода» О. Тягнибок) мав деморалізуючий та демобілізуючий ефект.

Конкретна, зрозуміла і підтримувана суспільством цільова протестна акція, яка набирала силу і мала тенденцію до перетворення у всеукраїнський мовний Майдан була припинена, а на організацію ширшої громадянської кампанії спротиву забракло політичної волі і бажання. Зрадженими відчули себе і молоді голодувальники і ширші верстви українського суспільства, готові до участі в мовному Майдані.

Незважаючи на це, акція протесту продовжувалась силами деяких громадських організацій, а також Української Народної Партії. Від початку липня до початку серпня 2012 р. біля Українського тривало голодування, учасниками якого в різний час були Оксана Неживенко (Вінницька обл.), Ганна Ющенко (м. Вишгород, Київська обл.). Ольга Воркало (м. Запоріжжя), Катерина Аврамчук, Ольга Довгалюк та Петро Шкутяк (Івано-Франківськ), Олександр Капінос (м. Кремінець), Олег Веремієнко (м. Київ), Сергій Свідзінський (м. Черкаси), Леонід Бровченко (м. Вінніця), Андрій Діденко (м. Київ), Роман Лапуда (м. Трускавець), Валерій Шевченко (м. Червоноград, Львівської обл.), Олександр Місюра (м. Київ), Віталій Надточій (Київська обл.), Вадим Лісовий (м. Київ) та інші. За цей період члени УНП зібрали більше 50 тис. підписів киян, які підтримували протестну акцію. Водночас тривали спроби переконати лідерів опозиційних політичних партій в необхідності організації широкомасштабного громадянського руху на захист української мови та державності. Зокрема 26 липня 2012 р. представники експертного середовища та громадських організацій в черговий раз звернулись до Ю. Гримчака, А. Гриценка, В. Кириленка, В. Кличка, Ю. Костенка, С. Соболева, Б. Тарасюка, О. Турчинова, О. Тягнибока, А. Яценюка з пропозицією налагодити співпрацю зі структурами громадянського суспільства для організації належної відсічі мовно-культурній агресії проти України і з цією метою скликати представницький всеукраїнський Форум на захист української мови. Пропозицію було проігноровано. Лідерам опозиції забракло політичної волі і бажання задіяти партійні структури для проведення масових протестних акцій напередодні і після підписання фіктивного мовного закону як В. Литвином, так і В. Януковичем. Усе це відбувалось тоді, коли єдиним ефективним засобом зупинити підписання антиконституційного і юридично нелегітимного мовного закону Головою Верховної Ради України і Президентом України міг бути лише потужний суспільний тиск на владу.

До політично безвідповідальної поведінки керівників опозиції у вирішальний момент громадського спротиву додалась ганебна бездіяльність одного з лідерів БЮТ Голови комітету Верховної Ради з питань культури і духовності В. Яворівського на стадії підготовки тексту мовного законопроекту для подання на підписання Голові Верховної Ради. Відповідно до ст. 130 Закону «Про регламент Верховної Ради України» В. Яворівський як керівник головного Комітету мав не пізніше як у десятиденний строк забезпечити оформлення тексту мовного закону. Норми цієї статті вимагають, щоб оформлений як закон текст, прийнятий Верховною Радою, був завізований головою головного Комітету та керівником секретаріату цього комітету чи особами, які виконують їх обов’язки. Тексту мовного закону, ухваленого Верховною Радою у спосіб, передбачений Конституцією та Законом «Про регламент Верховної Ради України», фізично не існувало. З огляду на це В. Яворівський був зобов’язаний відмовитись візувати документ, який являв собою ніщо інше як законопроект Ківалова-Колесніченка у його первинному вигляді, і формальним листом повідомити Голову Верховної Ради про неможливість подати йому на підпис текст закону, ухваленого у другому читанні відповідно до вимог Конституції України та Закону «Про регламент Верховної Ради України». Натомість В. Яворівський цього не зробив і у вельми критичний момент відбув у відпустку, підписавши 19 липня 2012 р. нікому не адресовану «Довідку про підготовку до розгляду у другому читанні проекту Закону «Про засади державної мовної політики» (реєстр. № 9073 від 26.08.2011 р.)». Довідка завершувалась лише такою констатацією: «… 3 липня 2012 р. вечірнє засідання Верховної Ради України почалося з грубих порушень Регламенту щодо розгляду законопроекту № 9073».

За відсутності В. Яворівського заступник голови Комітету І. Богословська, ігноруючи той очевидний факт, що законопроект Ківалова-Колесніченка на порушення Закону «Про регламент Верховної Ради України» не пройшов процедури другого читання, 25 липня 2012 р. надіслала Голові Верховної Ради України листа із зазначенням неузгодженостей і редакційних неточностей, наявних у законопроекті, який було ухвалено у першому читанні. В Литвин використав юридично некоректний і явно замовний лист І. Богословської для шахрайської оборудки, яка була покликана не лише створити ілюзію легітимності його підпису, але й дозволила йому негайно підписати юридично нікчемний акт з посиланням на п. 9 ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України» і, тим самим, відкрила шлях для наступного підписання цього акту Президентом України.

Отже, В. Яворівський своєю бездіяльністю сприяв шахрайській оборудці, за допомогою якої було створено видимість правомірності юридично нікчемного акту під назвою закон «Про засади державної мовної політики». Не встигли висохнути чорнила на підписі В. Литвина, як В. Колесніченко заявив, що підпис Голови Верховної Ради України свідчить про правомірний характер ухваленого законодавчого акту. За всіма ознаками поведінку В. Яворівського слід кваліфікувати як співучасть у вирішальній і завершальній стадії спецоперації проти української мови.

Поведінка парламентської і позапарламентської опозиції до, під час і після ухвалення антиукраїнською парламентською більшістю антиконституційного мовного законопроекту під назвою закон дає підстави для висновку, що опозиційні лідери обмежились лише словесною критикою нинішньої влади та чисто декларативними засудженнями її антидержавної мовної політики. Їхні акції насправді являли собою імітацію політики спротиву сваволі влади і слугували засобами передвиборчих технологій і самопіару. З огляду на тотальне і зухвале нехтування владою Конституції і законів України при просуванні мовного законопроекту Ківалова-Колесніченка парламентська опозиція мала право і обов’язок блокувати роботу Верховної Ради, зокрема призначену на 30 липня 2012 р. позачергову сесію Верховної Ради VI скликання, та організувати масштабну загальноукраїнську акцію непокори. Натомість депутати опозиційних фракцій не чинили жодного спротиву проведенню цієї сесії, хоча було зрозумілим, що її скликання має стати черговим етапом здійснення антиукраїнськими силами спецоперації і торуватиме шлях до скріплення сфальсифікованого мовного закону підписами В. Литвина та В. Януковича.

Лідери парламентської опозиції не відгукнулись на запрошення взяти участь у всеукраїнському постійно діючому Форумі «На захист української мови і державності», який було започатковано 25 вересня 2012 р. за ініціативи громадських організацій, творчих спілок, академічних наукових установ України та окремих партій, зокрема УНП. До роботи Форуму на наступних його етапах (6 жовтня 2012 р. та 21 лютого 2013 р.) долучились представники ВО «Свобода», та деяких інших політичних партій. Але лідери Об’єднаної опозиції та «Удару» продовжують ігнорувати діяльність Форуму. Їхня пасивність і небажання працювати з структурами громадянського суспільства, з одного боку, демобілізує і деморалізує українську більшість, а з іншого, — заохочує антиукраїнські сили до подальших провокативних і злочинних дій, спрямованих на руйнацію української України та підвалин її державності.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.