Стаття 1224 ЦК містить обмеження в реалізації права на спадкування

Поняття та значення спадкування

Стаття 1216 ЦК визначає спадкування як перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування, становить під галузь цивільного законодавства, яка іменується "спадковим правом" або "правом спадкування".

Термін "право на спадкування" може вживатися в кількох значеннях.

По-перше, в найбільш загальному вигляді право на спадкування є елементом цивільної правоздатності. У такому сенсі воно належить усім суб'єктам цивільного права.

По-друге, право на спадкування може вживатися в значенні "право (можливість) отримати спадок за заповітом". Саме в такому сенсі вживається вираз "право на спадкування" у ст. 1223 ЦК, завдяки чому воно може бути охарактеризоване як елемент дієздатності, тобто можливість певної особи набути суб'єктивного права на спадкування після певної особи. У цьому сенсі право на спадкування є елементом цивільної дієздатності (іноді його іменують "пасивна тестаментоздатність").

По-третє, право на спадкування може розглядатися як суб'єктивне право, яке виникає за наявності певних юридичних фактів: смерті особи або оголошення її померлою (ст. 1220 ЦК).

Близьким за звучанням до "права на спадкування", але дещо відмінним від нього за значенням, є термін "право спадкування". Різниця між ними полягає в тому, що останній охоплює не лише суб'єктивні, але й об'єктивні елементи. Внаслідок цього поняття "право спадкування" можна розглядати в 2 значеннях: об'єктивному та суб'єктивному.

Право спадкування у об'єктивному сенсі - це сукупність правових норм, які регламентують відносини спадкування (спадкові відносини), зокрема, визначають порядок та межі переходу прав і обов'язків від померлої особи до спадкоємців та інших осіб; припинення особистих прав і обов'язків тощо. За своєю суттю воно співпадає з поняттям "спадкове право".

Право спадкування у суб'єктивному сенсі - це право учасника цивільних відносин бути спадкоємцем після смерті фізичної особи. Це складне суб'єктивне право охоплює низку правомочностей, що з'являються у спадкоємця у зв'язку з відкриттям спадщини (право на прийняття спадщини, право на розподіл спадкоємцями спадкової маси, право на підтвердження законності набуття спадкового майна тощо). За своєю суттю воно співпадає з поняттям "право на спадкування".

Стаття 1224 ЦК містить обмеження в реалізації права на спадкування.

Зокрема, не мають права спадку вати:

- ті зі спадкоємців за законом або заповітом, які умисно позбавили життя спадкодавця або будь-кого з його спадкоємців з метою отримання спадщини, або здійснили замах на їх життя;

- особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування в них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки в спадщині;

- батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини, не спадкують за законом. Сюди відносяться батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця;

- одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Але якщо шлюб був визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки в майні, що належить тому з подружжя, хто помер, та яке було набуте під час цього шлюбу;

- особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Такі особи позбавляються права спадкування за законом.

Зазначені обставини підтверджуються поданням нотаріусу копії рішення суду. Стосовно кожного випадку суд встановлює обставини, які перешкоджають здійсненню права на спадкування.

Положення ст. 1224 ЦК поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку в спадщині (але стосовно тієї спадщини, що перевищує розмір обов'язкової частки), а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Спадкування тісно пов'язане з правом власності і в цьому аспекті може розглядатися як: 1) реалізація фізичною особою однієї з правомочностей власника (можливості розпорядження своїм майном); 2) одна з вторинних підстав виникнення права власності.

Спадкування породжує спадкові відносини, в яких є 2 сторони: спадкодавець та спадкоємець.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи - громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок передачі їхнього майна іншим суб'єктам визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.

Спадкоємці - це зазначені у заповіті або законі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця. Спадкоємцями можуть бути не тільки фізичні, але і і юридичні особи, а також держава та інші соціально-публічні утворення.

Спадкування настає у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою в установленому законом порядку. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу в спадкоємців права на прийняття спадщини, а в усіх інших осіб - обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єктом яких раніше був спадкодавець, тобто відбувається заміна суб'єкта в правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.

Права й обов'язки спадкодавця, що входять до складу спадщини, переходять до спадкоємців як єдине ціле, тобто має місце універсальне правонаступництво. Від універсального правонаступництва відрізняють правонаступництво сингулярне, за якого до спадкоємця переходить не вся сукупність прав і обов'язків спадкодавця, а лише певні його права (або обов'язки). Наприклад, якщо заповітом спадкодавець поклав на спадкоємця обов'язок передати якусь з отриманих у спадщину речей у користування третій особі/саме третя особа буде сингулярним правонаступником, яка одержує відповідні права не безпосередньо від спадкодавця, а через спадкоємця.

Зі смертю фізичної особи більшість прав та і обов'язків, що їй належали, не припиняються і не зникають, а переходять до інших осіб. Отже, виникають відносини цивільного правонаступництва, тобто наступництва однієї особи (спадкоємця) в правах та обов'язках4 іншої (спадкодавця). Реалізувати наступництво в правах та обов'язках попереднього їх носія - померлої фізичної особи - покликані норми підгалузі спадкового права. Таким чином, об'єктом спадкового наступництва є вся сукупність правовідносин спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї смерті.

Будучи врегульованими правовими нормами, спадкові відносини набувають ознак правовідносин.

Оскільки спадкові правовідносини є різновидом цивільно-правових відносин, вони характеризуються загальними закономірностями, які притаманні цивільним правовідносинам взагалі. Але як засіб регулювання особливої групи суспільних відносин спадкові правовідносини мають свої особливі, лише їм властиві риси.

До характеристик спадкового правовідношення як різновиду цивільного можна віднести такі:

1. Предмет регулювання -права та обов'язки між його учасниками виникають з приводу майнових та особистих немайнових відносин. Особливістю відносин, які складають предмет спадкового права, є регулювання переходу прав та обов'язків у спадщину від правопопередника (спадкодавця) до правонаступників (спадкоємців).

2. Метод регулювання - юридична рівність учасників спадкових правовідносин, кожен з яких має свої права та обов'язки та не перебуває у підпорядкуванні іншого; диспозитивність, тобто можливість вибору з кількох варіантів поведінки, що у спадковому праві, наприклад, дістає вияв у можливості (за певних умов) вільного обрання способу прийняття спадщини, вирішення питання про прийняття спадкової маси або відмову від її прийняття, в нормах про поділ спадкового майна на розсуд спадкоємців тощо. Водночас, у спадковому праві спостерігається явна перевага імперативних норм, що пояснюється прагненням законодавця закріпити чітку процедуру реалізації спадкових прав з метою запобігання їх порушенню та мінімізувати випадки виникнення спорів між спадкоємцями.

Спадковим правовідносинам, як і цивільним, також притаманні риси волевиявлення сторін та наявності особистісного елемента, але, на відміну від цивільного, у спадковому правовідношенні вони набувають дещо іншого змісту, і тому їх слід розглядати як особливі, характерні виключно для спадкового права, ознаки.

Отже, до специфічних ознак, властивих спадковим правовідносинам, можна віднести такі:

1. Спадкове правовідношення - правовідношення вольове Оскільки воно ґрунтується на вільному волевиявленні його суб'єктів. Тільки за взаємною згодою суб'єктів спадкового правовідношення відбуваються його виникнення, зміна та припинення.

Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у їх складі особи, яка, хоч безпосередньо і не бере участі у правовідношенні, оскільки останнє виникає лише після її смерті, але воля якої значною мірою впливає на динаміку правовідношення - спадкодавця. Згода спадкодавця на виникнення правовідношення полягає в складанні ним заповіту, який може містити розпорядження як стосовно юридичної долі належного йому майна, зумовлюючи таким чином виникнення правовідношення для певних осіб, так і стосовно позбавлення потенційних спадкоємців права спадкування, тобто спричиняти неможливість виникнення для них даного правовідношення. Лише щодо найменш забезпечених осіб закон встановлює особливу гарантію виникнення спадкового правовідношення - обов'язкову частку, якою звужується свобода заповідальних розпоряджень.

У разі відсутності розпорядження на випадок смерті не можна вважати, що спадкове відношення виникає незалежно або навіть всупереч волі спадкодавця. У такому випадку воля померлого полягає не у складанні заповіту, а у бажанні застосування до відносин, в яких він перебував за життя і які переносяться на спадкоємців після його смерті, порядку спадкування, передбаченого нормами інституту спадкування за законом. Саме відсутність особливого посмертного розпорядження свідчить про прагнення спадкодавця застосувати інший порядок спадкування. Спадкування за законом у такому разі виступає в якості презумпції волі спадкодавця, який з тих чи інших міркувань не висловив її інакше - шляхом складання заповіту.

2. Спадкове правовідношення - це відношення, в якому наявний особистісний елемент.

Під особистісним елементом у спадковому правовідношенні передусім слід розуміти характер, поведінку, репутацію та інші особисті характеристики особи, яка призначається спадкоємцем у заповіті.

3. Спадкове правовідношення є відношенням наступництва лише в тих правах та обов'язках спадкодавця, які можуть бути предметом спадкового переходу.

Як уже зазначалося вище, не можуть перейти у спадщину ті права та обов'язки, які були нерозривно пов'язані з існуванням особи спадкодавця.

4. Спадкові відносини складаються за участю спадкоємців як центральних їх суб'єктів, а також інших осіб, причетних до спадкування, - відказоодержувачів, кредиторів тощо з приводу спадщини, тобто прав та обов'язків спадкодавця, які переходять до його спадкоємців.

Змістом спадкових відносин, як і будь-яких правових відносин взагалі, виступають права та обов'язки їх учасників.

. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Коментар:

1. За змістом даної статті до складу спадкової маси входить сукупність прав та обов'язків, носієм яких був спадкодавець і які переходять до його спадкоємців після відкриття спадщини. За загальним правилом у спадщину переходять усі цивільні права та обов'язки спадкодавця. Виняток складають ті з них, які є невідчужуваними, нерозривно пов'язані з його особою, а відтак не здатні передаватися іншим суб'єктам (див. коментар до ст. 1219 ЦК України).

2. За загальним правилом до спадкоємців переходять права та обов'язки спадкодавця у тому ж вигляді, в якому вони йому належали. Водночас в деяких випадках законодавством можуть встановлюватися обмеження щодо кількості і складу майна, яке переходить до спадкоємців.

Наприклад, спадкоємці особи, що зазнала політичних репресій і була реабілітована у встановленому порядку, мають право на повернення будівель та іншого майна, що належало спадкодавцеві, за умови збереження їх в натурі, а при неможливості повернення цих предметів - право на одержання грошової компенсації (абзац другий ст. 5 Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні"). Не можуть бути повернені спадкоємцям реабілітованого жилі будинки, якщо первинному набувачеві вони були передані правомірно і знаходяться у його власності або перебудовані у нежилі будівлі чи суттєво перебудовані (абзац третій п. 9 Постанови Верховної Ради від 24 грудня 1993 р. "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні").

3. Вперше у вітчизняному законодавстві вказується те, що склад спадщини визначається не на день, а на момент смерті спадкодавця. За цивільним законодавством УРСР коло прав та обов'язків спадкодавця визначалося на час відкриття спадщини, яким згідно зі ст. 525 ЦК УРСР визнавався день смерті спадкодавця (ця норма збереглася у ст. 1220 ЦК України). Таким чином, права та обов'язки спадкодавця включалися до складу спадщини лише якщо вони належали спадкодавцеві на день його смерті, тобто до кінця тієї календарної доби, коли відкривалася спадщина. Причому зазначені права та обов'язки переходили до спадкоємців такої особи незалежно від того, чи вони були набуті (припинені) спадкодавцем до або після настання смерті. Головне, щоб вони існували до кінця тієї доби, коли сталася смерть спадкодавця.

Новий ЦК України передбачає, що задля точного і об'єктивного вирішення питання про склад спадщини повинен бути врахований саме момент (година та хвилина) набуття чи припинення прав та обов'язків. Так, якщо після настання смерті спадкодавця, але в один день (добу) з її настанням спадкодавцеві була нарахована грошова винагорода або судом було прийнято рішення про конфіскацію його майна, такі акти не породжують юридичних наслідків спадкування. В першому випадку спадкодавець не встиг набути право на винагороду і тому останнє не може переходити до членів його сім'ї або входити до складу спадщини за правилами ст. 1227 ЦК України; в другому - оскільки рішення про конфіскацію прийняте вже після смерті суб'єкта права власності, майно спадкодавця не переходить у доход держави, а включається до спадкової маси.

Разом з тим не можна не відзначити, що редакція ст. 1218 ЦК суперечить імперативній нормі ч. 5 ст. 1268 ЦК про те, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, яким згідно ч. 2 ст. 1220 ЦК України є саме день, а не момент смерті спадкодавця.

Поиск по сайту: